Українська література - статті та реферати

Художній текст та історичні реалії (за новими публікаціями творчої спадщини Гр. Тютюнника)

Всі публікації щодо:
Тютюнник Григір

Неживий О. І. д. філол. н., професор Луганський національний університет імені Тараса Шевченка (м. Полтава)

Назавжди в українській літературі закарбовано ім’я письменника Григора Тютюнника. Наблизитися до розгадки його неперевершеного таланту можна тільки за умови глибокого вивчення життєвого і творчого шляху, що для Гр. Тютюнника є неподільною єдністю, бо саме із його ще дитячого світогляду, життєвих вражень, особливо дитинства та юності, викристалізувалося самобутнє художнє світовідчуття видатного українського письменника. Якщо ж говорити про індивідуальний образ світу митця, то значною мірою він сформувався теж у роки дитинства та юності, досягнувши в літературній творчості майже всеохоплюючої ідентичності з національним образом світу, який притаманний українському народові. Саме ця подібність, внутрішня спорідненість і визначають справжній талант (чи, навіть, геніальність) і є домінуючою ознакою художньої досконалості у всі часи, а в українській літературі це особливо відчувається у творчості Т. Шевченка, який художньою силою поєднав минуле, сучасне й майбутнє українців.

Видати нову книжку літературних творів Гр. Тютюнника мене спонукала підготовка текстів із родинного архіву письменника, який привезли до села Мануйлівки Козельщинського району на Полтавщині. Там знаходиться садиба покійної дружини Гр. Тютюнника - Людмили Василівни Тютюнник, де вчителька української мови і літератури з міста Кременчука Н. Данько обладнала меморіальну кімнату видатного письменника-земляка.

Саме в цьому архіві вперше вдалося виявити автографи новел «Три зозулі з поклоном», «Сміхота», новелети «Лист до сина», оповідання «Ласочка», незакінченої повісті «ЗІС-5», одного із невідомих до недавнього часу записників. Разом із оповіданням «Деревій», автограф якого ще раніше передала літературознавець Л. Мороз (опубліковано в журналі «Київ»). Усі ці літературні твори й склали книжку «Видимий Григір Тютюнник».

Йдеться насамперед про новелу «Три зозулі з поклоном», автограф якої врешті-решт знайдено, оповіданні «Деревій», а також незакінченого літературного твору «ЗІС-5». Назва його умовна, що виражається змістом, а ще про твір із такою назвою вже давно згадують близькі Г. Тютюннику люди.

У його записній книжці (за нашою нумерацією № 14) [див.: 1, с. 217-400], читаємо: «Їгорко Човновий прокидається рано і одразу до вікна (його ліжко біля вікна, з якого дме, дід і баба вирішили, що хай квартиранти обмазують вікна). Ріденький осінній садок, грядки, що їх от-от порати, роса. Внизу село. По низовині - туман, очерети в ньому можна вгадати, а далі церква біла і зелена, чепурна. Ще далі степ, але не такий, як там дома. Сірий. Їгорка огортає туга. Згадка про дядька, що орав надвечір ниву сам. Тільки загнав загінку. Граки за плугом та волами летять. Одна чорна борозна і ліс жовтіє. Попід ним уже плодиться синюватий вечірній туман.

І тут входить дід-господар. Він тримає в руках розп’яту гімнастерку в орденах.

- Ось... Це мабуть солдатове. У грядках знайшов.

Тільки тепер Їгорко помітив, що тих двох, що спали ближче до дверей немає. На ліжках голі матраци.

- Ей, солдат! - тихо гукає дід. Руки в нього трохи тремтять і медалі подзеленькують.

Лоза швидко схоплюється в ліжку...

Так почалося Їгоркове життя робітника...» [2].

При визначенні її хронологічних меж зазначено, що ця записна книжка вірогідно велася кілька років: орієнтовно, починаючи з кінця 1974 початку 1975 р. (бо тут наявні нотатки до оповідань «Грамотний» й «Устим та Оляна»), і завершуючи початком 1978 р. Їгорко Човновий - це ім’я літературного героя з оповідання Гр. Тютюнника «Смерть кавалера». Вперше опубліковане в журналі «Зміна» (1965. № 1), а потім у книжці «Зав’язь».

