Українська література - статті та реферати

В. Г. Бєлінський і розвиток реалізму в українській літературі першої половини XIX ст.

П. К. Волинський

Діяльність В. Г. Бєлінського хронологічно припадає на перший, дворянський, період визвольного руху в Росії, але в ній почали вже розвиватися революційно-демократичні ідеї. В. І. Ленін назвав Бєлінського виразником революційних настроїв кріпосного селянства в 40-і роки XIX ст. Визначаючи його місце в революційному визвольному русі, Ленін писав: «Попередником цілковитого витіснення дворян різночинцями в нашому визвольному русі був ще при кріпосному праві В. Г. Бєлінський» ¹ .

Революційна діяльність Бєлінського і його однодумців, відображаючи настрої кріпосного селянства, була спрямована на повалення самодержавно-кріпосницького ладу. Він пристрасно боровся проти ідеології дворянства і ліберальних теорій, які відбивали інтереси і прагнення буржуазії. В галузі літератури і естетики його діяльність була спрямована на утвердження реалістичного, народного мистецтва, поставленого на службу визвольній боротьбі мас.

Поборником реалістичного мистецтва, яке дає правдиве відображення дійсності, Бєлінський був протягом усієї своєї літературно-критичної діяльності. В 30-х - на початку 40-х.років, коли великий критик ще перебував у полоні ідеалістичних філософських поглядів, він, проте, не визнавав зв'язаного з ідеалізмом романтизму, розвінчував кумирів тогочасної романтичної літератури і обстоював реалізм та народність. В 40-і роки його теорія реалізму й народності звільнилася від ідеалістичної оболонки. Розробляючи разом з Герценом основи російської матеріалістичної філософії, Бєлінський широко застосовує її для розв'язання питань мистецтва. Література і критика, на його думку, повинні бути суспільною трибуною, засобом пропаганди революційних ідей, боротьби проти кріпосницького ладу. Бєлінський і Герцен проголошують поєднання революційності і соціалізму в політиці, матеріалізму в філософії і реалізму в мистецтві.

Основною ознакою реалістичного мистецтва, на думку Бєлінського, є правдиве відтворення дійсності. «Поезія є відтворення дійсності, - писав Бєлінський у 1842 р. - Вона не видумує нічого такого, чого б не було в дійсності... І тому міркою вартості поетичного твору є вірність його дійсності» (VII, 333)1.

¹ В. І. Ленін, Твори, т. 20, стор. 219.

Але теорія реалізму, створена Бєлінським, вимагала від письменника не тільки правдиво відтворювати дійсність, а й правильно тлумачити її, ставити живі питання сучасності, давати на них відповіді в дусі найпередовіших ідей часу. В тому ж 1842 р. критик так сформулював вимоги до реалістичного мистецтва: «Що таке само мистецтво нашого часу? - Судження, аналіз суспільства, отже, критика. Розумовий елемент тепер злився навіть з художнім,- і для нашого часу мертвий художній твір, якщо він змальовує життя без усякого могутнього суб'єктивного потягу, який має своє начало в переважній думі епохи, якщо він не є зойк страждання або дифірамб захоплення, якщо він не є питання або відповідь на питання» (VII, 298).

Отже, реалізм для Бєлінського нерозривно зв'язаний з ідейністю мистецтва, з пропагандою передових ідей сучасності. Думка про те, що справжнє мистецтво є те, яке виражає пекучі питання сучасного суспільного життя, незмінно проходить через усі праці критика в другий період його діяльності (тобто в 40-і роки). Він нещадно картає як твори, що дають спотворене змалювання дійсності, так і твори, відірвані від актуальних питань сучасності. Він пристрасно виступає проти теорії «мистецтво для мистецтва» і гостро висміює письменників, які відгороджуються від життя, з презирством дивляться на нього і «співають собі, як пташки» (VII, 312).

Вважаючи основним завданням літератури свого часу боротьбу проти самодержавно-кріпосницького ладу, Бєлінський вимагав від кожного чесного письменника бути насамперед обличителем цього ладу. Школа російського реалізму 40-х років, на чолі якої стояв Бєлінський, у своїх творах і викривала насамперед мерзоти кріпосницького ладу. Проте це висування на перший план негативних сторін дійсності, негативних образів ні для Бєлінського, ні для письменників-реалістів 40-х років ніяк не означало відмову від змалювання позитивних героїв. Тільки письменники-реалісти 40-х років в силу тогочасних умов не могли в такій же мірі виводити позитивні образи, як негативні.

Бєлінський відкидав обвинувачення, яке зводили на школу російських реалістів слов'янофіли, ніби вона не визнає існування в тогочасній Росії справжніх «хороших людей». Він підкреслював, що цих людей є в Росії значно більше, ніж думають слов'янофіли, але література «не може виводити їх художньо такими, як вони є справді, з тієї простої причини, що їх тоді не пропустить цензурна таможня. А чому?

¹ Цитати із статей Бєлінського подаються за повною збіркою його творів під ред. С. А. Венгерова (тт. І-XI) та В. С. Спиридонова (тт. XII-XIII) з зазначенням тома і сторінки в тексті.

Саме тому, що в них людське в прямій суперечності з тим суспільним середовищем, в якому вони живуть» Позитивний герой, на думку Бєлінського,- де насамперед борець проти кріпосницького ладу, за визволення народних мас, це передова людина свого часу, палкий патріот, людина, яка повно втілила в собі кращі риси народного характеру ² . Передові письменники того часу в важких підцензурних умовах, проте, показували героїв, що втілювали в собі в більшій або меншій мірі ці риси ідеальної людини.

