Українська література - статті та реферати

Полемічно-публіцистична література

Література

1. Білецький О. Зібрання творів: У 5 т. Т.1. Давня українська і давня російська літератури. — К., 1965.

2. Возняк М. Історія української літератури: У 2 кн. Кн. 1,2. — Львів, 1992.

3. Давня українська література. Хрестоматія / Упор. М.Сулима. — К., 1992. — С. 241-255.

4. Микитась В. Українська література ХІУ-ХУІ ст. // Українська література ХІУ-ХУІ ст.: Апокрифи. Агіографія. Паломницькі твори. Історіографічні твори. Полемічні твори. Перекладні повісті. — К., 1988. — С.5-28.

5. Ушкалов Л. Феномен української полемічної літератури // Слово і час. — 2000. — №10. — С.16-22.

6. Франко І. Життя й літературна діяльність Іпатія Потія // Франко І. Зібрання творів: у 50 т. — К., 1983. — Т.39: Література і мистецтво.

7. Франко І. Іван Вишенський, його час і письменницька діяльність // Франко І. Твори: у 20 т. — К., 1955. — Т.16. — С.413-429.

8. Кралюк П. Духовні пошуки Мелетія Смотрицького. — К., 1977.

Генеза української полемічної літератури сягає у глибоку давнину. У середині XI ст. стався офіційний розкол християнства на західну латинську (католицьку) з центром у Римі (нині Ватикан) та східну грецьку (православну) церкви з центром у Константинополі (Візантія). З того часу й розпочалася непримиренна боротьба між апологетами двох напрямів християнської церкви — православними та католиками.

Безпосереднім поштовхом до розвитку полемічної літератури були політична Люблінська унія 1569 р. та Брестська церковна унія 1596 р. Люблінська унія закріпила угоду про об'єднання Польщі і Великого князівства Литовського в єдину державу — Річ Посполиту, феодально-шляхетський уряд якої разом із панівною католицькою церквою виношував ідею церковної унії — об'єднання української і білоруської православної церкви з католицькою. Це б повністю задовольнило Ватикан, бо означало підкорення всіх східнослов'янських народів.

У стильовому ключі твори полемічної літератури є зразком раннього українського бароко. Популярними були жанри: трактат, послання, монолог-інвектива (звинувачення).

У 1577 р. єзуїт польський Петро Скарга написав трактат "Про єдність божої церкви під одним пастирем і про грецьке відступлення від тої єдності". Обстоюючи законність Флорентійської Унії 1439 p., яку підписав київський православний митрополит Ісидор, Петро Скарга виклав досить повну програму оновлення Української церкви та об'єднання її із римо-католицькою під зверхністю папи римського.

Появу книжки Петра Скарги в Україні оцінили не як спробу релігійного примирення, а як посягання на свободу совісті, як засіб ополячення українського народу. Так виникла полемічна література, яку умовно поділяємо на два періоди: до проголошення Брестської церковної унії і після нього. Такий поділ ґрунтується на тому, що для першого періоду характерна дискусія навколо різних догматів обох церков, а для другого — суперечки навколо культурно-політичних наслідків унії.

На першому етапі полеміка між конфесіями поглиблюється суперечками з приводу календарної реформи. 21 лютого 1582 р. папа римський Григорій ХІІІ оголосив про введення нового календаря, що мав замінити старий — юліанський. Така заміна була науково обґрунтованою, бо різниця між двома календарями у ХVІ ст. становила 10 днів (у XX ст. — 14), тобто на стільки днів було відставання від справжнього часу. Так з'явився григоріанський календар (новий стиль, на відміну від юліанського — старого стилю), що по-різному був сприйнятий католиками, протестантами і православними. Ця подія викликала протест української православної, а потім — і греко-католицької церкви, а також заворушення серед українських селян. Українські письменники-полемісти виступили проти нового календаря, вбачали в ньому посягання на свої прадавні церковні звичаї й водночас додатковий засіб для експлуатації польським панством українського селянина.

