Українська література - статті та реферати

«Історія літератури руської» О. Огоновського

Всі публікації щодо:
Історія літератури

Всі публікації щодо:
Літературознавство

Сталося це після появи в 1887 р. першого тому "Історії літератури руської" О. Огоновського. Ознайомившись із нею, О. Пипін опублікував у "Вестнике Европы" рецензію з промовистою назвою: "Особая история русской литературы". Якщо в "Истории славянских литератур" О. Пипін наголошував, що факту існування південноруської (української) народності та її літератури не можна не визнати, то в названій рецензії він цю ж думку (але втілену вже в праці О. Огоновського) витрактував як тенденцію українофільського сепаратизму супроти "общерусской литературной жизни". О. Огоновський відповів О. Пипіну великою статтею ("Моєму критикові. Відповідь О. Пипінові"), яку вмістив у львівському "Ділі" й паралельно видав окремим відбитком. У цій статті О. Огоновський не приймає порад О. Пипіна щодо злиття української літератури (невеличкої ?!) з літературою російською і наголошує, що цими порадами славний публіцист "занапастив свої ліберальні думки про самостійний розвій української мови й літератури, що він похилив своє чоло супроти кормиги московського панславізму".

Згадана "История славянских литератур" О. Пипіна була чи не вершинним досягненням російського істори-кокультурного літературознавства. "Серед двох тисяч сторінок його "Истории..." ніде не знайдеться жодної повної, присвяченої естетичному, суто літературному аналізу. Скрізь літературу О. Пипін розуміє тільки як частину загальної духовної культури, і ледве чи не скрізь їй приписується службова роль культурно-історичної ілюстрації". Про "Історію..." О. Огоновського можна було б сказати те ж саме, але український автор навіть не домігся "чистоти" історико-культурного методу. У багатьох випадках він перенаситив текст бібліографічними відомостями, а конкретний аналіз замінив переказуванням сюжетів, довгим цитуванням тощо. Деякі критики називали метод О. Огоновського позитивістським ("спершу зібрати, а тоді пояснювати"), але, наприклад, С. Єфремов вважав, що в цього автора не було ніякого методу. "Тому-то історичного розвитку ми в Огоновського не бачимо: він дав у своїй праці не так історію письменства, як номенклатуру письменників... Праці Огоновського бракує живого нерва або — скажу так — усякої перспективи: постаті письменників немов виставлено всі вряд і часто вони дуже один на одного скидаються".

Критикували "Історію..." О. Огоновського також М. Сумцов ("Киевская старина", 1887), І. Франко ("Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 року", 1910) та інші літературознавці, але майже всі сходилися на тому, що вона цінна своїм зібраним матеріалом та утвердженням традиції, заявленої ще М. Максимовичем: українська література веде свій родовід від Київської Русі і має своє самостійне обличчя. У цитованій публікації С. Єфремова наголошується, що О. Огоновський закінчує собою добу збирання матеріалу і вже після нього став можливий той синтез, той підрахунок літературного надбання, який становить істотну рису справжньої історії письменства.