В естетичній теорії Бєлінського реалізм нерозривно поєднується з народністю літератури. Вже в перший період своєї діяльності (тобто в 30-і роки) критик зв'язував народність з боротьбою за реалізм, а не з романтизмом. «Життя всякого народу, - писав він ще в 1835 р., - виявляється в своїх, йому одному властивих, формах, отже, якщо зображення життя вірне, то і народне» (II, 224). В останньому своєму річному огляді російської літератури «Взгляд на русскую литературу 1847 года» критик говорить про єдність начала самобутності, народності і реалізму в розвитку російської літератури: «Література наша була плодом свідомої думки... вона... постійно прямувала до самобутності, народності, з риторичної намагалася зробитися природною, натуральною» (XI, 89).

Поняття народності літератури для Бєлінського означало відбиття в художніх творах народних дум і прагнень, «складу розуму», світогляду народу. Від «Литературных мечтаний» і до останньої своєї статті критик боровся проти різних реакційних «теорій» народності, які поширювались у той час.

* * *

Діяльність Бєлінського мала величезне значення не тільки для розвитку російської літератури, а й для літератур інших народів СРСР. Особливо велике значення її для розвитку української літератури, про яку критик безпосередньо не раз відзивався.

Серед праць Бєлінського нема великих статей про українську літературу, нема широких, синтетичних оглядів її, які взагалі зустрічаються у нього часто, а є лише шість спеціальних рецензій і ряд більших або менших відзивів. Крім того, в статтях критика зустрічається чимало побіжних згадок про твори українських письменників. В сукупності ці відзиви й висловлення охоплюють більшість явищ української літератури, починаючи з другої половини XVIII ст. і кінчаючи 40-ми роками XIX ст. (Сковорода, Котляревський, Гулак-Артемовський, Квітка-Основ'яненко, Гребінка, Бодянськюй, Шевченко, Куліш, альманахи «Ластівка», «Сніп», «Молодик»). Знав критик також українську народну поезію і в своїх статтях посилався на неї, цитував, згадував її образи.

¹ В. Г. Белинский, Письма, т. III, 1914, стор. 311.

² Див. статтю П. Соболева «О проблеме идеала человеческой личности в критике Белинского» (збірник ЛГУ «Русские революционные демократы». І. Л., 1952) і книгу Б. Бурсова «Русские революционные демократы о положительном герое», Л., 1952.

Отже, обізнаність Бєлінського з творами української літератури того часу була, як бачимо, досить широкою.

В наше завдання не входить розглядати докладно відзиви великого критика про твори української літератури, а також його інші виступи, зв'язані з її розвитком (висловлення про український народ, його історичне минуле, відзиви про твори на теми з українського життя). Обмежимось лише розглядом позицій Бєлінського в цих питаннях.

Голос демократа-просвітителя прозвучав у виступах Бєлінського в 30-і роки в питаннях, зв'язаних з розвитком української літератури.

На сторінках «Молвы» в 1835 р. критик дуже тепло відізвався про першу книгу повістей Квітки-Основ'яненка і до певної міри прихильно відзначив «Наські українські казки» Бодянського. Вже в цій невеликій рецензії виявилась підтримка Бєлінським тих нових явищ української літератури, які розширювали її тематичні межі, жанри і відображали деякі сторони народного життя.

Ставлення Бєлінського до української літератури виразно характеризує також знаменний, але досі невідомий факт з його редакторської діяльності.

В 1835 р., редагуючи під час поїздки Надеждіна за кордон «Телескоп» (№ 7-12) і «Молву» (№ 24-49), Бєлінський вмістив українською мовою вірш Л. Якубовича «До Гетьманщини» («Телескоп», 1835, № 12), «Несколько украинских народных загадок», зібраних Op. Євецьким («Молва», 1835, № 42), а також гуцульську коломийку «Чи ти бачиш, серце душко, наша Параскица?» (в примітці до перекладеної і поданої А. Хіджеу «Народной румынской думки», «Молва», 1835, № 35).

Факт вміщення творів українською мовою в «Телескопе» і «Молве» під час редагування їх Бєлінським відкриває нову рису в ставленні його до української літератури. В ті часи, коли ще не було періодичних українських органів і твори українських письменників з'являлися то в спеціальних збірниках, то на сторінках прихильно настроєних до них російських журналів, Бєлінський, як бачимо, сприяв друкуванню творів українською мовою і статей про Україну (в № 36 «Молвы» було вміщено «Замечания на статью г. Хиджеу «Григорий Варсава Сковорода»).

Під час роботи в «Московском наблюдателе» (1838-1839) Бєлінський продовжує розробляти теорію реалізму й народності, незважаючи на ускладнення своїх шукань тимчасовим «примиренням з дійсністю». В ставленні до української літератури і зв'язаних з її розвитком питань він продовжує ту лінію, яка визначилась у його діяльності в «Телескопе» і «Молве». Він дає місце в «Московском наблюдателе» матеріалам, що стосуються розвитку української культури (нарис Срезнєвського «Палий», лист геть мана Дем'яна Многогрішного до царя, інформація про постановку в бенефіс Щепкіна драми Бєлінського «Пятидесятилетний дядюшка» і сцени з «Наталки Полтавки», замітка про видану в Перемишлі німецькою мовою граматику української мови Левицького). Він тут друкує свій відзив про повість «Маруся» Квітки. В цьому відзиві він дає глибокий аналіз повісті з позицій реалізму, закликає до відображення в літературі життя українського народу, виявляє гарячу симпатію до України, її народу і культури.

Виступи Бєлінського в «Телескопе», «Молве», «Московском наблюдателе» в питаннях української літератури були складовою частиною його боротьби за передові, демократично-просвітительські принципи розвитку літератури. Критик обстоював прогресивні шляхи розвитку української літератури і різко засуджував реакційне змалювання життя українського народу.

