Українська література - статті та реферати

Роль М. О. Добролюбова в розвитку української літератури

Всі публікації щодо:
Теорія літератури

П. Д. Мисник


Багатовікова дружба і братерська єдність російського та українського народів, їх спільна боротьба проти самодержавно-кріпосницького ладу, за своє визволення з великою силою проявилися в літературі обох народів, у взаєминах і творчості найвидатніших мислителів і письменників, особливо XIX ст. Яскравим свідченням цього є ідейні зв'язки великого російського мислителя, революційного демократа М. О. Добролюбова з передовими українськими письменниками в 50-60-х роках XIX ст., його могутній благотворний вплив на розвиток української літератури наступних десятиліть.

В історії загальноросійського визвольного руху ім'я Добролюбова стоїть поряд з іменами Бєлінського і Чернишевського. Полум'яний борець проти самодержавно-кріпосницького ладу, блискучий публіцист і літературний критик, філософ-матеріаліст, Добролюбов, як і його великі вчителі Бєлінський та Чернишевський. був попередником російської соціал-демократії і марксизму в Росії.

Творчість Добролюбова пройнята великою ідеєю служіння народу, глибокою вірою в перемогу трудящих над своїми гнобителями. Саме за це його глибоко шанували основоположники наукового комунізму К. Маркс і Ф. Енгельс, вождь трудящих світу В. І. Ленін.

Енгельс ставить творчість Добролюбова значно вище від усього того, що було створено буржуазною наукою в Німеччині і Франції того часу. В листі до російської емігрантки Є. Папріц Енгельс відмічає, що він і Маркс дуже високо оцінюють праці російських мислителів Чернишевського і Добролюбова. Розглядаючи розвиток визвольного руху і суспільної думки в Росії, Енгельс писав: «Якщо деякі школи і відзначались більше своїм революційним запалом, ніж науковими дослідженнями..., то, з другого боку, була й критична думка і самовіддані шукання чистої теорії, гідні народу, який дав Добролюбова і Чернишевського. Я говорю не тільки про активних революційних соціалістів, але й про історичну і критичну школу в російській літературі, яка стоїть незрівнянно вище всього того, що створено в Німеччині і Франції офіційною історичною наукою» 1 .

Ленін назвав Добролюбова послідовним демократом, зразком непримиренного революційного борця. В статті «Початок демонстрацій» (1901 р.) Ленін підкреслював, що Добролюбов дорогий російському народові як письменник, що палко ненавидів сваволю і пристрасно чекав повстання проти «внутрішніх турків» - проти самодержавного уряду.

Саме революційно-демократичним світоглядом Добролюбова пояснюється його глибока любов до всіх пригноблених народів, в тому числі до українського народу, інтерес до його героїчної історії, культури й літератури. Цим же зумовлений благотворний вплив Добролюбова на українську літературу.

* * *

Інтерес до історії і тогочасного життя українського народу, до української народної творчості й нової літератури зник у Добролюбова ще в юнацькі роки, під час його навчання в Головному педагогічному інституті. Цей інтерес викликали твори Рилєєва, Пушкіна, Гоголя на українські теми, а також статті Бєлінського, присвячені творчості українських письменників 30-40-х років. З статей свого великого учителя Бєлінського Добролюбов засвоїв і основний погляд на попередній розвиток української літератури як на боротьбу в ній двох напрямів - реакційного і прогресивного. Трохи пізніше, вже працюючи в журналі «Современник», Добролюбов особисто познайомився з двома найвидатнішими українськими письменниками - геніальним народним поетом Т. Г. Шевченком і Марком Вовчком.

З'ясовуючи питання про обізнаність Добролюбова з українською літературою і народно-поетичною творчістю, слід також мати на увазі його близькі стосунки в студентські роки з професором Головного педагогічного інституту І. І. Срезнєвським - у минулому видавцем фольклорних збірок «Запорожская старина». В щоденнику Добролюбов часто згадує про перебування на квартирі Срезнєвського і дружні розмови з ним. Студент Добролюбов за завданням професора написав кілька праць, високо оцінених Срезнєвським. Ще в 1854 р. він, наприклад, написав грунтовну статтю «О поэтических особенностях великорусской народной поэзии в выражениях и оборотах». З приводу цієї статті Срезнєвський зробив висновок: «Думка чудова, а здійснення цієї думки буде дуже корисним для російської філології».

Цілком природно, що в розмовах Срезнєвського з Добролюбовим зачіпались і питання розробки української народної творчості, а також розвитку української літератури.

1 К. Маркс и Ф. Энгельс, Сочинения, т. XXVII, стор. 389.

В усякому разі Добролюбов уже в студентські роки був добре обізнаний з творчістю українських письменників попереднього часу. Про це, зокрема, свідчать його записи з приводу лекцій професора російської словесності С. І. Лебедева. В записі, зробленому на лекції 22 січня 1857 р., Добролюбов згадує ряд творів І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, Є. Гребінки. Ці записи характерні тим, що в них Добролюбов одночасно конспектував лекції професора і полемізував з ним, висловлював свої критичні зауваження, оскільки С. І. Лебедєв часто плутав факти, вказував неправильні дати тощо, не говорячи вже про оцінку літературних творів, неприйнятну для Добролюбова. В лекції, про яку йде мова, С. І. Лебедєв, очевидно, робив стислий огляд творів Квітки-Основ'яненка та Гребінки, надрукованих у російських журналах, але при цьому переплутав авторів. Це й відмічено в записі Добролюбова. Так, у конспективній частині запису про Квітку-Основ'яненка йому приписано і «Наталку-Полтавку» та «Москаля-чарівника». Добролюбов іронічно зауважує: «Кращі п'єси були до Основ'яненка, та ще «Энеида наизнанку». Тому Основ'яненко був прийнятий з особливою прихильністю малоросами». Далі Добролюбов пише: «Ст. Іс. (Лебедєв. - Я. М.) говорить, що в Основ'яненка карамзінські прийоми, видно, що карамзінський у нього дорівнює безглуздому... Це мене приємно дивує. Але подробиці деякі взято з малоросійського побуту!..» 1

