Українська література - статті та реферати

Роман Л. Кононовича «Тема для медитації»: художнє осмислення голодомору 1932-1933 рр.

Ніколаєнко В. М. к. філол. н., доцент Запорізький національний університет

Поява у 2004 р. роману Л. Кононовича «Тема для медитації» відкрила новий етап дослідження теми голодомору в українській літературі. Новаторство автора полягало в новому, психосоціальному, осмисленні причин голодомору. На відміну від інших письменників Л. Кононович подає не лише ретроспективне зображення подій 1933 р., а вперше в українській літературі чітко і безапеляційно розставляє пріоритети: говорить про злочин і винних у ньому, вимагає для них покарання. Саме Л. Кононович першим у літературі висловив думку про те, що виникнення комунізму як соціального явища було спричинене патологічними психічними розладами певних верств суспільства.

Актуальність роботи полягає в новому підході до дослідження задекларованої теми -аналізі системи образів «Теми для медитації» за їх світоглядними позиціями. Подібна систематизація героїв застосовується вперше. Мета ж статті криється в дослідженні різних парадигм світогляду героїв роману, визначенні взаємозв’язків між ними.

У «Темі для медитації» зображення всіх подій відбувається крізь призму парадигм світогляду різних героїв. «Характерна риса, що відрізняє світогляд як особливу форму суспільної свідомості від інших форм, полягає в тому, що він відображає матеріальну дійсність загалом і з відповідного погляду, а саме - крізь призму взаємовідношень складових цієї дійсності: світу людини і світу природи» [2, с. 54]. У романі простежується взаємодія трьох світоглядних позицій героїв: комуністичної парадигми, парадигм жертв і борців.

Комуністична світоглядна парадигма - складна багаторівнева система, що ґрунтується на філософії «коліщаток» (суть якої полягала в існуванні рушійної сили -«коліщаток» та тих, хто їх буде «закручувати»).

На чолі цієї системи стояла людина-вождь, яка й складала її найвищий рівень. Наступний рівень становила номенклатура, яка була носієм філософії та психології поклоніння батькові-вождю. Третім складником системи були мільйони людей, які вірили в ідеали комунізму й саме вони були її соціально-психологічним фундаментом. Дії саме таких червоних активістів-фанатиків автор детально зображує в романі. Письменник доходить висновку, що надмірна жорстокість поведінки активістів викликана наявністю психічних розладів чи психічних патологій: «.впадала в око. подібність комсомольців 30-х років і тої безлюдної тупоголової комси, яка заправляла у нас на факультеті. Зараз можна з впевненістю сказати, що буксири, які проводили заготівлі в нашому селі, й комсомольські активісти середини 70-х, що здійснювали політичні судилища, - належать до того ж самого психологічного типу» [3, с. 171]. Тобто, комунізм за Л. Кононовичем це не просто політичне явище, а хвороба суспільства, якою вміло змогли скористатися партійні лідери.

Новаторство митця полягає в тому, що він досліджує соціально-психологічний аспект голодомору, проникає в глибинні шари свідомості кожного персонажа-активіста й приходить до висновку, що комуністів об’єднувала не віра в спільні ідеали, а саме психічний розлад, патологія. Схожу думку висловлював у своїх творах й М. Хвильовий, подібні заяви сьогодні звучать у творах А. Кокотюхи, В. Шкляра та ін.

Осмислюючи питання голодомору, Л. Кононович знаходить у діях кожного червоного активіста хворобливі садистські нахили: «У розповідях очевидців дуже часто повторюються свідчення про патологічні дії червоних активістів. Ці люди сміються там, де інші плачуть, танцюють там, де інші моляться, й узагалі вони все роблять навиворіт, причому без жодного логічного обґрунтування... Аж врешті я дійшов висновку: виходить, на початку хлібозаготівлі 1932 року серед сільського активу налічувалося від 30 до 40 відсотків психічно хворих людей, котрі відзначалися агресивною, садистською поведінкою!» [3, с. 172]. Але найбільше зацікавлення в автора викликають дії дівчат-активісток, які вирізнялися надмірною жорстокістю. Аналізуючи їх психологію, автор висловлює думку, яка ще не з’являлася в жодному творі про злочини режиму: «Розповідь про комсомолку-доброволку 30-х років, до якої ходив Ленін, просто-таки приголомшила мене - я зрозумів, що діяльність активісток зумовлюється дуже специфічними чинниками, в основі яких лежить гіпертрофована сексуальність» [3, с. 175], що є причиною психічних відхилень. Таке явище автор називає «феноменом Вірочки» [3, с. 173].