Вже в 30-і роки Бєлінський тепло і навіть з захопленням сприйняв як українські твори («Маруся» Квітки, народні думи, пісні), так і твори російської літератури на українські теми (повісті Гоголя, оповідання «Барабаш» і «Палий» Срезнєвського), в яких побачив правдиве зображення сучасного й минулого українського народу. І, навпаки, він різко засудив реакційну писанину П. Голоти («Хмельницкие, или присоединение Малороссии»), А. Чуровського («Ведьма» і «Черный Кащей»), в яких життя українського народу змальоване було в спотвореному вигляді. Як невдалу спробу оцінив критик і повість О. Шаховського «Маруся», вміщену в збірнику «Сто русских литераторов» (т. І, 1839).

Дуже важливо відзначити, що ці виступи Бєлінського були виявом боротьби проти тих поглядів на український народ, українську мову й літературу, які пропагувались із сторінок реакційної преси, як «Северная пчела», «Библиотека для чтения», «Сын отечества».

Так, «Северная пчела» хоч і вмістила позитивні відзиви про окремі твори українських письменників, однак в дискусії про розвиток української літератури займала негативну позицію. Наприклад, у рецензії на повісті Квітки-Основ'яненка газета (1834, № 248) обстоювала думку, що «зусилля воскресити малоросійську мову і створити малоросійську літературу нездійсненні і майже даремні», бо, мовляв, вищі стани на Україні вже відмовились від української мови і взагалі український народ уже «втратив свою особливість, свою окрему фізіономію». «Библиотека для чтения» називала українські твори пам'ятками «щезаючої провінціальної словесності» (т. III, 1834, рец. на «Запорожскую старину»), заперечувала можливість розвитку літератури «на провінціальному наріччі», оголосила українську мову вигаданою. «Сын отечества» називав українську літературу «мнимою малоросійською словесністю», літературним «жартом» (т. V, 1838; т. VIII, 1839).

В 40-х роках боротьба навколо питань, зв'язаних з розвитком української літератури, розгорнулась ще з більшою гостротою і набула певних нових рис.

У зв'язку з загостренням класової боротьби в Росії загострилася боротьба навколо основних питань розвитку літератури, особливо в питаннях про народність і реалізм. В 40-х роках органи войовничого мракобісся «Маяк» і «Москвитянин» зробили енергійну спробу скерувати в напрямі офіціальної народності розвиток української літератури. Під прапором «народності» (яка по суті була псевдонародністю) виступають в українській літературі представники дворянської ідеології (Метлинський, Корсун) і буржуазного лібералізму (Костомаров, Куліш). На противагу активним спробам реакційних груп захопити в свої руки керівництво українським літературним рухом прогресивна російська преса 40-х років (зокрема «Отечественные записки») розгорнула боротьбу за розвиток української демократичної літератури.

«Отечественные записки» і «Литературная газета» одні в свій час дали вірну і глибоку оцінку «Кобзаря» (вид 1840 р.), вказавши на основні риси народності перших творів Шевченка. Тепер уже можна вважати доведеним, що автором рецензії на «Кобзар» в «Отечественных записках» був саме Бєлінський1.

Інші виступи Бєлінського в питаннях, зв'язаних з розвитком української літератури, також визначаються певною провідною лінією, яка у його попередників не знайшла ще такого ясного вираження. Це - лінія на підтримку явищ прогресивних, творів ідейних, реалістичних, народних і на викриття реакційних, псевдонародних явищ. В цьому плані слід згадати позитивні відзиви Бєлінського про твори Котляревського, «Салдатський патрет», «Козир-дівку», «Сватання на Гончарівці», «Шельменко-денщик» Квітки-Основ'яненка та українську народну поезію, з одного боку, і з другого, - гостро негативний відзив про альманах «Сніп», загальну характеристику обмеженості Квітки (рецензія на роман Бремер «Семейство»).

Відзиви Бєлінського про твори української літератури відзначаються полемічною загостреністю. Вони були спрямовані проти намагань «Маяка» і «Москвитянина» захопити під свій вплив розвиток української літератури і поставити її на службу самодержавству, православ'ю і «народності». Правда, в цій боротьбі Бєлінський допустив полемічну однобічність в оцінці альманаха «Ластівка»: цілком правильно засудивши реакційні тенденції ряду вміщених тут творів, він не звернув уваги на наявність в альманасі прогресивних творів. В умовах складної боротьби Бєлінський не зміг зрозуміти і правильно оцінити поему «Гайдамаки» Шевченка. Проте це не порушує провідної лінії його виступів на захист української літератури.

¹ Вперше цю думку висунув і навів ряд доказів на її користь В. Спиридонов («Неизвестная рецензия Белинского о «Кобзаре» - «Литературная газета», 1939, 5.III, № 13). Солідну і переконливу аргументацію щодо належності цієї рецензії Бєлінському подав Ф. Прийма на другій Шевченківській конференції в Інституті літератури АН УРСР у березні 1953 р. (Див. «Збірник праць першої і другої наукових Шевченківських конференцій», К., 1954).

Як революціонер-демократ, як справжній патріот Бєлінський боровся проти «квасного патріотизму» представників «офіціальної народності» і слов'янофілів, проти космополітизму лібералів- західників. З цієї точки зору він засудив націоналістичне замикання в місцеву шкаралупу, протиставлення української літератури російській у нарисі Гребінки «Так собі до земляків» (рецензія на «Ластівку»), 3 цієї ж точки зору він викрив націоналістичну сепаратистську тенденцію «Повести об украинском народе» Куліша.

Виступи Бєлінського в питаннях, зв'язаних з розвитком української літератури, протистояли не тільки лінії «Маяка» й «Москвитянина», а й ворожим вихваткам «Северной пчелы», «Библиотеки для чтения», «Сына отечества», «Русского вестника», які заперечували можливість розвитку української літератури. Відсіч цим вихваткам Бєлінський дав у рецензії на «Кобзар». У статті «Русская литература в 1843 году» він так само гостро виступив проти Сенковського й Полевого, які твори Гоголя і українську літературу називали «малоросійським жартом». Критик рішуче відкидає всякі прояви глузування з українського народу, його мови, гумору, з української літератури в цілому.

