Українська література - статті та реферати

М. Г. Чернишевський і українська література

П. Д. Мисник

Великий російський мислитель, революціонер-демократ Микола Гаврилович Чернишевський відіграв важливу роль у розвитку української літератури, особливо другої половини XIX ст.

Загальновизнаний вождь революційної демократії, непримиренний ворог самодержавства, реакціонерів і лібералів, Чернишевський, за визначенням В. І. Леніна, «умів впливати на всі політичні події його епохи в революційному дусі, проводячи - через перепони й рогатки цензури - ідею селянської революції, ідею боротьби мас за повалення всіх старих властей» ¹ .

Це ленінське визначення стосується як праць Чернишевського на політичні, філософські, економічні теми, так і його статей, присвячених питанням мистецтва й літератури. З точки зору цього визначення слід розглядати й питання про його роль в розвитку української літератури.

¹ В. І. Ленін. Твори, т. 17, стор. 92.

Ставлення Чернишевського до українського народу, його культури й літератури визначалось його революційно-демократичним світоглядом. Борючись проти кріпосництва і його головорго оплоту - самодержавства, він прагнув поширити революційні ідеї не тільки серед російського народу, а й серед усіх інших пригноблених народів, що населяли Російську імперію. Російський царизм був ворогом трудящих усіх націй. Тому боротьба за повалення царизму була разом з тим і боротьбою за соціальне й національне визволення всіх народів країни. Революційні демократи на чолі з Чернишевським виступали проти будь-якої міжнаціональної ворожнечі, проти національної замкнутості, за дружбу і єдність народів. Ці ідеї невтомно пропагував на своїх сторінках орган революційних демократів 50-60-х років - журнал «Современник», очолюваний Чернишевським.

Виражаючи прагнення всіх демократичних сил Росії, відстоюючи інтереси трудящих усіх націй країни, Чернишевський спрямовував їх до однієї мети - повалення самодержавно-кріпосницького, експлуататорського ладу, завоювання шляхом революції справжньої свободи і незалежності.

Погляди Чернишевського на українську літературу, на шляхи її розвитку з найбільшою повнотою виражені в його статтях «Нові періодичні видання» і «Національна безтактність», надрукованих в журналі «Современник» за 1861 рік. Перша з названих статей написана з приводу виходу з друку № 1 журналу «Основа», друга - присвячена критичному розгляду львівської газети «Слово» - органу галицьких реакціонерів. Проте значення обох статей виходить далеко за рамки звичайних рецензій. В них Чернишевський поставив і з революційно-демократичних позицій розв'язав ряд найактуальніших, корінних питань розвитку української літератури, висунув завдання, від правильного вирішення яких залежало її майбутнє.

Насамперед Чернишевський констатує, що українська література вже розвинулася і досягла значних успіхів. Головним стимулом її розвитку є «народна потреба», «та обставина, що сама малоросійська нація пробуджується». З появою Шевченка українська література зайняла належне їй місце серед літератур інших народів, набула світового значення. «Малоросійська література набула вже такого розвитку, - говорить Чернишевський, - що могла б обійтися й без нашого великоруського схвалення, якби ми могли не співчувати їй. Коли у поляків з'явився Міцкевич, їм уже непотрібні стали поблажливі відгуки якихось французьких чи німецьких критиків: не визнавати польську літературу означало б тоді тільки виявляти власну дикість. Маючи тепер такого поета, як Шевченко, малоросійська література також не потребує нічиєї ласки» ¹ .

Чернишевський палко обстоював право українського народу на розвиток своєї національної літератури і літературної мови. Притому він ясно вказував, що передові російські діячі, передусім революційні демократи, всіма засобами підтримують ці справедливі прагнення українського народу. Виступаючи від їх імені, Чернишевський гостро картає реакціонерів різних мастей, які заперечували право української літератури на вільний розвиток, не визнавали української мови. Він висміює цих захисників самодержавства, «які не те що по-малоросійському, а й по-великоруському вчитись не дали б нікому». Чернишевський підкреслює, що він виступає від імені «тих великоросів, яких може, не соромлячись, назвати своїми людьми їх батьківщина, і ми можемо запевнити малоросів, що ніхто з таких людей не відмовиться назвати своєю думкою такий погляд на літературні прагнення малоросійської народності».

Виступи Чернишевського проти гнобительської політики царизму і його присяжних писак з реакційних газет і журналів, на захист української літератури відіграли важливу роль в історії її розвитку.

¹ М. Г. Чернишевський, Літературно-критичні статті, К., стор. 253.

Важливе принципіальне значення для успішного розвитку української літератури мало з'ясування Чернишевським національного питання, викриття і засудження ідеології націоналізму.

Як політичний діяч і мислитель-матеріаліст, він глибоко усвідомлював ту шкоду, якої завдавали українські буржуазні націоналісти визвольній боротьбі народу і розвиткові літератури, затушковуючи класову боротьбу і розпалюючи національну ворожнечу. От чому Чернишевський у багатьох своїх статтях рішуче виступає проти націоналізму, підкреслює як одне з основних завдань літератури - потребу відтворення в ній соціальної, класової боротьби. Найхарактерніша з цього погляду стаття «Національна безтактність». В ній Чернишевський гостро засудив реакційну програму газети «Слово» за її вірнопідданство Австрійській імперії і клерикалізм, за проповідь ненависті до поляків «взагалі». При цьому він проникливо розкрив суть гнобительської політики Австрійської імперії. «Слово» вказує Чернишевський, підтримується людьми, «яким вигідно роздувати в кожній частині Австрійської імперії ворожнечу народностей, щоб тримати кожну народність під гнітом силою іншої народності».

І Чернишевський з залізною логікою доводить, що розпалювання національної ворожнечі тільки шкодить справі соціального і національного визволення українського народу. Він указує, що основною причиною тяжкого становища українського населення в Галичині було насамперед соціальне гноблення. При уважнішому розгляді життєвих-взаємин, говорить Чернишевський, львівське «Слово» «побачило б і на тій, і на іншій стороні і русинів, і поляків - людей різного племені, але однакового суспільного становища. Ми не думаємо, щоб польський селянин був ворожий до полегшення повинностей і взагалі побуту русинських селян... Корінь галицької суперечки знаходиться в станових, а не в племен- них відносинах».

На підтвердження своїх висновків Чернишевський посилається на Шевченка, який «остаточно роз'яснив для нас ту істину, яку давно ми припускаємо самі», тобто, що «малоруський пан і польський пан стоять на одній стороні, мають одні інтереси; малоруський селянин і польський селянин мають цілком однакову долю...»

