Українська література - статті та реферати
Останні кроки «застійного» літературознавства («Історія української літератури» в 2-х томах, «Українська література в загальнослов'янському і світовому літературному контексті» в 5-ти томах, перші томи УЛЕ та ін.)
Всі публікації щодо:
Історія літератури
Всі публікації щодо:
Літературознавство
Протягом 1972—1978 pp. відбулося кілька суто ідеологічних акцій (прийняття постанови ЦК КПРС "Про літературно-художню критику", ейфорійне відзначення 50-річчя утворення СРСР та ін.), на які треба було (в дусі вироблених уже радянських традицій) оперативно відреагувати — показати всенародні "позитиви" і затаврувати окремі "негативи". Першим це зробив тодішній секретар ЦК КПУ В. Маланчук, загостривши увагу на рисах "політичної та ідеологічної аморфності, методологічної безпорадності" окремих літературознавців і на захопленні їх "суто естетичним аналізом". Після цього і C. Крижанівський, і М. Шамота, і П. Колесник у згадуваних публікаціях лише деталізували означені партійним функціонером "хиби" в науці про літературу, кваліфікувавши їх як відступ від "вимог" марксистської естетики. Ще далі при цьому пішов М. Шамота. У журналі "Комуніст України" він піддав нещадній критиці методологічні прорахунки в осмисленні літературного процесу, назвав низку художніх творів з "порушеним історизмом" і з притиском наголосив, що "пора кінчати з лібералізмом, його методологією і фразеологією". Серед тих, з ким треба було "кінчати", опинилися, відтак, і деякі автори восьмитомної "Історії..." (зокрема, Л. Новиченко як автор розділу, в якому йшлося про "революційність" новел антирадянського письменника-боротьбиста А. Заливного), і дослідники сучасного літературного процесу (В. Дончик, Г. Сивокінь, В. Яременко, H. Кузякіна, Т. Салига, М. Малиновська та ін.), і найбільше — сучасні та в минулому репресовані письменники (М. Хвильовий, М. Куліш, А. Заливчий, М. Семенко, М. Руденко. Гр. Тютюнник, С. Плачинда, Є. Гуцало, Ю. Мейгеш, Р. Федорів, І. Білик, С. Тельнюк, Л. Горлач, В. Базилевський та ін.). Окремим рядком було виділено Ю. Смолича як автора "Розповідей про неспокій", у яких, мовляв, проглядаються підступні спроби "перегляду історії" "реабілітації ВАПЛІТЕ" і недооцінки "найближчої до партії літературної організації ВУСПП". Цього було достатньо, щоб створилася в критиці та літературознавстві винятково напружена атмосфера.
Письменники та літературознавці повели себе тоді по-різному: одні вдалися до ще крутіших виразів у критиці не раз уже критикованих літературних явищ (Л. Новиченко, наприклад, виступаючи на четвертому письменницькому пленумі в 1973 p., обрав для нищівної критики такий найменш захищений об'єкт, як творчість неокласиків і "поширювача культу Зерова" Г. Кочура), інших було примушено взятись за невластиве їм заняття в галузі розвінчування буржуазних фальсифікаторів радянської літератури (В. Дончик. "Правду не здолати", 1977); ще дехто змушений був публічно визнавати свої "помилки" (І. Дзюба, В. Яременко та ін.). Розгорнулась у 70-х роках кампанія виключення з членства Спілки письменників (серед виключених були й критики та історики літератури І. Дзюба, В. Іванисенко, Є. Сверстюк, I. Світличний), звільнення з роботи вчених-філологів з подальшою неможливістю працювати за фахом (Л. Махновця, наприклад, звільнено за вжиту на обкладинці монографії фразу Г. Сковороди "Неравное всем равенство"; В. Іванисенка — за виявлений у робочому столі машинопис монографії І. Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація" та ін.)- Деякі письменники "добровільно" опинилися на ударних будовах "розвинутого соціалізму" (Л. Горлач і С. Тельнюк — на будівництві БАМу; І. Григурко — на спорудженні каналу в південно-українських степах; уся Спілка письменників очолила шефство над будівництвом Чорнобильської АЕС, яка через десять літ по тому спричинить найбільшу в XX ст. техногенну катастрофу, та ін.); масованій критиці була піддана творчість тих письменників, які виявляли, буцімто, антиісторизм мислення чи акцентували на "нетипових моментах нашого прогресивного життя" (Г. Коновалов і Ю. Ярмиш, виступаючи в пресі, почали шукати цих вад у Б. Харчука, A. Гордієнко і В. Мельник; свої передмови до різних видань та монографії наснажували різкою критикою творчості Гр. Тютюнника, публічному розносу піддавалися історичні романи І. Білика "Меч Арея", Р. Іванченко "Клятва" та ін.).
