Українська література - статті та реферати

Проза. Прозаїки 70-90 рр. 19 ст.

Продовжуючи традиції епічної творчості Григорія Квітки-Основ’яненка, Т. Шевченка, М. Вовчка, П. Куліша, Олекси Стороженка, укр. прозаїки 70 — 90-х років XIX ст. збагатили літературу і в ідейно-тематичному, і в жанровому та стильовому плані.

Як і в попередні періоди розвитку нової української літератури — дошевченківський і шевченківський, центральною темою прози залишається селянська.

Іван Нечуй-Левицький, П. Мирний, Олександр Кониський, І. Франко, Борис Грінченко показували не тільки закріпачене, а й пореформене українське село, пролетаризацію селянства.

У сферу художніх спостережень письменників поступово входить життя інших соціальних груп — міщанства, чиновництва, вчительства, офіцерства. Життя цих верств було легше висвітлювати західноукраїнським белетристам, де не було офіційних заборон щодо таких тем. І. Франко осуджує антинародну суть тих освічених за народний кошт урядовців, які, підлабузнюючись до властей, догоджаючи сильним експлуататорського суспільства, дбали тільки про власну кишеню. Східноукраїнські прозаїки намагаються створити позитивний образ молодого інтелігента («Хмари» Івана Нечуй-Левицького, «Семен Жук і його родичі», «Юрій Горовенко» Олександра Кониського, «На розпутті» Бориса Грінченка). Разом з тим з їхніх творів правдиво поставали і ситуації, пов'язані з крахом світлих ідеалів культурників. Українська проза збагачується жанрово. Поряд з оповіданням, з'являється новела з її стрімкими, часто несподіваними сюжетними поворотами. Жанрові різновиди характеризують повість. Тільки в творчості Івана Нечуй-Левицького виділяються повісті родинно-побутова («Кайдашева сім'я») і соціально-побутова («Бурлачка»). З'являються повісті ідеологічно-проблемні. На якісно вищий рівень підноситься романна проза та ін.