Українська література - статті та реферати
«Неоміфологізм» у художньому та науковому мисленні (А. Нямцу, В. Нарівська, В. Пахаренко)
Всі публікації щодо:
Літературознавство
Міфологічні підходи до постаті Т. Шевченка відлунили і в дослідженні М. Шах-Майстренко "Шевченко і антична культура" (К., 1999). Хоч за характером вони швидше прикладні, ніж теоретичні, але в них дуже детально, майже скрупульозно, простежено зв'язки шевченківських поетичних символів з античними міфами, а найцікавіше розкрито смисл типологічних сходжень, які характерні для художнього світу поета ("Слово-образ", "Час і простір", "Метаморфоза"), і міфологічного мислення давніх греків та римлян. Подібні спроби але іншого характеру (у зв'язку не з однією літературною постаттю, а всією літературою) спостерігаються у дослідженнях А. Нямцу. Його увага зосереджена на теоретичних аспектах функціонування традиційних сюжетів саме міфологічного (інколи — церковного і власне літературного) походження. Маємо відтак майже не практикований раніше в українському літературознавстві аналіз інтегральної і диференційної специфіки сюжетно-образного матеріалу, теоретичне осмислення неоміфологічної поетики, своєрідний погляд на процеси деміфологізації в українській літературі давнього і нового періодів тощо ("Загальнокультурна традиція в світовій літературі", 1997; "Идеи и образы Нового Завета в мировой литературе", 1999 та ін.). Широкому висвітленню аналогічних проблем присвячує чимало публікацій періодичний збірник наукових статей "Біблія і культура", ініційований філологами Чернівецького університету (протягом 1999—2000 pp. вийшли вже два випуски збірника).
Нові ідеї в літературознавстві, як відомо, народжуються внаслідок нових ідей у самому художньому мисленні письменників. Коли йдеться про згаданий вище "неоміфологізм", то факт його з'яви в другій половині XX ст. стимулювався найбільшою мірою феноменом так званої латиноамериканської прози. Міфологічний "присмак" у ній був цілком очевидним, як очевидним було й те, що схожі явища (але з національною особливістю) стали з'являтися тоді і в інших літературах. Українська "химерна" проза — один із численних варіантів того, що спричинило справжній "бум" у літературознавчих дослідженнях цього феномену. Інакше кажучи, синтез міфологічної свідомості став продукуючим не лише для літератури, а й для науки про неї, для укладання модифікацій нового напряму в українській міфологічній методології. Суть цієї новизни, зокрема, у прагненні осмислити ідейний та естетичний зв'язок специфічної сутності художнього міфологізму української прози і створеного нею образу родової людини як типу національного характеру через "народно-міфологічний пласт", тобто — первісний міф, архаїчний ритуал, системи міфологем і архетипів (В. Нарівська. "Національний характер в українській прозі 50—70-х років XX століття", 1994). У цій праці художній міфологізм осмислюється як фактор, що дійово сприяє посиленню філософсько-узагальнюючого начала в літературі, а відтак — допомагає глибше збагнути сутність національного характеру як людської цілісності на певній стадії її культурно-історичного розвитку. "Лебедина зграя" В. Земляка чи "Зачарована Десна" О. Довженка (доводить В. Нарівська) — це типові структури творів саме міфологічного характеру про буття українського роду-народу у XX ст., це своєрідний екзистенційний зріз життя, орієнтований на гармонію людини з природою і суспільними чинниками, котрі або сприяють тій гармонії, або порушують її. Порушення гармонії суспільними чинниками стало предметом ґрунтовного дослідження В. Пахаренка "Поєдинок з Левіафаном" (1999). Підзаголовком цієї праці означено часові рамки матеріалу ("Міф і псевдоміф в українській літературі 20-х років"), але літературознавчі висновки автора сягають значно далі і мають значно ширші узагальнення. Автор показав, що нова (модерністська) література початку XX ст. і 20-х років цілком укладається в структуру міфа в його класичному розумінні, а те, що народжувалось на-противагу йому (література соціалістичного реалізму), було псевдоміфом, котрий залишиться в людських поколіннях не менш живучим, ніж власне міф. "Шляхом деморалізації, дегуманізації, деестетизації мистецтво перетворено на антимистецтво, — пише дослідник. — ...За найактивнішого залучення літератури виховано покоління Павликів Морозових, новий тип людини з послідовно псевдоміфічною настановою — гомо совєтікус, тип, який ще кілька десятиліть перешкоджатиме встановленню суспільної гармонії" (189).