Українська література - статті та реферати

Історія появи літери «Ґ»

Всі публікації щодо:
Мовознавство

Москаленко К.І., Сафаров Р.Ф.

Українська мова належить до тих індоєвропейських мов, у яких проривний звук [ґ] колись перейшов у [г]. У праслов’янській мові всі слова вимовлялися з [ґ]. Потім у деяких слов’янських мовах: в українській, у білоруській, у чеській, у словацькій, у верхньолужицькій він перейшов у [г], який позначає гортанний задньоязиковий приголосний, фарингальний звук, четверта літера нашої абетки.

Мета нашої роботи — дослідити появу літери «Ґ» в українській мові, та з’ясувати її роль як творця милозвучності іншомовних слів.

Актуальність нашої роботи зумовлена сучасними мовотворчими аспектами, що впливають на розвиток української мови.

Але звук [ґ] залишився у деяких українських словах, а згодом в українську мову почали потрапляти іншомовні слова і виникла потреба відтворювати цей проривний [ґ]. Тому у пам’ятках староукраїнської мови з XIV ст. він передавався на письмі буквосполукою «кг» (кгвалт, кгрунт, Кгедимінович, Скиркгайло, розкга, мозкгови). У XIX ст. на цю давню традицію орієнтувалися лише поодинокі автори — О. Павловський у першій граматиці живої української мови (1818), С. Писаржевський (1840), «Записок» Південно-західного відділу Російського географічного товариства (1873).

Існував варіант запису цього звука через запозичену з латинської абетки літеру g (gраты, gроно, проgресъ, Gанжа, Gалаgанъ). У XIX ст. цю літеру вживали А. Метлинський (1839), Л. Боровиковський («Байки й прибаютки», 1852), П. Куліш («Граматка», 1857, та ін.), видавці журналу «Основа» (1861—1862). Останнім прихильником цього варіанту запису був харківський літератор М. Лободовський, який обстоював латинську літеру, бо «і чепурна, і навчає чужої мови букву».

У 1619 році літеру «ґ» вводить до алфавіту М. Смотрицький у своїй «Граматиці», запозичивши курсивний різновид грецької гамми (γ), яку в західноєвропейській та польській традиціях вимовляли як проривний звук. Широке використання цієї літери простежується за численними рукописними документами й друками XVII—XVIII ст.

Починаючи з XVIII ст. у більшості діалектних зон нові слова зі звуком [ґ] перестали приходити, оскільки, перебуваючи під російською владою, їх запозичували через російське посередництво, а з огляду на фрикативний [γ] у південноросійських говорах і наявність лише одного [g] в літературній російській, що йому регулярно відповідав український [г], кожне [g] літературної російської систематично замінювали українським [г].

З 30—40 років XIX ст., передусім у Галичині, починає більше поширюватись й зрештою переважати літера «Ґ». Першим з галицьких граматистів увів її до своєї граматики Й. Левицький. Звертає на неї увагу М. Шашкевич у брошурі «Азбука і абецадло», спростовуючи закиди прихильників польської латинки, що нібито українська кирилиця бідна, неспроможна передавати багатьох звуків.

Коли 1848 р. у Галичині виникла можливість заснування української преси, розвитку шкільництва і в зв’язку з цим обговорювалися правописні питання, скликаний у Львові Собор учених руських ухвалив: «на звук g уживати букву слідующої форми ґ». Вона з’являється в першій українські газеті «Зоря Галицька» (1848—1857). Вона була неодмінним елементом усіх основних правописних систем, зокрема затвердженої на початку 90-х років XIX ст. як офіційний правопис у Галичині «желехівки».

Рекомендовано вживати цю літеру «Найголовнішими правилами українського правопису» і правописом 1928 року. В 1933 році з ідеологічних міркувань її було вилучено з української абетки, під час реформи українського правопису, проведеного Н. Кагановичем і А. Олінтером. У Галичині та на Закарпатті літеру «ґ» вживали до 1939—1944 рр.

Під час війни, коли готували нове видання українського правопису, такі авторитети, тонкі знавці мови, як М. Рильський, П. Тичина (був тоді наркомом освіти УРСР), намагалися повернути безпідставно вилучену літеру в українську абетку. Проте ні правописом 1946 р., ні його новим виданням 1961 р. її не було реабілітовано.

У наступні роки літератори, педагоги, науковці не раз порушували це питання: дискусії на сторінках журналу «Українська мова і література в школі» (1963), статті Б. Антоненка-Давидовича «Літера, за якою тужать» (1969) тощо. До бажаної зміни не дійшло, це наукове-культурне питання зараховували до розряду закритих для обговорення тем і вважали проблему остаточно розв’язаною ще 1933 р.

Літеру поновили у третьому виданні «Українського правопису» (1990), і тепер вона має п'яте місце в українській абетці, використовується при класифікаційних позначеннях і означає «п’ятий».

Як бачимо, літера «Ґ» пройшла довгий шлях перед тим, як стати ще однією літерою в українській абетці.

Література

1.  Ботвина Н.В. Українська професійна мова (офіційно-діловий та науковий стилі) : навч. посібн. / Н.В. Ботвина. — К. : АртЕк, 2006.

2.  Ботвина Н.В. Міжнародні культурні традиції: мова та етика ділової комунікації : навч. посібн. / Н.В. Ботвина. — К., 2007.