Українська література - статті та реферати

Принципи сюжетної та предметно-образної організації міського топосу в романі Ю. Кирика «Яблуневі квіти»

Біла Л. В. студентка магістратури Запорізький національний університет Наук. кер.: Костецька Л. О., к. філол. н., доцент

Уявлення про час та простір посідають важливе місце в символічному континуумі культури, адже вони визначають онтологічний статус людини, систему її ціннісних та світоглядних домінант. Від початку промислової революції та епохи модернізму (яка великою мірою вплинула не лише на зміну уявлення про феномени часу та простору, але, очевидно, й на самі феномени) у світовій художній літературі відбуваються спроби осмислити ці зміни, що оприявнюються, насамперед, в особливому зацікавленні творчої свідомості темою урбанізованого простору [1, с. 38].

У сучасних літературознавчих дослідженнях виявляється виразний інтерес до дослідження урбаністичного простору (В. Агєєва), урбаністичного дискурсу (Я. Поліщук, В. Фоменко), міського тексту (Л. Лавринович, В. Левицький, О. Харлан) тощо. Об'єктом досліджень здебільшого обиралися художні твори, опубліковані окремими виданнями, літературно-художня періодика залучалася принагідно, хоча вона може бути й об'єктом спеціального дослідження. З'являються художні твори, які актуалізують феномен міста як культурного та топографічного символу, як ареалу буття людини.

Ю. Кирик із захопленням та гордістю описує Галичину - історичну область у західній Україні та південно-східній Польщі. Автор не подає ніяких історичних коментарів щодо походження назви чи формування краю. Його художнє осмислення вартісності цієї території викладено в романі в одному абзаці, із ухилом до роздумів саме про ідентичність галицького населення: «За роки після Віденського конгресу Галичина таки дійсно сформувалася, й не лише номінально, на картах, а реально, в межах державних кордонів, як культурна провінція. З такою собі особливою ідентичністю, дуже закрита, відтята кордонами і цензурою від подій та від решти давньої Польщі. Та плюси теж були. І плюси очевидні. За цей невеликий проміжок часу тут встигла сформуватися особлива спільнота, мало не нація галичан, зі своїми мовою, естетикою, уявленнями про світ. Мала свої вартості, життєві стратегії, систему цінностей і марнот, свій особливий бідермаєрівський романтизм - одне слово, Галичина» [2, с. 138].

Особливістю роману, його характерною рисою є возвеличення міста Лева. Автор висловлює власне ставлення до міста, виражає любов до нього через думки головної героїні Софії Яблоновської. Тобто художнє бачення автором краси і могутності Львова інтерпретовано крізь призму світовідчуття Софії як у дитинстві, так і в дорослому віці. Місто в різні роки життя героїні сприймалося нею не однаково. Спочатку автор висвітлює Львів у інтерпретації відчуттів Софії як місто, що шокувало її і, зрештою, не даремно, бо на той час Львів був європейським містом в Україні, яке подекуди випереджало саму Європу: «Тільки подумати: у Львові майже три тисячі будівель! Крім того, що був найцивілізованішим європейським містом, Львів умів подобатися, притягати до себе людські серця. Він завжди був передовим містом, яке прагнуло бути найкращим» [2, с. 15].

Львів надав сховок двом закоханим - Софії та Олександру - на період розлучення Яблоновської з графом Скарбеком: «. чи через те, що був справді європейським, а отже, менш святенницьким, чи попросту тому, що у великому місті легше загубитися...» [2, с. 125]. Текст твору демонструє урбаністичний спосіб життя як світоглядну парадигму, що розкривається в різноманітних соціально-психологічних аспектах особистості, як показано на прикладі графа Станіслава Скарбека: «Скориставшись нагодою, амбітний Станіслав їде вчитися до Відня - європейської столиці, де з певністю можна отримати кращу освіту. Та молодість, багатство, бурхливе світське життя столиці закрутило йому голову. Він захоплюється то музикою, то поезією, то архітектурою, то театром. Останнє захоплення полонить його на все життя» [2, с. 19].

У романі місто стало основою онтологічного буття головних героїв. Саме там розгорнулося необмежене поле для повноцінної самоідентифікації Станіслава Скарбека як завзятого підприємця. Він не мислить свого життя поза містом, село для Станіслава -це лише епізод, літній відпочинок на лоні природи: «При графі Станіславі бурхливо розвивався металургійний промисел у Галичині, однією з перлин якого була Дем’янська димарка. Будувалися водяні й парові млини, лісопильні, броварні та гуральні, випасалися і відгодовувалися величезні стада великої рогатої худоби, яка продавалася на ярмарках у Перемишлі, Відні й Оломоуці. Граф орендував ріницькі заклади, продавав шкури на ринках Європи. Багато часу, енергії й зусиль віддав ідеї будівництва каналу між Сяном і Дністром, який би з’єднав Балтійське море з Чорним» [2, с. 19].

Він обстоює не так свою приватну власність, як «велике в малому» - сегмент урбаністичного простору посеред неозорого степу: «Скарбек успішно вів підприємницьку діяльність. Відкупив Берездівецький Ключ, докупив також Сможе, Климець і Остановичі та Оравський Ключ, а також багато нерухомості у Львові» [2, с. 112]. Населення нових володінь скрізь радо долучалося до його промислів і торгівлі, бо граф чи не єдиний на той час землевласник, який щедро оплачував їхню працю. Так, досить швидко Станіслав Скарбек став чи не найбагатшою людиною Галичини.