Україна для Бєлінського - це «південь нашої батьківщини», нерозривно зв'язаний з північною її частиною. Він захоплений її народною поезією, природою, звичаями народу. Цього захоплення сповнені відзиви Бєлінського як про українські твори (наприклад, про «Марусю» Квітки), так і про твори російської літератури на українські теми (наприклад, повісті Гоголя, твори Квітки, Гребінки, Срезнєвського та ін.).

У відзивах про твори на теми з українського життя ми бачимо Бєлінського як борця за реалізм, за «гуманістичне начало» в зображенні трудящих, за застосування сатиричної зброї в змалюванні панів, а разом з тим як друга трудящих України, захисника передових діячів українського народу, знавця і цінителя української народної поезії. Великий критик гаряче виступає проти спотвореного змалювання сучасного й минулого України в дусі реакційного романтизму, «офіціальної народності», слов'янофільства (рецензії на твори Голоти, Чуровського, Кузьмича, М. Сементовського).

Бєлінський твердо вірив у світле майбутнє українського народу у братньому єднанні з великим російським народом. Ще на початку своєї діяльності, даючи місце в «Телескопе» і «Молве» творам українською мовою, він підносить ідею братнього єднання російського й українського народів, спільності їх історичного й культурного життя. В рецензії 1843 р. на «Историю Малороссии» М. Маркевича критик відкидає реакційну вигадку, яку поширювала «Библиотека для чтения», ніби в минулому «малороси були холопи поляків», і підкреслює, що вони були «вільне плем'я», яке героїчно боролось проти поневолювачів. Він обстоює дружбу народів, «братній розмін скарбів національного духу», через який «збільшується багатство Кожної літератури» (XII, 398).

Глибоким розумінням історичної суті подій і геніальною прозорливістю пройнята та оцінка, яку дав Бєлінський возз'єднанню України з Росією. «Злившись навіки з єдинокровною їй Росією, Малоросія відкрила до себе двері цивілізації, освіті, мистецтву, науці... Разом з Росією її чекає тепер велике майбутнє», писав критик у рецензії на «Историю Малороссии» М. Маркевича (XII, 413). Він правильно оцінив історичну роль Богдана Хмельницького, вважаючи, що це був «найбільший з мужів Малоросії», «великий воїн і великий політик», «державний ум» (XII, 412).

У висловлюваннях великого критика про український народ уже накреслюється програма спільної з російським народом боротьби проти спільного ворога. Цю програму розгорнули й обстоювали його славні наступники - Чернишевський і Добролюбов.

Виступи Бєлінського в питаннях української літератури були складовою частиною його боротьби за реалізм, народність та ідейність літератури. Вони були підтримкою прогресивних явищ в українській літературі і викривали обмеженість, псевдонародність її реакційних явищ. Як ці відзиви, так ще в більшій мірі його боротьба за реалістичне високоідейне народне мистецтво, поставлене на службу визвольній боротьбі трудящих мас, мали величезний благотворний вплив- на діяльність українських письменників.

* * *

На початок 40-х років українська література вже мала певні здобутки в реалістичному зображенні життя села, і Бєлінський позитивно їх оцінив (відзиви про твори Котляревського, повісті Квітки, поему «Катерина» Шевченка в рецензії на «Кобзар»). Проте критичний реалізм на початку 40-х років ще не набув в українській літературі широкого розвитку, активно діяли і протистояли йому представники реакційного романтизму (Метлинський, Костомаров, Корсун, Куліш). Бєлінський був і безпосереднім учасникам боротьби проти реакційного романтизму, за утвердження критичного реалізму, і натхненником українських письменників-реалістів у цій боротьбі.

Розвиток реалізму в творчості Квітки і Гребінки, наближення першого з них і прихід другого до школи російських реалістів 40-х років, безумовно, відбувся під впливом Бєлінського. Найважливіше ж те, що його літературно-критична діяльність відіграла дуже значну роль у формуванні революційно-демократичного напряму в українській літературі, в утвердженні критичного реалізму в творчості Т. Шевченка.

Першими своїми художніми творами Квітка-Основ'яненко примкнув до того реалістично-сатиричного струменя в російській літературі, який почав розвиватися ще з Кантеміра. «Письма к издателям» Фалалея Повінухіна, що друкувалися в журналах «Украинский вестник» і «Вестник Европы», продовжили традиції російської сатиричної літератури XVIII ст. Теми, манера і ім'я автора цих листів примушує згадати «Письма к Фалалею» в журналі «Живописец» Новикова.

Сатиричний струмінь проходить і через усю дальшу діяльність Квітки, його комедії, романи і значна частина повістей дають сатиричні картини життя панства та чиновництва, зокрема суддів.

Комедія «Дворянские выборы» (1829-1830) була відзначена тогочасною прогресивною критикою як вірна, сатирично змальована картина життя дворянства. Критик «Телескопа», а потім Бєлінський вказували, що Квітка пішов тут шляхом Фонвізіна.

Сатиричну картину життя дворянства дає і популярний роман Квітки «Пан Халявский» (1839), в якому помітно не тільки вплив традицій російських просвітителів XVIII ст., а й сатири та гумору Гоголя.

Досить сильно звучать сатиричні мотиви і в ряді українських повістей Квітки (як «Конотопська відьма», «Козир-дівка», «Сердешна Оксана» та ін.), де він теж спирається на ті надбання, які дали російській літературі твори Гоголя, хоч і віддає водночас певну данину традиціям сентименталізму.

Повісті Квітки були новим словом в українській літературі саме тому, що вони з'явилися як перші зразки художньої прози в ній і становили спробу змалювання селянського життя ¹ .

