Українська література - статті та реферати

Історична проза М. Старицького як засіб формування національно-патріотичних засад українського суспільства

Всі публікації щодо:
Старицький Михайло

Іванченко Р. П. канд. іст. н., професор Київський інститут міжнародних відносин

В українській історії та культурі важливу нішу займає ім’я видатного українського прозаїка, драматурга й поета Михайла Старицького. Адже тільки те, що кілька його пісень («Ніч яка, Господи, місячна, зоряна», «Ох, і де ти зіронько та вечірняя», «Туман хвилями лягає») стали народними і живуть серед українського народу без імені автора й славлять глибокі людські почуття українців, славлять їхню унікальну духовну наснагу, котра злилась із душею свого народу, наповнюючи його єство щирою любов’ю до своєї землі, до високих гуманістичних ідеалів, робить його ім’я безсмертним.

Але це тільки одна із граней творчості автора. Адже він залишив не тільки поетичні твори, але й переклади зарубіжних авторів, ряд унікальних прозових творів -романів, повістей, оповідань та нарисів, які він писав українською («Оборона Буші», «Молодість Мазепи» та ін.) і російською (трилогія «Богдан Хмельницкий» та ін.) мовами. Більшість із них присвячена визвольній боротьбі українського народу на чолі з Б. Хмельницьким, боротьбі за гетьманську владу в новоствореній українській державі -Гетьманщині, боротьбі проти польсько-панського владарювання на землях України, нищення тут православної християнської віри, утворення та діяльність церковних братств як центрів просвітництва та розвитку культурно-освітницьких процесів і самобутньої національної державницької свідомості.

Характерною рисою цієї галузі творчості М. Старицького є опертя сюжетів творів на документальні джерела - літописи, спогади сучасників, законодавчі акти. Письменник уже тоді визначив єдину реальну рису художньої історичної романістики: не видумувати подій і вчинків своїх героїв, а розшифровувати життєво-історичну логіку діяльності історичних постатей, а також і створених художніх образів, що базувалися на осмисленні соціальних, політичних та національних проблем тодішнього суспільного життя.

Прозові твори М. Старицький писав у 80-90 рр. ХІХ ст. в умовах жорстокого тиску самодержавно-централістичного імперського російського уряду на українство, щоб остаточно знищити державницьку традицію історії українців епохи Київської Руси та козацької доби, національну українську мову, освіту, культуру й створити «єдіний руській народ», який мав стати опорою самодержавно-централістичної імперії Московського царства, котре, за указом царя-імператора Петра І, було перейменоване 1725 р. в Русь, Росію - як називалась ранньослов’янська держава Придніпровсько-Карпатського регіону від часів перших київських правителів поч. VH ст. - князя Кия та його династичних нащадків - Києвичів. Для цього й були видані укази, що законодавчо забороняли українську мову-«наречиє», а в друкуванні «оригинальных произведений на том же наречии. в произведениях же изящной словесности не было допускаемо никаких отступлений от общепринятого русского правописания... воспретить также различные представления и чтения на малорусском наречии, а также и печатание на таковом же текстов к музыкальным нотам» [1, с. 462-463]. До того ж указом імператора Олександра ІІ заборонялось і ввезення із-за кордону «в пределы империи» - українських книжок «на малорусском наречии».

Поява такої заборони українського письменства в друкуванні може пояснити, чому історичні романи й повісті М. Старицького друкувались у ті часи російською мовою. І чому письменник усе ж обирав теми для написання своїх романів та повістей саме з історії України - зокрема, з історії епохи Б. Хмельницького, яка привела до створення в ті часи унікальної у світовій історії демократично-республіканської державності - Гетьманщини зі своїм демократично обраним адміністративно-козацьким самоврядуванням і державних, військових структур, яких не знала ще світова історія. Тож оця грань письменницької творчості М. Старицького була в ті часи справжнім духовним і громадянським подвигом. Адже він нагадував своїм читачам про подвижницьку історію українського народу та його духовно-історичну унікальність.

До того ж ці твори письменника змушували освічену українську верству себе запитати, чому ж імперія хоче знищити їхню самобутність - національну культуру, мову, освіту, які в ранню історичну епоху русини принесли - разом із християнством -на терени Московського царства, котре виникло в східно-північному європейському регіоні на основі численних угро-фінських племен, підпорядкованих Подніпровській державі - Київській Русі вже з Х ст. н. е.

М. Старицький подавав реальну інформацію про героїчну боротьбу українського народу, його лідерів і борців за самобутність України-Руси - Хмельницького, Богуна, Кривоноса, Золотаренка, Нечая та ін. Не забував письменник й українців-перевертнів, які зрадили державницькі інтереси свого народу й служили чужим державам, що прагнули привласнити територію, населення, матеріальні й людські ресурси України, а згодом - і її історію: Я. Вишневецький, Оссолінський, Конєцпольський та ін.

Письменник художньо осмислює боротьбу українців за свою державність, прославляє очільників антикріпосницької боротьби - Кармелюка, козацького гетьмана Петра Дорошенка, провідних ватажків народних повстань - Гонту, Залізняка та інших повстанських лідерів. Для цього він використовує багатий фольклорний матеріал -народні пісні, думи, перекази, які формували національно-державницьку свідомість та підсилювали боротьбу українських козаків, містян і селян. Тож, народ у нього - головна рушійна сила історії. Письменник стверджував цим і всенародну політично-державницьку традицію, яка відбилась у свідомості українського народу, звучала в народних піснях, які автор чув і знав з дитинства. Адже письменник походив із родини козацького старшини, що згодом дістала дворянське звання. Це був Захар Старицький -сотник Полтавського полку. Один із його нащадків - Георгій Старицький - був сенатором і членом Державної Ради в Польській державі. Іншим нащадком полтавського сотника став видатний письменник і драматург М. Старицький, а одна з його дочок - Людмила Старицька-Черняхівська - письменницею й літературним критиком - подругою Лесі Українки.

Письменник в усіх своїх історичних творах порушував найважливіше питання того часу: питання суспільного поступу; ідею могутніх народних проводирів, які могли б боротись самі й повести за собою народ проти гнобителів різних мастей, за утвердження в нашому суспільстві рівноправства, за творення власної державності, за відданість народним інтересам й творення нових демократичних засад людського життя.

Література

✵ 1. Єфремов С. Історія українського письменства. Київ : Femina, 1995. 688 с.



На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.