Тоді, у 2005 р., довелося зазначити, що вірогідно цей запис стосувався творчого задуму іншого художнього твору. Тепер із упевненістю можемо стверджувати - ці нотатки пов’язано з незавершеним літературним твором «ЗІС-5», який сьогодні вперше приходить до читача. Хоча прізвище головного героя стало Теліжний, однак пізнаються описи місцевості, куди приїхали заробітчани, а ще ім’я одного з них - Іван, у якого обличчя «панське», солдат на прізвище Лоза, із численними бойовими нагородами, гараж - місце їхньої роботи, а ще останній спогад Їгора про рідний край: «Під байраком хтось орав двома парами волів, запряжених плугом, і над волами та орачем кишіло гайвороння, а в кінці гонів здіймалася вгору тонка цівка пречистого синього диму -видно пеклася орачам картопля. Я став і довго дивився на орачів, на синю хмарку диму понад нивою і, зітхнувши, пішов далі» [2].

В автобіографії Гр. Тютюнник коротко зазначав, що з 1950 по 1951 р. працював на будівництві Миронівської ГРЕС та відбудові шахт у Луганській області (в особовому листку вказано точні дати - 8.04.1950 - 13.03.1951 - будівництво Миронівської ГРЕС, слюсар).

Будівництво цієї електростанції саме й розпочалося 1949 р., в селищі Миронівському поблизу міста Дебальцевого Донецької області, потім майбутній письменник переїздить у селище Щотове, неподалік міста Антрацита, де живе в сім’ї дядька Филимона Васильовича Тютюнника.

Назви сіл - Верхні й Нижні Капустинці звичайно ж має літературний, а не географічний характер, а ще згадується Нижня й Верхня Мануйлівка на Полтавщині, рідне село Людмили Тютюнник (Корецької) - дружини Гр. Тютюнника, куди той їздив щороку.

Отже, тут, як і в багатьох інших творах письменника, йдеться про власне пережите, що не могло забутися. Епізодична згадка про машину «ЗІС-5», стосується не тільки навчання Їгора в ремісничому училищі, а всієї тодішньої задушливої атмосфери, породженої тоталітарною системою, тобто сталінізмом: «Свою, що в колгоспі на ній робив, півторатонку, ремонтував. Майже щодня. А ЗІСа, що у нас в училищі був - ні. Бо він не їздив. Ми його тільки розбирали й складали разів п’ять».

Самоуправство, самодурство й пихатість колгоспного бригадира, такого собі сільського «вождика», змушують хлопця покинути рідне село й «завербуватися» на будівництво електростанції. На відміну від численних творів, автори яких були вірними апологетами соціалістичного реалізму й «оспівували ударну працю на будовах комунізму», Гр. Тютюнник відтворює історично вмотивовану, правдиву картину жалюгідного становища тих, кого називали заробітчанами, чи навіть біженцями.

У рецензії «Чиста роса людяності» Л. Мороз писала: «Коли читаєш першу збірку оповідань Г. Тютюнника «Зав’язь» складається враження, що всі емоції свої загострені до краю, він носив у собі так довго, що в душі його вони встигли сформуватися у чіткі, досконалі кристали і лягли на сторінки книжки струнким малюнком, де спроба знищити чи бодай змінити один штрих призвела б до порушення гармонії» [3].

Отже, при підготовці до друку, особливо визначенні основного тексту, насамперед намагалися домогтися його цілісності, беручи до уваги те, що в родинному архіві Гр. Тютюнника збереглося два варіанти цього літературного твору (авторизований машинопис) та кілька сторінок автографа. Все це свідчення великої роботи талановитого письменника над текстом твору, який так і залишився незакінченим. За авторським задумом, у двох розділах художнього твору (вірогідно за жанром мала бути повість) розповідь ведеться від імені головного героя, що наближає читача до творчого стилю Гр. Тютюнника, його життєвої та художньої правди.

Література

✵ 1. Тютюнник Г. Бути письменником: щоденники, записники, листи / передм., підготовка тексту О. Неживого. Київ : Ярославів Вал, 2011. 440 с.

✵ 2. Неживий О. Видимий Григір Тютюник. Українська літературна газета. 2018. 21 вересня.

✵ 3. Мороз Л. Чиста роса людяності. Молодь України. 1966. 10 серпня.