Українська література - статті та реферати

Двотомна «Історія української літератури» як політичний донос на український літпроцес

Так і створювалося враження інтенсивного розвитку літературознавства. Фундаментальна ж робота в цій галузі ніби й не намічалася. У не завжди періодичному збірнику "Радянське літературознавство", який до 1957 р. вважався щорічником і заповнювався матеріалами псевдонаукової праці співробітників академічного Інституту літератури імені Т. Шевченка, публікувалися розвідки без будь-якого системного планування, а проблематика їх була ніби завжди одна і та ж: відшукування у всіх "дозволених" письменників реалізму, котрий трактувався як "правдиве" зображення боротьби трудящих з експлуататорами; боротьба з впливами "ворожої" науки Заходу та з буржуазно-націоналістичним літературознавством. Майже в кожному випуску збірника публікувалися матеріали на зразок "Пушкін в боротьбі за реалізм" (Д. Чалий), "Реалізм Панаса Мирного" (Є. Кирилюк), "Проблема реалізму в "Енеїді" І. Котляревського" (А. Шамрай) та ін. Для урізноманітнення назв часом слово "реалізм" до заголовка статей не потрапляло ("Принципи драматургії Лесі Українки" А. Гозенпуда, "Шевченко і Велика Жовтнева Соціалістична революція" Є. Кирилюка, "В боротьбі проти реакційної естетики. Літературно-естетичні погляди П. Грабовського" О. Кисельова та ін.), але йшлося в них про те ж саме: як той чи той письменник "прямував" до реалізму, переборюючи впливи інших напрямів, стилів, тенденцій. Уявлення про реалізм відтак канонізувалося, до того ж у вкрай спрощених, звульгаризованих формах, а письменники, в яких траплялося ніби щось нереалістичне, одразу ж зараховувалися до формалістів, декадентів, буржуазних націоналістів чи космополітів. Коли ж заходила мова про саме літературознавство, то тут найбільш "реалістичною" вважалася робота, в якій дослідник цілковито "очищав" свої думки від двох найголовніших впливів: буржуазно-націоналістичних концепцій і схилянь перед культурою капіталістичного Заходу. Настановні регламентації з цих питань викладалися у виступах і публікаціях або I. Oрeбуна ("Проти ворожих теорій в українському літературознавстві. Критика буржуазно-націоналістичних концепцій Грушевського і його "школи" в питаннях історії української літератури")31, або О. Білецького ("Завдання радянського літературознавства в боротьбі проти схиляння перед культурою Заходу")32. Хоча фаховий рівень цих регламентацій у І. Стебуна й О. Білецького був далеко не однаковим (у методиці І. Стебуна переважало спрощене ярликування, а О. Білецький вдавався до науково вишуканих прийомів компаративістики, аналітичних спостережень і узагальнень), але в цьому випадку їхня руйнівна роль у науці була тотожною. Більше того: фаховитість тут виявлялася ще більш руйнівною, ніж методологія примітивізму, бо своїм авторитетом сприяла утвердженню в науці антинаукових концепцій. Будучи отруєними чадом цих концепцій, літературознавці України й почали на рубежі 40—50-х років створення нової "Історії української літератури".