В цих записах-чернетках, звичайно, не розгорнуто поглядів на творчість названих українських письменників, тут більше критичних зауважень на адресу викладача, який грішив проти фактів і логіки. Але й з них видно, що студент Добролюбов був обізнаний з творчістю Котляревського, Квітки-Основ'яненка та Гребінки далеко краще, ніж професор С. І. Лебедєв. Про Шевченка в лекції зовсім не згадується, оскільки поет був тоді на засланні і навіть його ім'я було під суворою забороною.

Так само, ще будучи студентом, Добролюбов глибоко цікавився тогочасним життям українського народу, добре знав про селянські заворушення на Україні в зв'язку з Кримською війною. Характерний з цього погляду такий факт. В 1855 р. Добролюбов разом з своїми товаришами видавав нелегальну інститутську газету «Слухи», в якій уміщувались революційні вірші, замітки проти кріпосництва і т. д. В № 7 газети Добролюбов умістив свій вірш «К Розенталю», присвячений студентові Київського університету, який проводив революційну агітацію серед, селян Таращанського повіту, Київської губернії. Розенталь був арештований і після придушення селянського повстання засланий в Сибір. Добролюбов, очевидно, добре знав про обставини виступу селян і про долю Розенталя. У своєму вірші він славить студента-агітатора, який гине, «замысла святого не свершив», і закликає до збройного виступу проти «внутрішніх ворогів».

1 Н. А. Добролюбов, Полное собрание сочинений, т. 5, М., 1941, стор. 504-505.

Після вірша в газеті вміщена приписка. В ній Добролюбов говорить, що «одним з найважливіших, найживотрепетніших питань сучасного життя російського суспільства» є «знищення кріпосництва, ганебного для європейської держави» 1 .

Революційно-демократичний світогляд Добролюбова остаточно сформувався під впливом його великого вчителя і друга Чернишевського під час їх спільної роботи в «Современнике». Як і Чернишевський, Добролюбов був палким патріотом, борцем за інтереси народу. Справжній патріотизм, вказував Добролюбов, несумісний з проповіддю переваги одного народу над іншим. «Патріотизм живий, діяльний саме й визначається тим, що він виключає всяку міжнародну ворожнечу, і людина, запалена таким патріотизмом, готова трудитись для всього людства, якщо тільки може бути йому корисна. Обмеження своєї діяльності своєю країною є в неї наслідком усвідомлення, що тут якраз її справжнє місце, де вона може бути найбільш корисною... Справжній патріотизм, як частковий прояв любові до людства, несумісний з неприязню до окремих народностей...» 2

Добролюбов глибоко усвідомлював історичне значення дружби російського та українського народів, потребу зміцнення їх єдності для боротьби проти спільного ворога - царизму і кріпосництва. Так само він добре розумів, якої шкоди завдають єдності двох братніх народів великодержавні шовіністи та українські буржуазні націоналісти. Тому в своїх статтях і рецензіях Добролюбов палко обстоював ідею спільності інтересів трудящих росіян і українців, гостро картав «вузький патріотизм, який всі людські інтереси підпорядковує земляцтву».

В статті «Риси для характеристики руського простолюду», присвяченій розгляду оповідань Марка Вовчка, Добролюбов писав: «У нас немає причин роз'єднання з малоруським народом; ми не розуміємо, чому ж, коли я з Нижегородської губернії, а інший з Харківської, то між нами вже не може бути стільки спільного, як коли б він був із Псковської. Якщо самі малороси не зовсім довіряють нам, то цьому виною такі історичні обставини, в яких брала участь адміністративна частина російського суспільства, а вже ніяк не народ. Та це, зрештою, розуміє маса людей в самій Малоросії... Самі оповідання Марка Вовчка є доказ того, що благорозумні малороси вміють цінувати народ російський, не роблячи гострої різниці між Малою і Великою Росією» 3 .

1 Н. А. Добролюбов, Полное собрание сочинений, т. 4, М., 1937, стор. 441.

2 Там же, т. 3, стор. 227.

3 М. О. Добролюбов, Літературно-критичні статті, К., 1950, стор. 238-239.

Як і Бєлінський, Герцен, Чернишевський, Добролюбов, всупереч шовіністичній політиці царизму, захищав право українського народу на вільний розвиток національного життя, на розвиток його мови, культури й літератури. Від імені передової російської громадськості він заявляв, що «ніхто не відмовить малоросійському, як і всякому іншому, народові, в праві і здатності говорити своєю мовою про предмети своїх потреб, прагнень і спогадів» 1 .

З великою любов'ю й захопленням ставився Добролюбов до української народно-поетичної творчості, справедливо вбачаючи в ній невичерпне джерело для розкриття внутрішнього світу народу, його «розумового і морального життя». В рецензії на «Кобзар» великий критик проникливо характеризує українську народну пісню, в якій «вилилася вся минула доля, весь справжній характер України; пісня і дума становлять там народну святиню, краще добро українського життя, в них горить любов до батьківщини, виблискує слава минулих подвигів; в них дихає і чисте, ніжне почуття жіночої любові, особливо любові материнської; в них же виявляється і та тривожна оглядка на життя, яка змушує козака, вільного від битви, «шукати свою долю». Все коло життьових насущних інтересів охоплюється в пісні, зливається з нею, і без неї саме життя стає неможливим» 2 .