Спроби українських письменників розширити коло тем і жанрів у кінці 20-х і в 30-х роках XIX ст. неминуче повинні були захопити галузь художньої прози. Адже на 20-і і особливо на 30-і роки припадає інтенсивний розвиток художньої прози в російській літературі.

Широкий розвиток художньої прози не був випадковим. Він був викликаний, як зазначав уже Бєлінський («О русской повести и повестях г. Гоголя»), потребою часу. Література все більше виходила на шляхи реалізму, все настійніше ставила основні проблеми суспільного життя. Жанри художньої прози давали найбільше можливостей широко охопити життя, глибоко проникнути у взаємини людей, змалювати людину в її ставленні до суспільного життя. Розвиток художньої прози був зв'язаний з розвитком реалізму в літературі і занепадом романтизму.

Звернення Квітки до жанру повісті і обумовлене широким розвитком художньої прози і зростанням реалізму в російській літературі. Так само розробка ним селянської теми в українських повістях зв'язана з прагненням до народності, яке з особливою силою розвинулось у російській літературі в 30-і роки. Змалювання життя народних мас було однією з важливих вимог народності в літературі. Ступінь правдивості змальованих картин і образів показував, на яких позиціях - прогресивних чи реакційних - стоїть той чи інший письменник у розв'язанні проблеми народності. Пушкін, Гоголь, Бєлінський поглибили і обгрунтували прогресивне розуміння народності.

¹ Не слід забувати, що «Наталка Полтавка» Котляревського, яка попереджала їх у цьому відношенні, була надрукована тільки в 1838 році. До того ж це була п'єса.

Українські повісті Квітки, як відомо, з російської тогочасної прози найближчі до «Вечеров на хуторе близ Диканьки» Гоголя. Вплив Гоголя на Квітку особливо позначився у створенні особи демократичного оповідача Грицька Основ'яненка, близького до образу Рудого Панька, який полемізує з прихильниками «світської» літератури, а також в елементах сатири, в поєднанні фантастики з реальними картинами побуту. Ще більшою мірою йшов Квітка по гоголівському шляху в російських повістях і романах («Пан Халявский», «Украинские дипломаты», «Ярмарка» та ін.), сатиричні елементи яких показують певне освоєння письменником творчих принципів великого російського реаліста.

Не може бути сумніву в тому, що освоєння Квіткою творчих принципів Гоголя відбувалося не без впливу статей Бєлінського. По-перше, Бєлінський уже в 30-х роках проголосив Гоголя «главою літератури, главою поетів» і ненастанно боровся за створення гоголівського напряму. З тогочасних критиків він єдиний найкраще зрозумів творчість великого реаліста та її значення. Подруге, розглядаючи твори Квітки, критик зіставляв їх з творами Гоголя і вказував цим українському письменникові шляхи дальшого розвитку його творчості (див. в рецензії на повість «Маруся» вказівку на недостатню типовість її образів і аналіз типовості образів повісті «Ніс» Гоголя). Нарешті, теоретичні виступи Квітки в питаннях літератури показують певний вплив на нього деяких важливих положень критики Бєлінського.

Квітка не раз у своїх виступах відмежовувався від романтизму і обстоював реалістичне змалювання дійсності. Характерний в цьому відношенні лист до Плетньова від 8 лютого 1839 року. «Мне было досадно, что все летают под небесами, изобретают страсти, создают характеры, - писав Квітка, - почему бы не обратиться направо, налево и не написать того, что попадается на глаза? Живя в Украине, приучаясь к наречию жителей, я выучился понимать мысли их и заставил их своими словами пересказать их публике. Вот причина внимания, коим удостоена «Маруся» и другие, потому что списаны с натуры без всякой прикрасы и оттушовки» ² . Ці слова звучать як декларація реалізму.

Ще ширше з'ясував письменник свої реалістичні прагнення в полемічних замітках, спрямованих проти «Русского вестника» та письменників-романтиків, що заправляли в ньому на початку40-х років (Полевого, Кукольника), опублікованих після смерті автора в журналі «Москвитянин» (1849, ч. V) під назвою «Г. Ф. Квитка о своих сочинениях». Квітка виступив із запереченням основних рис реакційного романтизму, критикуючи відрив від дійсності, від сучасного життя, втечу в минуле, пристрасть до сюжетів з іноземного життя, змалювання неприродних, химерних образів, культивування «світської» повісті на противагу творам з народного життя. «Пиши о людях, видимых тобою, а не вымышляй характеров небывалых, неестественных, странных, диких, ужасных», зазначав письменник. Героям романтиків, узятим з далеких сфер дійсності, він протиставляє своїх героїв, узятих з близького середовища. «Заграничных людей в свои повести не беру, излагать и пояснять старину не пускаюся: я не жил тогда. А пишу, что встретится мне». Критикує Квітка і пишномовну кучеряву романтичну манеру письма, вказуючи на пристрасть романтиків до різних «украшений», на те, що вони піднімаються на «литературные подмостки».

¹ Про це див. кн. Є. Крутікової «Микола Васильович Гоголь», К., 1952.

² Г. Данилевский, Украинская старина, X, 1866, стор. 252.

В цій критиці романтизму і в обстоюванні принципів реалізму не можна не помітити впливу тих ідей, які підносив, за які боровся Бєлінський. Звичайно, Квітка, в силу обмеженості своїх поглядів, не міг їх засвоїти і поділяти повністю, проте благотворний вплив вони справили і на нього.

