Українська література - статті та реферати

Літературно-естетичні погляди Т. Г. Шевченка

Г. Я. Неділько

Геніальний український поет і художник Т. Г. Шевченко був разом з тим і великим мислителем. Як і російські революційні демократи, він піднявся до вершин домарксистської матеріалістичної філософії, був одним з попередників революційної соціал- демократії.

Світогляд Шевченка формувався в 30-40-х роках XIX ст. Вирішальне значення у становленні літературно-естетичних поглядів поета мали безпосередні життєві враження та усна народна творчість, яку він добре знав ще з дитинства. Перебуваючи в Петербурзі, Шевченко широко ознайомився з передовою російською літературою, зокрема з творчістю Пушкіна, Лєрмонтова, Гоголя, а також з творчістю Котляревського, Квітки-Основ'яненка, Є. Гребінки та інших українських письменників. Важливе значення' у формуванні літературно-естетичних поглядів Шевченка мала російська матеріалістична філософія, в першу чергу політично загострені статті Бєлінського і Герцена, а також літературно-теоретична боротьба 30-40-х років.

Вже в 40-х роках разом з Бєлінським і Герценом Шевченко виступає як один із творців матеріалістичної естетики. В кінці 50-х - на початку 60-х років, продовжуючи традиції Бєлінського, Чернишевський, Добролюбов і Шевченко розвивали далі і поглиблювали матеріалістичне вчення про мистецтво, його суть і значення в суспільному житті.

У Шевченка немає спеціальних праць з естетики. Свої погляди на прекрасне, на реалістичне мистецтво він висловив у художніх творах, листах, щоденнику. Вони були втілені в його поетичних, прозових, драматичних і малярських творах.

Основним в естетиці є питання про відношення мистецтва до дійсності. Естетика панівних класів першої половини XIX ст. розв'язувала його з ідеалістичної точки зору. Ідеалісти вважали, що дійсність «низька» і не може давати матеріалу для «високого» мистецтва. За їх твердженнями, прекрасне можна знайти не в житті и природі, а лише в нематеріальному світі ідей. Тому, щоб задовольнити потреби людини, яка по своїй природі має потяг до прекрасного, мистецтво повинно мати своїм вихідним пунктом не дійсність, а якийсь «абсолютний дух». Така постановка питання відвертала увагу літератури і мистецтва від реального життя, від класової боротьби.

Наприклад, Галич, якого різко критикував Шевченко, писав: «Прекрасне творіння мистецтва виникає там, де вільний геній людини, як морально досконала сила, відбиває божественну, саму по собі значиму і вічну ідею в самостійному, чуттєво довершеному органічному образі або привиді» ¹ . Він твердив, що «ідея прекрасного належить фантазії», що ідея - є першообраз, самообраз і т. д.

Коріння цих поглядів Шевченко вбачав у німецькій ідеалістичній філософії того часу. Поет розумів, що «вітчизняні ідеалісти» орієнтуються на реакційну філософію буржуазного Заходу, повторюють те, що скаже «німець узлуватий». Проти теоретиків, які вважали природу, дійсність «низькими» для мистецтва, які «сонце навіть гудять», Шевченко виступив уже в поемі «Гайдамаки», Поет беззастережно заперечує абстрактний ідеалізм, представники якого витали десь у небесах і звідти оглядали земне життя.

У роки навчання в Академії художеств Шевченко негативно ставиться не лише до ідеалістичних праць Галича, а й до лекцій Григоровича, який читав курс з теорії мистецтва. Критичні зауваження викликають у нього погляди поета Жуковського, який високо підносив картини ідеалістів-живописців мюнхенської школи. В цих картинах Шевченко бачив лише «довгих, позбавлених життя мадонн, оточених готичними худими херувимами» (V, 40) ² .

У передмові до другого проектованого видання «Кобзаря» поет поглиблює свої погляди на завдання літератури, на її роль у суспільному житті, висловлює ряд цінних думок про реалістичне мистецтво.

