Українська література - статті та реферати
Як речі і простори пам’ятають (на матеріалі роману В. Амеліної «Дім для дома»)
Випасняк Г. О.
к. філол. н., доцент Національний університет «Львівська політехніка»
Питання пам’яті в останнє десятиліття набуло особливої значимості в сучасній науці та літературі у зв’язку з потребою знайти відповідне місце для цілого пласту досвіду, що не зафіксований офіційно жодним чином і часом йде врозріз із власне офіційним баченням історії.
Митці шукають різні способи його передачі, умовно реконструюючи сліди втраченого світу в просторі художнього тексту. Чимало художніх творів присвячено тематиці отруєності просторів, насичених негативною енергетикою минулого, їхньому впливу на сучасність та нащадків. Чи не найактуальнішим питанням сучасної прози є міра «отруєності» сьогодення минулим.
В. Амеліна репрезентувала цікавий підхід до розгляду означеної проблематики в романі «Дім для Дома», де навколишній світ замальовується крізь призму сприйняття пуделя Дома. Таке бачення вочевидь відрізняється від людського, є більш інтуїтивним, а не по-людськи раціональним. Це світ, котрий надається до відчування, а не осмислення. І власне таким чином легше віднайти приховану роками правду. Завдяки обраному головному героєві авторка зуміла закцентувати на тому, що забуте минуле не зникає безслідно, а продовжує існувати в теперішньому просторі, наповнюючи сьогодення запахами історії. Так крізь призму запахів сприймає світ Дом, тобто Домінік - «Божий пес». При цьому увиразнюється символічність імені пуделя, який для родини Ціликів є справжнім Господнім подарунком, духовним охоронцем і помічником для незрячої Марусі. Водночас не менш вагомим є обігрування імені: Дом звучить як дім, а для частково російськомовних Ціликів це взагалі слова омофони. Така гра слів підсилює пуделеве наскрізне відчуття історії будинку на Лепкого. Це відчування, що межує зі злиттям із ним.
Буквальне сприйняття реальності оманливе, Дом через запахи сприймає його реальніше, ніж будь-хто з людей із їхньою програмою на забуття, що немовби вимикає рецептори, спрямовані на «вловлювання» хвиль минулого. Дом здатний відчитувати «історію стін і землі під ногами» [1, с. 51]. Будинок для пуделя зазвичай пахне його власниками, а у Львові він дезорієнтований, оскільки приміщення зберегли запахи попередніх мешканців довоєнного періоду, а не сучасних. Стіни досі пропахлі парфумами із 20-х Ne m’oubliez pas.
Простір Львова є ідеальним локусом для розгортання обраної авторкою проблематики, адже це справді місто, наповнене історією, де стіни немов промовляють -кожна свою окрему історію. Локальне звуження до меж вулиці Лепкого допомогло письменниці увиразнити проблему маркування простору як способу здійснення історичних і політичних маніпуляцій. Місто стає їхньою жертвою, маріонеткою і водночас простором накопичення історичного досвіду без можливості цілковитого стирання. Сліди минулого можна лише тимчасово затерти, скоригувати. Зміна назви вулиці - з Галана на Лепкого є одним із яскравих виявів перемаркування простору.
Нашарування історій, епох та ідеологій помітне не лише у великих обширах міста, але і в його мікропросторах. Будинок на вулиці Лепкого є своєрідним вмістилищем різних історичних досвідів не лише через свою пам’ять про колишніх мешканців і всотування енергетики теперішніх власників, але й через утримання під одним дахом колись непримиренних ворогів: радянського військового льотчика, працівника спецслужб та колишнього партизана. В. Амеліна закцентувала на здатності часу згладжувати конфлікти й частково примирювати ворогів, залишаючи лише ледь вловимий запах пережитих емоцій - радості чи болю.
