Українська література - статті та реферати

Література як вид мистецтва

Література — у найширшому розумінні — все, що написане літерами, тобто вся писемність, яка має суспільне значення. Є література художня, публіцистична, наукова, науково-популярна, інформаційна тощо. Художня література — один з видів мистецтва (поряд з музикою, театром, малярством, графікою, скульптурою), що моделює різні сторони дійсності засобами слова. Характерною особливістю художньої літератури, як і інших видів мистецтва, є відображення життя в конкретних образах, які є водночас мистецьким узагальненням певних людських типів, картин природи, інтер'єрів, окремих предметів.

Якщо, скажімо, музика глибоко передає внутрішній стан людини, а живопис чи графіка показують її зовнішність, театральне мистецтво — її вчинки, то література як універсальне мистецтво може сама виконувати названі функції. Отож література моделює дійсність з повнотою і глибиною, не доступними іншим видам мистецтва.

Національне й загальнолюдське в літературі — це органічне поєднання в художньому творі відбиття характерних особливостей національного життя з порушенням важливих проблем, що мають загальнолюдське значення. Літературний твір відбиває своєрідність буття певного народу на конкретному етапі його історичного розвитку, передає національну ментальність і відповідних соціальних верств, і окремої особистості. Національна своєрідність виявляється в темах творів, і в характері їхнього художнього втілення, в образних типажах, у мові, навіть у жанровій специфіці. Іван Франко слушно зауважував, що кожний справжній письменник, до якої б національності він не належав, схожий на «дерево, що своїм корінням впивається якомога глибше і міцніше в свій рідний, національний грунт, намагається віссати в себе і переварити в собі якнайбільше його живих соків, а своїм пнем і короною поринає в інтернаціональній атмосфері ідейних інтересів, наукових, суспільних, естетичних і моральних змагань». Так, глибоко національна творчість Тараса Шевченка має загальнолюдський характер і своїми темами (доля рідного краю і страждання доброї особистості, щастя материнства і болі самотності скривдженої жінки), і гуманістичним пафосом, і високою культурою поетичного слова, і порушенням тих громадських чи морально-етичних проблем, які звучать злободенно на всіх континентах планети.

Правда художня — це правда, створена уявою письменника на основі спостереження й узагальнення в образах і картинах життєвих явищ. Правдиве моделювання дійсності досягається не тільки достовірністю деталей, а й глибоким проникненням у суть подій, переданих автором з передових світоглядних і естетичних позицій. Так, Михайло Коцюбинський у своїх новелах 1906 — 1912 років правдиво відбив силу й слабкість визвольних змагань народу, розкрив внутрішні суперечності революційних виступів, що зумовили їхню поразку. Правда художня виникає на основі правди історичної, тобто правди реальних фактів життя. Ідучи від правди дійсності, письменник відбирає, творчо осмислює, художньо узагальнює факти, явища, події. Як зазначав Іван Гончаров, спостережувана митцем правда життя відображується в його уяві, а потім переноситься на сторінки твору.

Творча праця письменника — складна, глибоко індивідуальна діяльність автора літературного твору. Незважаючи на своєрідність кожного талановитого митця, праця над художнім твором має багато спільного у виборі теми, відборі життєвого матеріалу, його осмисленні й узагальненні. Важливу роль у праці письменника відіграє творча уява, яка допомагає авторові ще в процесі написання твору зримо бачити картини життя і долю персонажів своєї книжки.

Справжня творчість, як показує досвід талановитих письменників, можлива на основі інтенсивної праці, систематичної й напруженої роботи думки, вольового зосередження, емоційного збудження. Творча інтуїція, тобто передбачення, дає можливість авторові глибоко проникати в суть модельованих явищ, адже ж вона ґрунтується на всебічному попередньому вивченні життєвих закономірностей. У процесі творчої праці часто з'являються нові варіанти втілення художнього задуму, про що, зокрема, свідчать різні редакції роману Панаса Мирного та Івана. Білика «Хіба ревуть воли, як ясла повні?».

Традиції в літературі (від лат. — передача) — це ідейно-художній досвід кращих письменників минулого, який творчо засвоюється наступними літературними поколіннями. Кожний письменник, яким би талановитим він не був від природи, проходить завжди через певну літературну школу, вчиться на досвіді попередників, а вже потім виявляє своє новаторство, індивідуальний стиль, про що свідчить, наприклад, творча еволюція Михайла Коцюбинського, Ольги Кобилянської, Марка Кропивницького. Свої традиції створює також кожна національна література, і ці традиції так чи інакше засвоюються іншими літературами: так, ідейні пошуки на ґрунті модернізму у французькій, бельгійській, норвезькій літературах трохи пізніше починають творчо освоюватися польською, українською, російською літературами.

Новаторство в літературі — це оновлення й збагачення змісту і форми літературних творів художніми відкриттями. Справжнє літературне новаторство неможливе без творчого засвоєння досвіду попередників, без вивчення прогресивних традицій всесвітнього письменства. Спираючись на традиції, письменники-новатори шукають нові шляхи в розвитку літератури. Так, Тарас Шевченко на основі продовження фольклорних і романтичних традицій рідного письменства зумів поєднати їх з реалістичним баченням життя і піднести українську літературу на якісно новий щабель її розвитку. Оновлення літератури відбувається через засвоєння нових художніх методів, створення образів сучасників, втілення прогресивних ідей, використання нових художніх прийомів і засобів. Так, українська новелістика початку XX ст. під пером Михайла Коцюбинського, Василя Стефаника, Марка Черемшини, Михайла Яцківа збагачується новими темами, ідеями, образами, наснажується ліризмом і драматизмом, намагається через душу персонажів розкрити суспільні процеси.

Публіцистика (від лат. — суспільний) — це рід журналістики, в якому часто виступають письменники, оскільки намагаються використовувати види публіцистики (нариси, статті, репортажі, фейлетони, памфлети) для порушення злободенних питань громадського життя, щоб вплинути на суспільну думку та відповідні державні чи політичні інституції. Публіцистика, як правило, нещадно викриває все реакційне, віджиле, пристрасно обґрунтовує необхідність боротьби з ним та оновлення громадсько-політичного життя. Такий характер мали публіцистичні виступи Івана Франка, Павла Грабовського, Лесі Українки, Володимира Самійленка, Осипа Маковея. Публіцистичний струмінь не раз ставав складовою частиною літературно-критичних статей Франка, Михайла Грушевського, Миколи Хвильового.