Українська література - статті та реферати
Жанрова природа книги Н. Гриценко «Місто пахло корицею й кремом Nivea. Чернівецький вінтажний альбом»
Горбач Н. В. к. філол. н., доцент Бєрковська А. Г. студентка магістратури Запорізький національний університет
Фотографія як один із видів образотворчого мистецтва на сучасному етапі переживає новий пік популярності, спричинений як розвитком технологій, так і кількісним переважанням (з-поміж чотирьох сенсорних типів - візуального, аудіального, кінестетичного, дигітального) представників із зоровою системою обробки інформації.
Сьогодні фотографія стала складником міждисциплінарного діалогу, оскільки сприяє розробці тем на помежів’ї різних культурних просторів. Зокрема, у літературі фотографія отримує більш самостійне значення, не лише доповнюючи текст, а й стаючи формою його втілення. Наприклад, українські поети влаштовують вечори «ФоЗії» («фо-» -перший склад слова фотографія, а «-зія» - останній склад слова поезія), що покликані продемонструвати можливості синтезу мистецтв.
Зразком того, як фотографія перетворюється на невід’ємну частину графічного образу літературного твору, став роман Наталі Гриценко «Місто пахло корицею й кремом Nivea. Чернівецький вінтажний альбом», виданий 2017 р. У ньому використано низку фотографій, що не просто несуть додаткову інформацію, передають атмосферу подій, настрій, а стають сюжетотворчим ядром кожного з розділів, у яких крізь призму життя однієї сім’ї розповідається історія міста Чернівців міжвоєнного періоду та періоду Другої світової війни. Неповторного колориту твору надає те, що авторкою використані родинні фотографії І пол. ХХ ст. її власних дідуся і бабусі.
Роман Н. Гриценко має своєрідну організацію, що формує темпоральну антиномію минуле / сьогодення, елементи якої органічно взаємопов’язані. Наратором виступає пан Юліан - літній чоловік, життя якого «потроху відцвітало, отруєне хворобою ніг та гіпертонією, але роки не забирали ні пам’яті, ані розуму...» [2, с. 7]. Сидячи в старому потертому фотелі, він згадує своє життя, починаючи від дитинства. У ретроспективних епізодах, локалізованих у хронотопі дитинства, молодості й дорослого віку, кожен із яких можна вважати окремою новелою, розкривається його життя. Нарація здійснюється в хронологічному порядку, включаючи як сімейні хроніки, так і розповіді з життя близьких друзів сім’ї та людей, із якими їх звела доля.
Підзаголовок твору - «Чернівецький вінтажний альбом» - зумовлений роллю фотографій у тканині твору. За тлумачним словником, одним із значень слова «альбом» є таке: «Об’єднане за темою видання або збірка репродукцій картин, малюнків, фотографій та ін., оправлених разом або вміщених в одну папку» [3 , с. 36]. Слово «вінтаж» активно вживається в різних сферах життя - виноробстві, моді, музиці, фотографії тощо, позначаючи артефакти минулого. Його витлумачують як безвідносно до точного датування - «будь-які предмети побуту минулого в сучасній інтерпретації» [1], так і намагаються окреслити часові рамки. Здебільшого критерієм вінтажності є вік не молодший 20-30 років і не старший 60-80 років, що охоплює описаний Н. Гриценко час.
Уміщенні поряд із текстом фотографії - не лише ілюстрації до тексту, а й окремий пласт твору. Перші сімейні фотокартки припали на час, коли фото не було річчю тиражованою, тому в тексті багато уваги приділено чернівецьким фотоательє: «Ось весільне фото батьків, зроблене у Ґ. Ерліха (G. Ehlich) на Russischegasse, 6, 1903 року. Молодята вишукано вбрані, піднесено-святкові та зосереджені відповідно до серйозності моменту» [2, с. 8]; «Ось фотокартка, де він із батьками: мамця в гарному капелюшку, а тато, ледь усміхаючись, гордовито тримає сина за руку. На цьому знімку в нижньому правому кутку стоїть штампель Fuhrmann & Roll» [2, с. 8]; «Дивом зберіглося її фото, зроблене в «Riviera» Фердинана Штрауба (Ferd.Straub), на якому вона ще молода та випещена» [2, с. 23]; «Ось салон Зало Брюля (Salo Brull) на Hauptstrasse, 3 - салон, який викликав довіру. Саме там зроблено їхнє весільне фото. І це не просто фото, а величезний, ніби картина, портрет, який усе їхнє спільне життя, усі 43 щасливих роки, як доказ їхніх почуттів висів у спальні» [2, с. 26]. Фотографії як епізоди з життя демонструють сторінку за сторінкою - читач щойно бачив молоде подружжя, далі вони вже з дітьми, на інших світлинах їхні друзі та знайомі. Кожна фотокартка є свідченням історії цілого покоління й демонструє нерозривний зв’язок твору з історичною дійсністю. Звертає на себе увагу те, що чим ближче до фіналу твору, тим менше стає фотокарток.
