Українська література - статті та реферати
Поезія М. Бажана, В. Сосюри, В. Свідзінського
Всі публікації щодо:
Бажан Микола
Всі публікації щодо:
Свідзинський Володимир
Всі публікації щодо:
Сосюра Володимир
М. БАЖАН. Перша книжка поезій Бажана «17-й патруль» позначена впливами футуризму, конструктивізму, завдяки яким Бажан уник утертих шаблонових колій попередньої української поезії. У другій книжці «Різьблена тінь», Бажан здає в архів і футуризм, намацуючи свій власний експресіоністично-барокково-романтичний стиль і охоплюючи великий круг українських тем. Все це була лише підготовка до справжньої сенсації літератури того часу — книжок: «Будівлі» (1924), «Дорога» (1930), підсумкова збірка «Поезії»; також велика історична поема «Сліпці». Тут Бажан іде по найвищих верхів'ях, його суверенність проявляється в усіх напрямах.
1928 рік був найурожайнішим роком Бажана. Крім «Гетто в Гумані», в тому році він написав монументальні «Будівлі» — трилогію готичного собору, бароккової української брами і модерного будинку. Це надхненна синтетична анатомія трьох різних світів, стилів, душ; спроба (правда, не цілком успішна) синтези готичного спіритуального пориву вгору із всеохопною земною силою барокко.
Того ж 1928 року є і поема «Розмова сердець» — пристрасна дискусія з одвічним «всеросійським» ідеологом, нищівна відповідь на «всеросійські» і всесвітні претензії того месіанства з його комплексом «язви як великої чести», з його місією «світового городовика» (поліцая), що радий би сповідати в своїх поліційних участках «грішників» з усього світу. Тут математично точно схоплена і реконструйована поетичними засобами структура і суть явища, і то явища найбільш непроглядного, замаскованого, що складалося віками від Петра І до Сталіна. Сьогодні, коли в СРСР знову у фаворі Достоєвський епохи «Дневника» і коли програмовим виданням Москва випускає «Двенадцать» і «Скифы» Блока, а ЦК КПРС, русифікуючи Україну хоче «визволити» і всю Азію та Африку, — «Розмова сердець» звучить ще більш актуально, як у 1928 році. Але ж і сліду в цій поемі нема риторики, розумувань, деклямацій — лише чистої води поезія, досконала естетична асиміляція колосальних звалищ позаестетичних елементів, отої «сировини» життя.
«Гофманова ніч» (1929) — класичне і вершинне втілення власного стилю Бажана — вичаровує образ і ритм душі поета, придавленого прусською бюрократично-феодальною суспільною тюрмою. В шинковій оргії вчинив Гофман романтичний бунт, щоб потім знову піти на дно буднів своєї мертвотної доби. Ця річ у Бажана має гіркий автобіографічний присмак.
Ця гіркість почувається в найбільшому розміром, а може, й вартістю творі Бажана «Сліпці». У цій історичній епічній поемі поет, озброївшись великим історичним матеріалом і велетенським специфічним словником, малює з докладним знанням цех лірників-прошаків XVIII сторіччя. Колорит епохи, людей, речей, психологія і дух часу схоплені в точних образах, ритмах, словах. «Незрячі жебраки», що «бачили багато», що грають віками для ярмаркових натовпів і вождів усіх епох, після Сагайдачного і Конашевича — модерним Кочубеям і т. п. — це сучасні Бажанові поети України, це сам Бажан, що бачить більше за інших, а все ж зараховує й себе до сліпців. Сюжет розгортається на основному конфлікті між старим лірником, якого прикрашують струпи і всеохопна мудрість, і молодим сліпцем, що хоче «здолати, пробитися, вийти як муж, а не мученик... Чуєш? Як муж!» Тут знову подиву гідна здібність Бажана перетопити в естетичний витвір колосальну складність, різноманітність, різноголосість та внутрішню різнодинаміку світу, уйняти весь хаос мікро- і макрокосмосу в потужний ритм, в архітектурний план, обертати все те на своїй вісі і спрямувати в потрібному напрямі. «Сліпці» були останньою з його речей поетичною вершиною Бажана. Поеми «Число» (1931), «Смерть Гамлета» (1932) — твір, цікавий для вияснення комплексу чи проблеми гамлетизму в Бажановій творчості, — уже позначені компромісом із переможеним ворогом.