У зв'язку з цим цікаво нагадати такий епізод. Квітка був у близьких стосунках з Плетньовим - редактором «Современника» після смерті Пушкіна до 1847 р. На початку 1841 р. Плетньов і Квітка діляться враженнями про № 1 «Отечественных записок» за цей рік. В центрі уваги стаття Бєлінського «Русская литература в 1840 году». Невідомо, що саме писав Плетньов Квітці (цей лист не зберігся), проте відомо, що стаття дуже роздратувала Плетньова. В листі до Грота він так відзивався про неї: «Особливо розлютувала мене стаття Бєлінського в № 1 «Отечественных записок» - «Взгляд на литературу русскую в 1840 г.». Така нісенітниця, така однобічність, таке свавілля, така упередженість, що гидко»1. Квітка ж зовсім інакше відзивається про статтю Бєлінського. В його листі до Плетньова від 8 лютого сказано: «Читал в «Отеч. зап.» статью о литературе. Правда, что статья отличная. Все хорошо, но рассуждение об. истине все красит».

* * *

В байках, сповнених народного колориту, Гребінка йшов шляхом, який проклав Крилов, і виявив себе як талановитий учень великого російського байкаря саме по лінії творчого методу. Видавши в 1834 р. байки, Гребінка розгортає широку і різноманітну письменницьку діяльність - пише вірші, оповідання, поеми, повісті майже виключно російською мовою. Спочатку в цих творах ¹ було багато наслідувального (зокрема письменник наслідував Гоголя), а також дуже сильні були елементи романтизму. Такого характеру, наприклад, «Рассказы пирятинца», «Мачеха и панночка», «Так иногда люди женятся» та ін.

¹ Переписка Я. К. Грота с П. А. Плетневым, т. І, 1896, стор. 215.

Критика Бєлінського допомогла Гребінці подолати впливи романтизму і закріпитися на шляху реалістичного мистецтва. Бєлінський різко висміяв повість Гребінки «Малороссийское предание» за «співучу мову», за «поетичну Оссіанівську прозу» (II, 316), негативно відізвався про «Мачеху и панночку» і «Так иногда люди женятся» як про невдале наслідування Гоголя. Критик застерігав, що Гребінка не буде «другим Гоголем», бо в літературі «двійників не буває» (IV, 89). Навпаки, ті твори, в яких письменник відмовляється від учнівського наслідування Гоголя і освоює принципи гоголівської творчості, критик привітав.

Так, позитивної оцінки Бєлінського заслужили повісті «Кулик», «Чайковский», нарис «Петербургская сторона», роман «Доктор», оповідання «Иван Иванович» та деякі інші твори. Повість «Кулик» подобалась Бєлінському своїм «гуманістичним началом», вірним змалюванням дійсності, без «фальшивої і удаваної» ідеалізації, «живою розповіддю», сповненою справжнього трагізму (V, 510-511). На підставі цих ідейних і художніх достоїнств він оцінив її як «одну з кращих повістей останнього часу» (V, 511).

Риси художньої вірності були відзначені критиком і в повісті «Чайковский», але разом з тим він указував і на фальшиві мелодраматичні ефекти в ній (VIII, 412).

Бєлінський тепло сприйняв гуманні тенденції кращих творів Гребінки, відзначав зростання реалістичних рис його творчості, всяку удачу у вірному змалюванні дійсності і критикував манірність, нахил до мелодраматичних ефектів і т. п. Той факт, що реалістично-критичні елементи в творчості Гребінки посилювались, що в останні роки своєї літературної діяльності він став автором «фізіологічних Нарисів» («Провинциал в Петербурге», «Петербургская сторона», «Фактор» та ін.) і взагалі одним із учасників школи російських реалістів 40-х років, не можна не поставити в зв'язок з критичними виступами Бєлінського. Їх вплив на Гребінку безперечний.

У 40-х роках у творах Гребінки широко змальовується життя чиновництва, поміщиків, виховання молодого покоління, життя провінціальних міст, розробляється тема загибелі «маленької людини» («Лука Прохорыч», «Дальний родственник», «Верное лекарство», «Иван Иванович», «Кулик», «Приключения синей ассигнации», «Заборов», «Полтавские вечера», «Доктор», «Перстень» та ін.).

Тут Гребінка творчо засвоює принципи Гоголя і виступає, як талановитий продовжувач його традицій, тобто йде шляхом, на який закликав російських письменників Бєлінський.

Показово, що в цей час у ряді творів Гребінки («Нежинский полковник Золотаренко», «Приключения синей ассигнации», «Заборов») осміюється романтична манера розповіді в дусі Марлінського. І в цьому не можна не бачити позитивного впливу ідей Бєлінського.

* * *

Питання про ідейний вплив Бєлінського на Шевченка вперше було поставлене Франком. У статті «Причинки до оцінення поезій Шевченка» (1881 р.), а потім у листі до Пипіна (1888 р.) Франко порушує питання про ідейний вплив Бєлінського на Шевченка і про ідейний зв'язок українських письменників з передовими російськими колами.

Розглядаючи питання про значення критичних виступів Бєлінського для формування і зростання реалізму Шевченка, звичайно, не доводиться обмежуватися його безпосередніми відзивами про твори основоположника нової української літератури, рецензіями на «Кобзар» і «Гайдамаки», а слід розкрити вплив принципів його теорії реалізму взагалі.

Вже в ранній період своєї діяльності Шевченко трактує в революційно-просвітительському дусі такі питання, як роль поезії в суспільному житті, народність літератури («Думи мої, думи мої», «Перебендя», вступ до «Гайдамаків» та інші твори), і цим певною мірою примикає до тих поглядів, які розвивав у цей час Бєлінський. В поемі «Гайдамаки» Шевченко гостро критикує дворянську салонну поезію. Зміст цієї критики близький до виступів великого критика проти «світськості» в літературі, проти «паркетної» літератури. Пізніше Шевченко згадував (записи в щоденнику від 5 і 10 липня 1857 р.) про те, що в роки навчання в Академії художеств він почав негативно ставитися до реакційного романтизму. І цей факт, очевидно, не можна не поставити в зв'язок з тією боротьбою, яку провадив у той час проти реакційного романтизму Бєлінський.