Тим часом значна частина велемовних публікацій присвячувалась саморобній літературі на "робітничу тему" (романи В. Собка "Лихобор", Ю. Бедзика "Поверх — 42", П. Загребельного "З погляду вічності" чи поеми М. Бажана "Нічні роздуми старого майстра"), мемуарним "шедеврам" Л. Брежнєва "Мала земля", "Відродження", "Цілина" (монографія О. Мазуркевича "Трилогія високих пристрастей", 1982), боротьбі з зарубіжними дослідниками української літератури та буржуазними націоналістами (упорядковані О. Мазуркевичем збірники публіцистичних і художніх творів "Зброєю слова", 1973, 1974; монографії В. Шпака "Сучасні фальсифікатори ідейної спадщини Т. Шевченка", 1974; B. Микитася "Проти фальсифікації спадщини Лесі Українки", 1974; "Правда про Василя Стефаника", 1975; М. Дубини "Слово ненависті і гніву", 1979; "Правда звинувачує", 1982; статті Л. Новиченка "Тіні недоброго минулого", 1974; Є. Волошка "Хто вони — "друзі" та "доброзичливці?", 1974); а академічне псевдолітературознавство вщерть було виповнене студіями, в яких під єдиним партійно-ідеологічним кутом зору переглядався весь літературний процес України і в такий спосіб ще раз науково "узаконювались" ті псевдоположення, в основі яких не було жодного наукового змісту: класовий характер художньої творчості, історичний оптимізм радянської літератури, партійне керівництво літературним процесом тощо.
Широкого розголосу в цей час набуває псевдотеза про соціалістичний реалізм як світову естетичну систему та історична критика погляду на реалізм, викладеного в книзі Р. Гароді "Реалізм без берегів". Про все це (більшою чи меншою мірою) йшлося в багатьох колективних збірниках та індивідуальних монографіях на зразок "Ленін у літературі та мистецтві українського народу", 1970; "Соціалістичний реалізм — творчий метод радянської літератури", 1975; "Партія і література", 1975; "Соціалістичний спосіб життя і література", 1977; "Партійність літератури і художня творчість", 1977; "Етапи великого шляху", 1978; "Будівник комунізму — герой багатонаціональної радянської літератури", 1980, а особливо в підручниках для вищих навчальних закладів ("Теорія літератури" за редакцією В. Воробйова та Г. В'язовського), де згадані псевдоположення без жодного наукового змісту підносились до рівня церковних догматів і канонів. Певний "продих" міг з'явитися лише тоді, коли йшлося про суто "технічну" специфіку художньої творчості (структура художнього образу, літературні роди і види, стилі і жанри літератури тощо), але й тут часом не обходилось без того, щоб не давали про себе знати якісь ідеологічні під крутки. У згаданій "Теорії літератури", наприклад, автор розділу "Лірика" Я. Білоштан обов'язково підкреслював, що поет-лірик говорить завжди не від себе, а "від імені народу, класу, покоління" (220); Л. Новиченко у статті "Широта пошуку, розмаїття барв" наголошував, що новий етап у стильовій еволюції літератури соціалістичного реалізму "настає з переходом радянського суспільства в фазу зрілого, розвинутого соціалізму"; І. Семенчук у загалом змістовній монографії "Мистецтво композиції і характер" говорить, що "передовий марксистський світогляд дає письменникові можливість побачити діалектичний зв'язок і взаємозв'язок часів".