Усну поетичну творчість, як російську, так і українську, Добролюбов розглядав як глибоко правдиве відображення життя народу, його найзаповітніших прагнень і сподівань. Він не раз підкреслював, що усна творчість є яскравим свідченням могутніх внутрішніх сил народу, його нескореності і невгасимої віри в свою перемогу над гнобителями. В російській народній поезії, писав Добролюбов, «міститься багато доказів того, що в народі нашому здавна зберігалось багато сил для діяльності широкої й корисної, багато було задатків для самобутнього, живого розвитку».

В статтях і рецензіях, присвячених розглядові фольклорних збірок, Добролюбов гостро критикує ліберально-буржуазних істориків літератури, які заперечували пізнавальну і художню цінність народно-поетичної творчості. Великий критик суворо засуджує зневажливе ставлення до фольклору з боку прихильників «чистої науки», поборників ненависної йому теорії «мистецтво для мистецтва». Показова в цьому відношенні рецензія Добролюбова на збірки «Народные русские сказки» О. Афанасьева і «Южно-русские песни» М. Маркевича. Говорячи про останню з названих збірок, він їдко висміює різного роду естетів, яким не до смаку «груба, невмита мужицька мова». Служителів «чистої науки», говорить Добролюбов, не приваблює справжнє життя з його природними потребами і прагненнями, виражене в народних піснях. Для них це - грубі, неестетичні твори, якими «тішиться дитяча фантазія народу».

1 М. О. Добролюбов, Літературно-критичні статті, К., 1950, стор. 453. стор. 453.

2 Там же, стор. 457-458.

3 Н. А. Добролюбов, Собрание сочинений в трёх томах, т. І, М., 1950, стор. 290.

Тим часом, відмічає критик, багато з уміщених у збірці українських народних пісень «своєю журливою принадністю, витонченістю і ніжністю висловлених сердечних відчувань, а нерідко й оригінальною сміливістю думки справляють сильне враження і на великоруса» Разом з тим рецензія свідчить, що Добролюбова не цілком задовольнила збірка «Южно-русские песни». Виявляючи широку обізнаність з виданнями української народної творчості, він відмічає, що збірка не відзначається ні повнотою, ні новизною вміщених в ній пісень. Вона характерна тільки тим, що до пісень тут подано ноти. Головна ж причина, чому збірка не могла задовольнити вимогливого критика, полягала в тому, що в ній було дуже мало пісень з вираженням соціального протесту. Звичайно, з цензурних міркувань Добролюбов не міг прямо вказати на це. Проте він тонко проводить цю думку, відмічаючи, як одну з найкращих у збірці, пісню «Доле ж моя, доле». Він наводить з цієї пісні рядки, в яких яскраво і сильно виражено протест проти соціальної несправедливості:

Доле ж моя, доле! Чом ти не такая,

Ой чом не такая, як доля чужая?

Що люди не роблять, та в жупанах ходять,

А я роблю, дбаю і свити не маю;

Що люди гуляють і розкоші мають,

А я роблю, дбаю, нічого не маю.

До з'ясування теоретичних питань розвитку народної творчості, в тому числі й української, і до впорядкування фольклорних збірок Добролюбов підходив з тих же революційно-демократичних позицій, що й до літератури. З усної творчості, на його думку, повинен поставати образ народу в його боротьбі проти гнобителів, за своє визволення.

* * *

Питання розвитку української літератури поставлені Добролюбовим насамперед у рецензіях на «Кобзар» Т. Г. Шевченка; альманах «Хата», а також в одній з найвидатніших його статей - «Риси для характеристики руського простолюду». Всі вони написані в 1860 р. й тоді ж опубліковані в журналі «Современник».

При розгляді цих праць, як і всієї творчості Добролюбова, треба мати на увазі, що його публіцистична і літературно-критична діяльність органічно зв'язана з загальноросійським визвольним рухом 50-60-х років. Для революційного демократа, Добролюбова літературно-критична діяльність була складовою частиною і однією з форм політичної діяльності, вона була підпорядкована великим завданням революційної боротьби проти самодержавно-кріпосницького ладу, за визволення народу від усякого гноблення. Аналіз художніх творів був для нього зручним засобом роз'яснення завдань народу в цій боротьбі. Одночасно, як геніальний мислитель і літературний критик, Добролюбов у своїх статтях спрямовував розвиток літератури по правильному шляху, вказував найважливіші проблеми суспільного життя, які вона мала художньо відтворювати.

1 Н. А. Добролюбов, Собрание сочинений в трех томах, т. 1, М., 1950, стор. 592.

У статтях і рецензіях, присвячених українській літературі, Добролюбов часто ставив ті ж проблеми, що і в працях про творчість тогочасних російських письменників. Це передусім проблеми народності й реалізму, високої ідейності літератури, створення образів позитивних героїв з народу, активних борців за революційне перетворення життя. Одночасно в цих статтях великий критик розв'язував і специфічні питання розвитку української літератури, зумовлені конкретним змістом тогочасної ідеологічної боротьби, а також своєрідністю національного характеру українського народу.

В українській літературі 50-60-х років ще різкіше, ніж у попередній період, окреслились два ідейно-ворожі напрями - прогресивний і реакційний. Перший з цих напрямів представляв великий народний поет, революціонер-демократ Т. Г. Шевченко, а також Марко Вовчок. їхня творчість цілком відповідала ідеям революційної демократії, служила інтересам загальноросійського визвольного руху. Ідейним натхненником реакційного напряму був український буржуазний націоналіст Куліш, який разом з тим цілком поділяв політичну програму буржуазних лібералів і виступав на захист монархізму.