Ще сильнішим і глибшим став вплив великого критика на Шевченка з так званого періоду «трьох літ». В цей час відбулось остаточне оформлення суспільно-політичних, філософських і літературно-естетичних поглядів поета на основі революційного демократизму і матеріалізму. В цей час у його творчості визріває критичний реалізм у зв'язку з досягненнями в розвитку реалізму в передовій російській літературі.

В програмному вірші «Три літа» Шевченко відобразив оформлення свого революційно-демократичного світогляду і реалістичного творчого методу. У нього висохли «тії добрі сльози, що лилися з Катрусею», «з козаками в турецькій неволі». Озброюючись передовими визвольними ідеями, піднесеними російською революційною демократією, поет «прозрівати став», побачив, що кругом нього «не люди, а змії» (поміщики, чиновники). Нові ноти зазвучали в його віршах: він гоїть серце «ядом» сатири, «виє совою», викриваючи огидну, ворожу народові суть феодально-кріпосницької системи, одверто закликаючи до революційної боротьби, до повалення самодержавно-кріпосницького ладу. Від оспівування героїчних подвигів предків, де лише в загальній формі містився заклик до революційного виступу, від «сліз» про долю жертв сваволі панів Шевченко переходить до гнівної революційної сатири, до сповнених революційної пристрасті прямих закликів до повстання («Сон», «Кавказ», «І мертвим, і живим...», «Заповіт», «Холодний яр» та ін.).

Головне завдання передової літератури, зокрема своєї поезії, Шевченко вбачав в служінні визвольному рухові народу, революційній боротьбі проти царизму і поміщиків. Вірою в силу слова як зброї в революційній боротьбі пройнята його пристрасна поезія («Сон», «І мертвим, і живим...», «Заповіт», «Неофіти», «Подражаніє 11 псалму» та ін.). В такому трактуванні завдань літератури великий народний поет іде разом з представниками російської революційної демократії, зокрема з Бєлінським. В підцензурних статтях Бєлінський постійно підкреслював, що письменник повинен служити сучасності, «бути громадянином, сином свого суспільства і своєї епохи, засвоїти собі його інтереси, злити свої прагнення з його прагненнями; для цього потрібна симпатія, любов, здорове практичне почуття істини, яке не відокремлює переконання від діла, твору від життя» (VII, 312). В кращому творі безцензурної демократичної преси, у відомому листі до Гоголя, великий критик прямо зазначав, що передове суспільство вбачає «в російських письменниках своїх єдиних ватажків, захисників і рятівників від російського самодержавства, православ'я і народності» ¹ .

Головними темами в творчості Шевченка, починаючи з періоду «трьох літ», стали теми сучасності, головним мотивом - мотив революційної боротьби проти царизму і поміщиків. Реалізм поета насамперед викривальний, картаючий. Він нещадно викриває всю систему самодержавно-кріпосницького ладу, в сатиричних образах змальовує царя і царицю, вельмож, поміщиків, чиновників, духовенство. Дуже показово, що вже в 40-х роках Шевченко критикує панів-лібералів, які називали себе братами трудящих, а на ділі шкуру дерли «з братів незрящих, гречкосіїв» («І мертвим, і живим...», «Кавказ»).

Сатиричним образам гнобителів, «катів» поет протиставляє позитивні образи борців проти насильства і неправди, носіїв високих моральних якостей народу. Вже в ранній період своєї творчості Шевченко в позитивному плані виводив і борців за народну справу (Ярема, Залізняк, Гонта), і представників трудящих, протиставляючи їх панам (Катерина). Починаючи з періоду «трьох літ», позитивні образи в творчості поета набирають нових важливих рис. Як борця проти гнобителів він зображує не тільки селянина-месника («Варнак»), а насамперед свідомого революціонера, який ставить завдання повалити самодержавно-кріпосницький лад і побудувати новий лад без царів і панів, без насильства і експлуатації. Цей образ намічено вже в поемі «Сон». В «Неофітах», «Юродивому», в ліричних віршах він розвивається далі як образ провозвісника нової соціальної правди. Нових рис набирає і образ матері. Катерина, покинута паничем-спокусником, не знайшла в собі сили жити для сина. Ганна («Наймичка») виявила величезну силу волі і все своє життя віддала синові. Дальший розвиток знайшов цей образ у «Неофітах», де показана мати, яка після страти сина-революціонера продовжує його святу справу.

¹ В. Г. Белинский, Собрание сочинений в трех томах, т. Ill, 1948, стор. 712.

Образи позитивних героїв показані Шевченком у такому плані, в якому вони трактувались революціонерами-демократами, зокрема Бєлінським. Шевченко змальовував своїх позитивних героїв як людей, у яких «людське в прямій суперечності з тим суспільним середовищем, в якому вони живуть» ¹ . Для нього, як і для Бєлінського, позитивний герой - це насамперед борець проти самодержавно-кріпосницького ладу, зображення якого в творі не пропустить «цензурна таможня». І він ряд своїх революційних творів («Сон», «Кавказ», «Неофіти», «Юродивий» та інші) і не збирався пускати в підцензурну пресу. Шевченко сходиться з Бєлінським, вважаючи, що високі позитивні риси характеру, зокрема здатність до героїчної боротьби за правду, високі моральні якості виростають в надрах трудового народу, а не в експлуататорській верхівці. Бєлінський писав, що трудовий народ «один зберігає в собі вогонь національного життя і свіжий ентузіазм переконання, який згас в шарах «освіченого» суспільства» (VIII, 472). Для Шевченка, як і для Бєлінського, ідеальною, великою є та людина, яка втілює в собі думи і прагнення народу, адже «вона тому і велика, що представляє собою свій народ» (Бєлінський, X, 410).