В період заслання матеріалістичні погляди Шевченка дістають свій дальший розвиток. Він вважає, що сучасна йому ідеалістична естетика не може задовольнити потреб суспільства, вона неспроможна виховувати здорові смаки, вірно оцінювати твори мистецтва.

Напередодні повернення із заслання до рук Шевченка потрапила тритомна «Естетика або наука про прекрасне» Кароля Лібельта. Поет з самого початку зрозумів ідеалістичну основу цього твору. Він підкреслює, що польський філософ-ідеаліст мислить по-німецькому, тобто що його думки пройняті німецьким ідеалізмом. Лібельт, пише Шевченко, «також вірить у безжиттєву красу німецького, худого, довгого ідеала, як покійний В. А. Жуковський» (V, 40). Шевченко заперечує твердження Лібельта, нібито людина-творець нічим не обмежена у своїй творчості і стоїть вище природи, обмеженої вічними, незмінними законами. Поет говорить, що художник, який хоч у чому-небудь відійшов від вічної красуні-природи, перетворюється на моральну потвору

¹ А. Галич, Опыт науки изящного, СПб, 1825, стор. 24-25.

² Тут і далі посилання дані на видання: Тарас Шевченко, Повне зібрання творів в десяти томах, К., Вид. АН УРСР.

В цій ідеалістичній книзі Шевченко знаходить і зерно матеріалізму. Він відзначає, що Лібельт в одному місці, хоч і обережно, доводить, що воля і сила духу не може проявлятися без матерії. Поет підтримує і схвалює цю думку.

Повернувшись із заслання, Шевченко продовжує боротьбу проти ідеалізму. Виходячи із загальних матеріалістичних поглядів, він розцінює мистецтво як своєрідне художнє відображення дійсності, підкреслює, що воно повинно зберігати «соковитість і свіжість життя». А це означає, що мистецтво не вигадує прекрасного, а бере його з дійсності. Шевченко часто порівнює природу з творами мистецтва і віддає перевагу природі. В повісті «Художник» він зіставляє чудову картину художника С.-Щедріна «Портичі перед заходом сонця» з видом на Виборзьку сторону з Троїцького мосту і віддає перевагу живій картині природи. Це, звичайно, не означає, що Шевченко заперечував красу в мистецтві, навпаки він неодноразово говорив про свою «щиру любов до прекрасного в мистецтві і природі» (V, 34). Більше того, Шевченко зазначає, що справжнє мистецтво сильніше діє на людину, ніж природа, бо в ньому відчувається душа художника або, як він пише, творчість (IV, 118). Незважаючи на те, що Шевченкові не була тоді відома дисертація Чернишевського «Естетичні відношення мистецтва до дійсності», в якій уперше науково розроблено і теоретично обгрунтовано основні положення матеріалістичної естетики, він висловив у російських повістях і щоденнику ті ж думки, що й великий російський критик.

Шевченко любив природу, глибоко розумів і відчував її, був великим майстром пейзажу. З особливою любов'ю малює Шевченко природу, серед якої він бачить людину. Уже в «Причинній», подаючи чудовий пейзаж, поет вважає за потрібне оживити його плугатарем, хоча він і не займає окремого місця в сюжеті балади.

Цього принципу дотримувався Шевченко і в живопису. На його картинах завжди присутня людина. Важливо, що людину художник ставить здебільшого на передньому плані («Краєвид з млином», 1843 р., «Місячна ніч на Кос-Аралі», 1848-1849 рр.) або на якому-небудь підвищенні («На річці Орелі», 1843 р., «Коло Седнева», 1846 р., «Чумаки серед могил», 1846-1847 рр. та ін.). Іноді на картині немає людини, але присутність її відчувається («Селянське подвір'я», 1845-1847 рр.). Людина в живописних роботах Шевченка відсутня лише тоді, коли художник підкреслює дикість, безлюдність місцевості («Урочище Стінка», 1845-1847 рр., «Ліс», 1845-1847 рр., «Гористий берег острова Ніколая», 1848 р., «Туркменське кладовище», 1853-1857 рр. та ін.).