На думку Г.Смотрицького, новий календар вніс не тільки додаткові труднощі у відносини між паном і його підданими, а й у родинні взаємини. Так поволі в Україні склалася парадоксальна ситуація — в державному житті використовувався григоріанський календар, а в церковному — юліанський. На Лівобережжі Петро І замінив візантійський календар на юліанський, а не на григоріанський, як це треба було б зробити. У 1918 р. Центральна рада ухвалила, що із 16 лютого «в Україні дні мають рахуватись по західноєвропейському так званому григоріанському календарю, чи стилю».

ГЕРАСИМ СМОТРИЦЬКИЙ

Першим друкованим українським полемічним твором ще до проголошення унії став трактат Герасима Смотрицького «Ключ царства небесного", виданий в Острозькій друкарні 1587 p. Ця невеличка за обсягом книжка складалася з присвяти князеві Олександру Острозькому, звернення «До народів руських коротка предмовка", двох трактатів «Ключ царства небесного" і «Календар римський новий».

Український письменник-полеміст, поет, педагог, культурно-освітній діяч Герасим Данилович Смотрицький (? - 1594) походив із заможної родини села Смотрич, нині Хмельницька область. Освіту здобув у Кам'янець-Подільському. У 1576 р. його запросили до Острозької греко-слов'яно-латинської школи, в якій він з 1576 р. стає ректором. Там же він разом з Іваном Федоровим як редактор готував до друку «Буквар» та Острозьку біблію, до якої написав прозову і віршову передмови.

«Календар римський новий» — найцікавіший трактат Г. Смотрицького. Решту своїх праць присвятив історії папства, не завжди достовірним фактам. Полеміст також вважав, що целібат, тобто безшлюбність, католицького духівництва не є моральним, оскільки суперечить фізичним потребам людини, а отже, сприяє розпусті й проституції. Захисники ж католицизму стверджували, що дружина і діти відволікають православних попів від релігійних справ, уся увага яких звернута тільки на те, як щонайбільше заробити грошей, звичайно, за рахунок парафіян для утримання своєї родини. Ці та інші моменти про догмати тієї чи іншої релігії постійно повторювалися у творах наших полемістів.

Оцінюючи «Ключ царства небесного» Г. Смотрицького, І. Франко побачив у цій антикатолицькій книжці новий дух, новий спосіб мислення, бо календарна реформа трактувалася автором не стільки з догматичного погляду, скільки у зв'язку з усією складністю суспільно-політичного життя України: «...се не сухий теологічний трактат, а жива картина стану української суспільності в др. половині XVI в.». Вчений досить високо оцінював цей твір як художній за його влучність, легкий і делікатний гумор. Полеміст використав у творі елементи фольклору, зокрема прислів'я та приказки: «Бодай здоров, поправлям...», «Так ся написало, як ся розуміло...» тощо. Мова наближена до розмовної, з діалектизмами, характерними для західного регіону. Все це дає підставу науковцям стверджувати, що «Ключ...» адресований широкому колу читачів.

ВАСИЛЬ СУРАЗЬКИЙ (ОСТРОЗЬКИЙ) (роки невідомі)

Серед українських письменників-полемістів відоме ім'я Василя Суразького (Острозького) як автора кількох полемічних творів. Прикметно те, що його книга «О единой истинной православной вере и о святой соборной апостольской церкви, откуда начало приняла и како повсюду распростреся» була опублікована через рік після трактату Г. Смотрицького в Острозі у 1588 р. (Інша назва книги «Книжниця о шоста відділах..», «Книга о единой вере»). Основою для написання цієї книжки стали антиватіканські твори колишнього афонського ченця, російського письменника Максима Грека. Це, в свою чергу, сприяло тому, що «Книжниця...» Василя Суразького стала відомою і в Росії, особливо серед старообрядців.

Полемічний твір Василя Суразького важливий тим, що полеміст ґрунтовно опрацював тогочасну церковну полеміку про:

походження святого Духа;

так зване першенство римської церкви та про примат папи;

опрісноки

суботні пости;

відправлення літургії у великий піст;

одруження попів чи целібат;

чистилище;

заміну календаря;

храми;

ікони.