Історія і минуле часто залежить від того, як ми його сприймаємо та інтерпретуємо: воно відтак може стати точкою відліку для віднаходження порозуміння, але також може стати полем розбрату. Яскравою ілюстрацією для цього є Мама Оля. Її сприйняття історії двічі вплинуло на її життя: якщо в ранні дев’яності, коли відбувалося перепрочитання української історії, вона відчувала себе пригнічено через невміння швидко переорієнтуватися, як це зробили більшість її колег. Швидкі зміни історичних акцентів зумовили розвиток комплексу професійної неповноцінності, некомпетентності. Мама Оля не вміла маніпулювати історією, чи радше історіями. Натомість після отримання в спадок антикварного магазину від колишнього однокласника й коханця, мама Оля вчиться приручати історію, робити її своїм союзником, а не ворогом. Продаючи речі, вона насправді продає історії та емоції. Вона наділяє речі текстом і контекстом, переоцінюючи їх для сучасності. Навіть томи Леніна, котрі були в Ціликів вдома, вона зуміла продати як нібито колишню власність відомого комуніста і працівника КДБ. Таким чином В. Амеліна ілюструє сучасну тенденцію до зміни пріоритетів у сприйнятті історії, до її комерціалізації, коли вже перейдено межу між історичною правдою та економічно вигідним наративом. Так оприявнюється сутність символічного маркування простору і речей у ньому: «Коли міста щось приховують, вони обростають легендами й пам’ятниками. Коли люди приховують -вони розповідають історії, довгі історії» [1, с. 236].
Речі мають у романі В. Амеліної не лише свої історії, пов’язані з автентичними власниками, але й переймають історії нових. Принаймні так відбувається зі скринею, котра вже була у квартирі на Лепкого, коли туди поселилися Цілики. Упродовж твору це символ прихованої правди цієї квартири, її автентичних власників, тоді як виявилося, вона весь цей час утримувала таємницю голови сімейства. Там він ховав сухарі в разі настання голоду. Окрім самих сухарів скриня приховувала той біль і страх старшого Цілика, породжені пережитим досвідом війни і голоду.
Дім - не лише один із центральних образів роману, але й центр авторської ціннісної системи координат. Це топос, що безпосередньо впливає на формування цілісної особистості через родинні історії, традиції, котрі він зазвичай зберігає, і завдяки яким автентичні мешканці долучаються до своїх предків, зберігають пам’ять про них. Цілики не поєднані емоційно з домом на Лепкого, вони взагалі не мають того справжнього простору, де б вони почувалися вдома. Ті локуси втрачені назавжди, причому до певної міри це самі Цілики дозволили собі їх втратити, таким чином розпорошивши джерело власної ідентичності на широких просторах колишнього Союзу: «Десь далеко, інші стіни, мабуть, зберігають сліди й історії, які повернули би Ціликам щось. Але туди не дістатися <...>. Пам’ять розпорошена, наче сніг» [1, 52]. З автентичними домами вони втратили зв’язок передусім через бажання забути болючі спогади, адже «якщо вирвати спогад , він не болить» [1, с. 104].
Із часом люди стають байдужішими до минулого. І так само як старші Цілики притлумили в собі біль минулого, а мама Оля взагалі його приручила, Марічка, вирісши й одужавши, перестала цікавитися таємницею старої скрині. Незрячою дитиною вона, як і Дом, мала здатність відчувати минуле, але не через запахи, а через доторки. Мимоволі пригадується біблійна заповідь бути такими, як діти, бо лиш за цієї умови можливо побачити найважливіше, пізнати життя й отримати Царство Небесне. Власне авторський акцент на особливій чутливості до енергетики минулого, до істини дитини і тварини є вочевидь невипадковим і має це біблійне підґрунтя.
Роман В. Амеліної «Дім для Дома» порушує історичну тематику крізь призму актуального сьогодні підходу історичної пам’яті. Головний персонаж твору - пудель Дом -своєрідна авторська відповідь на питання пізнання істини минулого: її можливо осягнути лише інтуїтивно або максимально налаштуватися до його сприйняття, вдивляючись у нього, торкаючись до його матеріальних залишків і вслухатись у власні відчуття. Письменниця акцентує на глибокій емоційній складовій минулого й на небезпеці маніпулювання ним із різною метою, що на сьогодні є основною найпотужнішою інформаційною зброєю у світі гібридних війн.
Література
✵ 1. Амеліна В. Дім для Дома : роман. Львів : Видавництво Старого Лева, 2017. 384 с.
✵ 2. Киридон А. Гетеротопії пам’яті: теоретико-методологічні проблеми студій пам’яті : монографія. Київ : Ніка-Центр, 2016. 320 с.