Українська література - статті та реферати

Ранні романтичні балади Т. Шевченка («Причинна», «Тополя»). Образ поета-медіума у вірші «Перебендя»

Уже за першого періоду літературної діяльності (1837 — 1843) Шевченко написав багато високохудожніх поетичних творів, у яких — поруч версифікаційних і стилістичних засобів народно-пісенної поетики — було й чимало нових, оригінальних рис, що ними поет значно розширив і збагатив виражальні можливості українського вірша (складна і гнучка ритміка, уживання неточних, асонансних і внутрішніх рим, використання цезури й перенесення (анжамбеман), майстерність алітерацій, звукової інструментації та поетичної інтонації, астрофічна будова вірша тощо). Новаторство прикметне й для Шевченкових епітетів, порівнянь, метафор, символів та уособлень. Керуючись власним художнім чуттям і не оглядаючись на панівні тоді літературні канони, Шевченко знаходив відповідну поетичну форму для втілення нових тем та ідей, які підказувала йому тогочасна дійсність. Одним словом кажучи, Тарас Шевченко спочатку наслідував найкращі зразки народно-поетичної творчості. Скажімо, перші його твори написані коломийковим віршем, що чітко вказує на зв'язок із українською народно-пісенною творчістю, насамперед із піснями, які виконувалися у жанрі коломийки.

«Причи́нна». — романтична балада Тараса Шевченка, написана орієнтовно в 1837 році в Петербурзі, один з ранніх творів поета. «Причинна» відбиває світову романтичну традицію баладного жанру, яка представлена в західноєвропейській літературі, зокрема, творами Йогана Ґете, Йогана Шиллера, Адама Міцкевича, в російській — творами Василя Жуковського, Олександра Пушкіна, Михайла Лермонтова, в українській — творами Петра Гулака-Артемовського, Левка Боровиковського, Івана Вагилевича, Миколи Костомарова та інших.

Властива баладі фантастика у Шевченка, як і в інших поетів, спирається на народну міфологію, зокрема демонологію. Очевидний зв'язок дослідники прослідковують між «Причинною» та баладою Левка Боровиковського «Молодиця» (1828), про що свідчить їхня тематична близькість (в обох творах переосмислюється народнопісенний сюжет про загибель дівчини, яка вмирає, не дочекавшись повернення коханого), а також композиційні та сюжетні паралелі: обидві балади починаються картиною природи — описом буремної ночі й берега річки, де перебуває героїня, поданим за допомогою типово романтичної образності й тим самим розміром — чотиристопним ямбом, який у наступній композиційній частині твору змінюється на 14-складовий вірш. Окремими мотивами й образами «Причинна» перегукується з повістю Миколи Гоголя «Страшна помста» (рос. «Страшная месть»). Розвиток сюжетної лінії починається з ліричного відступу й пейзажів в романтичному дусі. Буря на Дніпрі. Горами здіймаються величезні хвилі, гнуться від вітру високі верби («Реве та стогне Дніпр широкий, сердитий вітер завива…»). А на березі, біля гаю, ходить дівчина. Ворожка зробила її причинною, аби менше сумувала за молодим козаком, який пішов у похід і не повертався. Тим часом з води виринають русалки — душі нехрещених дітей. Вони й залоскотали дівчину. Вранці з діброви виїжджає козак. Біля дуба він бачить тіло дівчини і спочатку думає, що вона заснула. А коли бачить, що кохана мертва, у відчаї «зареготавсь, розігнався — та в дуб головою!». Невдовзі біля дуба проходили дівчата. Побачили коня, козака з дівчиною, хотіли їх злякати, але зрозуміли, що ті мертві,— і перелякані втекли. Козака і дівчину, як сиріт, поховали громадою. Насипали край дороги дві могили в житі, посадили над козацькою могилою явір та ялину, а над дівчиною — червону калину. На гілках дерев співають птахи, а коли сходить місяць — з Дніпра виходять русалки.

Топо́ля — рання балада видатного українського поета Тараса Шевченка. Датується орієнтовно: 1839 р., С.-Петербург. Молода дівчина закохується у козака, але той поїхав на війну де й загинув. Дівчина все ще сподівається, що він повернеться, натомість її матір підшукала для неї хорошу партію — старого багатія. Дівчина не хоче йти заміж і матір вирішує віддати її силоміць за старого. Остання надія дівчина — це стара ворожка до якої вона звертається за допомогою. Та говорить, що передбачила її прихід і дає дівчині чаклунське зілля, випивши яке на світанку, ще «до півнів» можна повернути коханого «з чужини», але якщо він не повернеться після другого ковтка треба випити в третє… Що має трапитись після третього ковтка стара порадила не питати. Дівчина після не довгих вагань робить все, як їй наказала зробити ворожка, її козаченько так і не повернувся, а вона перетворилась в тополю.

Слово в Шевченка має сакрально-символічний зміст. Слово для поета «святе», «Боже», «Господнє», «велике», «огненне», «тихе, добре, кротке». Місія Шевченка-поета полягає в тому, щоб це слово донести до людей. Шевченко усвідомлював свою пророчу місію воскресіння українського слова. І слова Божого. Поет — месія. Він — виразник волі Господа. Слово в душі поета має визріти й набути такої духовної сили, щоб само почало проситися йти «меж люди» — відкривати рабські вуста, зігрівати охололі душі, запалювати людей святим вогнем правди й волі, ставати духовним пастирем рідного народу.

Шевченко з особливою любов’ю звертається до своєї музи, називаючи її «пречистою, святою», ніжно сповиваючи такими епітетами: «чарівниченько моя», «золотокрила», «порадонька святая», «доля молодая»... З музою нерозривно пов’язана молитва. У Тараса Григоровича вона — духовний ключ для єднання поета-пророка з Богом. Завдяки молитві співець, як медіум, передає Творцеві болі, страждання й надії свого народу та просить Його заступництва, прощення за гріхи мертвих і живих земляків своїх.