Причини садизму криються в сексуальній сфері, ця «. схильність. має глибоке особистісне вираження» [1, с. 130]. Тобто, у садизмі поєднуються гіпертрофована сексуальність та самотність особистості, «оскільки садист відчайдушно потребує людину, над якою знущається, так як його власне відчуття сили і влади засноване лише на тому, що він кимось неподільно володіє» [1, с. 133]. Проте, найстрашнішим є те, що жертви відповідають катам «взаємністю», мовчки терплячи всі знущання. Тому постає питання про мазохістські тенденції в поведінці самих жертв. Зазначимо, що психологічною причиною садизму і мазохізму є одне й те ж явище - «нездатність людини переживати власну самотність і слабкість її особистості» [1, с. 135].

У свою чергу, червоних активістів можна розподілити на три групи за типом їхньої садистської прив’язаності до своєї жертви. До першого типу належать персонажі, які будь-118

якою ціною бажають зробити людину «. слухняною глиною у своїх руках» [1, с. 133]. Садисти цього типу найчастіше маскують свої злочини за бажанням допомогти своїй жертві, тобто спочатку роблять їй боляче (фізично чи морально), а потім самі ж рятують її від власноруч спричинених страждань, щиро вірячи у свою доброту та самопожертву. Найяскравішим представником такого типу садистської прив’язаності є молодший Стоян. Його донос на Юра спричиняє обшук вдома в Леляни, яку він кохає, після чого дівчину заарештовують і відправляють до таборів. Стоян усвідомлює наслідки свого вчинку, його головна мета - поставити кохану в залежність, цим самим підкорити її собі. Він говорить Юрові: «А де ти був, коли вона повернулася з таборів? Ти бачив, якою вона прийшла звідти. Усі махнули на неї рукою, вона, вмирала. а я врятував її, я! Тому що тільки я любив її!» [3, с. 219]. Це типова психологія садиста першого типу: зробити з об’єкта обожнювання жертву.

До садистів другого типу належать персонажі, які прагнуть не лише підкорити собі об’єкт, а й заволодіти усіма його цінностями й найчастіше інтелектуальними. До цього типу відноситься Поліщук, керівник літературної студії «Вітрило». На засіданнях студії він встановлює цензуру: «Всі наші студійці як пишуть вірші, то або про БАМ, або ж про кохання. більше ні про що!» [3, с. 78-79]. Усі інші - «неактуальні» погляди -неприпустимі, ті, хто мислить інакше, мають бути перевиховані.

Найчисленніший тип садистів у романі - це особи, які не лише бажають підкорити собі об’єкт, а ще й завдати йому страждань - «Ціллю такого бажання може бути активне завдання страждання і пасивне спостереження за стражданнями» [1, с. 133]. До цього типу відносимо майже усіх інших активістів, які зустрічаються у творі. Це Дзякунка («А в нас же у хаті хоч запали. То Дзякунка вхопила макогона, стягла батька на піл. та як увалила по голові - тут він і Богу душу оддав!..» [3, с. 60], директор Багрій, Вовчиця, Вірочка, перша вчителька Юра («Я тебе зараз навчу, як совецьку власть любити! -Вчителька зігнула мене в три погибелі й стала товкти головою об парту. - . Ми душу з тебе виб’ємо, скотиняко!» [3, с. 27]), старий Стоян («А він. реготав, хваливсь, як тебе вбивали. Тверда. штучка була, цей мій друзяка! Ніяк не могли укоськати його, пса.» [3, с. 117]), трупар Гордій («Загадали йому норму - двадцять мерців. То він тяг на воза й тих, котрі ще духа не рішилися!» [3, с. 207]) та ін.

Друга парадигма світогляду - парадигма жертви. Л. Кононович одним із перших в українській літературі говорить про те, що у трагедії 33-го р. винні не лише представники комуністичної партії, а й самі жертви - селяни, які замість боротьби за свою власність мовчки терпіли знущання. Це дозволяє говорити про наявність міцного зв’язку між жертвою та її катом у соціумі. У тексті знаходимо підтвердження цього: «Ото якби ваше покоління не волам хвости крутило, а комуняк різало,то зараз усе по-іншому було б! - понуро буркнув Юр. - А то проспали свою долю, а воно тепер і нам окошилося!» [3, с. 91].