Бєлінський, як уже зазначалось, обстоював єдність реалізму й народності, зближення літератури з життям, з сучасністю і відображення передових прагнень і ідеалів народу. Таку єдність реалізму й народності обстоює і Шевченко, починаючи з періоду «трьох літ». В передмові до підготовлюваного в 1847 р. нового видання «Кобзаря» Шевченко, як і Бєлінський, вимагає від письменника знати життя і народ, бути виразником його дум. Оцінюючи своїх попередників в українській літературі (Котляревського, Гулака-Артемовського, Квітку), він закидає їм недостатній зв'язок з народом, а тому й недостатню народність їх творів. Різким засудженням звучать його слова про панський підхід до проблеми народності в літературі. «Прочитали собі по складах «Енеїду» та потинялись коло шинку та й думають, що от коли вже ми розпізнали своїх мужиків» ¹ , пише Шевченко про українських панських письменників. Він висуває перед письменниками вимогу глибоко вивчати життя народу, прочитати думи, пісні, послухати, як селяни «говорять меж собою, шапок не скидаючи», тобто без панів, вільно висловлюючи свої думки, свої прагнення. І головне: «Щоб знать людей, то треба пожить з ними. А щоб їх списувать, то треба самому стать чоловіком, а не марнотрателем чорнила і паперу. Отойді пишіть і друкуйте, і труд ваш буде трудом чесним» ² . Народним письменником може бути лише той, хто знає і любить народ, гуманіст, а «не марнотратель чорнила і паперу».

¹ В. Г. Белинский, Письма, т. III, 1914, стор. 311.

Зневажливо характеризує поет естетичні уподобання панів - «патріотів-хуторян», що захоплюються творами, в яких змальовані «шинки, свині і п'яні баби». Цьому реакційному естетичному критерієві протиставлено інший, демократичний: «Може, це по їх утонченной натурі і справді добре. А на наші мужицькі очі, то дуже погано» ³ .

Розуміючи народність як відбиття народних поглядів і прагнень в творчості письменника, борючись проти реакційного трактування народності як милування з відсталості мас, з патріархальних форм життя, Шевченко ішов у ногу з Бєлінським. Бєлінський у своїх статтях, борючись проти реакційних поглядів слов'янофілів, «Маяка», «Москвитянина» та ін., вважав, що основні риси народу відбито в народній творчості. Він різко виступав проти реакційних концепцій народності: «Національність полягає не в постолах, не в сіряках, не в сарафанах, не в сивусі, не в бородах, не в курних і нечистих хатах, не в безграмотності і неуцтві... Це не ознака навіть і народності, а скоріше нарости на ній» (XII, 266).

Вступивши на шлях боротьби за високоідейне реалістичне мистецтво, Шевченко неухильно іде цим шляхом до кінця життя, все більше загартовуючись, на все нові висоти підіймаючись.

Дуже показово, що Шевченко, як і Бєлінський, Чернишевський та Добролюбов, у боротьбі за ідейне реалістичне мистецтво підносить Гоголя і гоголівський напрям в літературі. Вже у вірші «Гоголю» (1844 р.) поет вказує на важливе суспільне значення сміху великого сатирика. В листі до В. Рєпніної від 7 березня 1850 р. Шевченко підкреслює гуманізм Гоголя. А в відомому записі в щоденнику від 5 вересня 1857 р. він говорить про Гоголя як про творця нового напряму в російській літературі: «Как хороши «Губернские очерки», в том числе и Мавра Кузьмовна Салтыкова!.. Я благоговею перед Салтыковым. О Гоголь, наш бессмертный Гоголь! Какою радостию возрадовалася бы благородная душа твоя, увидя вокруг себя таких гениальных учеников своих. Други мои, искренние мои! Пишите, подайте голос за эту бедную грязную, опаскуженную чернь! За этого поруганного бессловесного смерда!»

¹ Тарас Шевченко, Повне зібрання творів в десяти томах, т. I, вид. 2, 1951, стор. 375.

² Там же.

³ Там же, стор. 374.

Цей гарячий заклик до творення демократичної реалістичної літератури, за ідейне мистецтво, що обстоює інтереси народних мас, примикає до виступів Бєлінського і Чернишевського, в яких піднесено Гоголя як зачинателя нового періоду в російській літературі.

У тій боротьбі, що розгорнулася в кінці 50-х років навколо питання про суспільну роль літератури, Шевченко, продовжуючи традиції Бєлінського, разом з Чернишевським, Добролюбовим, Некрасовим та іншими представниками революційної демократії підніс голос проти прихильників теорії «чистого мистецтва». У вступі до поеми «Неофіти» (1857) він вимагає від поезії ідейної емоційної сили, революційної пристрасті:

Пошли,

Подай душі убогій силу,

Щоб огненно заговорила,

Щоб слово пламенем взялось,

Щоб людям серце розтопило.

Як співець селянської революції Шевченко пише:

Возвеличу

Малих отих рабів німих!

Я на сторожі коло їх Поставлю слово.

(«Подражаніє 11 псалму», 1859).

* * *

Питання про значення Бєлінського для розвитку нової української літератури - одне з головних питань російсько-українського літературного єднання. Благотворного впливу його зазнали не тільки письменники першої половини XIX ст., про творчість яких він писав і яким допомагав у їх творчому зростанні. На творах Бєлінського та його послідовників виховувались і зростали видатні українські письменники наступних поколінь, як Марко Вовчок, І. Франко, Панас Мирний, І. Карпенко-Карий, П. Грабовський, М. Коцюбинський, Леся Українка. Спадщина Бєлінського є скарбницею великих ідей і для нашого радянського суспільства.

¹ Тарас Шевченко, Повне зібрання творів в десяти томах, т. V, 1951, стор. 86. Питання про розвиток Шевченком гоголівських традицій, в чому теж відіграла велику роль критика Бєлінського, знайшло висвітлення в статті Д. В. Чалого «Розвиток гоголівських традицій в творчості Шевченка» (36. «Російсько-українське літературне єднання», в. I, К., 1953).