Українська література - статті та реферати
Історіософічність як жанрова складова твору «Маруся чурай» Л. Костенко
Всі публікації щодо:
Костенко Ліна
Гриньків О. В. викладач Одеська національна академія харчових технологій
Літературознавство останніх десятиліть усе частіше послуговується поняттями та категоріями суміжних галузей гуманітаристики. І це не лише бажання долучитися до сучасних наукових тенденцій, а й нагальна потреба пізнати будь-яке художнє явище всебічно, у контексті різних смислів, під різними кутами зору. Залучення до інтерпретації художнього тексту терміносистеми філософії, історії, соціології, культурології тощо дозволяє максимально розширити наші уявлення про об’єкт дослідження, вибудувати парадигму його функціонування в культурно-історичному просторі. До таких «запозичень» із суміжних гуманітарних наук належить і акцентоване в нашій розвідці поняття історіософічність.
У контексті поетичної творчості Л. Костенко історіософія постає своєрідним полем, необхідною передумовою та контекстом прочитання жанрових регістрів історичного роману у віршах «Маруся Чурай».
Мета нашого дослідження - розкрити сутність історіофічності як жанрової складової твору «Маруся Чурай» Л. Костенко.
Завданням дослідження є встановлення зв’язку між твором та світоглядом авторки, ідеологемами епохи. Результатом цього має бути індивідуальна історіософія Л. Костенко, втілена в художній тканині твору.
Відзначимо, що нас цікавить саме історіософічність як жанрова прикмета костенківського твору, а не безпосередньо усталений набір рис та ознак історичного роману як такого. Хоча предмет нашого дослідження й дотичний до традиційного жанрового структурування твору історичного спрямування, все ж таки маємо на меті дещо інше.
Позиція Л. Костенко, звісно, відштовхується від сучасності, тому передбачає встановлення прозорих типологічних паралелей із історичною минувшиною. У цьому й полягає історіософічність її поезії. Як зазначає Р. Мариняк, поет, який «вивчаючи загадкові співвідношення буття і свідомості та вдивляючись у минуле, вичленовує певну фабулу зі своєю зав’язкою, кульмінацією та розв’язкою, цікаву своєю визначеністю, відносною ізольованістю і завершеністю, й обов’язково відшукує іншу, паралельну історичну фабулу - для порівняння й об’єктивної оцінки, є історіософом» [2, с. 6].
Та попри все історіософічність певною мірою впливає на жанрову структуру твору. Тому ми вбачаємо в костенківському віршовому романі не просто історичне полотно, або один із численних різновидів історичного наративу, а опосередковану саме історіософською складовою інтерпретацію української минувшини, національної героїки. Авторку цікавлять не хронологія і перебіг історичних подій, а подібність, типологічна близькість віддалених одна від одної епох - козацької та сучасної. Вона заґрунтована на віднайдених універсаліях, спільних фундаментах, на яких вибудовуються державницька ідеологія та національні пріоритети. Л. Костенко, як слушно зауважує В. Яковець, продовжує традиції тлумачення українського міфу Т. Шевченка та Є. Маланюка. Спільним для цих міфотворців є «надзвичайна часова наближеність стародавніх національних архетипів до сучасної художньої уяви. В їхній творчості потаємні голоси духовних універсалій сягають не лише у сиву давнину, а проростають із досить ще недавньої української історії, а також із етнографічної та природної конкретики. Ця плеяда українських міфотворців водночас відчувала давнину як емотивно-близьку й історично-живу духовну матерію» [3, с. 12].
Для поетеси не є принциповою достовірність уже неодноразово експлуатованого мистецтвом і наукою історичного факту. Вона не завуальовано декларує своє ставлення до відображуваного, проводячи умовну дистанцію між автором і художнім світом:
Якби знайшлась неопалима книга [ 1, с.3 ].
і далі:
Якби вціліла в тому пожарищі -Неопалима - наче купина? [1. с. 4].
Долучаючись до тривалої літературної традиції, Л. Костенко намацує індивідуальні шляхи конструювання образу з історичної давнини. Тому цілком зрозуміло усвідомлення власної ролі в подовженні традиції. За висловом авторки, «поет - це медіум історії» [1, с. 3]. Її передумовою постає історія як своєрідний палімпсест, на якому зафіксовано найпоказовіші явища та найвизначніші події, що акумулюють у собі енергію, яка проливає світло на сучасність та допомагає зрозуміти її в причинно-наслідковій та телеологічній перспективі.
Отже, зосередженість на постаті Марусі Чурай означає, що об’єктивний історичний процес для авторки не існує як самодостатня реалія, а співвідноситься передовсім із духовним світом піснетворки. Крізь призму цінностей героїні розглядається вся історія України. Оскільки «естетичну й етичну парадигми українського життя в XVII столітті і репрезентує дівчина - духовно багата, талановита співачка й поетеса» [2, с. 13], маємо вбачати особливий внутрішній ракурс у висвітленні пасіонарної епохи поетесою ІІ пол. ХХ ст. Саме така стратегія дозволила створити їй індивідуальну історіософію, що стала міцним підґрунтям для здійснення жанрово-родового синтезу та виокремлення в тексті численних культурологічних, соціально-політичних, філософсько-ідеологічних проекцій сучасності.
Література
✵ 1. Костенко Л. Маруся Чурай. Київ : Наукова думка, 1999. 272 с.
✵ 2. Мариняк Р. Історіософія поезії Ліни Костенко : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. філол. наук : 10.01.01. Харків, 2005. 21 с.
✵ 3. Яковець А. Міфопоетичне мислення в романі Ліни Костенко «Маруся Чурай» : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. філол. наук : 10.01.01. Київ, 1997. 21 с.