Портретні знімки доповнюють створені на папері образи. «Пан Юліан відсьорбує ковток вишняку, довго шукає та нарешті знаходить групову фотокартку, зроблену в А. Кайнца (A. Kainz) на Tempelgasse, 4. Він добре пам’ятає, як їх 11 м’ясників, знімав старий фотограф. Це надзвичайно вдала картка: усі його колеги вдягнуті в темні анцуги, з нагрудних кишень яких виглядають хустинки, усі в білих сорочках та краватках, а дехто навіть із метеликами замість краваток, усі бездоганно поголені, й у блискучо напуцованому взутті відбивається світло яскравих ламп» [2, с. 14]. Або: «І першою впала в очі фотографія тещі, зроблена у фотографа Д. Фугсмана (D. Fuhsman). Вона тут досить молода, у неї гладко зачесане волосся, невеликі кульчики, скромні коралі та лише натяк на посмішку» [2, с. 48]. Авторка в такий спосіб концентрує увагу на тих деталях фото, які хотіла б увиразнити.
На сторінках роману трапляються не тільки фото, а копії листівок, що пояснюється не тільки бажанням продемонструвати цей аспект побуту, а й відсутністю фотокарток із якоїсь причини: «Ось і в його скрині споминів сьогодні знайшлася згадка про Різдвяні свята. Щоправда на цей раз фотокарток не було, залишилися лише старі поштівки, які свого часу він адресував коханій Альбіні» [2, с. 57].
Фотографії допомагають також актуалізувати зорові та сенсорні асоціації: «Ці кулі [кондитерські вироби, які готувала дружина Юліана - Н. Г., А. Б.] були невимовно ароматні та смачні, і пахли вони румом, цинамоном, кавою, ваніллю, горіхами та медом. Пан Юліан навіть здивувався, що досі пам’ятає той паморочливий запах та пречудовий смак» [1, с. 45].
Фотографії не тільки допомагають нам уявити персонажів, усвідомити їх достовірність, а й заглибитися в епоху: «Старий пан нагадав собі, що розваг було не так уже й багато, адже телевізорів тоді не існувало, але життя все одно здавалося цікавим. Збиралися друзі, які насолоджувались спілкуванням, пили виноградне вино, співали, танцювали, грали в карти, часом викурювали добрий дзигар, писали одне одному побажання в спеціальні альбуми, а хто вмів, залишав там гарні малюнки. У них збереглося декілька томів цих напрочуд приємних побажань, і час від часу він із задоволенням їх розглядав та згадував молоді літа. Цікаво, але в пам’яті досить чітко зафіксувалися спогади, хто і за яких обставин малював та з яким настроєм підписував малюнки» [1, с. 52].
Особливо значимою є фотокартка дому. Будинок - це узагальнюючий символ світу, який сприймається як надійний, безпечний простір, що заломлюється як на побутовому, так і на соціально-історичному рівнях: «Будинок був затишним, кімнати світлими, але найбільш зручною виявилась кухня (половину якої займали шпаргат і куфер), де найчастіше збиралися вечорами. В усьому будинку, за тодішньою модою, були розвішані оленячі роги. Якоюсь безмежною виглядала пивниця, розділена на частини: в одній була пральня зі вмурованими в підлогу котлами, а в другій стояли бочки для маритур, капусти, огірків, бутлі для вина та керамічний посуд для гасу. За примхою долі найціннішими виявилися слоїки зі старим смальцем. Довгі роки вони простояли в кутку, але прийшов час, і цей забутий смалець урятував від голоду їхню смію. У 1947 році, під час страшного голоду, Альбіна навчилася варити зі смальцю мило. Вона різала його цупким шпагатом на однакові шматки й обмінювала в селян на харчі: мило в ті часи мало високу ціну. І саме воно допомогло родині вижити» [2, с. 42]. Будинок як символ роду зазнав таких же випробувань, як і його мешканці - був розграбований, але вистояв і залишився осередком сімейного затишку, у якому зустрічаються покоління однієї родини.
На нашу думку, жанровий різновид твору Н. Гриценко можна визначити за аналогією до існуючих жанрів фотонарису, фотозамальовки, фотофейлетона тощо як фотороман, де наведені світлини є як елементом оформлення, так і самостійним твором із сюжетотворчим потенціалом.
Література
✵ 1. Вінтаж. URL : Ьі^^/ик^ікіре&а.отд^ікі/Вінтаж
✵ 2. Гриценко Н. Місто пахло корицею й кремом Nivea. Чернівецький вінтажний альбом. Чернівці : Книги - ХХІ, 2017. 112 с.
✵ 3. Словник української мови : в 11 т. Т. 1. / за ред. І. Білодіда. Київ : Наукова думка, 1970. С. 36.
