Українська література - статті та реферати
«Історія, яка ніколи не припиняє їхати колесами по людях»: історична психотравма та її художнє моделювання в буковинському епосі М. Матіос
Всі публікації щодо:
Матіос Марія
Підгорна О. М. викладач Миколаївський базовий медичний коледж аспірант Криворізький державний педагогічний університет
Творчість Марії Матіос, жанрово та сюжетно складна й почасти неоднозначна, оприявнює базові ситуації, в умовах яких образ-персонаж-символ демонструє щось «людське, занадто людське». Так, у структурі гендерних студій М. Матіос явно проступають екзистенціали самотності та ескапізму (відлюдькуватість, божевілля) як форми втечі від актуального або ретроспективного історичного контексту та засіб подолання психотравми, що ініційована індивідуальною історією особистості та національною історією спільноти.
На думку О. Шукай, галицький та буковинський ареали «травмоцентричного» (термін - наш: О. П.) прозопису автора «інтерпретують ключові проблеми національної історії 30-50 років XX ст., ... що відбуваються, насамперед, внаслідок різних соціальних та історичних катаклізмів» [6, с. 299].
М. Матіос - «психолог почуттів», аналітично орієнтована письменниця, заглиблюючись у ситуації життєвої кризи соціально-психологічного континууму «людина-громада», «досліджує стресові ситуації, життєві обставини, що травмують» [1, с. 2], які, у свою чергу є лише приводом для розмови про межі особистісного всесвіту, про опір людського розуму часові, про наслідки цього опору» [6, с. 299].
Чи не найвідоміший твір М. Матіос, який високохудожньо, суб’єктивно чесно та історично достовірно маркує травматичний потенціал національної історії - повість-роман «Солодка Даруся» - на наше переконання, твір про межі: межі дозволеного, втручання, тривалості переживання події, а також про соціальні та клінічні наслідки їх порушення. Попри складність травматичної ситуації, відбувається ініціація життєстійкості та готовності до подолання перешкод: «Жити! За всіх обставин. Бо двічі життя не буває! Проте жодна людина не обирає свого часу і місця народження. Але на кожну людину - незалежно від часу, епохи, ідеології і влади - завжди чатує Колісниця Несправедливості. І кермують цією Колісницею завжди люди» [2, с. 167].
Послуговуючись постмодерністською традицією, акцентуємо, що й одноосібно магістральна героїня твору - Дарина Ілащук-Даруся - являє собою репрезентативний текст, бо ж він - текст - «має внутрішню структуру, свою знакову систему (дерево, погода, тварина, птах, зоряне небо, архітектурні споруди тощо), яка потребує відповідного декодування» [5, с. 257]. Завдання ж інтерпретатора-автора - змоделювати таку рецепцію суб’єктивно осмисленого історичного фактажу, щоб, подібно до Г.-Г. Гадамера, «розкрити сутність горизонту очікування, досягнення якого усуває історичну дистанцію, сприяючи особистості бути історією, вільно пересуватися часопростором» [5, с. 257].
Генеза історичної психотравми, змодельована в буковинській сазі М. Матіос -складна, травматична фабула виявлена в почутті провини, але вербально неідентифіковна внаслідок внутрішньоособистісного конфлікту. Тривкий травматичний досвід та бажання / здатність до вибіркових вербальних соціальних контактів героїні («.Даруся говорить лише з батьком і так допомагає собі») [6, с. 302] вказують на внутрішню регламентованість поведінки комунікативного мовчання, ініційованої історичним контекстом та вужче - «реаліями буття того соціуму, в якому вона зростала» [6, с. 302].
Психологічна (в дитинстві слова Дарусі призвели до трагічних наслідків: «Психологічна травма для сторонніх очей стає очевидною лише тоді, коли закінчується трагедією» [3]) та соціальна (соціум, соціумний інтер’єр наділений у «Солодкій Дарусі» надзвичайно впливовою, зазвичай руйнівною роллю [див.: 3]) причини німоти головної героїні тісно переплітаються: дитиною найбільше покарань дістає внаслідок багатослівності «не з тими людьми» [3], «Люди самі її відучили говорити. То хай терплять німоту. Вона ж терпить їхнє дуренство?» [2, с. 34]. Утім, «.над усе їй хочеться жити на цьому світі, такому веселому, такому кольоровому і запашному. Даруся була залюблена у життя, . вміла бачити прекрасне й намагалася зробити світ привабливішим, . все життя страждаючи, переймалася чужим болем» [6], що дозволяє висунути припущення про наявність внутрішніх резервів для відновлення її душевної рівноваги як істоти соціальної.
Індивідуальна рецепція історичної психотравми здійснюється героїнею у формі утворення символічної антиномії «слово дочки за умовну винагороду - страта батьків», що й доводить психогенне (невротичне) походження комунікативної слабкості Дарусі.