Чернишевський критикує «Слово» саме за те, що ця клерикально-націоналістична газета намагалася відвернути увагу трудящих від справжніх причин їх тяжкого становища, затуманювала їх свідомість націоналістичним дурманом. Революціонер-демократ Чернишевський, від творів якого, як говорив В. І. Ленін, «віє духом класової боротьби», недвозначно заявляв, що «малоруському селянинові не було б ні на волосок легше, якби всі пани в Малоросії були малоросами, - навпаки, було б малоросові важче від цього, як свідчив нам Шевченко». І далі, маючи на увазі не тільки галицьких реакціонерів, але й загалом українських націоналістів типу Куліша, Чернишевський продовжував: «Ми знаємо, що дуже багато хто з освічених малоросів і крім поміщиків-малоросів не захочуть визнати цієї думки за істину: вона суперечить національному передсудові... Але ніякі голослівні заперечення не похитнуть нашої думки, яка спирається на такий авторитет, як Шевченко. Не спростовувати наші слова ми радимо друзям малоруського народу, а задуматися над ними і перевірити їх фактами. Факти підтвердять їх, ми в цьому впевнені, тому що Шевченко дуже добре знав побут малоруського народу. Спираючись на цей непохитний авторитет, ми твердо говоримо, що ті, які захотіли б говорити протилежне, осліплені забобоном, і що малоруський народ нічого, крім шкоди, не може чекати собі від них».

З цих і багатьох інших висловлювань Чернишевського видно, як глибоко він розкривав явища суспільного життя українського народу. Подібно до того, як в українській нації він вказував на два антагоністичні класи - панів і селян, гнобителів і пригноблених, - так само і серед українських письменників він бачив виразників інтересів обох цих класів. Чернишевський перший вказав на два основні ідейні напрями в українській літературі - реакційний і демократичний. У згадуваній уже статті «Нові періодичні видання» ясно говориться про наявність цих двох напрямів. Розглядаючи розвиток української літератури в першій половині XIX ст. і згадуючи Котляревського, Квітку-Основ'яненка, Гулака-Артемовського, Чернишевський відмічав їх роль як перших за часом українських письменників. Разом ₍ з тим він прямо вказує на реакційне спрямування деяких їхніх творів, зокрема «Листів до люб'язних земляків» Квітки-Основ'яненка. Більше того, в запалі полемічної загостреності, спрямованої проти ліберально-націоналістичних критиків, які піднімали на щит цих письменників, Чернишевський основну увагу приділяє саме розвінчанню реакційних сторін їх творчості. «Це були люди патріархальні, - говорить він, - не те, щоб народні, ні, а просто такі, що не вміли відрізнити в своєму рідному побуті поганих сторін від хороших і що підносили до ідеала багато таких речей, від яких уже відвертався сам малоросійський народ».

Чернишевський гостро критикував Куліша насамперед за націоналістичну тенденційність його критичних виступів. Про це, зокрема, свідчить різко негативна оцінка Чернишевським його статті «Обзор украинской словесности», надрукованої в № 1 журналу «Основа». Великого російського мислителя-революціонера обурила увага, з якою Куліш розглядав, ніби смакуючи, саме реакційні писання віршописця кінця XVII ст. Климентія, в яких він закликав панів жорстоко розправлятися з селянами, що втікали від кріпацтва. Якщо пригадаємо, що Куліш завжди засуджував повстання селян проти панів (зокрема гайдамаччину), то стане зрозуміло, чому він солідаризувався з Климентієм і схвально коментував його вірші. Зрозуміло також, чому революційний демократ Чернишевський, який був палким пропагандистом селянської революції, гостро засудив цей виступ Куліша.

Так само Чернишевський заперечив твердження Куліша, ніби на всій українській літературі ще й у 60-х роках позначається котляревщина. Розглядаючи українську літературу в Плані двох напрямів, маючи на увазі, що, крім творів реакційного спрямування, в ній з'явилися революційні, антикріпосницькі твори Шевченка і Марка Вовчка, Чернишевський підкреслює, що «ми тепер бачимо в ній багато й іншого, вже не схожого на котляревщину, і тому тепер уже ніхто з нас не може відгукуватися про малоросійську літературу без поваги і співчуття, якщо не хоче заслужити на прізвисько неука».

В статті «Нові періодичні видання» великий критик відмічає, що саме вміщені в першому номері «Основи» твори Шевченка і Марка Вовчка є окрасою журналу. «Самих імен цих досить, - говорить він, - щоб люди, які читають по-малоросійському, назвали перший номер «Основи» дуже цікавим».

Таким чином, письменникам реакційного напряму в українській літературі Чернишевський протиставляє насамперед Шевченка і Марка Вовчка. В творчості геніального українського поета- революціонера, полум'яного борця за народні інтереси Т. Г. Шевченка він вбачав зразок, на який мала орієнтуватись українська література, щоб стати справді виразником найзаповітніших прагнень народу.

Розглядаючи літературу як могутній засіб революційного виховання мас, Чернишевський і в підцензурних статтях вів непримиренну боротьбу проти всього реакційного в житті і в літературі, зокрема проти українського буржуазного націоналізму, підтримував усе передове, що служило великій справі боротьби за соціальне і національне визволення народів. Пройняті революційно-демократичними ідеями праці Чернишевського з літератури, його матеріалістична естетика, поряд з працями Бєлінського і Добролюбова, були методологічною основою дальшого успішного розвитку як російської, так і української літератури дожовтневого періоду.

Особливо показова роль Чернишевського в розвитку української літератури на прикладі його ідейно-творчих взаємозв'язків з Шевченком, а також ставлення до Марка Вовчка.

З наведених вище висловлювань видно, як високо оцінював великий російський мислитель творчість українського поета-революціонера. Варто додати, що Чернишевський ще з перших років співробітництва в журналі «Современник» добре знав не тільки друковані, але й неопубліковані в той час твори Шевченка. В рецензії на книжку Г. Данилевського про Квітку-Основ'яненка Чернишевський, маючи на увазі Шевченка і протиставляючи його письменникам реакційного напряму, писав: «Малоросійська література мала письменників справді визначних, людей, які посідають високе місце в російській літературі і посідали б його і тоді, коли б писали і звичайною літературною мовою». Це говорилося в 1856 р., в той час, коли Шевченко був на засланні і не тільки його твори, а й саме ім'я його було під забороною.

Новий етап у взаєминах двох великих революційних демократів настає після повернення Шевченка із заслання. Це був період (кінець 50-х - початок 60-х років), коли, за висловом Леніна, «усі суспільні питання зводились до боротьби з кріпосним правом»; це були роки підготовки царизмом грабіжницької «реформи» і разом з тим роки наростання революційної ситуації в країні. Навколо питання - кріпосницька реформа чи селянська революція - точилась найзапекліша ідеологічна боротьба між одвертими реакціонерами та їх спільниками - лібералами, з одного боку, і революційними демократами на чолі з Чернишевським, з другого.

Ще в Нижньому Новгороді, чекаючи на дозвіл про в'їзд до столиці, Шевченко поринає в атмосферу цієї боротьби. Тут він уперше знайомиться з лондонськими виданнями Герцена, за кілька років перечитує редагований Чернишевським «Современник». Шевченка оточує прогресивно настроєна нижегородська інтелігенція. В щоденнику він згадує про І. П. Грасса, К. А. Шрейдерса, якого називає «поставщиком чтения», капітана пароплава «Князь Пожарский» В. В. Кишкіна, що мав «заветную портфель» із забороненими віршами, та ін. Цікаво відмітити, що прізвище Грасса (а також нижегородців Захаріна і Масальського) під час процесу Чернишевського названо в списку «осіб, які відвідували його в різний час» (див. зб. «Процесс Н. Г. Чернышевского», Саратов, 1939, стор. 24, 48).