Добролюбов глибоко усвідомлював принципіальне значення ідеологічної боротьби, між цими двома напрямами для дальшого розвитку української літератури. Своїми статтями про творчість українських письменників він включився в цю боротьбу, виступивши на захист Шевченка і Марка Вовчка, проти буржуазно- націоналістичних писань Куліша. В цьому полягає величезна заслуга Добролюбова перед українською літературою.

В рецензії на альманах «Хата» Добролюбов поставив ряд важливих питань розвитку української літератури. Він насамперед підкреслив, що провідну і визначальну роль в її розвитку відіграє творчість Шевченка. Так було в 40-х роках, коли з'явились перші видання «Кобзаря» і «Гайдамаків». Після того «настав для неї час, протягом -якого вона зовсім змовкла», оскільки Шевченко перебував у засланні. Тепер же, після повернення з заслання, «Шевченко поновив своїм «Кобзарем» (йдеться про видання 1860 р. - П. М.) прекрасну пам'ять своїх попередніх творів»; крім нього, в українській літературі з'явилась «великою літературною силою Марко Вовчок». Добролюбов висловлює надію, що тепер українська література «набере, нарешті, правильного руху».

Запорукою дальшого успішного розвитку української літератури Добролюбов справедливо вважав зміцнення її ідейних зв'язків з передовою російською літературою. Саме тому він гостро виступив проти Куліша, який у статті «Переднє слово до громади» намагався розірвати ці зв'язки, заглушити в українській літературі мотиви соціального протесту, спрямувати її в сторону від актуальних проблем життя і боротьби.

Добролюбов їдко висміяв Куліша за намагання нав'язати українській літературі якусь месіанську роль. «Малоруська література, говорячи мовою п. Куліша, повинна бути «новим словом між народами, яке для того з'явилося, щоб повернути людський розум як-небудь інакше, не по-старому». Признатися, ми не знаємо до ладу, про що саме говорить тут п. Куліш» 1 .

Так само викриває Добролюбов намагання Куліша орієнтувати українську літературу на ідейно слабкі, а іноді й реакційні твори Квітки-Основ'яненка. При цьому великий російський критик не заперечував значення творчості Квітки-Основ'яненка; він відмічав, що «(Квітка, як перший оповідач, що чудово володів мовою, має... надзвичайну принадність для малороса». Разом з тим, маючи на увазі такі реакційні твори Квітки-Основ'яненка, як «Листи до люб'язних земляків», Добролюбов указував, що «змістом своїх творів він не вдержується на тій висоті, на яку ставлять його малоруські критики». Зрозуміло, що останнє зауваження цілком стосується Куліша, який в епілозі до «Чорної ради» писав, що в покірливості Квітчиної Марусі він вбачає «діяння історії, куди серйознішої, ніж козацтво, гайдамаччина і все, чим сповнені наші історичні твори».

Виступаючи проти Куліша, Добролюбов орієнтував українську літературу на творчість передових російських письменників і Шевченка, тобто на постановку і розв'язання в ній найважливіших проблем суспільного життя. Відмітивши, що саме цими тенденціями українська література «зберігає... своє народне значення» і що поява «такого великого таланту, як Шевченко», цілком від- повідає народним потребам, критик пише: «Досі, в новому своєму спрямуванні, література ця намагається бути вірною своїй меті... її читачі - сам народ, а не та обмежена публіка, до якої звертається звичайно література і до якої народ зовсім не належить. Ми цілковито співчуваємо подібним способам і бажаємо такого ж інтересу до народу і в нашій літературі» 2 .

Для з'ясування ролі Добролюбова в розвитку української літератури першорядне значення має його рецензія на «Кобзар» Т. Г. Шевченка.

Добролюбов насамперед відзначає, що «поява віршів Шевченка цікава не для самих тільки пристрасних прихильників малоросійської літератури, але й для всякого любителя справжньої поезії». Тим самим критик підкреслює загальноросійське значення творчості Шевченка, її високу ідейність і художню довершеність. Відомо, як вимогливо ставився Добролюбов до літератури. «Справжньою поезією» він вважав тільки таку поезію, в якій Художньо правдиво відтворено найхарактерніші, найістотніші риси суспільної дійсності, явищ народного життя. Так Добролюбов оцінював, наприклад, поезію Пушкіна, вказуючи, що він «умів збагнути справжні потреби і справжній характер народного побуту».

1 М. О. Добролюбов, Літературно-критичні статті, К., 1950, стор. 447-448.

2 Там же, стор. 449.

Обстоюючи принцип народності літератури, Добролюбов мав на увазі не зображення зовнішніх рис, звичок, побуту простих людей, а передусім захист інтересів народу. Простежуючи розвиток літератури в минулому, відмічаючи в ній різні напрями, він з гіркотою писав, що «між десятками різних партій майже ніколи нема партії народу в літературі» 1 .

Для того щоб бути істинно народним поетом, вказував критик, треба пройнятися народним духом, жити життям народу, стати врівень з ним, відчути все тим простим почуттям, яким володіє народ.

Саме таким поетом критик і вважає Шевченка: «Він - поет цілком народний, такий, якого ми не можемо вказати у себе. Навіть Кольцов не йде з ним в порівняння, тому що складом своїх думок і навіть своїми прагненнями іноді віддаляється від народу. У Шевченка, навпаки, все коло його дум і співчуттів перебуває в цілковитій відповідності із змістом і ладом народного життя. Він вийшов з народу, жив з народом і не тільки думкою, а й обставинами життя був з ним міцно і кровно зв'язаний» 2 .