Природу Шевченко підносить до категорії прекрасного. Він вважає, що природа поряд з матеріальними повинна задовольняти і естетичні потреби людини. Це питання поет ставить і розв'язує вже в перший період творчості. У поемі «Гайдамаки» він дає майстерний опис природи: земля уквітчана рястом, укрита барвінком, у полі співає жайворонок, у гаю соловейко. «Рай та й годі». І на запитання: «А для кого?» поет відповідає: «Для людей».

Пізніше, повертаючись до нього питання, Шевченко розв'язує його в такому ж плані. Але тепер він говорить не взагалі про людину, а про людиyу праці. В повісті «Музыкант» Шевченко висловлює невдоволення, що природа з її чудовими полями, якими він тільки що милувався, належить багатим, а не тим, хто працює. Ця думка повторена і у відомій поезії «Роботящим умам».

Бєлінський у статті «Огляд російської літератури 1847 року» писав: «Природа - вічний зразок для мистецтва, а найвеличніший і найблагородніший предмет у природі - людина» ¹ . Такого погляду дотримувався і Чернишевський ² . В цьому напрямі розвивав свої думки й Шевченко. В повісті «Художник» він прийшов до такого висновку: «Багато, незліченно багато прекрасного в божественній, безсмертній природі, але торжество і вінець безсмертної краси - це оживлене щастям обличчя людини. Піднесенішого, прекраснішого в природі я нічого не знаю» (IV, 143-144). Ця думка майже дослівно повторена і в повісті «Музыкант» (III, 252). В обох випадках Шевченко підкреслює, що його ідеал - це вільна, щаслива людина.

Не можна, звичайно, твердити, що всяку людину і все в ній Шевченко ставив так високо. Він розрізняє її зовнішню і внутрішню, моральну красу. Естетику він тісно пов'язує з етикою. Високо оцінюючи і в усій повноті відчуваючи тілесну красу людини, він віддає перевагу її високим моральним якостям.

У творах Шевченка небагато прикладів, коли він малює своїх позитивних героїв зовнішньо некрасивими, але все ж вони є. Так, у поемі «Сліпий» Степан повертається з Січі сліпим, його краса зникла, вона знівечена лютим ворогом. Все ж для Ярини та її батька він залишається таким же прекрасним, дорогим, як і раніше. Під грубою зовнішністю Омелька Тумана ховається най- благородніша душа («Капитанша»), Як людина «фізіономії грубої» поданий і матрос в повісті «Прогулка...», але своїми благородними вчинками він викликає повагу до себе, і ми милуємося ним, не помічаючи його фізичних вад. Все це свідчить, що для Шевченка прекрасними були люди чесні, благородні, незалежно від їх зовнішності.

Разом з цим Шевченко не вважає прекрасними людей морально нікчемних, жорстоких навіть тоді, коли вони зовні вродливі. Спокусник Катерини з однойменної поеми - це молодий вродливий офіцер. Але він звичайний пан, здатний зректися на віть своєї дитини. Поет називає його не прекрасним, а препоганим. Молодий пан і його наречена («Варнак») настільки вродливі, що «нічого кращого сам бог не бачив на землі великій», але поет знижує їх красу, даючи картину розправи повстанців, під час якої пани «всі полягли, мов поросята, в багні смердячому». Отже, Шевченко надавав перевагу моральним рисам людини над її зовнішньою красою, його захоплювала чистота людських прагнень і почуттів.

¹ В. Г. Бєлінський, Вибрані статті, К/, 1948, стор. 360.

² Див. М. Г. Чернишевський, Літературно-критичні статті, К-, 1951, стор. 485.