Ці факти свідчать, що Шевченко ще в Нижньому Новгороді був обізнаний і з працями Чернишевського, які друкувалися в «Современнике», і, бодай в основних рисах, з його діяльністю загалом. Цим у значній мірі пояснюється той факт, що Шевченко швидко зорієнтувався в складних обставинах суспільної боротьби передреформених років і в ставленні до підготовлюваної кріпосницької реформи рішуче став на позиції Чернишевського. Про це говорять численні записи в щоденнику Шевченка.

Поет-революціонер не вірить в добрі наслідки реформи «зверху», гнівно картає ліберальних крикунів і царя-«визволителя», всі надії покладає на селянську революцію. 6 вересня 1857 р. він занотовує враження від статті в газеті «Русский инвалид» про китайських повстанців. Виписавши з газети початок промови керівника повстанців Гонга, де він говорить про поміщиків-мандаринів як про «жирный убойный скот, годный только в жертву нашему небесному отцу», Шевченко додає: «Скоро ли во всеуслышание можно будет сказать про русских бояр то же самое?» Характерний запис від 9 вересня про розмову з капітаном пароплава «Сусанин» поміщиком Я. О. Возніциним: «Он хотя и либерал, но как сам помещик проговорил эту великолепную новость (про звільнення кріпаків. - П. М.) весьма с неудовольствием». В записі 19 лютого 1858 р., розповідаючи про відкриття в Нижньому Новгороді комітету, зібраного для вирішення питання про звільнення селян, Шевченко недвозначно заявляє, що члени комітету - це «банда своекорыстных помещиков».

Одним з характерних свідчень тогочасного настрою поета, його ставлення до суспільних питань є переписані ним до щоденника революційні поезії. 16 і 17 вересня 1857 р. Шевченко переписує вірш французького поета Огюста Барб'є «Собачий пир» в перекладі Бенедиктова. Цей вірш, як і вся збірка «Ямбы» Барб'є, був заборонений в Росії і вперше надрукований в «Полярной звезде» Герцена. Вірш «Собачий пир» присвячений революції 1830 р. у Франції. Він привернув увагу Шевченка могутньою картиною революційного повстання народу, прославленням свободи.

Ще характерніші переписані Шевченком 24 лютого 1858 р., як він говорить, «довольно удачные стишки, посвященные памяти неудобозабываемого фельдфебеля», тобто Миколи І. В цьому сатиричному вірші розповідається, як після смерті цар Микола з'явився до апостола Петра, щоб той пустив його в рай. Цар бачить, як у рай приходять обідрані ним селяни. Вірш закінчується рядками:

Тогда подумал Николай:

- «Так вот как достается рай!»

И пишет сыну: «Милый Саша!

Плоха на небе участь наша.

И если подданных ты любишь,

То их богатства поубавь.

А если хочешь в рай ввести,

То всех их по миру пусти!

Тут вдало передано антицаристські настрої революційної різночинної інтелігенції, яка, всупереч ліберальним прославленням Олександра II, ненавиділа його так само, як і «неудобозабываемого фельдфебеля» - Миколу І. В роки, коли самодержавство розробляло грабіжницьке «звільнення» селян без землі, політична актуальність цього вірша була безсумнівна. І Шевченко це глибоко відчув: він і сам в цей час в таких творах, як «Неофіти», «Юродивий» та ін., продовжував гнівно викривати самодержавство.

Але особливо яскраво погляди Шевченка як ідейного спільника Чернишевського проявилися після повернення поета в Петербург у 1858 р. В усіх корінних питаннях тогочасної суспільної боротьби - в ставленні до самодержавства, реакціонерів і лібералів, до підготовлюваного ними звільнення селян без землі - він рішуче став на сторону революційної демократії і своєю творчістю активно включився в боротьбу за повалення самодержавства і всього кріпосницького ладу революційним шляхом.

Шевченко повернувся в Петербург в ореолі слави геніального народного поета і політичного засланця. Революційно настроєна інтелігенція і вся передова громадськість зустріли його з захопленням. Особливо виразно це виявилось під час публічних читань у Пасажі на користь недільних шкіл, в яких брав участь і Шевченко. Цікаві свідчення про прийом поета публікою знаходимо в щоденнику Є. А. Штакеншнейдер. В записі від 21 листопада 1860 р. говориться про настрій публіки: «Шевченка вона так прийняла, ніби він геній, що зійшов у зал Пасажу просто з неба. Ледве встиг він увійти, як почали плескати, тупотіти, вигукувати... Думаю, що нестримний шум цей стосувався не стільки особисто Шевченка, скільки був демонстрацією. Вшановували мученика, який постраждав за правду» ¹ .

Шевченко з його непохитним авторитетом полум'яного борця за народні інтереси був, таким чином, серйозною силою в загальноросійському революційно-демократичному таборі. Це добре усвідомлювали не тільки революційні демократи, але й реакціонери та ліберали. В цьому плані важливо детальніше спинитись на тій боротьбі за Шевченка, яка йшла в ці роки між представниками двох ідейно ворожих таборів, оскільки це була разом з тим і боротьба за вплив на українську літературу.

Можна навести численні факти, які свідчать, що не тільки ліберали, але навіть одверті реакціонери неодноразово робили спроби відірвати Шевченка від російських революційних демократів, а також нейтралізувати його революційну творчість. Найбільше зусиль докладали в цій справі Куліш і Костомаров.

В ідейній боротьбі 50-60-х років обидва вони зайняли ліберальні позиції. їх цілком задовольняла та грабіжницька реформа, яку підготовляло самодержавство разом з поміщиками і яку вони сприймали як вершину своїх бажань. Маючи на увазі підготовлювану кріпосницьку реформу, Куліш писав у 1858 р. в листі до Шевченка: «Тепер же сам бачиш, що панський вік кінчається, а людський починається» і закликав ширити між народом «наше слово тихосумне, богобоязливе». В іншому листі він вихваляє царя Олександра II: «Він же в нас тепер первий чоловік: якби не він, то й дихнуть нам не дали б. А воля кріпаків - то ж його діло». Костомаров також цілком підтримував царську реформу. В листі до Шевченка від 20 січня 1858 р. він намагається переконати поета в тому, що видання граматики, географії, космографії українською мовою - це тепер «саме главне». Він пише: «Коли у царському рескрипті сказано, щоб подумать об заводі шкіл і об вихованню народнім, то мусять щиро южно-руси ужати тую царську милость для користі і ужитку і подносу своєї мови».

Куліш намагався за всяку ціну відірвати Шевченка від російських демократичних кіл, прагнув взяти на себе функції цензора над творами великого поета. В одному з листів до Шевченка він писав: «Пишуть до мене з Москви, щоб у Московському журналі що-небудь твоє напечатать. Не квапся на се, мій голубе, до якого часу... З великою увагою треба тепер роздивлюватись, що печатать, а що й придержать... Оце ж будуть тебе підбивать москалі, то ти не дуже подавайся і моєї ради не занехай». Куліш вимагає від Шевченка надсилати йому вірші «на прогляд, щоб пішло воно з моєї руки». Він без дозволу Шевченка затримав у себе поему «Неофіти» і при від'їзді за кордон забрав рукопис з собою. Намагаючись заглушити революційну спрямованість поезій Шевченка, Куліш пропонує їх «процідить на решето», тобто вилучити з них найбільш ідейно загострені, політично актуальні. Загальновідомо, що Куліш пропонував спалити російські повісті Шевченка.