Це була основна частина тих питань, до яких згодом неодноразово зверталися представники обох таборів. Свого часу І. Франко, досліджуючи творчість В. Суразького, порівняв його твори з творами І. Вишенського: "Суразький — писатель совісний, працьовитий, може, й по-своєму й учений, але дуже тяжкий на мислення і майже цілковито позбавлений таланту літературного. Не знаю, чи є в нашій полемічній літературі того часу твір, котрого читання так би утомляло і мучило, як читання його "Книжки о вере". Дослідник мав на увазі не стільки "сухий стиль" Василя Суразького, скільки його надмірне і часом недоречне цитування "священного писання" — Старого й Нового завіту Біблії, праць істориків церкви, Максима Грека тощо.

СТЕФАН ЗИЗАНІЙ

Значну популярність та обурення викликали проповіді і полемічні твори Стефана Зизанія (Зизаній — це грецький переклад його прізвища — Кукіль, що підказало деяким дослідникам думку, що він родом із с. Кукільники на теперішній Івано-Франківщині.

Був ректором Львівської братської школи, ідейним провідником рішучих дій проти шляхетсько-католицького наступу, організатором збройних виступів братчиків. У своїй антикатолицькій і антифеодальній боротьбі Зизаній використовував не лише церковну трибуну, а й міські майдани, вулиці та ринки. Це стало причиною його переслідувань.

У 1596 р. митрополит Рогоза скликав спеціальний собор, на якому оголосив Стефана Зизанія єретиком, відлучив від церкви та заборонив проповідувати.

В історію української полемічної літератури Стефан Зизаній увійшов насамперед твором "Казаньє св. Кирила, патріархи ієрусалимського, о антихрист і знакох его з розширенім науки против єресей разних" (називає папу — антихристом).. Попередній його твір "Катехізис..." було знищено, а про його зміст знаємо із польської брошури Фелікса Жебровського "Кукіль, котрий розсіває Степанець Зизанія в руських церквах у Вільні".

Другий період полемічної літератури започаткував Петро Скарга своєю книжкою «Собор Брестський і його оборона» (1596), яку у власному українському перекладі наступного року видав володимирський єпископ Іпатій Потій під назвою "Описаньє і оборона собору руського берестейського». У ній польський єзуїт у делікатній формі захищав об'єднання двох церков, доводив його правосильність, обстоював моральні і матеріальні переваги такої унії, що принесе обом церквам "духовноє потіхи і весельця ангельського".

У відповідь на книгу Петра Скарги з'явився «Апокрисис, албо Отповідь на книжку о соборе Берестейском, именем людей старожитній религии и греческой, чрез Христофора Філарета врихль дана», що вийшла польською й українськими мовами. Вона була написана з ініціативи князя Острозького, який спочатку прихильно ставився до ідеї унії, а пізніше став її ворогом. Ймовірно, що під псевдонімом Христофора Філалета сховався Мартин Броневський, протестант, шляхтич і королівський писар, довірена особа князя Острозького, від імені якого він вів переговори з литовським князем Х. Радзивіллом. Його трактат вважають «короною» антиуніатської полеміки ХVІ в.

Христофор Філалет на документальній основі розглядає передісторію та історію Брестської унії, стверджує, що такої злуки бажали кращі діячі України, а серед них — і сам Костянтин Острозький. І тут же уточнює, що така церковна унія мала б статися між усім православ'ям, з одного боку, і з католицизмом - з другого. А обмеження її тільки рамками України і Бєларусі може викликати ще більшу релігійну і національну ворожнечу. Полеміст також не погоджується з тим, що український митрополит одержить місце у польському сенаті, а владики "місця в сенаті, на соймі й на трибуналах між депутатами». І дійсно, польські магнати намагалися не допустити у своє середовище "русинів".

У двох інших частинах "Апокрисису" Х. Філалет зупинився на догматичних питаннях, зокрема про східний патріархат і про верховенство папи римського. А взагалі, він виявив неабияку ерудицію, добре знання релігійної літератури та грецької й латинської мов.

ІПАТІЙ ПОТІЙ

Про Іпатія Потія писали І. Франко («Життя й літературна діяльність Іпатія Потія»), М. Грушевський в «Історії України-Руси», М. Возняк.