Любов до праці Шевченко відносив до категорії прекрасного. Вже в ранніх творах поет оспівує трудящих селян. Даючи образ Катерини («Москалева криниця»), він згадує її працьовитість як прекрасну рису.

Як гімн праці звучить початок повісті «Наймичка», в якій Шевченко зображає життєрадісних людей, що повертаються з поля. У повісті «Близнецы» він висловлює думку, що благородними людьми можна вважати лише тих, які живуть з своєї праці. Але не до всякої праці так ставився поет. Він розрізняє працю, яка задовольняє потреби трудящих, і працю на панів, яка виснажує людей, від якої стогнуть мільйони покріпачених, яка положила у могилу батька і матір Шевченка («Якби ви знали, паничі»). Поет розуміє, що тільки вільна праця зможе стати справді прекрасною. Праця вільних, не панських людей на своєму полі змальована у поезії «Сон» (1858), причому вона й тут протиставляється праці під'яремній. Картину вільної праці, використовуючи той же прийом сну, намалював пізніше Чернишевський у романі «Що робити?» Обидва ідеологи селянської революції малюють вільну пращо у сні, підкреслюючи цим, що її ще немає, що про неї мріє трудящий народ і за неї треба боротися.

Шевченко високо цінить у людині її любов до своєї батьківщини, до поневоленого народу. Цією любов'ю зігріте вже перше видання «Кобзаря», в поетичному заспіві до якого він мріє про те, щоб його думи витали на Україні.

Патріотизм Шевченка червоною ниткою проходить через усю його творчість. Грузинський поет А. Церетелі, згадуючи про зустріч з Шевченком, говорив, що у нього він навчився, як треба любити свою батьківщину і її трудовий народ. Але поет оспівував і закликав любити не абстрактну Україну. Він палко любив Україну трудящих, бачив, що у його рідному краї «чорніше чорної землі блукають люди», що їх «у ярма запрягли пани лукаві». Бажаючи бачити свою країну і її народ вільними, поет закликає до збройного повстання проти поневолювачів.

Необхідно підкреслити, що патріотизм Шевченка включав у себе, як характерну, невід'ємну рису, - любов до трудящих інших країн. Починаючи з поеми «Гайдамаки», мотиви дружби народів у творах поета не зникають до кінця його життя («Микита Гайдай», «Єретик», «Кавказ», «Ще як були ми козаками» та ін.). З почуттям гордості він говорить про декабристів - «перших російських благовісників волі». Ряд своїх творів Шевченко присвятив діячам, російської культури, яких поет високо цінив. З глибокою повагою ставився він до Пушкіна, Лєрмонтова, Гоголя, Салтикова-Щедріна, Островського та інших, учився в них.

* * *

Перед літературою і мистецтвом Шевченко ставив інші завдання, ніж його попередники в українській літературі. Як і російські революційні демократи, він вважав, що література і мистецтво повинні будити свідомість народу, бути зброєю в боротьбі за соціальне й національне визволення. Вже в ранніх поезіях Шевченко говорить про тяжке життя покріпачених селян і висловлює думку, що лити сльози з цього приводу - це значить не повністю використовувати можливості літератури. Поет вважає, що його художнє слово ще не таке, яким воно повинно бути.

А я... а я

Тільки вмію плакать,

Тільки сльози за Украйну...

А слова - немає... -

писав він у поезії «Думи мої, думи мої» (1839 р.).

В художньому слові та образах кобзаря, дум, музи, зорі позначилися шукання поета, поглиблення його поглядів на літературу і її завдання. Вже сама назва збірки поезій Шевченка вказує на те, що кобзар - народний співець - один із центральних образів його ранніх творів. Зустрічається цей образ і в попередній українській літературі (Метлинський, Костомаров, Боровиковський), а також у польській (Міцкєвич, Падура) і російській (Маркевич) літературах, але він милоподібний до Шевченкового кобзаря - виразника дум і сподівань трудящих.

