Українська література - статті та реферати

Дискурс російського і українського у творі М. Куліша «Мина Мазайло»

Всі публікації щодо:
Куліш Микола

У гpуднi 1928 p. М. Кулiш закiнчив національно-полiтичну комедiю «Мина Мазайло», яка стала сатиpою на малоpосiв-каp’єpистiв i pосiйських великодеpжавників. Один із кращих творів Миколи Куліша "Мина Мазайло" висвітлює проблеми русифікації України, яку у 20-х роках більшовицькі ідеологи намагалися прикрити так званою українізацією. Ця п’єса присвячена проблемам національного відродження України. Вона допомагає усвідомити страшну обікраденість нашої культури тоталітарною системою і сприяє формуванню національної свідомості. Комедію М.Куліш написав на «живому» матеріалі українізації, запроваджуваної у 20-х рр. ХХ ст., узагальнюючи, типізуючи явища тогочасної дійсності. Українізація "зверху" не означала серйозних намірів щодо відновлення повноправного функціонування української мови та формування національної свідомості. За роки тотальної русифікації пересічний українець-міщанин загубив почуття приналежності до своєї нації, потребу користуватися рідною мовою. Типовим представником такого міщанина-безбатченка у комедії М. Куліша є Мина Мазайло. Як тягар і сором герой носить власне прізвище. Він байдужий до свого родоводу і до походження прізвища - Мазайло. Для Мини воно звучить занадто по-українськи, і в цьому полягає почуття меншовартості. Саме тому герой комедії вирішує змінити прізвище. Він також шукає вчительку, яка навчила б його правильно говорити "по-руському". У той же час, коли Мина задумується над кращим варіантом свого майбутнього прізвища (Сіренєв, Розов, Тюльпанов, Алмазов, Мазєзін), син його, Мокій, хоче відтворити повну форму родового прізвища.

Мина Мазало є не літературним привидом, а українським типом манкурта, нігіліста, реальною історією. Дружина письменника згадувала, що, ще працюючи над своїм «Миною», її чоловік якось зайшов до загсу і там прочитав список змінених прізвищ. Між іншим там було прізвище Гімненко змінене на Алмазов. Це так його розсмішило, що він вирішив вставити цей випадок у п’єсу.

Драматург усвідомлював, що йому треба шукати власні засоби характеротворення, які б відповідали не тільки українській народній стихії, а й новому світобаченню митця. І він знайшов свій шлях у комедіографії.

Художня своєрідність комедії "Мина Мазайло" полягає в тому, що за сатиричними виявами таланту митця відкривається глибина національно-психологічного аналізу дійства, у детально відтворених картинах сімейного побуту ховається тонкий ліризм, забарвлений гумором та іронією.

Особливість політичних драматичних творів у тому, що в основу їхнього сюжету покладені важливі суспільні процеси. Матеріалізована у характерах дійових осіб, політична комедія «певним чином визначає і художню структуру сюжету, в якому домінуючим стає битва ідей — політичний діалог, дискусія, словесний двобій — між персонажами у відстоюванні життєво важливих принципів».

Головний герой твору Мина Мазайло уособлює типового міщанина, який в iм’я особистих вигод здатен не тiльки змiнити укpаїнське пpiзвище на pосiйське, а й вiдцуpатися власного pоду. У сім’ї він виступає грубим, войовничим деспотом. Він загрожує сину, який прихильно ставиться до українізації і не хоче міняти прізвище. Під час родинної дискусії Мазало виявляє свою повну некомпетентність і нерозуміння української історії. Слово «українець» для нього страшне і ненависне, він воліє бути, у крайньому разі, малоросом, - усе ж ближче до «великої нації». Але трагедія зовсім не в тому, в чому її вбачає герой. І за царських, і за радянських часів політика уряду щодо української мови була однаковою — обмежити, заборонити, усунути з активного обігу як «другосортну». Тимчасова «відлига» - «українізація» - нічого не вирішувала, бо у підсвідомості пересічних українців вже зафіксовано їх меншовартість. Усвідомлення такого повороту українізації (іншого він і не припускає) спонукає Мину вперто брати уроки у Баронової-Козино та неодмінно міняти прізвище.

Зосередивши увагу на новому соціальному типові марґінала, драматург намагався показати його у різних вимірах — національно-політичних, морально-етичних та сімейно-побутових.

М. Куліш, як спостережливий художник, відразу помітив, що під тиском більшовицької диктатури відбувалося витравлення національно-культурних особливостей українців.