¹ Журн. «Русский вестник», 1901, № 8, стор. 415-416.

Характерно, що намагання лібералів Куліша і Костомарова «знешкодити» творчість Шевченка цілком збігалося з такими ж прагненнями поміщиків і тодішніх чорносотенців. Так, наприклад, український поміщик В. Тарновський в листі до поета (1860 р.) просив його спалити рукопис антирелігійної поеми «Марія». Навіть одвертай реакціонер, колишній професор Київської духовної академії, а в 60-і роки редактор журналу «Домашняя беседа» Аскоченський, висміяний Шевченком в епіграмі «На смерть митрополита Григорія», спробував внушити поетові свої переконання і з цією метою відвідав його на квартирі. Про цей «візит» Аскоченський сам розповів у спогадах, з яких видно, як Шевченко поставився до непрошеного відвідувача. «Дізнавшись від мене про те, що я видаю «Домашнюю беседу», - пише Аскоченський,- Тарас сказав «добре», а коли я виклав перед ним свої переконання і мету, до якої я вирішив іти не поспішаючи, Тарас став серйозний і, відтягаючи величезні свої вуса, промовив: «Трудно вам проти рожна праті». Холодно і байдуже слухав він після цього мої спогади і кожним рухом показував, що я нібито заважаю йому. На прощання я просив його бувати в мене, але Тарас Григорович відповів мені уривчасто: «Я не виходжу нікуди: прощайте» ¹ .

Шевченко добре знав, що йому не по дорозі з реакціонерами й лібералами. Про презирство поета до реакціонера Аскоченського свідчать самі спогади останнього. В ідейному відношенні така ж глибока прірва відділяла Шевченка й від Куліша та Костомарова. Про це говорить вся його творчість останніх років. Негативно ставився Шевченко й до реакційного слов'янофільства. Розповідаючи в щоденнику (запис від 25 березня 1858 р.), як у Москві Максимович влаштовував обід на його честь, Шевченко іронічно пише про «ветхих деньми» слов'янофілів - Погодіна і Шевирьова. Останній, за характеристикою поета, «несмотря на седенькую свою благопристойную физиономию, почтения к себе не внушает. Сладкий до тошноты старичок». Так само іронічно говорить Шевченко про вірш Максимовича, прочитаний на його честь. Ця іронія викликана тим, що Максимович, хоч і в туманних виразах, закликав поета відмовитись від викриття суспільного зла і заходитись в «нових піснях» прославляти царську «волю», бо, мовляв, «тепер людям говорити і дихать вільніше».

¹ Цитуємо по книзі М. Шагінян «Тарас Шевченко», М., 1946, стор. 298.

Все це - і культуртрегерські пропозиції Костомарова, і лібералізм Куліша та Максимовича, і реакційне слов'янофільство - було чуже Шевченкові. Він знайшов у Петербурзі справжніх бойових соратників, ідейних друзів і однодумців тільки в особі російських революціонерів-демократів. Тут поет особисто знайомиться з Чернишевським, Некрасовим, Михайловим, братами Курочкіними, зустрічається з своїм приятелем по засланню - польським революціонером Сєраковським.

В радянському літературознавстві цілком доведено факт особистого знайомства Чернишевського і Шевченка, тому нема потреби спеціально зупинятись на цьому. Важливіше конкретно розглянути питання про те, яке значення мали для Шевченка і Чернишевського їхні твори і особисті взаємини. При цьому слід мати на увазі не тільки підцензурні статті великого російського мислителя, але й такі документи, як прокламація «Панським селянам», а також «Лист із провінції»1. Крім того, найважливіші розмови двох революціонерів відбувалися, звичайно, не в публічних місцях, а на дачі Чернишевського в Любані і в його квартирі в Петербурзі, де Шевченко неодноразово бував. З цього погляду становить значний інтерес таке зауваження Чернишевського в замітках про Некрасова: «Я мав про хід справи по знищенню кріпосного права думку, яка істотно відрізнялась від думки більшості людей, які щиро бажали звільнення селян. Я з запалом писав про селянське питання в ті інтервали цієї справи, в які цензура допускала висловлення тих поглядів, які мав я. Само собою зрозуміло, що в розмовах я мав можливість висловлювати свої думки повніше, ніж у пресі» (розрядка моя. - Я. М.) ^{1 2} .

В роки революційної ситуації (1859-1861) Чернишевський розгорнув широку діяльність по згуртуванню всіх прогресивних сил для боротьби проти кріпосництва, за революційне повалення самодержавства. Оскільки обман мільйонів селян прикривався іменем царя-«визволителя» і ліберальним базіканням, Чернишевський основну увагу приділяв викриттю царизму й лібералізму.

В підцензурних статтях це викриття було, звичайно, старанно завуальовано, проте читачі «Современника» уміли розібратися в суті справи. В таких статтях, як «Чи трудний викуп землі?», «Матеріали для вирішення селянського питання» та ін., Чернишевський і в підцензурних умовах викривав грабіжницький характер реформи «зверху». А в знаменитому «Листі з провінції», надрукованому в «Колоколі» 1 березня 1860 р., про це говориться цілком відкрито. Звертаючись до Герцена, автор листа писав: «...Всі чекали, що ви станете викривачем царського гноблення, що ви розкриєте перед Росією джерело її вікових бідувань, - це нещасне ідолопоклонство перед царською особою, викриєте всю мерзотність вірнопідданського раболіпства». Всі справжні патріоти, говориться в листі, «прийшли до висновку, що тільки силою можна вирвати в царської влади людські права для народу, що тільки ті права міцні, які завойовані». В «Листі з провінції» гнівно викриваються ліберали, які «заговорили про. поміркованість, про мирний прогрес, забувши, що справа селян вручена поміщикам...»

¹ Авторство Чернишевського відносно «Листа з провінції» досі не доведено, оскільки рукопис не зберігся. Проте якщо він належить і не самому Чернишевському, то в усякому разі комусь з близьких до нього осіб.

² Н. Г. Чернышевский, Собрание сочинений, т. I, М., 1939, стор. 747.

Лист закінчується знаменитим закликом: «Наше становище жахливе, нестерпне, і лише сокира може нам допомогти, і ніщо, крім сокири, не допоможе!.. Нехай ваш «Колокол» благовістить не до молебня, а дзвонить на сполох! До сокири кличте Русь» ¹ .

У прокламації «Панським селянам», написаній уже після опублікування царського маніфесту, Чернишевський звертається безпосередньо до селян, закликаючи їх до збройної боротьби проти поміщиків.

Все це могло бути темою розмов між двома революціонерами під час їх зустрічей. Саме в плані постановки найактуальніших суспільних питань того часу і розв'язання їх з революційних позицій вождь загальноросійської демократії Чернишевський мав благотворний ідейний вплив на Шевченка. Виразні сліди цього впливу видні не тільки в творчості поета, але і в його листах тих років. Ясно, що в 1860 р. всюди писали й говорили про майбутнє звільнення селян. Однак Шевченко, як і Чернишевський, не вважав, що це добрі вісті про волю. В листі до Варфоломея Шевченка в лютому 1860 р. поет пише: «А о волі й досі не чуть нічого доброго». Через кілька місяців він пише тому ж адресату: «Кирилівчанам скажи, щоб вони на ту погану безземельну волю не дуже квапились».