Добролюбова приваблювала не тільки творчість, але й сам образ народного поета. В життєвій долі поета-революціонера Шевченка він вбачав образ одного з тих героїв з середовища народу, яких так невистачало літературі і до створення яких критик закликав передових письменників. Тому в свою рецензію Добролюбов включає відомий лист Шевченка до редактора журналу «Народное чтение» - цей своєрідний автобіографічний твір, з якого постає сильний характер людини з народу, що, досягши вершин культури, лишилась всім серцем вірною йому. Добролюбов з тим більшим задоволенням передруковував цей лист, що, не наражаючись на цензурні рогатки, ще раз посилав прокляття кріпосництву. Розповівши про своє минуле життя, Шевченко так закінчував лист: «Воно жахливе, воно тим більше для мене жахливе, що мої рідні брати і сестра, про яких мені тяжко було згадувати у своєму оповіданні, досі - кріпаки. Так, шановний пане, вони кріпаки досі!»

Принципіальне значення мала висока оцінка Добролюбовим поеми Шевченка «Гайдамаки». Як відомо, Бєлінський, в силу деяких обставин, оцінив її неправильно 3 . Добролюбов говорить про цю поему як «напрочуд різноманітну, живу, сповнену сили і цілком вірну народному характерові або принаймні характерові малоросійських історичних дум. Поет цілком проймається настроєм епохи, і тільки в ліричних відступах видно сучасного оповідача». Критик відмічає поетичну силу в змалюванні образів гайдамацьких героїв Гонти, Яреми, сцен народного повстання і розправи над панами. При цьому, говорить Добролюбов, поет «виконав своє діло так, що в усій поемі збережено повну єдність і цілковиту вірність характерові козацьких повстань на ляхів, що зберігся майже незмінним до досить пізнього часу».

1 Н. А. Добролюбов, Полное собрание сочинений, т. 1, стор. 211.

2 М. О. Добролюбов, Літературно-критичні статті, К., 1950, стор.453

3 Про це див. у книзі I. І. Басса «В. Г. Бєлінський і українська література 30-40-х років XIX ст.», К., 1953.

Щоб глибше зрозуміти цю високу оцінку поеми «Гайдамаки», пригадаємо, які. вимоги ставив Добролюбов до творів на історичну тему. В статті «Російська цивілізація, вигадана п. Жеребцовим», в рецензії на книгу В. Ірвінга «Життя Магомета» та інших працях він гостро критикує тих дослідників, які розглядають історичні події як сукупність випадкових фактів, позбавлених всякого зв'язку й закономірності, або як «біографії великих людей». Добролюбов відмічав, що біографії окремих діячів без показу ролі народу - це «бібліотека для дітей», а не показ історії. Великий критик вимагав, щоб у художніх творах на історичні теми відображалась правда життя народу в минулому. Разом з тим він підкреслював, що історичні події необхідно відтворювати в світлі певної ідеї, яка випливає з фактів, ідеї «про відношення історичних подій до характеру, становища і рівня розвитку народу». В статті «Про ступінь участі народності в розвитку російської літератури» Добролюбов відмічає, що офіціальна наука розглядає історичні події «і з католицької точки зору, і з раціоналістичної, і з монархічної, і з ліберальної, - всіх не перелічиш. А чи багато було в Європі істориків народу, які б дивились на події з точки зору народних вигод, розглядали, що виграв чи програв народ в певну епоху, де було добре й погано для маси, для людей взагалі, а не для кількох титулованих осіб, завойовників, полководців і т. п.?» 1

Поема «Гайдамаки» привабила Добролюбова якраз тим, що вона написана великим поетом «з точки зору народних вигод». Правдиво змалювавши гайдамаччину, показавши розправу над гнобителями в минулому, Шевченко тим самим закликав трудящі маси до революційного повстання в нових умовах, проти нових гнобителів. На це прозоро, наскільки дозволяли цензурні рогатки, натякає й Добролюбов, підкреслюючи, що «в ліричних відступах... стає перед нами сучасний поет, що любить славу рідного краю і з сумною відрадою пригадує подвиги відважних предків», і наводить один з ліричних відступів («Гомоніла Україна»).

1 Н. А. Добролюбов, Полное собрание сочинений, т. 1, стор. 211.

Приваблювали Добролюбова також образи енергійних, хоробрих гайдамаків, які з усією рішучістю виступили на боротьбу проти панства. У своїх літературно-критичних статтях він завжди з особливою увагою розглядав образи бунтарів. В рецензії на повісті та оповідання другорядного письменника С. Т. Славутинського Добролюбов виділяє образ Андрія Нахрапова, вказуючи, що це - «одна з сильних руських натур», і шкодує, що письменник не зумів показати його протесту проти соціальної неправди: в оповіданні його характер проявляється лише в тому, що він пиячить, б'є дружину тощо. У талановитішого письменника, говорить Добролюбов, «Андрій Нахрапов міг би скласти особливий тип в нашій літературі». Такий тип бунтаря критик і знайшов в образі Яреми, в якому він підкреслює «силу козацької ненависті до ляхів».

Образ Яреми Галайди Добролюбов справедливо розглядає як типовий образ вільнолюбного українського козака, представника народу, який у минулому героїчно боровся проти гнобителів, за своє соціальне й національне визволення. Симпатії критика до образу бунтаря-повстанця цілком зрозумілі: він завжди з глибоким захопленням висловлювався про народні рухи, картав тих реакційних істориків і письменників, які на догоду царизму перекручували справжню суть цих рухів. Характерне з цього погляду одно зауваження Добролюбова у відомій статті «Коли ж прийде справжній день?» З'ясовуючи питання, чому головний герой повісті І. С. Тургенєва «Напередодні» Інсаров - болгарин, а не росіянин, критик іронічно пише: «В російському перекладі Інсаров вийде не що інше, як розбійник, представник «протигромадського елемента», про який російська публіка знає дуже добре з учених досліджень п. Соловйова, опублікованих в «Русском Вестнике»1. Дуже показово, що останнє зауваження Добролюбова стосується вірнопідданських статей історика С. М. Соловйова про народні рухи в минулому, зокрема його статті «Малоросійське козацтво до Хмельницького».