Адам (у чернецтві — Іпатій) Потій (1541-1613) народився у родині королівського писаря, навчався у кальвіністській школі литовського князя М. Радзивілла у Несвіжі (Бєларусь), пізніше став студентом Краківського університету. До 1572 р. працював писарем при королівському дворі Жигмонта-Августа П. У 1574 p. одружився з дочкою волинського православного боярина Т. Острожецького, повернувся до православ'я.

У грудні 1594 р. І. Потій підписав декларацію українського єпископату про з'єднання із Римом, а наступного року як заступник митрополита очолив делегацію до Рима, де своїм блискучим знанням латинської мови та історичної церкви справив незабутнє враження. У жовтні 1596 р. він довершив соборно Берестейське порозуміння, а через три роки був обраний митрополитом уніатської церкви. З того часу і до самої смерті Іпатій Потій боровся за законне її утвердження в Речі Посполитій, за нову внутрішню її організацію, за підготовку священиків, для чого у Вільні організував першу духовну семінарію. Помер у Володимирі-Волинському.

Перу Потія належать, зокрема, трактати "Унія, альбо Виклад прейдешних артикулів ку зодноченню греків з костелом Римським належаних", "Антирисис, або Апологія роти Христофора Філалета", "Календар римський новий" тощо.

В «Унії...» І. Потій ще раз аналізує вже відомі розходження між православ'ям і католицизмом: походження Святого Духа від Отця і від Сина, Чистилище, верховенство папи римського, реформа календаря і віра в антихриста, проте робить це з позицій католицизму.

У трактаті «Антирисис» І. Потій захищає Брестську церковну унію, як «благодать Божу», називає її «святою єдністю».

КЛІРИК ОСТРОЗЬКИЙ

На перешкоді польсько-шляхетському урядові, католицьким та уніатським ідеологам стояли київський воєвода, меценат православ'я князь Костянтин Острозький, рішення Брестського православного собору, гурток вчених і письменників-полемістів Острозької школи. Вороги добре усвідомлювали, що на боці князя Острозького був і народ, що проживав на підвладних йому землях. У зв'язку з цим наближений до двору князя Іпатій Потій написав Костянтину Острозькому кілька напівприватних листів. У них він продовжував наполягати на об'єднанні церков, вихваляв католицизм, Брестську унію та ін.

У цих посланнях І.Потій і повчав князя, і дорікав йому за зв'язки з російським урядом та за організацію анти уніатського собору в Бресті. Іноді він прямо наказував князеві прийняти унію "Што ти учиниш, и иние учинят". Проте князь Острозький не давав відповіді запроданцю і доручив це зробити одному з активних діячів Острозького гуртка вчених, талановитому письменнику, що заховався під псевдонімом Клірик Острозький. Дослідники по-різному розкривали цей псевдонім, називаючи імена Христофора Філалета, Мелетія Смотрицького, Івана Борецького.

Клірик Острозький у 1598 р. опублікував в Острозі відкритий лист-відповідь до єпископа-уніата Іпатія Потія «Опис на лист в бозе велебного отца Ипатіа, володимерского и берестейского єпископа, до ясне освецоного княжати Костянтина Острозького...» До цього «опису» був доданий памфлет «История о листрикійском, то есть о разбойническом, Фераском або Флоренском синоде, вкоротце правдиве списаная». Обидва твори складають одне ціле й становлять значну художню цінність.

Насамперед, автор дає ґрунтовну відсіч Іпатію Потію як на його виправдання унії, так і на догматичні церковні питання про «правдивість» і «першість» церкви, наводить приклади. Далі автор відповіді з високою публіцистичною майстерністю подає узагальнену картину справжнього лиха українського та білоруського населення в умовах польсько-шляхетського і католицько-уніатського засилля.

Полеміст в «отписі» розкриває всю дворушницьку єзуїтську політику взагалі на Україні й в Білорусії як до Брестської унії, так і після її проголошення. У відповідь на улесливі слова Іпатія Потія він наводить приклади різноманітних злочинів зрадників «старожитньої віри».