В. СОСЮРА. 20 травня в газеті «Одеський комуніст» за підписом «Сумний» з'являється вірш «Відплата», що вважається одним із перших опублікованих українських поезій В. Сосюри. Поет дедалі більше (а від 1921 р. майже виключно) пише українською мовою.
1921p. виходить у світ перша збірка В. Сосюри «Поезії». 1921 р. також виходить у світ поема «Червона зима».
1922p. виходить друга збірка В. Сосюри — на той час студента Харківського комуністичного університету — «Червона зима».
Пристрасну чуттєву лірику приносять книги 1924 p. «Осінні зорі» і «Місто». Народжуються такі перлини новочасної лірики, як «Ластівки на сонці...», «Магнолії лимонний дух...», «Вже в золоті лани...», «Такий я ніжний...» та ін.
Митець постійно звертається до великих поетичних форм. Після поем 1923р. «Віра» і яскраво експресіоністичного «Золотого ведмедика» він пише епопею «Залізниця» (1923 — 1924), яка складається з п'яти сюжетно пов'язаних поем.
З 1923p. після короткочасного навчання на робітфаку Харківського інституту народної освіти (тут поет опинився в рідкісній ситуації, коли він вивчав історію літератури, а вся молодь України за хрестоматією Плевако студіювала його власну творчість) В. Сосюра повністю віддається літературній праці. Пише ряд великих соціальних портретів — це ліро-епічні поеми «Робітфаківка» (1923), «Воно», «Шахтар», «Сількор», «Хлоня» (1924), а також складений з кількох сюжетних ліній (багатих на неймовірні збіги обставин) віршований історичний роман «Тарас Трясило» (1925), витриманий у романтичних барвах, видає збірки поезій «Сніги», «Сьогодні» (1925), «Золоті шуліки» (1927), «Юнь» (1927).
У 1928 — 1929 pp. виходять поеми В. Сосюри «Вчителька», «Поет», «Заводянка», «ГПУ», публікуються збірки віршів «Коли зацвітуть акації», «Де шахти на горі» (1926), «Серце» (1931), «Червоні троянди» (1932). Поет бере активну участь у літературному житті — багато виступає перед робітниками, на творчих дискусіях і вечорах.
В 30-х роках поет багато працює в галузі художнього перекладу (поезія О. Пушкіна, М. Лєрмонтова, О. Блока, Христо Ботева, І. Петникова). Здобута в багатьох роздумах філософічна ясність мислі вносить у книжки поета («Нові поезії», 1937; «Люблю», 1939) почуття творчої впевненості й оптимізму.
У 1937р. В. Сосюра починає працювати над романом у віршах «Червоногвардієць», який закінчує 1940 р. Останні передвоєнні книги віршів («Журавлі прилетіли», «Крізь вітри і роки», 1940) сповнені мотивами небуденної, виняткової любові, явленої і в стосунку до жінки («Марії»), і в стосунку до природи («Я квітку не можу зірвати»), до всього того великого, що зветься Вітчизною.
1947p. виходить з друку збірка поезій «Щоб сади шуміли», відзначена в 1948p. Державною премією І ступеня. Патріотичну поезію приносить збірка «Зелений світ» (1949). Активно працює В. Сосюра у великих поетичних жанрах (поеми «Студентка», 1947; «Вітчизна», 1949), в галузі художнього перекладу звертається до поезії С. Кудаша, М. Тихонова, Л. Гіри, О. Одоєвського, К. Рилєєва та ін.
Поезії громадянського звучання сповнені збірки «Поезії» (1950), «Вибрані поезії» (1951), «За мир» (1953). В цей же час з'являються такі великі твори В. Сосюри, як історико-публіцистична поема «Україна» (1951), поема-інвектива «Запроданці» (1953), драматична мініатюра «Дочка лісника» (1957), ліро-епічна поема «Біля шахти старої» (1957). Лірика В. Сосюри кінця 50-х років сповнена гармонії людини і природи (збірка «На струнах серця» (1955)). Численні вірші збірок «Солов'їні далі» (1957) і «Біля шахти старої» (1958) присвячує В. Сосюра рідній Донеччині.
Останньою ліро-епічною поемою В. Сосюри є поема «За владу Рад» (1964), останніми збірками — «Осінні мелодії» і «Весни дихання» (1964) .