Українська література - статті та реферати

Перші вияви протистоянь нормативних та антинормативних методологій

У висновках про давнє, зокрема неокласичне, літературознавство слід виділити найхарактернішу рису в розвитку літературознавства епохи Ренесансу та класицизму. Суть цієї риси — в протистоянні нормативних і анти-нормативних уявлень про літературну творчість. Вершин нормативності досягнуто у "Поетичному мистецтві" француза Н. Буало (1674), "Спробі критики" англійця О. Поппа (1711), "Епістолі про віршування" росіянина О. Сумарокова (1748) та ін. Антинормативні тенденції виявлялися почасти в аналізованих вище українських поетиках Ф. Прокоповича та М. Довгалевського і в історико-літературних студіях з естетики багатьох європейських учених. Серед них найпомітнішою постаттю був визначний німецький учений Г. Лессінг. У своїй "Гамбурзькій драматургії" (1767), якій передувала книга "Лаокоон" (1766), він рішуче виступив проти нормативності в художній поетиці загалом, що було, по суті, ґрунтом для формування естетичних теорій романтиків та історичної школи в літературознавстві.

Відчутно розхитували нормативність також історико-літературні дослідження, що засновувались на національному ґрунті творчості й були пов'язані з філологічними та філософськими ідеями Віко, Бекона, Декарта. Крім згадуваних уже праць такого типу, слід назвати ті, що з'явилися наприкінці XVIII ст.: "Історія італійської літератури" Дж. Тірабоскі (1772—1782), "Ліцей, або Курс давньої і нової літератури" француза Ж. Лагарпа (1799—1805), "Життєписи найвидатніших англійських поетів" С. Джонсона (1779—1781) та ін. Час появи цих праць говорить сам за себе: кінець XVIII ст. стимулював народження в літературознавстві чогось нового, і воно вже було не за горами. Найближче в цей час до нього підійшов згадуваний уже Йоганн Готфрід Гердер (1744—1803). Своїми дослідженнями в галузі естетики він започатковував справді нову епоху в літературознавстві. Разом з деякими іншими своїми сучасниками він остаточно відмовився від категорії норми та зразка в мистецтві й рішуче виступив проти кодексування художніх критеріїв у різні періоди історичної еволюції людства. На черзі дня постав історизм як методологічний підхід до оцінки літературних творів усіх часів і народів. З деяким запізненням (у ЗО—40-ві роки XIX ст.) ця методологія почала утверджуватись і в українському літературознавстві. Стримуючим чинником було спочатку перетворення Києво-Могилянської академії в суто духовний заклад, де світському літературознавству відводилося непомітне місце, а потім відкриття в українських містах університетів, у яких категоричною настановою був розвиток не українського (місцевого), а російського (окупаційного) літературознавства. Дещо легше в цьому плані почувалося українське літературознавство в Львівському університеті, хоча західний окупант (Австро-Угорщина, Польща) інколи був не менш "принциповим", якщо треба було наголосити на меншовартості української культури і науки.