В оцінці поеми «Гайдамаки» точка зору революційного демократа Добролюбова діаметрально протилежна позиції буржуазного ліберала Куліша. Добролюбов, як бачимо, захоплювався поемою, говорив, що в ній збережено «цілковиту вірність характерові козацьких повстань». Для Куліша ж поема «Гайдамаки» - «кривава бійня, від якої мимоволі відвертаєшся». Ліберал Куліш цілком солідаризувався з польським реакційним критиком Л. Совінським, який також вбачав у поемі «розбій, намір виправдати діяння, яке в очах історії завжди лишиться наймерзеннішим злочином». Те, що реакціонери Куліш і Совінський вважали злочином, революціонер-демократ Добролюбов розцінював як історичну правду.

Висока оцінка Добролюбовим поеми «Гайдамаки» саме як твору на історичну тему тим більш показова, що він вважав основним завданням літератури відображення сучасного життя, викриття кріпосницької дійсності. В рецензії на альманах' «Хата» він засудив намагання Куліша спрямувати українську літературу на відтворення патріархальної старовини, підкресливши, що «чумацького життя та старих гайдамацьких спогадів» для дальшого успішного її розвитку буде недосить. Добролюбов, отже, засуджував реакційну романтизацію старовини, закликав українську літературу не обмежуватися рамками історичної тематики. Поему ж Шевченка він цінить за відтворення в ній минулого з революційно-демократичних позицій, за те, що своєю революційною ідейністю вона перекликалась з тогочасною боротьбою проти самодержавно-кріпосницького гноблення.

1 М. О. Добролюбов, Літературно-критичні статті, К., 1950, стор. 221

У своїй рецензії Добролюбов так само з найбільшою похвалою відзивається про твори Шевченка, що «малюють лихо і недолю звичайного життя та ніжні почуття дівочої і материнської любові», - поеми «Тополя», «Наймичка», «Катерина», називає їх чудовими. Критик вказує на довершену простоту творів Шевченка, майстерне розкриття поетом найглибших людських думок і почуттів.

Глибоким розкриттям внутрішнього світу простої людини, показом її багатостраждальної долі, підкреслює Добролюбов, твори Шевченка «можуть і у великоросів, мало знайомих з Малоросією..., здобути співчуття»; вони, «будучи народно-українськими, зрозумілі і близькі, проте, всякому, хто не зовсім знівечив у собі кращі людські інстинкти».

Тим самим критик вказував на викривальну силу Шевченкових творів. Звичайно, в рецензії, написаній для підцензурного видання, Добролюбов не міг говорити про Шевченка як поета-революціонера, хоча з особистих розмов з ним, треба думати, знав і про його не друковані тоді революційні твори. Такі революційні твори, як «Кавказ», «І мертвим, і живим...», «Заповіт», Добролюбов міг знати також з закордонного видання «Новые стихотворения Пушкина и Шевченки» (Лейпціг, 1859). Критик обмежився розглядом творів, опублікованих у «Кобзарі», також з міркувань етики, оберігаючи Шевченка від нових переслідувань з боку царизму.

Але І в тому вигляді, в якому рецензія Добролюбова була опублікована, її слід оцінити як документ першорядної ваги. Значення цієї праці великого російського критика полягає насамперед у тому, що в ній вперше в історії літератури-дано наукову оцінку творчості Шевченка.

Добролюбов і Шевченко належали до одного табору революційної демократії. їх споріднював спільний революційно-демократичний світогляд, глибока відданість народові, непримиренна боротьба засобами слова за визволення гноблених і експлуатованих, проти самодержавно-кріпосницького ладу. Саме цим пояснюється висока оцінка Добролюбовим творчості геніального народного поета Шевченка.

Рецензія Добролюбова, як і надруковані в наступному (1861) році в «Современнике» статті Чернишевського «Нові періодичні видання» і «Національна безтактність», в яких дуже високо оцінено творчість Шевченка, підкреслено його світове значення, відіграли велику роль у розвитку української літератури наступних десятиліть. Після них ні спроби націоналіста Куліша спаплюжити поезію Шевченка, ні намагання ліберала Костомарова пригладити її під свою ліберальну мірку не могли мати для прогресивної української громадськості ніякої сили. Наступне покоління передових українських письменників, яке починало свою діяльність в 60-70-х роках, пішло тим шляхом, який прокладали російська література і Шевченко, який вказували їй великі друзі української літератури Чернишевський і Добролюбов.

Ряд важливих питань, що мали найактуальніше значення і для російської, і для української літератури, Добролюбов з'ясував у статті «Риси для характеристики руського простолюду», написаній з приводу книги Марка Вовчка «Оповідання з народного руського побуту». В цій статті великий критик обгрунтував основні принципи реалізму й народності літератури, необхідність зв'язку літератури з політикою і суспільним життям, служіння її інтересам народу.

«Тепер справа літератури, - писав Добролюбов, - переслідувати рештки кріпацтва в громадському житті і добивати породжені ним поняття, зводячи їх до корінного їх начала» 1 , тобто до знищення самодержавно-кріпосницького ладу. Оповідання Марка Вовчка Добролюбов цінить саме за пропаганду цих ідей, відзначаючи, що письменниця «є мабуть що першим і дуже вправним борцем на цьому полі».

Важливо підкреслити, що Добролюбов однаково високо розцінює оповідання Марка Вовчка як з життя російського, так і з життя українського народів. «Великі сили, що таятьея в народі, і різні способи їх виявлення під впливом кріпацтва - ось що бачимо ми в цих оповіданнях», відмічає він. Обстоюючи народність творів Марка Вовчка, яскраво виражені в них антикріпосницькі ідеї, Добролюбов стає на захист української письменниці-демократки від злісних нападів на неї з боку реакційного критика того часу, прихильника теорії «чистого мистецтва» О, В. Дружиніна.