Клірик Острозький запевняє, що хвалена-перехвалена єзуїтом унія і католицька церква принесли страшне лихо в усі сфери суспільно-побутового та родинного життя українського та білоруського народів. Дає зрозуміти, що дарма уніатський владика та його спільники намагаються навернути князя Острозького до унії, навпаки, їм самим неба швидше повернутися у лоно православної церкви й благати у неї прощення за злодіяння.

У 1599 р. Клірик Острозький відповів, за дорученням князя, на другий лист Іпатія. І в цій відповіді він продовжував таврувати зрадників за те, що вони вчинили злочин перед народом, бігали на поклін до папи римського, були не пастирями, а вовками, які заради збагачення здирали шкуру з "овечок божих". Він від імені православної церкви знову закликає їх покаятися і вернутися в лоно православ'я.

У другому «Отписі» Клірик Острозький створив поетичний образ церкви-матері, яка оплакує свою вдовину долю після відступництва синів: «Тому вислухайте, сіонські сини, вашої матері-родительки, що з плачем до вас промовляє: прийдіть і побачите, синове, бо я покинута вдовиця. Виховала я вас із радістю, а погубила з журбою. Що ж маю тепер робити з вами я, вдовиця отпущена?.. Забракло сліз в очах моїх, засмутилося серце моє, розсипалася по землі слава моя».

ПЕРЕСТОРОГА

Одним із найпомітніших творів української полемічної літератури поч. 17 ст. був антиуніатський памфлет невідомого автора «Пересторога», написаний в кінці 1605 чи на поч. 1606 р.

Є різні гіпотези щодо особи автора твору, який з невідомих причин не залишив свого імені на «Пересторозі», можливо, боячись переслідування з боку польсько-шляхетської влади та єзуїтів. Дослідник А. Попов висунув гіпотезу, що автором міг бути священик і активний діяч Львівського братства Андрій Вознесенський.

Цю думку підтримав і радянський дослідник В. Яременко. І. Франко схилявся до думки, що автором був діяч Львівського братства Юрій Рогатинець.

Вже сама назва твору говорить про ті причини, що спонукали автора до написання памфлету. Він поставив перед собою конкретну мету — розповісти сучасникам і прийдешнім поколінням православних руської церкви правдиву історію про зрадницькі дії єпископів, які відступили від віри свого народу та подалися на поклін до папи римського не через внутрішні переконання чи для спасіння душ людських, як вони про це говорили, а заради власних меркантильних інтересів. Основну причину такого важкого стану він вбачав у недостатній освіченості народу, зумовленій малою кількістю шкіл. Брак власних шкіл, на думку автора, і став причиною денаціоналізації значної частини українського панства. Автор зазначає: «Українці, увійшовши в зносини з ними (поляками), позавидували їх обичаям, їх мові й наукам і, не маючи своїх наук — у науки римські свої діти давати почали, котрі з науками й до віри їх призвичаїлися і так поволі науками своїми все панство руське до віри римської привели, що потомки князів руських з віри православної на римську вихрестилися, і назвища й імена собі позмінили, немовби не знали, що вони потомки побожних прабатьків своїх. А після того православне грецьке озимніло та в погорду прийшло й занедбання, бо ж особи знатних панів, погордивши своїм православієм, до урядів духовних приходити перестали, але кого-будь на них поставляли, по волі тільки самої посполитої людини".

І. Франко по-різному оцінював «Пересторогу». Як "історичний документ" вона не має великої цінності, бо в ній "перекручена хронологія, змішані факти, чимало неточностей, пропусків і перекручень, а поруч з цим багато подробиць, не відомих з інших джерел і подібних на плітки, правдоподібно почерпнуті з усних розповідей тої доби, коли пристрасті були збуджені, а фантазія розбурхана релігійною полемікою".