Розгорнутий образ кобзаря Шевченко вперше створив у поезії «Перебендя». Пісні Перебенді доступні й зрозумілі, його поважають і люблять, бо він уміє знайти пісню, яка відповідає запитам народних мас.

Образ кобзаря, який бере участь у народному повстанні, Шевченко подає у поемі «Гайдамаки». Кобзар Волох завжди супроводить повстанців. Характерно, що його пісні звернені не лише в минуле, а й прославляють сучасну йому боротьбу, учасником якої є сам кобзар. Він співає про ватажка повстанців Максима Залізняка, називає його батьком пригноблених. Отже, цим образом кобзаря Волоха поет підкреслює зв'язок мистецтва з широкими масами повстанців, відданість митця інтересам народу.

Якщо в поемі «Тризна», яка є переходовим твором від раннього періоду до періоду «трьох літ», Шевченко ще переливав «сльози в звуки», то вже в перших поезіях наступного періоду в нього з'являється образ слова-зброї. Під впливом передової суспільно-політичної думки і тих вражень, які виніс поет з першої подорожі на Україну, він оцінює тодішню дійсність з точки зору революційної демократії. Подорожуючи по Україні, він бачив тяжку, непосильну працю покріпачених селян, їх злидні, їх обурення існуючим ладом і активну боротьбу за своє визволення, і тепер його твори набувають нової сили, його думи «рвуться душу запалити, серце розірвати» («Чигрине, Чигрине...»). До старого плуга, як образно висловлюється поет, він мріє викувати новий леміш і чересло, тобто загострити свою поезію, надати їй нового звучання. Шевченко мріє про таке поетичне слово, яке буде гострою зброєю - знаряддям соціальної боротьби.

Живого правдивого слова, слова-зброї не можна знищити. Воно житиме вічно, підійматиме народ до боротьби за свою свободу. Панівні класи не можуть знешкодити, приборкати революційного художнього слова. Неситий, як називає поет панів у «Кавказі», «не скує душі живої і слова живого», так само, як не «виоре на дні моря поле». В цей* час поет все палкіше протестує проти соціального і національного гноблення українського народу, як і всіх народів царської Росії. Розширюються тематичні рамки його творів, він оспівує визвольну боротьбу слов'янських народів, пропагує їх дружбу. Поезія Шевченка набирає сили заклику до повстання.

На засланні Шевченко починає поетичну творчість віршем, в якому центральне місце належить образу дум, як і в поетичному вступі до «Кобзаря» 1840 р. Тим самим поет підкреслює, що він і надалі залишається, вірним своєму народові, творитиме для нього, хоч йому й доводиться «на старість з віршами ховатись». Поет переконаний, що його думи-слова мають велику силу: від них «серце б'ється, ожива».

Про силу слова Шевченко говорить також у вірші «Пророк». Разом з цим у ньому знаходить дальший розвиток конфлікт між поетом і оточенням, який мав місце в поезіях «Перебендя», «Гоголю» і «Три літа». В останньому творі Шевченко ясно говорить, що, зображаючи конфлікт між поетом і середовищем, він має на увазі Середовище феодалів-кріпосників. Саме тому поет вказує, що його оточують «не люди, а змії». Пророк входить в суперечність з людьми, які називаються то навченими, то лукавими. Слід зауважити, що епітет лукаві поет вживає виключно по відношенню до панів. Вперше він зустрічається у вступі до поеми «Гайдамаки». Епітет лукаві Шевченко ставить в один ряд з епітетами проклятий («Сон», 1844 р.), лютий («Холодний яр»), нечестивий, кривавий («Давидові псалми») та ін. Все це переконує, що конфлікт між поетом-демократом і реакційним феодально-кріпосницьким оточенням, який намітився в «Перебенді» і знайшов своє завершення в поезії «Пророк», має соціальний характер.