Після виходу в світ першої книги Марка Вовчка «Українські народні оповідання» російською мовою Дружинін в реакційному журналі «Библиотека для чтения» виступив з рецензією, в якій оголосив їх «мерзотно-огидними картинками». Добролюбов їдко висміює Дружиніна, вказуючи, що він «нічого... неспроможний був зрозуміти в «Народних оповіданнях», що «дуже дивним був би той, хто сподівався б від нього такого розуміння. Тоді він зробився б відступником теорії «мистецтво для мистецтва».

1 М. О. Добролюбов, Літературно-критичні статті, К., 1950, стор. 240-241.

В своїй статті Добролюбов гостро виступає проти реакціонерів і лібералів, які заперечували наявність в російського та українського народів будь-якої ініціативи і на цій основі твердили, що селяни, мовляв, можуть жити тільки під суворою опікою поміщиків. На прикладі реалістичних оповідань Марка Вовчка критик показав абсурдність цих тверджень. Розглядаючи такі оповідання, як «Маша», «Игрушечка», «Саша», «Катерина», Добролюбов доводить, що навіть кріпосницьке гноблення не могло задушити прагнень народу до вільного життя і вільної праці. В образі . селянської дівчини Маші з однойменного оповідання критик підкреслює «природний і нічим не заглушимий розвиток... любові до свободи і огиди до рабства». З цих же оповідань, говорить Добролюбов, видно, що саме в поміщиків «нема ніякої ініціативи і що життя їх позбавлене всякого внутрішнього змісту».

В оцінці творів Марка Вовчка, як і творів Шевченка, яскраво проявилась протилежність ідейних позицій революційного демократа Добролюбова і буржуазного націоналіста Куліша. В той час, як Добролюбов високо оцінив ці твори за їх народність і реалізм, за глибоко правдиве відображення найістотніших, типових явищ тогочасної суспільної дійсності, - Куліш вважав їх лише «ескізами з натури», «живою етнографією». В згадуваній уже статті «Переднє слово до громади» Куліш менторським тоном заявляв: «Дуже тії помиляються, що, не бачивши зроду нашого сільського люду, як він поводиться поміж собою, взяли тії оповідання (Марка Вовчка. - П. М.) за якісь поеми з народної жизні. Ще раз кажу: «се жива етнографія», і під тим то поглядом мають вони найвищу свою коштовність... Тим то й остерегав я своїм переднім словом сусідню (тобто російську. - Я. М.) критику... од неумисної хиби» 1 .

Заперечуючи реалізм творів Марка Вовчка і разом з тим облудно «вихваляючи» їх за нібито властивий письменниці етнографізм і натуралізм, Куліш по суті намагався принизити ідейну й пізнавальну цінність цих творів. Суть цих намагань ясна: пропагуючи буржуазно-націоналістичні «теорії» про безкласовість української нації, про відсутність соціальних суперечностей всередині українського народу, Куліш хотів знецінити твори Марка Вовчка, в яких ці суперечності знайшли правдиве відображення. З цією ж метою він протиставляв творчість Шевченка і Марка Вовчка. Свої твердження Куліш, як бачимо, хотів нав'язати й «сусідній», російській критиці.

Проте передові російські критики, насамперед революційні демократи Чернишевський, Добролюбов, Герцен, Писарєв, Салтиков-Щедрін, відкинули «застереження» націоналіста Куліша. Вони високо оцінили творчість Марка Вовчка саме за її реалізм і народність, за глибоко правдиве розкриття тогочасних соціальних суперечностей в оповіданнях з життя і російського, і українського народів. Добролюбов цілком солідаризувався з Шевченком, який називав Марка Вовчка «обличителем жестоких людей неситих».

1 Хрестоматія критичних матеріалів, т. I, К-, 1947, стор. 227.

У статті «Риси для характеристики руського простолюду» Добролюбов протиставляє Марка Вовчка безідейним письменникам, чиї твори читаються «у вузенькій сфері нікчемного товариства, яке хвилюють карточні пристрасті...» Він палко закликає літературу «звернутися до свіжих, здорових паростків народного життя, допомогти їх правильному успішному ростові та цвітінню, уберегти від псування їх прекрасні й рясні плоди. Події кличуть нас до цього, гомін народного життя доходить до нас, і ми не повинні нехтувати ніякою нагодою прислухатися до цього гомону» 1 .

Пройнята бойовими революційно-демократичними ідеями, стаття Добролюбова «Риси для характеристики руського простолюду» була видатним явищем в літературному житті 60-х років. Уміщуючи статтю в «Современнике», Чернишевський писав у вересні 1860 р. Добролюбову, який тоді лікувався за кордоном: «Ваша стаття про М. Вовчка, очевидно, сподобається молоді подібно до «Темного царства». Зрозуміло, що Чернишевський мав на увазі й літературну молодь, яка знаходила в цій статті роз'яснення найактуальніших питань розвитку літератури. Виступ Добролюбова проти безідейності літератури і реакційної теорії «мистецтво для мистецтва», заклик правдиво відтворювати в літературі життя народу, показувати йога. внутрішні сили, його непереборне прагнення до свободи - все це зустрічало палке схвалення серед передових письменників. Разом з тим, всупереч великодержавним шовіністам та українським буржуазним націоналістам, Добролюбов і в цій статті з особливою силою підкреслив єдність інтересів російського й українського народів, тим самим вказавши і на спільність мети для передової літератури обох братніх народів.

