Українська література - статті та реферати

Феномен козацької етики та його фольклорні рецепціі

Всі публікації щодо:
Фольклор

Мушкетик Л. Г. д. філол. н., провідний науковий співробітник Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України (м. Київ)

У запорозьких козаків, як і в кожного лицарського ордену, існував свій кодекс честі, це т. зв. козацька етика, неписані моральні закони, норми, заборони. Козацький світогляд формувався в умовах жорстоких боїв із ворогами, суворого похідного життя, дисципліни. З моральних чеснот пріоритетними стали патріотизм, сміливість, вірність обов’язку, гідність, стійкість тощо.

Ці морально-етичні постулати отримали художнє оформлення в українському козацькому фольклорі, увійшли до народних пісень, дум, балад, прозових творів. Козак стає в них носієм високих моральних якостей - поваги до старших, співчуття до скривджених, відновлення справедливості, товариськості, душевної щедрості й тонкого гумору.

Козаки, які в переважній більшості вийшли із суспільних низів, успадкували селянську чутливість до ущемлення людської гідності, приниження бідних. Усі козаки на Січі вважалися рівними, всі були товаришами, побратимами, тому так болюче сприймалося порушення указаних законів, презирлеве ставлення дуків-срібляників до козаків-нетяг («Дума про Феська Ганжу Андибера» та ін.).

О. Кульчицький стиль так званого прихованого життя («vita minima») протиставив козацькій концепції «vita maxima et heroica», що виражав лицарсько-козацький ідеал людини, був підпорядкований ідеї оборони честі, свободи» [2, с. 48-66.]. Для козака чинити добро - це зі зброєю в руках захищати рідну землю. Символом волі, безшабашності, бравади є козак Голота в однойменній думі, який «не боїться ні огня, ні меча, ні третього болота».

Героїчна боротьба породила феномен козацької слави, що має різні конотації у фольклорі, у пісні «Зажурилась Україна» звучить заклик усім верствам дружно ставати на захист країни. В українській вертепній драмі, інтермедіях з’являється образ могутнього Запорожця, Козака як головної дійової особи, він утілив у себе міць народного духу, адже Запоріжжя завжди було головною опорою і надією українців.

Дітей у тогочасній Україні змалку готували до козацької долі, уже над колискою мати співає: «Рости, синочку, в забаву - Козацтву на славу. Вороженькам на розправу...». Батько-козак хоче, аби діти повторили його шлях.

Проблема стосунків козака і його родини, старшого і молодого покоління козаків, дотримання дисципліни, надто в час бою чи скрути розкривається в думах «Отаман Матяш старий», «Івась Удовиченко Коновченко», народних піснях. У них засуджується гріх гордині, неповага до старших, надто батька-матері, оспівується честь і гідність у боях за батьківщину. Козак швидше вибере смерть, ніж безчестя («духовне безсмертя»).

В умовах бездержавності українського суспільства виразом вищої цінності і вищого блага стала воля (свобода), що гартувалася в боротьбі з поневолювачами, протистоянні їм. Понад усе воля цінувалася в козацькому середовищі, на Запорозькій Січі, куди селяни втікали від своїх гнобителів: «Що буде, то буде, а козак панщини робити не буде». У народних піснях козацька воля екстраполюється на поняття долі, що означає вільне життя, без неї козацьке існування не має сенсу. У думах та піснях неволя часто постає як соціальні і національні утиски.

Військовий побут, суворі умови життя призвели до ідеалізації його атрибутів, зміщення акцентів на інші смислежиттєві цінності. У прислів’ях мовиться: «Кінь та ніч -козакові товариші»; «Піч - річ бабська, а шабля - козацька». У пісні «Ой на горі тай женці жнуть» жартівливо повідомляється, що Сагайдачний «поміняв жінку на тютюн та люльку», які йому начебто набагато потрібніші у військовому побуті. Похідне життя вчить козака атараксії - безтурботності як основи морального відношення до світу.

У думах та піснях знаходимо жорстокі сцени боротьби з ворогами, натуралістичні описи. Ця войовничість, агресивність спрямована на благу справу -захист вітчизни, своєї власної землі - «Або добудь, або дома (в господі) не будь». М. Попович констатував: «Війни, мета яких оборона своєї землі, руйнування ворожого краю, визволення своїх невільників та здобування «козацького хліба» усвідомлювалися як особливий вид Божої служби» [3, с. 31]. Зрештою, у певних обставинах зло може оцінюватися як благо. Отже, веління високої моралі - категорична заборона не «вбий» -перетворюється на правило не «вбивай без крайньої необхідності».