Особливо ж яскраво революційні ідеї, пропаговані Чернишевським, проявились у поетичній творчості Шевченка останніх років його життя, його твори цього періоду пройняті тим революційним піднесенням, яке панувало в країні в результаті широких селянських заворушень і революційної пропаганди.

Перший твір, яким Шевченко відгукнувся на передреволюційну ситуацію кінця 50-х - початку 60-х років, - поема «Неофіти». Тут поет розвиває й поглиблює ідейні мотиви таких своїх творів, як «Сон», «Кавказ», «Царі», з величезною сатиричною силою картає «бога-кесаря Нерона» - Миколу І, гідно завершує поставлену в попередніх творах тему декабризму. В розв'язанні теми декабризму «Неофіти» вносять і дещо нове в порівнянні з поемами «Сон» і «Кавказ». Це нове - позитивні образи борців проти самодержавства.

¹ Н. Г. Чернышевский, Полное собрание сочинений, т. VII, 1950, стор. 1001-1004.

Якщо в поемах 40-х років ідеали поета виражені ¹ дещо абстрактно, вони окреслюються швидше як протилежність негативного, то в «Неофітах» маємо конкретний глибоко розроблений образ революціонера Алкіда, а також трагічний образ його матері. Тепер Шевченко розглядає історичний досвід виступу декабристів з точки зору другого, революційно-демократичного, етапу визвольного руху. Коли взяти до уваги поширення, зокрема лібералами, віри в «доброго» царя Олександра II, то стане зрозуміло, наскільки політично актуальною була ця тема. Зображаючи поразку декабристів як наслідок їх відірваності від народних мас, поет тим самим закликав до шукання інших методів боротьби з самодержавством - до всенародного повстання.

Цими ж революційно-демократичними ідеями пройнята політична лірика Шевченка цих років, якій він приділяє найбільше уваги. Саме в 1859-1860-х рр., тобто в період революційної ситуації в країні, коли поет був найтісніше зв'язаний з «Современником» і зустрічався з Чернишевським, він пише ряд полум'яних революційних творів. Використовуючи біблійні сюжети та образи, але вкладаючи в них цілком сучасний зміст, Шевченко у віршах «Подражаніє Ієзекіїлю», «Осії. Глава XIV», «Молитва», в поемі «Саул» гнівно картає самодержавство, закликає до розправи з царем і «міністрами-рабами». Антицаристські вірші Шевченка всім своїм змістом полемічно спрямовані проти ліберальних вихвалянь «доброго» царя Олександра II.

Характерна з цього погляду невелика поезія «Колись-то ще, во время оно». В образі римського царя Нума Помпілія, про якого тут розповідається, поет виводить Олександра II. Це - «тихенький, кроткий государ». Він втомився, «пишучи закони», а, відпочивши, міркує, «як би то скувать кайдани» на римлян. Вигляд щасливої дівчини серед квітів викликає в царя подив з того, що в його царстві є ще щасливі люди. І поет закінчує вірш рядками:

...мудрий Нума

І на дівча і на цвіти

Дивується собі і дума:

- Який би ретязь ще сплести?

Тут усе - і епітети «тихенький», «кроткий», «мудрий», що характеризують царя, і те, що він аж втомився писати закони, - яскраво свідчить, що йдеться про Олександра II, про підготовлювану ним кріпосницьку реформу і численні рескрипти, що з'явилися в ці роки. У вірші «Осії. Глава XIV» поет так само викриває саме цього царя, гнівно заявляючи, що від народного гніву панів

...не спасе їх добрий цар,

їх кроткий, п'яний господар!

З цієї поезії особливо яскраво видно, як Шевченко глибоко розумів, що в проведенні реформи зацікавлені самі пани і саме їхні інтереси захищає цар. Звертаючись до України трудящих, пригнобленої, обідраної «лукавими чадами» - панами, поет гнівно заявляє:

...виснажи: - Зробили,

Руками скверними створили

Свою надію; й речете,

Що цар наш бог, і цар надія,

І нагодує і огріє

Вдову і сирот. - Ні, не те!

Скажи їм ось що: - Брешуть боги,

Ті ідоли в чужих чертогах,

Скажи, що правда оживе,

Натхне, накличе, нажене

Не ветхее, не древлє слово

Розтлєнноє, а слово нове

Між людьми криком пронесе

І люд окрадений спасе

Од ласки царської...

Шевченко в поетичній формі пропагував, як бачимо, ті ж думки, які Чернишевський висловлював публіцистично, викривав «ідолопоклонство перед царською особою», «мерзенність вірнопідданського раболіпства».

Основні ідеї політичної лірики Шевченка останніх років - це ідеї селянської революції. Дружба з Чернишевським допомогла поетові глибше усвідомити завдання революційної боротьби. Цілком в дусі прокламації Чернишевського «Панським селянам» і «Листа з провінції» Шевченко писав:

...Добра не жди,

Не жди сподіваної волі -

Вона заснула: цар Микола

Її приспав. А щоб збудить

Хиренну волю, треба миром,

Громадою обух сталить,

Та добре вигострить сокиру -

Та й заходиться вже будить.

На спільних позиціях з Чернишевським стояв Шевченко і в поглядах на майбутнє. Обидва вони глибоко вірили в силу народу, в його остаточну перемогу над гнобителями. Чернишевський писав у романі «Що робити?» про майбутнє: «Воно світле, воно чудове... Любіть його, прагніть до нього, працюйте для нього, наближайте його, переносьте з нього в сучасне, скільки можете перенести: настільки буде світле й добре, багате радістю і насолодою ваше життя, наскільки ви зумієте перенести в нього з майбутнього. Прагніть до нього, працюйте для нього, наближайте його». Це майбутнє, як воно уявлялось Чернишевському після перемоги революції, він чудово відтворив у четвертому сні героїні романа «Що робити?» Віри Павлівни.

Шевченко, звичайно, не міг знати романа «Що робити?», який з'явився на сторінках «Современника» в 1863 р. Так само не існує безпосередніх свідчень про зміст розмов між Чернишевським і Шевченком. Зате е більш надійні свідчення - їхні твори, що, як відомо, являють собою найдостовірніше джерело для розкриття біографії кожного великого письменника, його внутрішнього світу. А твори Шевченка яскраво засвідчують, що великі мислителі порушували не тільки злободенні теми, а висловлювали й свої мрії про майбутнє щасливе життя трудящих. В усякому разі саме в роки дружби з Чернишевським Шевченко приділяє багато уваги поетичному відтворенню майбутнього. В таких його віршах, як «Сестрі», «Молитва», «І Архімед, і Галілей», «Ісаія. Глава 35» та інших, виражено палкі мрії поета про вільне і щасливе життя трудящих' в майбутньому. Притому, подібно до Чернишевського, Шевченко зв'язує прихід світлого майбутнього з боротьбою за його наближення, з поваленням гнобительського суспільного ладу шляхом революції.

Навіть з цих коротких і побіжних зауважень сам собою напрошується висновок: внаслідок глибокого усвідомлення революційного піднесення в країні і дружби з Чернишевським Шевченко в останні роки життя досягає найвищого рівня в розвитку, світогляду і поетичної творчості. Це тим більше необхідно підкреслити, що українські буржуазні націоналісти саме за різке загострення соціально-політичних мотивів його поезії прагнули знецінити й принизити творчість Шевченка останнього періоду.