Ми виокремили такі складові фабули історичної психотравми:
✵ 1) незамкнений гештальт;
✵ 2) внутрішнє «непрощення» несвідомо винної поведінки героїнею;
✵ 3) неадекватно сприйнята та витлумачена середовищем самопрезентація;
✵ 4) постійно провокована іншими ретравматизація: «стоїть у холодній купелі осені і бореться із цвяхами, забитими в голову чиїмось важким, безсердечним молотом» [3];
✵ 5) прощення (спокутування вини / гріха перед значимим дорослим) -символічний дозвіл на вербалізацію своїх переживань: «.мова їй вертала у рот лиш тоді, як вона провідувала тата» [2, с. 31], «Ото вона й не палить свічку: боїться, що . голос більше не зустріне її. Що вона тоді робила б?... Якщо не буде його голосу - не стане і її» [2, с. 31], «Ніхто, жодна душа у світі не знає, що Дарусі лиш тут розв’язуються уста. Іноді вона думає, що й сама не знає про це» [2, с. 32];
✵ 6) відновлення базової довіри до людей: «Голову до голови притулили та й німують обоє» [2, с. 38], «сидять собі так - і світ їх не обходить» [2, с. 39];
✵ 7) створення зцілювальної діади з іншим вигнанцем: «Він - Іван Цвичок-Цвик -розуміє, що дівчину можна звільнити від німування, відвозить її до районної лікарні, але лікарі виявились фахово некомпетентними» [3];
✵ 8) завершення життєвого циклу взаємно зцілювальної діади: «Світло, що зійшлося з світлом, світло спілкування, відрада, втіха, «радість для двох - величезна» закінчується» [3];
✵ 9) ретравматизація (перенесення травматичної фабули на інший контекст за ознакою візуального уподібнення «провокації провини») на фоні актуалізації психотравматичної фабули Дарусі: «Довга хвороба дівчини - жахливий напад головного болю - спричинена Івановим поверненням до неї (потрапляє на 15 діб до райвідділу міліції, а звідти приходить до сироти у подарованому сержантом армійському одязі: власне вбрання розлізлося під дощами) у зеленій сорочці і темно-синіх штанах-галіфе» [6].
М. Матіос, «звертаючись до уживаного, апробованого прийому - зміщеної, а якщо точніше - зворотної хронології» [3] для розуміння структури внутрішньоособистісного та Его-конфлікту Дарусі (дитяча правда про тата, який сам згодився допомогти боївкарям УПА, психологічна травматизація Матронки, відторгнення нею доньки: «Краще би була струїла в утробі таку нечисть чи родила німою...», життєва криза і самогубство Матронки (суїцид жінки пояснюється відмовою, небажанням жити під одним дахом з донькою, яка зрадила тата) [див.: 3], оприявнює основні змістовні площини оригінального художнього тексту та базових текстів-доль окремих героїв-персонажів-символів цього епосу. Як влучно зазначив Я. Голобородько, художні реалії авторка розгортає вглиб - у минуле, змальовуючи передісторію стану Дарусі як найпосутнішу, найголовнішу, найдраматичнішу історію її життя.
Солодка Даруся Ілащук внаслідок психотравми визначила умовно небезпечний топос та засоби взаємодії з ним, критично переосмисливши положення філософської системи екзистенціалізму (з якою такий суголосний світоглядний базис Дарусі ), серед них: амбівалентність (зокрема, у ставленні до людей: вона їх водночас любить і не любить) [див.: 4, с. 97], абсурдність світу, відчуженість людини від суспільства, її «закиненість у ворожий світ», межові ситуації, страх, самотність, неспокій, жах, відчай, внутрішній біль, проблема вибору [див.: 4, c. 97].
За традицією екзистенціалізму, людина осмислює своє існування перманентно, протягом життя, несе відповідальність за вчинок як факт та його причину. Кінцевий же корисний результат - ідеальна свобода людини, тобто свобода особистості від спільноти людей [див.: 3]. Оскільки людина приречена бути вільною, але соціальний континуум та обов’язок заважають їй, вона обирає довільний, регламентований та дозволений внутрішньо, спосіб досягнення бажаної свободи. Тож, «внутрішня еміграція» («interne Emigration») Дарусі та зовнішня її маргіналізація під впливом товариства дозволяють героїні досягти, пережити ідеально та фізично відчуття свободи, відреагувати травматичний потенціал її життєвої драми, бути собою і стати чужою для суспільства.
Література
✵ 1. Жила С. «Час, що для людей є долею»: роман Марії Матіос «Солодка Даруся». Теоретична і дидактична філологія : зб. наук. пр. Переяслав-Хмельницький, 2012. Вип. 13. С. 135-145.
✵ 2. Матіос М. Солодка Даруся. Львів : ЛА «Піраміда», 2005. 176 с.
✵ 3. Підгорна О. Концепти фройдівської аналітики у прозописі Марії Матіос. Текст. Контекст. Інтертекст (Філологічні науки) : науковий електронний журнал. Миколаїв : МНУ імені В. О. Сухомлинського, 2017. № 2.
✵ 4. Pidgorna O. Appelle der psychoanalitischen Auslegung: «Drama fur Drei Leben» von Maria Matios in froidischen traditionellen Spiegel. Молодий вчений. 2018. № 8. С. 93-100.
✵ 5. Шинкар І. Реконструкція чи адекватне прочитання минулого в історичному романі. Науковий вісник МНУ імені В. О. Сухомлинського. Філологічні науки (літературознавство). 2017. № 2. С. 256-258.
✵ 6. Шукай О. Жіночий образ як інтерпретаційна модель подій національної історії (на прикладі роману Марії Матіос «Солодка Даруся»). Науковий вісник МНУ імені В. О. Сухомлинського. Філологічні науки (літературознавство). 2016. № 2. С. 299-304.