Творчість є покликанням поета, його зброєю. Твори митця повинні знаходити шлях до широких народних мас. Якщо художнє слово не є надбанням трудящих, воно не може виконувати свого призначення. Цього найбільше боявся Шевченко, але, навіть будучи на засланні, в найтяжчих обставинах, він ніс своє слово до народу. Полум'яне слово, кинуте в народ, завжди знайде сприятливий грунт, дасть хороші сходи - справедливо вважав поет.

Орю

Свій переліг - убогу ниву!

Та сію слово. Добрі жнива

Колись то будуть, -

з упевненістю говорить він у вірші «Не нарікаю я на бога».

Про виховне значення літератури і мистецтва Шевченко неодноразово говорив у своїх творах («Перебендя», «Гайдамаки», поема «Варнак» та інші). Найчіткіше ця думка сформульована в щоденнику, де він підкреслює, що бути хорошим митцем - це означає бути поширювачем прекрасного і повчального в суспільстві, бути поширювачем світла істини, а значить, бути корисним людям. Отже, Шевченко перегукується з Чернишевським, який писав, що призначення мистецтва - виховувати народ, бути підручником життя.

Особливого значення надавав Шевченко гострій революційній сатирі. Поет вважав, що література повинна викривати «панські собачії звичаї», їдко висміювати ворогів трудящих, виставляти їх на загальний осуд. Такими й стають його твори, починаючи з періоду «трьох літ». Шевченко створює вбивчу сатиру на царизм, на феодально-кріпосницьке суспільство («Сон», «Кавказ»), Одного з найвидатніших представників критичного напряму в російській літературі М. В. Гоголя Шевченко називає своїм великим другом, висловлює впевненість, що вони обидва й надалі йтимуть шляхом нещадного викриття несправедливості, незважаючи ні на які перешкоди.

На засланні Шевченко задумує створити серію сатиричних малюнків «Блудний син» та поему «Сатрап і Дервіш», яку мріє написати на зразок сатиричної поеми Пушкіна «Анджело». Шевченко вважає, що сатира допомагає народові зрозуміти, хто-його справжній ворог, навчає трудящих ненавидіти визискувачів. Для народу потрібна «благородна, витончена і влучна сатира», спрямована своїм вістрям проти панівних класів. Зразками такої сатири Шевченко вважав такі твори, як «Ревізор» Гоголя, «Свої люди - поквитаємося» Островського та картина «Приїзд жениха» Федотова.

Отже, література і мистецтво повинні бути бойовими, кликати народ до боротьби за своє визволення, вчити його викривати і висміювати всіх і всяких ворогів трудящих - такий висновок випливає з художніх творів і висловлювань поета.

* * *

Ранні твори Шевченка були в значній мірі романтичними, особливо балади і лірика. Але його романтизм мав прогресивний характер. Фантастика поета повністю взята з фольклору, позбавлена містичного відтінку. Звичайні соціально-побутові мотиви він передає у фантастичній формі. Романтизм Шевченка ніколи не вступав у суперечність із реалістичною тенденцією, що виразно виявилася вже в перших його творах.

Візьмемо для прикладу баладу «Причинна» (1837 р.) і порівняємо в ній два пейзажі - початок і від слів «Защебетав жайворонок...» Дуже легко помітити, що романтизм тут органічно переплітається з реалістичною тенденцією і не суперечить їй. Характерно, що в наступному 1838 р. Шевченко пише поему «Катерина», яка є цілком реалістичним твором. У поемі «Гайдамаки» органічно поєднуються реалізм і романтизм. Романтичні твори пише поет і пізніше, коли він уже міцно стояв на грунті реалізму («Лілея», «Русалка», «За байраком байрак» та ін.). Починаючи з періоду «трьох літ», реалізм, що має матеріалістичну основу, стає провідним, визначальним у його творчості. Те нове, Що з'явилося у творчості і світогляді Шевченка, у поезії «Три літа» він характеризує як «прозрівання».