В запеклій ідейній боротьбі, яка відбувалась в передреформені роки між реакціонерами та лібералами, з одного боку, і революційними демократами, з другого, Шевченко був цілком на стороні останніх, на стороні Чернишевського.

Важливо підкреслити, що знання творів Шевченка і особисте знайомство з українським поетом у великій мірі збагатили й самого Чернишевського. Як правильно зауважує в згадуваній книзі Марієтта Шагінян, «Шевченко знав реальне село, чудово розумів потреби селянства, з ним входив у коло життя Чернишевського той самий селянський революціонер, про якого він мріяв всією своєю діяльністю публіциста».

_ Як відомо, влітку 1859 р. Шевченко востаннє побував на Україні, ще раз побачив на власні очі жахливу кріпосницьку дійсність. Восени того ж року (у вересні) він бував на квартирі в Чернишевського. Зрозуміло, що він поділився своїми враженнями з Чернишевським, який тоді часто виступав у «Современнике» з статтями по селянському питанню. Саме в 1859 р. з'явились такі важливі його статті, як «Влаштування побуту поміщицьких селян» і «Бібліографія журнальних статей по селянському питанню». Твори і розповіді Шевченка, можна думати, допомогли Чернишевському глибше й різноманітніше зрозуміти суспільні і зокрема національні стосунки на Україні. Це ясно засвідчує розглянута вище стаття Чернишевського «Національна безтактність», в якій він посилається на Шевченка як на незаперечний авторитет. Так два великі сини братніх народів - Чернишевський і Шевченко - ідейно взаємозбагачувались, маючи перед собою єдину мету - боротьбу за інтереси трудящих мас.

І статті, і листування Чернишевського свідчать про високу оцінку ним творчості видатної української письменниці Марка Вовчка.

Світогляд письменниці-демократки формувався під впливом ідей Чернишевського, Шевченка, Добролюбова, Некрасова. Одразу після приїзду в 1859 р. в Петербург Марко Вовчок потрапляє в коло «Современника». Тут вона зустрічає справжніх друзів і ідейних натхненників, які підтримують її, заохочують до написання нових творів, захищають від нападів реакційної преси.

Чернишевський в цей час піклується про видання і популяризацію творів Марка Вовчка, особисто редагує знамениту статтю Добролюбова «Риси для характеристики російського простолюду», присвячену її творам. У вересні 1860 р. він писав Добролюбову, який тоді лікувався за кордоном: «Ваша стаття про М. Вовчка, напевно, сподобається молоді...» В ряді інших листів Чернишевський радиться з Добролюбовим про видання збірки творів Марка Вовчка і, незважаючи на велику завантаженість роботою в «Современнике», особисто добирає оповідання для цієї збірки.

Великий російський мислитель високо цінив твори Марка Вовчка за гостре викриття в них кріпосництва і поміщицького лібералізму, за прославляння борців-протестантів. Глибоку пошану до української письменниці-демократки Чернишевський зберіг на все життя. Про це переконливо говорять його листи 80-х років.

В Астрахані, де йому було дозволено жити після 20 років каторги й заслання, Чернишевський в 1887 р. познайомився з журналістом і перекладачем Богданом Марковичем - сином Марка Вовчка, який тут перебував також як адміністративно висланий. Чернишевський зблизився з ним внаслідок пошани до. його матері. Цікаво відмітити, що саме в листі Б. Марковича до матері (від 12 травня 1887 р.) є єдина згадка про те, що Чернишевський говорив про К. Маркса.

В цей час Чернишевський веде жваве листування з різними видавцями про перше повне видання творів Марка Вовчка і при цьому надзвичайно високо оцінює талант письменниці. В листі до редактора журналу «Русская мысль» В. М. Лаврова від 31 грудня 1888 р. він пише: «Я дуже високо ціню талант Марка Вовчка (Марії Олександрівни Маркович). Той романіст, про якого я говорив у попередньому листі, що тільки він, після Лермонтова] і Гоголя, писав оповідання, які справді заслуговують на мою повагу за своєю художністю, - М. О. Маркович» ¹ .

Маючи на увазі видання творів Марка Вовчка, Чернишевський у цьому ж листі писав: «Я перед появою цього видання у світ напишу статтю про твори Марка Вовчка. Для такого письменника я відступлю від свого рішення не писати про російську літературу Якщо потрібно, на Вашу думку, зробити мені ще що-небудь для надання цьому виданню того успіху, якого гідна збірка творів Марка Вовчка, скажіть мені: я наперед готовий зробити все, що можу». В листі до І. І. Баришева - завідуючого матеріальною частиною книговидавця Солдатенкова - від 16 квітня 1889 р., тобто за кілька місяців до смерті, Чернишевський знову, висловлює готовність написати до творів Марка Вовчка «передмову, яка була б оглядом розвитку ідей у белетристиці того часу (1860- 1875-х років)».

¹ Н. Г. Чернышевский, Полное собрание сочинений, т. XV, стор. 807-808.

Як показує останнє зауваження, творчість Марка Вовчка Чернишевський зв'язував з демократичним напрямом і в російській, і в українській літературі, на противагу реакційному напряму, і мав намір у спеціальній статті розглянути проблему ідейної боротьби в літературі 60-70-х років. На жаль, цей намір лишився нездійснений.

Марко Вовчок так само до кінця життя глибоко поважала Чернишевського. В листі до сина Богдана в Астрахань (1887 р.), у відповідь на піклування про видання її творів, вона писала: «Передай Миколі Гавриловичу, що я йому дуже вдячна за добре співчуття».

Благотворний ідейний вплив Чернишевського на Шевченка і Марка Вовчка, висока оцінка їхніх творів мали велике значення для дальшого розвитку передової української літератури - утвердження в ній демократичних, визвольних ідей, постановки і розв'язання нею найактуальніших проблем суспільної боротьби.

Художні твори і численні публіцистичні висловлювання видатних українських письменників демократичного напряму - Панаса Мирного, І. Франка, П. Грабовського, М. Коцюбинського, Лесі Українки та ін. - свідчать, що їх світогляд у великій мірі формувався під впливом політичних і естетичних ідей Чернишевського. В нових історичних умовах вони свято оберігали і розвивали його революційно-демократичні традиції.

Панас Мирний ще в юнацькі роки глибоко вивчав філософські твори Чернишевського, особливо його праці з естетики й літератури, захоплювався романом «Що робити?» Викладаючи принципи його матеріалістичної естетики, письменник записує в щоденнику: «И наконец Чернышевский. Красота искусства в эстетическом отношении ниже красоты действительности. Содержание искусства не исчерпывается красотою и моментами красоты, т. к. все интересно, все красиво в жизни». Під впливом дисертації ернишевського «Естетичні відношення мистецтва до дійсності» Панас Мирний глибше усвідомлює завдання літератури, її нерозривний зв'язок з суспільним життям. «Обособившись от жизни, - говорить він в щоденнику, - можно созерцать искусство и природу и наслаждаться этим, но ни творить, ни окончательно осмыслить искусство, уйдя от жизни, немыслимо. Отторгнутость от жизни художника - иллюзия, в процессе творчества он весь в жизни и с жизнью».

