Українська література - статті та реферати

Художня рецепція історії в параісторичному романі Ю. Андруховича «Коханці юстиції»

Зелік О. А. старший викладач Полтавський національний педагогічний університет імені В. Г. Короленка

Сучасні українські письменники активно працюють із різними жанрами історичної прози. Це зумовлено й попитом читачів на літературу такого штибу, і бажанням митців актуалізувати й реінтерпретувати національну історію. Д. Палавестра зазначає: «Ренесанс історичного роману переживають ті культури та літератури, чия історична самосвідомість є або придушена, або насильно витіснена» [цит. за: 5, с. 2]. Часто спостерігаємо ситуацію, коли результатом художньої рецепції стає заміна історичного літературним (фікшн vs нон-фікшн), а історія стає полем літературного експерименту. Відбувається зміщення акценту від фактологічної історичної події до її сприйняття / розуміння / потрактування конкретним автором. У цьому контексті актуалізується теза Ґ. Яусса, що історія повністю реалізує свій потенціал тільки в процесі зустрічі з інтерпретатором. В. Жирмунський трактує рецепцію як «епізодичне ... свідоме запозичення ідей, матеріалів, мотивів, що беруться за зразок, з метою поставити його на службу власним естетичним, етичним, політичним та іншим інтересам» [3, c. 295].

Своє бачення історичного минулого запропонував і Ю. Андрухович в параісторичному романі «Коханці Юстиції». «Параісторичний, тому що крім фактів, пов’язаних з реальними людьми, тут чимало вигадок - фікшн є фікшн. «Коханці Юстиції» - це мої і тільки мої герої. А те, що вони походять з реальних історичних джерел - так на те його означено як «параісторичний роман». Роман, який не ставить перед собою завдання відповідати історичній істині, але базується на історичних фактах» [4]. Отже, перед нами художня, суб’єктивна історія із довільними авторськими відхиленнями й потрактуваннями.

Ю. Андрухович досліджує зв’язок між історією та пам’яттю, тому в романі багато переказів, легенд, які межують із міфами, авторської рецепції подій. І. Дробіт підкреслює: «В історичних текстах ми отримуємо «образний аспект історичної репрезентації’, при якому відбувається протистояння історичної розповіді (наукової об’єктивності) і розповіді-вигадки (художнього твору)» [2, с. 44].

Над романом «Коханці Юстиції» Ю. Андрухович працював із перервами майже 27 років. Композиційно твір складається із восьми з половиною розділів, за авторським визначенням, - серій. Автор зазначає: «Ця книга є дуже особливою тому, що коли я починав її писати я не знав, що пишу перший розділ майбутнього роману, думав це тільки оповідання. Коли я писав другий розділ, теж не знав, що він увійде в книгу. Це тривало близько 22-ох років. Коли мені написалася половина всіх цих історій, я раптом почав цілеспрямовано працювати над тим, щоб добрати ще певне число тих історій. Тоді з’явилося вісім з половиною. Працював над тим, щоб побудувати їхню послідовність у єдиному напрямку і відтоді це вже була робота над романом» [4].

Це не класичний, лінійний роман, а фрагментований, складений із різноманітних історій, розпорошених у часі. Письменник розділив історичний час на автономні фрагменти, не регламентовані хронологічними рамками чи історичним періодом. Такий підхід актуалізував історію в діахронному зрізі та вибудував авторську концепцію історичного часу.

Письменник оригінальний у виборі героїв твору. Його параісторичний роман репрезентує широкій читацькій аудиторії злодіїв. Простежується свідома настанова проаналізувати психологію зла. Героями авторських оповідей стали персонажі, як переважно вчинили кримінальні злочини. Андрухович дуже іронічно називає своїх героїв коханцями (фаворитами / улюбленцями) Юстиції, бо система, яка працює на покарання, здебільшого повелася з ними несправедливо. Письменник не конкурує з істориками в об’єктивності, а лише пропонує свою / паралельну версію, у якій головна увага зосереджена не на фактологічному відтворенні подій, а на дослідженні психології злочину.