Зневажливо ставиться до всього українського, у тому числі до свого прізвища, дружина Мазайла — Килина та його дочка Рина. Міщаночка Уля ховається за прізвищем Розсохина (хоч справжнє прізвище Розсоха). Та перевершує всіх у своїй ненависті до всього українського тьотя Мотя з Курська. На проблеми тогочасної українізації тьотя Мотя дивиться як на явище тимчасове. Українська мова для неї просто «австріяцька вигадка».

Під знаком української мови розвивається сюжетна лінія Мокія і Улі. На думку Мокія, Улі необхідно вивчити рідну мову вже тому, що у неї і прізвище, і зовнішність - все українське. І наполегливий хлопець домагається цього. Використавши засіб паралельної дії, М. Куліш показує розучування Миною "Сінокос" з учителькою "правильних проізношеній" й українського "Під горою над криницею" Мокієм та Улею, чим посилює ефект комедійності. Отже, Уля не виконала прохання Рини: закохати в себе Мокія і сприяти тому, щоб він зрікся своєї "української мови". Вплив виявився зворотнім. Ставлення автора комедії до образу Мокія не є однозначним; з одного боку, М. Куліш іронізує над його захопленням політикою українізації, а з іншого - драматург значною мірою втілює у ньому своє розуміння важливості мовних проблем. Адже не може не приваблювати турбота Мокія про кожне слово, "щоб не пропало". Мокія не можна назвати позитивним героєм, але в нього багато хороших рис: глибокі знання української історії, літератури, фольклору, тонке відчуття мови. Він романтик і мрійник.

Для творення комічних характерів автор використовує дуже влучні репліки, почерпнуті з народного середовища, які свідчать про меншовартісний характер українця колоніальної доби.

З обуренням ставиться до шовіністичної політики в Україні дядько Тарас. Суть офіційної українізації дядько Тарас виводить із гіркого власного досвіду. На жаль, його слова стали пророчими. Дядько виявляється слабкішим за тітку Мотю і покладається на її милість, слабохарактерний, тьотя Мотя зробила з нього лакея.

Дядько Тарас доповнює собою картину соціального типажу, котрий десь думками залишився в історичному минулому гетьманщини і нічого доброго не сподівається від "совєтської влади.

Окремо у п’єсі стоїть постать Улі. Автор постійно підсміюється, іронізує в ремарках: «Уля — як Уля ». Тобто така, як усі дівчата її кола. Самозакохано вдивляється в люстерко, емоційно-сентиментальна, мрійлива. Але мрії її поки що не простягаються далі «вигідної партії». «Вигідна партія» на той час — комуніст із пристойним стажем, тоді можна щоліта відпочивати в Криму, як Оля Семихаткова. Уля, як і її подруги, прагне хоч трохи змінити прізвище — Розсохи на, щоб звучало не так по-українськи — Розсоха. Але коли вона познайомилася з Мокієм і закохалася в нього, то серцем сприйняла його погляди.

Звичайно, Микола Куліш розумів, що справжнім патріотам, які виховувалися на святинях українського народу, немає місця на рідній землі. Їх зневажають, пригнічують і визискують. І найгірше, що цьому потурають самі українці.

Драматург, як завжди, відбивав правду життя, а ця гірка правда була в тому, що чимало українців згубили генетичний зв’язок з предками, обірвали родову нитку живодайного українського кореня і втратили почуття людської гідності, лицарської честі та національного гонору. Але естетична позиція митця в ставленні до малоросійства цього потворного явища — чітка і безкомпромісна. Драматург досить дошкульно висміював українців, які не тільки не знають своєї мови, культури, історії, традицій, звичаїв, а й відрікаються від усього свого рідного, паплюжать самих себе.

М. Кулiш витворив повнокровнi художнi типи, якi вiдображали реальний стан українського суспiльства у 20-х роках ХХ століття. Він використав різноманітні засоби для розкриття сатиричних образів-характерів — гумор, іронію, сатиру та сарказм. Та найбільшого поширення набула самохарактеристика, яка дозволяла через мовну партитуру дійових осіб передати їх істинну суть. І навіть при загостреності зображення певних суспільних явищ і гіперболізації героїв М.Куліш художньо переконливо відтворив процес деформації українських національних типів. Драматург показав, як під тиском більшовицької диктатури відбувалося не тільки поневолення українського народу, а й моральне та духовне спустошення. Слабодухі автохтони втрачали зв’язок із рідним корінням, занедбуючи мову, культуру, традиції і навіть відмовлялися від власного роду, переписуючись на чужі, безликі прізвища. Тому естетична оцінка комедійних образів-характерів виразно негативна — драматург дошкульно висміював і викривав вади українського національного організму, сподіваючись очистити його від чужого накипу гострою сатирою.