Міський текст «оживляє», естетизує та поетизує деякі урбаністичні топоси та локуси. Так, Скарбек із захопленням розповідає дружині про Італію, бо «. її серце давно приваблювала мальовнича Італія». Софія навіть поділилася з коханим своєю ідеєю - «... адже й він висловлював бажання якомога більше бути разом» [2, с. 113]. Ю. Кирик порушує в дискурсі іноземного міста питання про його душу, за яке й борються головні герої-закохані в пошуку усамітнення: «І Альпи, і Апенніни мають своєрідний чар. Їхні панорами неповторні. Та річ у тім, що душа моя не здатна перейнятися їхньою красою, вона залишається десь осторонь. Через це рано чи пізно настає втома. Людина по-справжньому відпочиває тільки тоді, коли зливається з оточенням, а злитися з природою можна лише в тому випадку, коли навколишня природа й душа споріднені.» [2, с. 113].

У романі можна простежити тенденцію вписування традиційних образів та сюжетів у сучасний «міський текст», насичення його інтертекстуальними покликаннями, асоціаціями, алюзіями. Наскрізною є гра з історичним часом та урбаністичним хронотопом. Міський спосіб життя посутньо впливає на людську особистість, тип мислення, світосприйняття та світобачення. Про це відверто зізнається Олександру Фредро сам Станіслав Скарбек: «Мусив об’їздити замалим не всю Європу. А то є добрий шмат світу. Уже тепер знаю: мені завше не вистачатиме мого життя. Щось напирає, тіснить мене зсередини, наче прагне виштовхати метелика зі своєї оболонки. Після кожного свого великого проекту, коли повстає план нового, я ніби маю пережити реінкарнацію - нерви напружені й оголені. З’являється якесь надчуття, надслух, надбачення, і так триватиме, поки сягну нового проекту.. Бо не штука зробити - придумати» [2, с.171].

В аналізованому романі відстежуємо відхід від усталеної бінарної опозиції село -місто. Відтак, зникають традиційні образи міста-монстра (місто в романі П. Мирного «Повія») та села-раю (садок вишневий коло хати в однойменному творі Т. Шевченка, хутір Череваня в романі «Чорна рада» П. Куліша (за хутірною філософією П. Куліша, хутір постає духовно-етнічним комплексом, що ототожнюється з поняттям «культура» й антиподом цивілізації - поняттям «місто»). Місто стає не лише тлом, на якому розгортаються сюжетні події, але й повновартісним героєм, де текст містить урбаністичні топоси будинків, вулиць, кав’ярень, ресторанів, шкіл, крамниць, бібліотек, храмів, парків, скверів, площ, пам’ятників тощо.

Ідея пошуку стає визначальною для постмодерного міського тексту. Головним є процес, шлях, подорож, історія цих шукань реципієнтом (мандрівником), пригоди, етапи пізнання та осягнення урбаністичного часопростору, що почасти сугестують їхню самоідентифікацію. Скарбек шукав заспокоєння та душевної рівноваги саме у відвідуванні нових міст, особливо після розриву стосунків із Софією: «Тим часом Станіслав Скарбек напозір покинув Г аличину. Багато подорожував по Європі, їздив по Франції та Італії, побував на гірських курортах Австрії та водолікарнях Чехії. Літо любив проводити в Туреччині. І завше сам - без будь-якого супроводу...» [2, с. 148].

Простір міста постає в контексті історичного, сюжетного та особистісного хронотопів. Спогад-пам’ять героїв про реальні місця та події є способом деконструкції урбаністичного хронотопу, що сприяє його міфологізації. Полеміка з минулим вибудовує міський простір відповідно до авторських візій. У такий спосіб міський текст пропонує власну життєву модель. Ретроспективна подорож у дитинство та юність розгортає процес становлення героїв. У площину екзистенційного вибору переходять рішення про повернення на малу батьківщину та відстоювання права жити на рідній землі.

Таким топосом у романі постає будинок батьків Софії Яблоновської, до якого героїня повернулася після розлучення з чоловіком: «У невеличкому будинку, з часу відколи вона покинула домашнє обійстя, ніхто не жив. Навіть не заглядали сюди. Ніколи й не допитувалась, хто й коли його вибудував біля розкішного палацу Яблоновських. Можливо, бабуся, якій на старість важко було виносити гамірне життя палацу. Софійка теж там оселилась відразу після закінчення католицької школи, тоді її мрійлива душа прагнула усамітнення.» [2, с. 92].

Отже, комплексне теоретичне дослідження дискурсу міста в сучасній українській прозі, виявлення тематичної своєрідності та принципів художньої організації в романі Ю. Кирика «Яблуневі квіти» дає змогу схарактеризувати співвідношення центру та маргінесу в аналізованому творі; означити ключові локуси міського хронотопу (Львів, Бенькова Вишня, Люблінь); розглянути міське життя як світоглядну парадигму головних героїв (особливо влучно Ю. Кирик змальовує внутрішнє через зовнішнє на прикладі образу Софії Яблоновської); проаналізувати творення міського тексту-міфу та урбанізаційної моделі ініціації.

Література

✵ 1. Веретейченко І. Європейська концепція образу міста. Вісник Луганськго національного університету імені Т. Шевченка. Луганськ, 2013. № 2 (261). Ч. І. С. 38-44.

✵ 2. Кирик Ю. Яблуневі квіти : роман. Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2016. 192 с.