Українська література - статті та реферати

Суперечності розвитку літературознавства в умовах перебудови

Щодо реабілітованої історико-літературної і теоретичної спадщини, то на початку 90-х років вона сприймається почасти (після ейфорійного захоплення) як музейний експонат, а почасти як така, що вже, мовляв, відпалахкотіла, має значення суто історичне, не вдовольняв сучасних модерних вимог тощо. Наймолодші науковці різко й майже нігілістично відгукуються про весь досвід історичної школи, особливо ж на її народницькому етапі розвитку, натомість панацею вбачають у модерних школах XX ст., які в основі своїй базуються нібито на філологічних (естетичних) засадах, але із залученням психоаналітики, знакової семіотики і навіть не завжди ясного за змістом фемінізму. Адже він все-таки ближче стоїть до історичної (ідеологічної), ніж філологічної, методології й мимоволі, відтак, перетворює супротивників ідеологізму на його прихильників. Маємо справу, отже, з очевидними виявами історико-філологічного синкретизму в літературознавчому мисленні, без якого, мабуть, не обійтися в будь-які епохи. Принаймні таке враження справляють дослідницькі роботи середини 90-х років про дискурс українського модернізму, про постмодерне прочитання окремих явищ новітньої української літератури, про міфологічні чи імпресіоністичні барви в ній, про її національну специфіку, побачену крізь призму компаративних методів, тощо. Звичайно, тільки час зможе показати, наскільки тривкими виявляться такі методологічні підходи до літературного матеріалу і їхні наслідки, але позитивним уже слід вважати сам факт їх появи, оскільки демонструють вони насамперед таке потрібне в науці прагнення постійних шукань нового. Г. Грабович, наприклад, пише, що нині не може влаштувати науку ні безликий хронологічний розгляд літпроцесу (як було в радянському літературознавстві), ні ототожнення об'єкта літератури з історією ідей (як було в літературних історіях, написаних з позицій ідеологічно-народницьких методологій), ні апофеозне захоплення стильовим прочитанням літератури (як було у Д. Чижевського). Йдеться, отже, про потребу ще новіших підходів до літературних явищ та їхньої історії, що цілком зрозуміло з точки зору прогресу, але, як здається, не в усьому виправданої з позицій конкретного, пострадянського літературознавства. В цих умовах потрібне освоєння і засвоєння всіх історико-літературних традицій. Без цього неможливий буде повноцінний рух уперед, прогрес у будь-якому напрямі — чи в підтримуваному Г. Грабовичем напрямі рецептивного ("спілкування з літературним твором") прочитання історії літератури, чи, можливо, лише в тому, який пропонував Ю. Шерех: історія літератури — це історія творів, а не імен.