Козакові, як представнику українського парубоцтва, була властива так звана подвійна етика, що практикувалася в межах поведінкових вікових та й статевих ролей суспільства. Своєрідним було ставлення козаків до жінок. Запорожці давали обітницю безшлюбності, а жінкам заборонялося з’являтися на Січі. Вони зберігали традиційну повагу до жінки, зокрема жінки з власної родини - матері, сестри, нареченої, однак у позашлюбних зв’язках цих зобов’язань не дотримувалися (див. пісні «Їхали козаки», «Пісня-балада про козака і Кулину» та ін.). Водночас за аморальні вчинки козаків чекало жорстоке покарання - побиття киями, інколи до смерті.

Дослідники говорять про селянський і козацько-лицарський типи українського характеру. Якщо для селянина головним у його житті було Боже заступництво, то для козака - оборона віри, своєї сім'ї як святині. Захист своєї землі і своєї віри ставився на один рівень, оскільки віра сприймалася як морально-духовна основа життєздатності нації. Козацька віра була щирою і глибокою, що відбилося зокрема в народних думах, які в XVII ст. ще називали козацькими псальмами. Сила молитви набуває в них рівноцінності дії, щира сповідь рятує від гріхів, як, наприклад у думі «Олексій Попович». Опис гріхів у думах навіть за своєю формою запитання - відповіді нагадує сповідь. Козаками засуджувалася байдужість, бездушність у ставленні до ближнього, небажання допомогти, що означало недотримання заповідей. Козаки, надто їх очільники, давали чималі пожертвування церквам. Українське козацтво вважало своєю покровителькою і заступницею Покрову Пресвятої Богородиці, що виразилося в культі матері, який існував у запорожців, про це йдеться в багатьох думах та піснях.

Презирство до земного, аскетичний спосіб життя, нехтування самим життям в ім'я вищого призвело до того, що козацтво на відміну від селянства, яке зберегло у своєму світогляді чимало язичницьких елементів, сприйняло екзистенційні ідеї та ідеали християнства. І якщо у віруваннях селян присутня циклічність змін у природі та житті, а смерть переходить у життя й навпаки, то козацтво вважало життя короткою миттю, а смерть - великою трагедією. Глибокої поваги й щирого суму сповнені описи поховання козаків, полководців у народних піснях, їм за козацьким звичаєм насипали високі могили, кургани. Ще трагічнішою є одинока смерть козака на полі бою, коли йому нікому прикрити очі, нікому відслужити службу над ним, що є загальним місцем у фольклорних текстах.

Гострому осуду підлягала зрада батьківщини, рідних, побратимів та ін. Таким у «Думі про Самійла Кішку» є персонаж Лях Бутурлак, який зраджує свою віру, батьківщину й побратимів, прагне «віру християнську під нозі подтоптати», що є святотатством для запорожців. («Лучше в землі тліти, ніж татарві служити»). Так само караються за зраду й двоє старших братів у думі «Втеча трьох братів із города Азова, з турецької неволі».

Запорожці славилися своєю гостинністю, почуттям гумору, веселістю. Серед них водилися чарівники, так звані характерники, що володіли надприродними здібностями, уміли перекидатися звірами, чаклувати, нібито водилися з чортами - дурили їх, приручали тощо. Є згадки про це і в народних переказах та легендах. Однією з причин цього явища дослідники називають особливе, понаднормове становище козацького суспільства, згідно з яким вони не належали до «освоєного» соціального світу, що був «низовим» не лише географічно, все це обумовлювало і їх специфічне «свавільне» поводження, саморепрезентацію [див.: 1, с. 241-242].

Герої-богатирі українських казок близькі за своєю поведінкою до козаків із їхньою звитягою, мужністю, веселою натурою. Імена героїв та їх помічників Іван Богодавець, козак Мамарига, Іван Голик, Перепийвода, Сирозем, Валигора, Ломидерево, Скороход та ін. нагадують прізвиська, які давали козакам-запорожцям.

Література

✵ 1. Балушок В. Українська етнічна спільнота : етногенез, історія, етнонімія. Біла Церква : Видавець О. В. Пшонківський, 2008. 304 с.

✵ 2. Кульчицький О. Світовідчуття українця. Українська душа. Київ : Фенікс, 1992. С. 48-66.

✵ 3. Попович М. Козаки і віра. Українська культура. 1998. № 7. С. 31.