Дуже високо оцінював Панас Мирний роман Чернишевського «Що робити?», в якому його особливо приваблювали образи нових людей - революціонерів-різночинців. З цього погляду характерне те обурення, з яким письменник-демократ поставився до пасквільної статті реакціонера М. Соловйова «Жінкам», надрукованої в журналі «Эпоха» (№ 12 за 1864 р:). В цій статті автор мав на меті розвінчати героїв романа «Що робити?» і тим ослабити його вплив на молодь. Прочитавши статтю, Панас Мирний записав у щоденнику (26 квітня 1865 р.): «Я никак не пойму этой статьи! С первого листа начинает говорить за женщин, затронутых литературой и чреватых современными идеями, отнимает у них самостоятельную готовность на разумное дело. Далее доходит до романа «Что делать?» Это, говорит, картина развращения благородной женской натуры хитрыми теоретическими умствованиями!!! Странно!.. Смешно!.. Глупо!.. Я уже здесь ничего не вижу, кроме лжи» ¹ .

Можна з певністю твердити, що ряд образів революціонерів- різночинців (Жук і Телепень у повісті «Товариші», Орел в оповіданні «Народолюбець», Довбня в романі «Повія») є результатом не тільки глибокого проникнення Панаса Мирного в життя, але й впливу на нього романа «Що робити?» Слідом за Чернишевським український письменник-демократ неодноразово звертається до відтворення картин майбутнього. Так, передсмертні видіння Христі (роман «Повія») нагадують деякі мотиви романа «Що робити?» Христі уявляються вільна праця і вільна любов, як вона допомагає знедоленим дівчатам, «грамоти вчить, майстерству навчає. Школу таку відкрили. І дивно: зовсім непутяще що запопаде, а дивись год-другий побула - такою невсипущою хазяйкою робиться: і все знає, і все вміє. Звідти, коли схоче, і заміж виходе, а не схоче - довіку там живе».

В неопублікованому вірші «Сон» і в оповіданні під таким же заголовком Панас Мирний відтворює картини щасливого майбутнього, що нагадують четвертий сон Віри Павлівни - героїні романа «Що робити?» Письменник змальовує тут залитий сонцем, вкритий квітучими садами край, де люди живуть вільно й щасливо. Письменник так відтворює видіння героя оповідання «Сон»:

«І люди вбачались мені - не похмурі та непривітні, не зігнуті та пригнічені нуждою та недостачами, боязкі та замурзані, а високі та статні, з ясними та веселими очима, прибрані в чисту та добру одежу, якісь разом наче й горді, й привітні. Видко, що їм добре жилося серед отих ланів широких, гаїв зелених, садків кучерявих». Як і Чернишевський та Шевченко, Панас Мирний палко прагнув наблизити це щасливе майбутнє. Але його треба було завоювати. І письменник своїми високоідейними реалістичними творами сприяв цій великій меті.

¹ Радянське літературознавство, 1950, № 14, стор. 105-106.

В таких своїх творах, як «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», «Лихо давнє й сьогочасне», «Голодна воля» та ін., Панас Мирний цілком в дусі Чернишевського викрив грабіжницький характер реформи 1861 року. Він створив цілу галерею типових образів борців-протестантів проти соціального зла, а також образів поміщиків і чиновників, в яких глибоко розкрив непримиренність інтересів експлуататорів і трудящого селянства в українському суспільстві і тим самим розвінчав облудні теорії націоналістів про безкласовість і безбуржуазність української нації. Це також було здійсненням заповітів Чернишевського, який учив не підмінювати соціальної боротьби національною.

Чернишевський відіграв неоціненну роль у формуванні світогляду великого українського письменника і вченого Івана Франка.

Двадцятирічним студентом Франко захоплюється романом «Що робити?» Перекладені ним на українську мову уривки романа були надруковані в журналі «Друг» (1876 р.). Закриття журналу, а потім і арешт не дали можливості Франкові завершити переклад. Пізніше, згадуючи те захоплення, з яким сприймала роман «Що робити?» прогресивна молодь Галичини, Франко писав у «Тюремних сонетах»:

Колись в однім шановнім руськім домі

В дні юності, в дні щастя і любові

Читали ми «Что делать?», і розмови

Йшли про часи будущі, невідомі.

В цей же період він вивчає наукові праці Чернишевського з філософії і політичної економії, статті з естетики й літератури. В листі до М. Павлика (1879 р.) Франко писав: «Я знов по цілих днях упиваюся економією Чернишевського. Що за шкода, що огромної часті його статей не видано, т. є. не передруковано з «Современника». Це золото, а не статті».

Франко в нових умовах продовжував ту боротьбу проти реакційної галицької інтелігенції, яку почав Чернишевський статтею «Національна безтактність». Його стаття «Щирість тону і щирість переконань» (1905 р.) ніби перегукується з названою статтею Чернишевського. Висміюючи «молодих русофілів», які залишились такими ж реакціонерами, якими були їхні батьки, викриті в свій час Чернишевським, Франко глузливо пише: «Справді, поступовість неабияка, коли згадаєм, що батьки тих самих поступовців на своїм національнім прапорі довгі десятиліття мали азбуку, а сини пішли на крок далі і виставили - граматику» ¹

¹ Іван Франко, Літературно-критичні статті, К-, 1950, стор. 48.

Рішуче засуджуючи галицьких реакціонерів, які залічували до одного ідейного табору і реакційних, і демократичних російських письменників, Франко говорить про «соціалістичний радикалізм Чернишевського» і вказує на велике значення його праць для виховання передової галицької інтелігенції. Виступаючи від її імені, підкреслюючи її спорідненість з російським народом і його прогресивними діячами, Франко пристрасно заявляв: «Ми всі русофіли... Ми любимо великоруський народ і бажаємо йому всякого добра, любимо і виучуємо його мову... Ми чуємо себе солідарними з найкращими синами російського народу, і се міцна, тривка і світла основа нашого русофільства».

Виняткову роль відіграли праці Чернишевського у формуванні літературно-естетичних поглядів Франка. Великий російський мислитель-матеріаліст боровся за народність і високу ідейність літератури, спрямовував її розвиток на служіння інтересам трудящих. На прикладі творчості Пушкіна, Гоголя, Островського, ранніх творів Л. Толстого Чернишевський високо підніс значення реалістичної літератури. Він обстоював правдивість художнього відтворення життя як найважливіший принцип матеріалістичної естетики. З позицій революційного демократизму він рішуче виступав проти реакційних критиків типу Ап. Григор'єва і Дружиніна, які пропагували теорію «чистого мистецтва», безідейність літератури.

Живо відгукуючись на злободенні питання ідейної боротьби в українській літературі, Франко на основі матеріалістичної естетики Чернишевського створює ряд блискучих літературно-критичних праць. Він бореться проти ідеалістичних теорій незмінності законів мистецтва, проти реакційних тверджень про надкласовість літератури і незалежність її від суспільного життя. В широко відомій статті «Література, її завдання і найважніші ціхи» (1878 р.), звертаючись до своїх ідейних противників, Франко писав: «Література, стояча понад партіями, - се тільки ваш сон, се ваша фантазія, але на ділі такої літератури не було ніколи. А ваші вічні закони естетики се, шануючи день святий і вас яко гречних, - старе сміття, котре супокійно догниває на смітнику історії і котре перегризають тільки деякі платні осли-літерати, що пишуть на лікті повісті та фейлетони до німецьких та французьких газет. У нас єдиний кодекс естетичний - життя».