У психолого-криміналістичних дослідженнях існує поняття «психологія віктимності» - готовність стати жертвою, доволі масове явище, яке «провокує і стимулює появу злочинця» [4, с. 92]. Тобто, відповідальність за скоєний злочин розподіляється рівномірно між жертвою, що провокує своєю бездіяльною поведінкою, та катом, який піддається на провокацію.

У такий спосіб у романі розглядається питання злочину і кари: винні в голодоморі обидві сторони й усі повинні понести покарання. Оскільки жертви загинули внаслідок своєї бездіяльності, необхідно покарати ще й катів.

До психотипу жертви належить переважна більшість персонажів, які протягом твору з'являються в ретроспективних спогадах про 33-й рік. Це Килина, Слобідчиха, Г аня, Христя, Петро Шекерик та інші загиблі селяни.

Остання парадигма світогляду героїв роману - це парадигма борця, до якої відносимо Юра, його бабцю й діда, Леляну, Чумака, бабу Лепестину. Однозначно не можна назвати цих персонажів борцями за незалежність України, оскільки навіть сам Юр говорить: «.не держава головне, - а. права людини.» [3, с. 147]. Тому скоріше це парадигма борців за ідеали та оновлення суспільства.

У образах Юра, Леляни й Чумака яскраво інтерпретуються три форми опозиційного руху: радикальна, національно-культурницька та правозахисна відповідно.

Чумак у романі зображується неоднозначно. Він не заперечує існування комуністичної партії в Україні, навіть прагне її оновлення: «Потрібен приплив молодих сил, котрі очистять партію від тоталітарних збочень.» [3, с. 81]. Але він чітко розуміє, що чинний режим злочинний і його треба зупинити. Проте Чумак обмежується лише правозахисною діяльністю й розповсюдженням самвидаву. Не зважаючи на це, він є однією з ключових постатей твору, адже саме Чумак знайомить Юра з ідеями боротьби проти режиму.

Із часом погляди Чумака трансформуються в релігійно-захисні: «Або ми станемо християнською державою, або повернемося в. азіатчину. У першому випадку потрібно відмовитися від помсти..» [3, с. 209].

Образ Леляни репрезентує національно-культурницьку течію боротьби проти комуністичного режиму: розповсюджує книги та статті, проводить бесіди з людьми. Саме у її образі втілено мотив мучеництва: дівчина мужньо переносить ув'язнення, хоча після нього й змінює свої погляди: вона розчаровується не в меті своєї діяльності, а в самому суспільстві, якому, як виявилось, її боротьба була непотрібна.

І лише Юр протягом усього твору не змінює своєї думки. Ще в університеті він зрозумів: «Єдиний метод впливу на КПРС - це грубе фізичне насильство!» [3, с. 36]. Юр -це винятковий герой як у романі, так і в усьому масиві сучасної української літератури. Саме в його слова автор вкладає думки, які досі мало хто висловлював на широкий загал. Насамперед це радикальні ідеї щодо винищення усіх, хто був причетний до справ КПРС. Його образ взагалі є настільки багатогранним, що може становити тему окремого дослідження, тому в межах цієї статті ми детально розглянули та проаналізували лише дві парадигми світогляду: комуністичну (тоталітарну) та парадигму жертв.

Отже, така систематизація героїв за трьома парадигмами світогляду сприяє кращому розкриттю теми голодомору 1932-1933-го рр. у творі та розумінню глибинних причин поведінки персонажів «Теми для медитації».

Література

✵ 1. Егоров И. Садизм и мазохизм: философско-психологическое обоснование. Философские науки. 1992. № 3. С. 130-141.

✵ 2. Кутирєв В. Людина і світ: три парадигми взаємодії. Філософська і соціологічна думка. 1991. № 7. С. 53-66.

✵ 3. Кононович Л. Тема для медитації. Львів : Кальварія, 2004. 236 с.

✵ 4. Ольшанский О. Социальная психология винтиков. Вопросы философии. 1989. № 8. С. 91-104.