Найпосутніша ознака таких міркувань — цілковита несвобода наукового мислення. Вона сковувала творчі потенції дослідників, перетворювала їхні думки на набір штампів, підпорядкованих ідеологічній доктрині і тому позбавлених будь-якого наукового змісту. Найнесподіванішим при цьому було те, що паралельно зі збільшенням у літературознавстві праць, позначених несвободою мислення, інтенсивно стали продукуватись роботи саме про свободу творчості. М. Шамота в 1978 р. перевидав "перероблену й доповнену" монографію "Про свободу творчості" (російською мовою виходила в 1967 p.); збірник статей Є. Шабліовського в 1978 р. вийшов під назвою "Свобода творчості й громадська відповідальність письменника"; стаття Л. Новиченка "Широта пошуків, розмаїття барв" мала підзаголовок "Свобода творчості в СРСР..."; Інститут літератури імені Т. Шевченка АН УРСР разом із Спілкою письменників провели конференцію на тему "Конституційні гарантії свободи творчості в СРСР і сучасна радянська література", видавши потім матеріали конференції в серійному збірнику "Питання соціалістичного реалізму" (1979). Сказати, що в усіх цих і багатьох інших "матеріалах" не було й натяку на істинне розуміння проблем свободи творчості, означало б фактично нічого не сказати. Річ у тім, що "натяків" якраз не бракувало, але всі вони стосувалися марксистсько-ленінського розуміння свободи як "пізнаної необхідності" і обов'язкового виявлення в творчості класової, партійної позиції митця. Коло, відтак, замикалося на ідеологічній зумовленості пошуків, котрі (якщо вони чимось зумовлені й продиктовані) мимоволі стають не пошуками, а фікцією. Фікцією та лицемірством були і всі розмисли на тему свободи творчості, які містилися в названих статтях і монографіях з цієї проблематики.
Тягар несвободи, однак, був не завжди всесильним у науково-критичному мисленні. Окремим підрозділам його вдавалося інколи "вислизати" з-під його дії, що помітно, зокрема, на деяких словниково-бібліографічних працях, виданих у 60—80-х роках. Серед них, наприклад, "Літературний щоденник", укладений М. Терещенком (1966), п'ятитомний біобібліографічний словник "Українські письменники" (1960—1965), "Шевченківський словник" у 2-х т. (1976—1977) та ін. Хоча тут і не було можливостей сягнути повноти в охопленні літературного матеріалу, ввести в літературний обіг традиційно одіозні постаті М. Грушевського, С. Єфремова, В. Винниченка чи М. Хвильового, зате чимало інших імен і фактів було хоча б побіжно названо. Характерний у цьому розумінні "Шевченківський словник", де вперше в радянському шевченкознавстві було представлено десятки нових імен і явищ, пов'язаних із творчістю й життям Кобзаря. Слабкою ланкою словника залишались, однак, теоретичні проблеми творчості поета, "світогляд і творчий метод, творча індивідуальність, стильова своєрідність, новаторство, художня система, естетика, типологічні зв'язки з світовою поезією та ін.". В одних випадках ці проблеми висвітлювались у дусі замаскованих соціологічних вульгаризацій, в інших — залишались зовсім поза увагою авторів видання.
У друкованій в материковій Україні літературознавчій продукції уникнути соціологічних вульгаризацій у 70—80-х роках фактично було неможливо. З одного боку, спрацьовував у дослідницькому методі сформований в умовах несвободи відповідний стереотип, з іншого — на сторожі кожної дослідницької роботи завжди стояв відповідальний (чи видавничий) редактор, автор передмови чи післямови, які обов'язково нагадували вченим про той стереотип. Наприклад, праця К. Фролової "Розвиток образної свідомості" (1970) найменшою мірою могла б бути регламентована всілякими вульгарними надбудовами, оскільки йшлося в ній про значною мірою формотворчі, суто фахові секрети ліричної образності — емоційний темпоритм, поетика подиву, ліричний суб'єкт, "пряма" змісту і "крива" форми тощо. Але автор передмови не обійшовся без того, щоб не наголосити, що глибоке проникнення дослідниці в ці секрети "не затушовує", як це інколи буває в працях подібного типу, а ще яскравіше виявляє визначальні, родові риси радянської поезії — високу ідейність, партійність, народність, вірність правді життя, могутню гуманістичність, героїчний пафос...".