Обстоюючи справжній, за його визначенням, «науковий реалізм» у літературі і її суспільну значимість, Франко пристрасно викриває українських буржуазних націоналістів, обстоює потребу найглибших ідейно-творчих зв'язків української літератури з російською. Основний пафос названої статті, спрямованої, як відомо, проти націоналістичної програми Нечуя-Левицького, і полягає саме в обгрунтуванні взаємозв'язку двох братніх літератур. В іншій своїй статті - «Формальний і реальний націоналізм» - Франко чітко визначає, в силу чого необхідні ці зв'язки. Він указує, що твори передових російських письменників «мучили нас, порушували наше сумління, будили в нас чоловіка, будили любов до бідних та покривджених».

У викритті українських буржуазних націоналістів, їх намагань посіяти ворожнечу і розбрат між трудящими різних націй Франко часто перекликається з Чернишевським, зокрема з його статтею «Національна безтактність». Так, він гостро виступає проти Куліша, який у вірші «Компроміс ляхам» вважає поляків панами і закликає українців-«простаків» іти до них на виучку. «Д. Куліш бажає братерства між русинами й поляками, - пише Франко. - Добре, і ми його бажаємо, так, як бажаємо щирого братання нашого народу з кожним другим. Та тільки ж кого розуміє д. Куліш під назвою «поляки», «ляхи»? Дивна річ. Гадав би хто, що польський люд. Та де там! Він розуміє панів, власників, а про люд йому байдуже».

В іншій статті про Куліша Франко також у дусі Чернишевського з'ясовує причини соціальної боротьби на Україні, вказуючи, що «всі ті внутрішні війни і непорядки, що з давен-давен, і під Польщею і під Москвою, каламутили життя нашого народу, ішли переважно з джерела не національного, а суспільного та економічного, були випливом не вродженої національної вражди, а історично витворених суспільних та економічних суперечностей».

Слідом за Чернишевським, розвиваючи в нових умовах бойові традиції революційно-демократичної критики, Франко бореться проти реакційних теорій «мистецтво для мистецтва», проти декадентства і безідейності в літературі. Він гостро виступив проти занепадницьких буржуазних течій у західноєвропейській і в українській літературі, засудив творчість українських декадентів за проповідь індивідуалізму, містики, відрив від суспільних завдань життя. Оскільки декаденти прикривалися теорією «мистецтво для мистецтва», ширмою аполітизму, Франко показує на прикладі цих поетів, що їхня творчість насправді тенденційна, вона служить інтересам експлуататорів.

І своїми літературно-критичними працями, і всією художньою творчістю Франко високо тримав прапор революційно-демократичної естетики, піднятий Бєлінським і Чернишевським.

Творчість і героїчне життя Чернишевського відіграли першорядну роль у формуванні поглядів видатного поета-революціонера Павла Грабовського. Він захоплювався романом «Що робити?» і наслідував його героїв, особливо Рахметова. В 1893 р. Грабовського засилають у далекий Вілюйськ, і він живе поряд з тюрмою, в якій у свій час жив Чернишевський. Почуття найглибшої пошани до великого російського мислителя-революціонера Грабовський виразив у поетичному нарисі «На далекій півночі». З гнівом і сердечним болем розповідає він про розправу царизму над Чернишевським, визначає його роль у суспільній боротьбі 60-х років: «- Що робить? - загримів спосеред хору щирих провідників дужий голос молодої, беркої, талановитішої людини, - і кругом неї згуртувалося все, що було тільки рухливого, совісного, розумного»1. До 5-річчя з дня смерті Чернишевського там же, у Вілюйську, Грабовський написав статтю «Микола Гаврилович Чернишевський».

І нарис, і стаття Грабовського, надруковані Франком у львівських журналах в 1895 р., мали велике значення, оскільки були одними з перших друкованих статей про Чернишевського, ім'я якого ще й після смерті було під забороною.

Як і інші українські письменники-демократи, Грабовський глибоко засвоїв ідеї революційно-демократичної естетики Чернишевського. Про це говорить і його поезія, і особливо стаття «Дещо про творчість поетичну». Обстоюючи активну роль літератури в суспільній боротьбі, Грабовський говорить, що «поезія мусить бути одним з чинників поступу загальнолюдського..., средством боротьби з світовою неправдою, сміливим голосом за всіх пригноблених та окривджених. Така її задача!»

Як і Чернишевський, Грабовський з революційним запалом викриває реакційну теорію «мистецтво для мистецтва». «Штуки для штуки», - говорить він у цій статті, - не було, немає і не може бути в дійсності; се - пустопорожня, пустодзвінна фраза, - не більш. Вона, навпаки, завсігди прикривала собою найтенденційніші замахи думки, проповідувала найгрубішу тенденційність в літературі. «Штука для штуки» - се в устах проповідників значило: затчи уші та затули очі на голоснійші потреби життя, тікай від його прози, літай понад миром на крилах легесеньких, принадливих мрій, лоскочи потихесеньку нерви, з поезії зроби панську примху... Не треба, кажуть, тенденційності в штуці! А сі вимоги - не тенденційність, гидка, шкідлива, егоїстична?» В статтях про Пушкіна, Шевченка, Михайлова, Решетникова Грабовський підкреслював реалізм, високу ідейність творів цих письменників, обстоювання ними інтересів народних мас.

З позицій революційного демократизму, вслід за Чернишевським, Грабовський пристрасно боровся проти українського буржуазного націоналізму, обстоював необхідність найтіснішої дружби російського і українського народів та їх літератур.

В не меншій мірі, ніж Франко та Грабовський, відчули на собі вплив Чернишевського і Леся Українка та М. Коцюбинський. В статті «Утопія в белетристиці» Леся Українка писала: «Мало хто з новіших белетристів дорівнює Чернишевському поважністю, щирістю в провадженні своєї ідеї, чистотою своїх замірів, завзятістю переконання».

Передові українські письменники кінця XIX - початку XX ст. жили й працювали в нових історичних умовах, що характеризуються появою на арені суспільної боротьби найбільш революційного класу - пролетаріату - і поширенням ідей марксизму-ленінізму. Але і в цих умовах могутня проповідь Чернишевського, який умів, за висловом Леніна, і підцензурними статтями виховувати справжніх революціонерів, була «старым, но грозным оружием» в їхніх руках. Філософські, публіцистичні і літературно-критичні твори Чернишевського спрямовували передових українських письменників на постановку і розв'язання актуальних питань суспільного життя, на виховання в масах читачів високої політичної свідомості, на боротьбу проти всяких реакційних ідей і зокрема українського буржуазного націоналізму.

Дружба та ідейно-творчі зв'язки Чернишевського з українськими письменниками-демократами - його сучасниками, його могутній ідейний вплив на розвиток української літератури наступного періоду є яскравим виявом віковічної нерозривної дружби і братньої єдності російського і українського народів.

¹ Павло Грабовський, Вибрані твори, 1939, стор. 145.