Українська література - статті та реферати

Філологічні традиції в українському літературознавстві 20-х років і розгром їх на рубежі 20-30-х років

Всі публікації щодо:
Історія літератури

Всі публікації щодо:
Літературознавство

Як бачимо, надто звуженим і утилітарним було на той час уявлення про красу й естетичність. Якби відштовхуватись тільки від нього, то зникли б такі явища, як вічні естетичні цінності і зовсім втратила б своє значення їх історія. Не було б потреби знову й знову звертатись до Гомера, Т. Шевченка, В. Шекспіра, А. Чехова. Певне значення таке уявлення про красу й естетику мало хіба що стосовно явищ проминальних, тих, що дуже вже прив'язувались до естетичних мод окремих часових відрізків, які були надто злободенними, тенденційними тощо. А ті, в яких присутня геніальна вічність, у яких заховано манливу й мерехтливу таїну, оцінити можна тільки в плані естетичному, але, звичайно, не формалізуючи його.

До суб'єктивних методів відносив В. Перетц і метод етичний. В основі його лежить моральний критерій "добра" — такий же, на думку вченого, хисткий у своїй непостійності, як і краса. Цей критерій почали застосовувати в епоху Ренесансу, доводячи необхідність написання нових творів лише з метою морального вдосконалення людства. Пізніше Лессінг, Сент-Вев, Бєлінський, Добролюбов привчили російську публіку тільки до етичних оцінок літературних творів. В. Перетц висловлює спочатку таку думку: етичний метод міг би бути прийнятним лише за однієї умови — непорушності й постійності етичних критеріїв. А оскільки етичне не відзначається постійністю, то воно й не може бути критерієм. В. Перетц наводить безліч прикладів того, як свого часу звинувачували, наприклад, в аморальності Пушкіна та І. Тургенєва за "поведінку" їхніх героїв, як Л. Толстой не сприймав "моралі" В. Шекспіра, як засуджували за аморальність "Анну Кареніну" Л. Толстого і т. д. Але чи має все це якесь значення для історика літератури? — запитує В. Перетц і відповідає: ні! Для історика моралі — так, а для історика літератури — ні. Етичні оцінки, продовжує вчений свою думку, в історії нової і давньої літератури можливі, але тільки на суворо історичному ґрунті, з точки зору сучасних для досліджуваного твору моральних критеріїв. Прийняти такий висновок В. Перетца можна лише за однієї умови: коли на літературу дивитися, як на феномен відтворення дійсності.

Публіцистичний метод В. Перетц відносив теж до суб'єктивних. Природа його (за В. Перетцом) така ж, як і етичного методу, тільки замість моральних постають громадянські, суспільні ідеали. Природно, що оцінюють письменників за таких умов з вузько партійних позицій. Найвиразніше це виявилося в пізньому періоді творчості В. Бєлінського та його послідовників. М. Добролюбов пішов ще далі, змістивши критику з літературного твору на особу письменника. Крайній вияв такої критики спостерігається у Д. Писарєва у неприйнятті ним творчості О. Пушкіна. Симптоми цієї "хвороби" були відчутними вже у В. Бєлінського, коли він глумився над М. Гоголем, Т. Шевченком, П. Кулішем і зовсім не сприймав фольклорної поезії, в якій нібито немає суспільних мотивів та ін. Значно пізніше О. Пипін, наприклад, з допомогою літературних творів намагався простежити рух суспільної думки, ідейних поглядів письменників тощо. Наукова цінність таких різновидів критики, наголошує В. Перетц, цілком негативна, оскільки в ній демонструється не аналіз твору, а власні, суб'єктивні роздуми на теми суспільного життя. Якщо історик літератури забуде про своє основне завдання, а перебуватиме в полоні таких роздумів (служать вони, як правило, інтересам моменту), то йому ніколи не вдасться створити наукову історію літератури. Не сприятимуть цьому, наголошує В. Перетц, і естетичний та етичний методи.

Суперечність цього висновку вченого полягає в тому, що названі методи не можна розглядати в одній площині. Естетичний, наприклад, усе-таки зв'язаний з літературою як мистецтвом, а два інших трактують її як відображальну публіцистику.

Для історика літератури важливе значення мають об'єктивні методи. В. Перетц розглядає їх понад півдесятка, але всі вони є не чим іншим, як різними напрямами розглянутої вже нами історичної школи. Серед них — власне історичний метод, історико-політичний, культурно-історичний, естопсихологічний, порівняльно-історичний. Використання їх істориком літератури, звичайно, необхідне. І насамперед тому, що вони, наголошує В. Перетц, виключають можливі суб'єктивні підходи і дають змогу явища літератури вивчати у зв'язках з об'єктивними історичними подіями, з об'єктивними науковими відомостями (в галузі психології, наприклад), з об'єктивними фактами культури та мистецтва, що належать іншим народам (коли треба вдатись до порівнянь), та ін.