Українська література - статті та реферати

Перекладна й оригінальна література Київської Русі. Орнаментальний та монументальний стиль в літературі середньовіччя

Всі публікації щодо:
Давня українська література

Всі публікації щодо:
Оригінальна світська література

Всі публікації щодо:
Перекладна світська література

Література Київської Русі XI - XIII ст. складається з творів оригінальних і перекладних. Перекладна література мала великий вплив на оригінальне письменство, нерідко визначаючи і його жанри, і композицію, і ідейний зміст. Більшість тих перекладів, що надходили в Київську Русь з кінця Х ст., була зв'язана з християнським культом, отже, з релігією - пануючою формою ідеології епохи феодалізму. Крім того, перекладна література старого періоду має свої особливості порівняно з перекладною літературою нових часів. Якщо в новітні часи (з XIX ст.) перекладачі намагаються максимально точно відтворити оригінал, то в середні віки вони часом скорочують, доповнюють, пристосовують до місцевих умов перекладний текст, стаючи, таким чином, то редакторами, а то й просто перероблювачами, до певної міри співавторами. В цьому специфічний характер перекладної літератури даного періоду.

Найраніше з перекладної літератури з'явилися книги, що входять до складу так званої Біблії. Так називається звод, що складається, по-перше, з пам'яток староєврейської літератури (50 окремих творів). Цей звод складався з V ст. до нашої ери до І ст. нашої ери; найдавніші із збережених до наших часів рукописних копій окремих книг належать до Х ст. (повний рукопис усього зводу, що зберігся до нашого часу, належить до XI ст.). По-друге, до складу Біблії входять пам'ятки християнсько-грецької літератури (27 творів, що збиралися докупи теж протягом довгого часу - від І до V ст. нашої ери; найдавніші рукописні копії - IV - VI ст.).

Перша частина зводу, за християнською термінологією Старий завіт, складається з книг розповідних (книга "Буття", книга "Ісход", книги Ісуса Навіна, Суддів, Руф, чотири книги "Царств" і т. д.), книг ліро-епічних (твори "пророків", "Книга Іова"), ліричних (Псалтир, "Пісня пісень"), законоуставних і ін.

В другій частині Біблії - Новому завіті, теж різноманітній щодо складу, в її епічній частині, розповідається про життя, вчення, чудеса, смерть і воскресіння засновника християнської релігії Ісуса Христа ("Чотири євангелія" - Матвія, Марка, Луки і Іоанна), про діяльність його учнів (апостолів), а в кінці, в книзі, що називається "Апокаліпсис" (одкровення), - про останні часи людства, про кінець світу і "страшний суд" над живими й мертвими.

За межами біблійного канону лишався широкий цикл легенд і переказів, які з різних причин не ввійшли до нього і після встановлення канону дістали назву "отреченных", або апокрифічних.

На час прийняття Київською Руссю християнства книги ці у Візантії остаточно визнані були хибними: вже в одному з найстаріших перекладних збірників, в Ізборнику Святослава 1073 p., ми знаходимо покажчик таких "отреченных" книг: другий список датується XII - XIII ст.

Агіографічна література становить другу популярну групу перекладного письменства, введеного християнським культом. До неї входять так звані "житія святих". Житіє - біографія видатної, з погляду церкви, особи, що написана в тоні її вихваляння. Починаючи з епохи своєї боротьби з язичництвом (з античними релігіями), християнство зібрало чимало спогадів про своїх ревносних прихильників, які або заплатили за свою відданість новій релігії мученицькою смертю (мученики), або безстрашно визнавали її, зазнаючи утисків і страждань (сповідники), або, займаючи керівний пост у християнській общині, сприяли зміцненню нового культу (святителі; по-грецькому - єпіскопи, буквально - наглядачі), або прославились життям, строго згідним з приписами церковної моралі (преподобні). Дії останніх полягали в аскетичних подвигах, наприклад у відмовленні від їжі (посники), в цілоденному стоянні на якомусь підвищенні - "столпі", в стані мовчазного самозаглиблення (столпники); ще інші відмовлялись з любові до бога від вищого людського дару - розуму, симулюючи ідіотизм і божевілля (Христа ради юродиві).

Від початку XVII до кінця XVIII ст. виділяють епоху монументального стилю, ознаками якого є масштабність, величність, ідейний пафос. Монументальними вважаються «Остромирове Євангеліє», «Повість минулих літ» (легенди, вставні оповіді) і «Слово про Закон і Благодать» митрополита Іларіона. Літературу з кінця XI до кінця XIII ст. називають епохою орнаментального стилю, головними рисами якого є ритмічність упорядкування художнього тексту, що нагадує візерунок, і витонченість художніх засобів-прикрас. Ця оздоблюваність не була штучною,адже гармонійно підсилювала та увиразнювала зміст твору. Це ми бачимо, наприклад, у «Слові про Ігорів похід», у «Повчанні дітям» Володимира Мономаха, в його ж «Листі двоюрідному братові Олегові Святославичу», в «Галицько-Волинськрму літописі».