Ю. Андрухович не немагається ані довести злочин, ані спростувати його. Увага автора зосереджена на внутрішніх мотивах, що спонукають його героїв до тих чи тих дій, а читач у свою чергу пильно слідкує за авторськими рефлексіями.

Перша історія присвячена Самійлу Немиричу - прекрасному розбишаці. «Самійло Немирич мав нещастя бути українцем і жити в Україні - позбавленій власної державності, юриспруденції, власної історії, зрештою, власного національного злочинного світу. В Америці він міг би стати президентом, у Римі - папою чи щонайменше кардиналом, в Англії - Робін Гудом, у Німеччині - Бісмарком або навіть Геббельсом. А в Україні він міг бути лише бандитом і погромником» [1, с. 23]. Оповідаючи про Богдана Сташинського, убивцю Степана Бандери, письменник зауважує: «У своєму житті він декілька разів свідомо і холоднокровно переступав межі, за якими уже не прощають. Тому слово «герой» у стосунку до нього може виявитися украй ризикованим» [2, с. 26]. Історії Альберта Вироземського - циркового штукаря, злодія і ренегата; Фелюся - злодія міжвоєнного Станіслава, Мирослава Січинського -убивці графа Андрея Потоцького, Юліуса Гродта - Синьої Бороди із Другобіча, Маріо Понграца, продавця колоніальних товарів у Коломиї, який із допомогою мольфара здобув вічну молодість для своєї коханої дружини, друга «Сансара», який вибудував «хитромудрий, перфектний, але злочинний план», аби підняти бунт проти окупантів, занурюють читача в різні часи, епохи, зачаровують майстерною стилізацією оповіді, примушують уважно слідкувати за тим, як автор грається з часом і з деталями. Особливо інтимною є дев’ята, незавершена оповідь. Адже вона не про злочин, а про те, що не кожен злочин має бути розкритим. Але автор дуже колоритно змальовує епоху, в якій події відбуваються, детально описує побут, звички, дозвілля персонажів твору.

Письменник пропонує вкрай суб’єктивне та іронічне бачення минулого. Його рецепція не претендує на фактологічну точність і достовірність. Авторські рефлексії в романі зосереджені навколо дослідження і художнього відтворення особливостей життя кожного із персонажів, яке впливало на формування їхньої соціальної ідентичності. Роман є виразною суб’єктивною художньою версією історії загалом і персональних історій героїв оповіді. Художнє відтворення історії Ю. Андруховичем вирізняють принципи нелінійності, інтертекстуальності, фрагментарності.

Ю. Андрухович припускає, що його новий роман може мати продовження. Адже колекцію злочинців, як і колекцію сюжетів, можна постійно поповнювати. Автор зізнається: «Мені здається, я знайшов щось абсолютно своє - жанр, який мені відповідає: поєднання моїх особистих фантазій і польотів з дуже конкретною документалістикою» [4].

Література

✵ 1. Андрухович Ю. Коханці Юстиції : роман. Чернівці : Меридіан Черновіц, 2018. 304 с.

✵ 2. Дробіт І. Аспекти рецепції історії у британському романі 80-90-х років XX ст. Літературні обрії. 2010. Вип. 16. С. 44-50.

✵ 3. Жирмунский В. Сравнительное литературоведение. Ленинград : Наука, 1979. 358 с.

✵ 4. Перехрест О., Андрухович Ю. Для художнього тексту не існує жодної забороненої теми. Zaxid.net. 2018. 4 травня. URL : https://zaxid.net/dlya_hudozhnogotekstu_ne_isnuye_zhodnoyi_zaboronenoyi_temi_n1455795 https://zaxid.net/statti_tag50974/.

✵ 5. Пешорда Д. Жанрові модифікації сучасного історичного роману : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. філол. наук : 10.01.06. Львів, 2001. 20 с.