У березні 1861 р. Марко Вовчок зустрілася в Італії з Добролюбовим. Дружні стосунки, що встановилися між ними, у великій мірі сприяли ідейному зростанню письменниці-демократки. Пізніше, в листі до сина Богдана, Марко Вовчок так писала про це: «Знайомство з Добролюбовим було недовге, але спогадів залишило багато, і я могла б розповісти про нього чимало, хоч бачились ми якийсь місяць або два. Він повертав мене, як кажуть, у свою віру і багато говорив про все і про всіх... Багато говорив про Некрасова, Чернишевського. Одне слово, відкрив мені очі на багато чого і на багатьох».

Цей лист свідчить, що в розмовах з письменницею Добролюбов розвивав ті ж думки, які він висловив у статті «Риси для характеристики руського простолюду» та в інших літературно-критичних і публіцистичних працях, пройнятих революційно-демократичними ідеями.

1 М. О. Добролюбов, Літературно-критичні статті, К., 1950, стор. 310

* * *

Статті й рецензії Добролюбова, присвячені творчості українських письменників, як і всі його праці, підтримка прогресивного напряму і засудження консервативних тенденцій в українській літературі 50-60-х років мали величезне значення для її дальшого розвитку. Пройняті революційно-демократичними ідеями, літературно-критичні праці Добролюбова у великій мірі сприяли закріпленню критичного реалізму і народності в українській літературі, пропаганді визвольних ідей. Поряд із працями Бєлінського, Чернишевського вони благотворно вплинули на формування цілої плеяди передових українських письменників - Панаса Мирного, М. Старицького, С. Руданського, І. Манжури, І. Франка, М. Коцюбинського, П. Грабовського, Лесі Українки та ін.

Важливо відмітити, що саме під впливом літературно-критичних праць російських революційних демократів, зокрема Добролюбова, розвивалась передова українська критика другої половини XIX ст.

Цей вплив позначився на літературно-критичних статтях Івана Білика (І. Я. Рудченка), написаних в 70-х роках і опублікованих у львівському журналі «Правда». В передмові до перекладу «Записок мисливця» Тургенєва, в статті «Перегляд літературних новин» Білик, вслід за Добролюбовим, ставить перед українською літературою завдання відтворювати явища суспільного життя, засуджує національну обмеженість. Розглядаючи твори третьорядних тогочасних письменників Грицька Кохнівченка, Івана Подушки, Катерини Соколовської, Білик гостро критикує їх за безідейність, побутовізм і реакційну романтизацію минулого. Білик вимагав, щоб література була «проводирем живої правди», «покажчиком громадської потреби». Він писав, що справжніми письменниками можна вважати тільки таких, які йдуть «громадською, соціальною тропою і соціальним поглядом озирають життя народне». Вслід за передовою російською критикою Білик засуджував реакційну теорію «чистого мистецтва», говорячи, що прихильники цієї теорії міряють літературу «бездушним аршином естетики». Він обстоював реалізм і народність в українській літературі, закликав до зміцнення зв'язків з передовою російською літературою.

В дожовтневій українській критиці перше місце належить І. Франку. Відомо, з якою любов'ю й пошаною ставився він до російської літератури і зокрема до літературно-критичних праць російських революційних демократів. Під їх благотворним ідейним впливом формувались і літературно-естетичні погляди Франка. В своїх численних літературно-критичних працях він у нових історичних умовах продовжував і розвивав ідеї своїх попередників, в тому числі Добролюбова.

Франко чудово знав твори великого російського критика, статтях, присвячених творчості російських письменників (Тургенєва, Салтикова-Щедріна та ін.), він раз у раз перекликається з Добролюбовим, посилається на нього як на незаперечний авторитет.

В оцінці творчості Шевченка і Марка Вовчка Франко цілком поділяв погляди, висловлені в працях Добролюбова; як і Добролюбов, він викриває шкідливість націоналістичних писань Куліша. Характерна з цього погляду стаття Франка про «Хуторну поезію» Куліша (1883 р.). Подібно до того, як раніш Добролюбов викривав реакційні настанови Куліша в альманасі «Хата», Франко з усією гостротою засудив їх у віршах «Хуторної поезії». Зіставляючи вірші Куліша на теми минулого українського народу з поемою Шевченка «І мертвим, і живим...», Франко писав: «Коли Шевченко ридає, згадуючи діла незабутні дідів наших..., д. Куліш попросту плює на ті діла і на всю нашу минувшість» 1

Куліш, як відомо, прославляв Катерину II, називав її «любо- мудрою жрицею науки». З приводу цих вірнопідданських віршів Франко пише: «Ми радили б д. Кулішеві прочитати хоч би тільки статтю Добролюбова про твори тої «жриці», а надіємося, що він тоді хоч трохи змінить свій «гімн єдиній цариці».

Франко палко обстоював необхідність найтісніших ідейних зв'язків української літератури з російською; подібно до Добролюбова він закликав не змішувати передової російської літератури з російським царизмом і гостро ганьбив українських буржуазних націоналістів за навмисне змішування цих понять. Відповідаючи на подібні закиди, Франко писав: «Розуміється, держава московська, її жандарми та чиновники і їх гніт на всяку свобідну думку - одно діло, а література російська з Гоголями, Бєлінськими, Тургенєвими, Добролюбовими, Писарєвими, Щаповими, Решетниковими та Некрасовими - зовсім друге діло» 2 .

Виразний вплив Добролюбова позначився на літературно-критичних виступах М. Коцюбинського, П. Грабовського, Лесі Українки.

Навіть з цього, далеко не повного, розгляду історико-літературних фактів видно, яку видатну роль у розвитку української літератури відіграв великий російський мислитель, революціонер-демократ М. О. Добролюбов.

1 Іван Франко, Літературно-критичні статті, К., 1950, стор. 102.

2 Та м же, стор. 22.



На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.