"ТРЕНОС" Мелетія Смотрицького

У 1610 р. у Відні вийшла польською мовою книжка "Тренос, або Плач єдиної вселенської апостольської східної церкви", підписана Теофілом Ортологом. Це був псевдонім Максима Смотрицького (бл. 1575-1633), сина Герасима Смотрицького. Він пройшов складний життєвий і творчий шлях. Спочатку був палким прихильником і захисником православ'я а потім перейшов в уніатство. Це й було основною причиною упередженого ставлення до його діяльності за життя, а згодом і до вивчення його творчої спадщини представниками православної і католицької орієнтацій.

Він навчався в Острозькій академії, в університетах Італії і Німеччини, де здобув ступінь доктора медицини. Протягом 10 років (1608-1617) він учителював у Вільні, деякий час (1616) був ректором Київської братської школи. У 1617 р. під іменем Мелетія постригся у ченці. 1620 р. був висвячений на полоцького архієпископа, вітебського і Мстиславського єпископа. Здійснював паломницьку і дипломатичну подорож по "святих місцях", у 1627 р. офіційно перейшов до унії. Останні роки у стані духовної кризи жив у Германському монастирі на Волині, де й помер 27 грудня 1633 р.

Спадщина складається з 20-ти творів польською мовою і двох творів українською мовою. Проти унії та католицизму полеміст написав і опублікував у Вільні кілька трактатів польською мовою, зокрема "Антиграфе", "Тренос", "Виправдання невинності", "Оборона Виправдання", "Відпір ущипленим писанням" та ін. Інші твори уже написані на своє оправдання, у зв'язку з прийняттям уніатства.

Найдосконалішим твором Мелетія Смотрицького й усієї полемічної літератури поч. ХVП ст. є його "Тренос, тобто Плач єдиної вселенської апостольської східної церкви". "Тренос" написаний польською мовою у формі плачу-голосіння православної матері-церкви.

У "Треносі" автор звертався передусім до представників відомих українських княжих родів, щоб вони покинули багату мачуху - Польщу і католицьку віру, й повернулися до рідної матері - православної церкви, що до Брестської унії була «найзначнішою королевою", при оздобленою дорогоцінними каменями.

Персоніфікований образ матері-церкви переростає в символічний образ матері-України, що тужить-плаче за своїми невдячними дітьми, які давно вже її покинули, зрадили її віру, мову, громадянство.

З докором звертається церква і до Іпатія Потія, якому пропонує покаятися та розповісти всім про моральну розбещеність поплічників, які за гроші все продали -віру, гідність, душу.

У "Треносі" вперше подається великий поіменний список українських і білоруських світських магнатів, які зрадили національну справу своєї батьківщини, зденаціоналізувалися та перейшли в католицький табір. Перелік починається від княжат Острозьких, які після смерті князя Костянтина також зрадили віру. Далі називає відомих князів: Слуцькі, Заславські, Вишневецькі, Головчинські, Крашинські, Ходкевичі, Халецькі та ін.

У гротескно-сатиричному плані характеризує Мелетій і "лиху мачуху" —католицьку церкву з папою римським і його вірними слугами єзуїтами. У "Треносі" немає прямого заклику до боротьби, але критика католицизму, уніатства, світських владик, які подались на службу Речі Посполитій, були досить влучними. Король Сигізмунд Ш наказав під загрозою штрафу в п'ять тисяч злотих не продавати і не купувати книжки, а наявні примірники знищити, друкарню закрити, а коректора Логвина Карповича ув'язнити.

"Тренос" був сприйнятий читачами по-різному. У православному середовищі зачитувалися твором Мелетія Смотрицького, у польсько-католицькому та уніатському його зустріли з осудом. Так, П. Скарга у "На тренос і лямет Теофіла Оршолога до Русі грецької віри пересторога» (1610) писав, що "наклепи його костелові римському не нашкодять, але церкві руській це велика зараза і вступ до єретицтва спричинити може".

М. Смотрицький також автор першої в Україні, Білорусії та Росії "Граматики правильное Синтагма", вперше виданої у 1618 p., яку сучасний український мовознавець В. Німчук назвав "перлиною давнього мовознавства". До середини ХVIII ст. вона була єдиною граматикою для трьох східнослов'янських мов й справила великий вплив на розвиток мовознавства.

Таке болісне шукання шляхів до припинення релігійної ворожнечі між таборами, складні суспільні негаразди, постійне цькування з боку католицького, а потім і православного кліру, різні життєві незгоди, в які потрапив автор, його богословсько-догматичний світогляд призвели Мелетія Смотрицького до глибокої духовної кризи: він перейшов до уніатства, а відтак поступово втрачав і талант публіциста-полеміста. Його антиправославні твори "Апологія" (1628), "Протестація" (1628) та ін., писані польською мовою, вже не мали того високого літературного рівня, який бачимо у "Треносі". Часто письменник згадував кращі роки свого життя, коли його полюбили і прийняли, а писання цілували і над головою своєю підносили. Це й був присуд самому собі.

ЗАХАРИЯ КОПИСТИНЦЬКИЙ

Був високоосвіченим і ерудованим представником полемічного письменства (? - 1627). Родом із Галичини, здобув освіту або в школі Львівського братства, або в Острозькій школі, бо високо цінував князя Костянтина Острозького як фундатора греко-слов'яно-латинської школи. У 1616 р. Захарія Копистенський покинув Західну Україну, записався до Київського братства й став помітним діячем гуртка архімандрита Єлисея Плетенецького, проводив значну літературну та видавничу роботу в друкарні Києво-Печерської лаври.

У Києві за участі Копистенського вийшло кілька перекладів церковних книжок з грецької мови з його передмовами ("Часослов", "Апокаліпсис", "Тріодь пісня", "Бесіди" Іоанна Златоуста).

У 1620-1622 pp. він написав "Палінодію, или Книгу оборони кафолическої (вселенської) святої апостольської всходнеї Церкви і святих патріархів, і о греках, і о розсох християнах". Як бачимо із самої назви твору, полеміст знову повертається до основних розходжень між православною і католицькою церквами, що зводяться до чотирьох постулатів:

визнання намісником Христа на землі апостола Петра і його наступників — пап римських;

Київська Русь прийняла християнство ще до його поділу на східне і західне;

на Флорентійському соборі 1438-1439 pp. київський митрополит своїм підписом проголосив і відновив єдність із католицькою церквою ;

Брестська унія 1596 р. була законним актом і поверненням до стану перед 1054р.

З цього можна зробити висновок, що єдиний порятунок для східних слов'ян — церковна унія під зверхністю папи римського, що означає повернення до первісного джерела — християнства, а католицизм — єдина мила богові віра.

У І частині "Палінодії" Захарія Копистенський на основі церковної літератури доводить, що всі апостоли були рівні, а тому апостола Петра не можна виділяти з-посеред них. У II частині свого трактату він говорить, що папу римського не можна вважати наступником Христа на Землі, а, отже, обидві церкви — рівноправні, як рівноправні і їхні ієрархи — папи римські та патріархи. Третю частину автор присвятив питанню єдності київської митрополії з Римом (Ватиканом), ще до Флорентійської унії. Оскільки Київська Русь прийняла християнство із Візантії, то не може бути мови про єдність із Римом, католицизмом, З. Копистенський нагадав і про коронацію Данила Галицького, який прийняв її як визнання папою римським своїх заслуг, проте не відступився від своєї віри і відмовився від корони.

У ІУ частині "Палінодії" письменник-полеміст розглянув суспільно-політичне життя України в умовах Речі Посполитої та історії Брестської унії.

Наприкінці другої частини З. Копистенський навів відому промову старости із Львівщини Івана Щасного Гербурта на варшавському сеймі, в якій звинуватив короля та його уряд, котрі прагнуть досягти і того, "щоб Русі не було на Русі". У такому ж дусі написано й панегірик князю Костянтинові Острозькому, якого полеміст порівнює з Володимиром Христителем. Письменник вдало використовує народні прислів’я, як от: «огня у воді шукати», «так щастить йому, як голому в кропиві», «як мухи з окропу отрясуться» тощо.

«Палінодія» З. Копистенського — один з найкращих творів полемічної літератури. І. Франко називав його «фундаментальним полемічним твором», який після І. Вишенського по праву підсумовував анти уніатську полеміку кінця XVI ст. — поч. XVII ст.