З розвитком реалістичного мистецтва все чіткіше визначаються і його основні принципи. Бєлінський в статті «Літературна розмова, підслухана в книгарні» (1842 р.), писав, що поезія - це відображення дійсності. Вона не вигадує нічого такого, чого немає в житті. Тому мірилом достоїнства художнього твору є вірність відтворення дійсності.

Основним принципом реалістичного мистецтва Шевченко також вважав правдивість, вірність зображення дійсності. Цю думку, хоча й недосить чітко, він сформулював уже в поезіях «На вічну пам'ять Котляревському» і «До Основ'яненка».

Необхідність зображати в художніх творах реальне життя чіткіше підкреслює поет в період «трьох літ» («Чигрине, Чигрине...», «Давидові псалми», «Чи ми ще зійдемося знову?» та ін.).

Нехай же серце плаче, просить

Святої правди на землі -

пише він у поезії «Чигрине, Чигрине...». Шевченко різко засуджує письменників, які відходять від дійсності, невірно відображають життя в своїх творах. У поемі «Сон» він глузує з «віршомазів», які вихваляли царя, царицю і всіх придворних.

Про себе, як поета і художника, Шевченко говорить як про «поклонника святої правди». Боротьба Шевченка за реалізм особливо яскраво проявилась у творчості останнього періоду, коли він разом з Чернишевським і Добролюбовим обстоював революційне спрямування літератури.

Принципу правдивого відтворення дійсності Шевченко дотримувався на протязі всієї творчості. Звертаючись до долі в однойменній поезії 1858 р., він з повним правом міг заявити:

Ми не лукавили з тобою,

Ми просто йшли; у нас нема

Зерна неправди за собою.

В іншому вірші («Муза») Шевченко говорить, що він і далі буде неложними устами говорити народові правду, йтиме шляхом реалістичного відтворення дійсності.

Шевченко палко вітав Марка Вовчка, бачив у ній свого наступника, поборника реалізму, «обличителя жестоких людей неситих». Коли буржуазні націоналісти виступили проти молодої письменниці, яка поряд з українськими повістями писала і російською мовою, поет категорично заперечив їх вимогу писати лише українською мовою. «Та нехай Марко Вовчок пише хоч по-самоїдськи, - говорив Шевченко, - аби в його писаннях була правда». На перший план він завжди ставив вимогу правдивого відтворення дійсності.

Разом з цим Шевченко, як і російські революційні демократи, виступав проти сліпого копіювання предметів і явищ, характерного для натуралістів. Бєлінський, Чернишевський, Добролюбов учили, що точне відтворення явищ дійсності ще не робить твір реалістичним. Твір повинен відтворювати типове в житті, подавати його у всій складності і багатогранності. Тільки виділивши істотні риси того чи іншого явища, можна «вважати, що воно дано реалістично. В статті «Огляд російської літератури 1847 року» Бєлінський писав: «Коли в романі або повісті нема образів і осіб, нема характерів, нема нічого типового, - хоч як би вірно і сумлінно не було списано з натури все, про що в ньому розповідається, читач не знайде тут ніякої натуральності, не помітить нічого правильно підміченого, влучно схопленого»1.

В цей же час проти натуралізму, за реалізм веде активну боротьбу і Шевченко. У передмові до другого видання «Кобзаря» він засуджує поверхове відтворення народного життя, різко критикує письменників, які намагалися зображати нетипові, другорядні явища, не вникаючи в суть життя. Пізніше він також різко критикував натуралістів.

Зразком натураліста для Шевченка був художник-портретист Зарянко, який з фотографічною точністю відтворював зовнішність людини, але не виражав рис її характеру. Якби всі митці йшли цим шляхом, говорить Шевченко, тоді б не було мистецтва, не було б справжніх художників.

Для того щоб правильно відтворити життя трудящих, треба добре знати його, глибоко пройнятися їх прагненнями. Тільки при цій умові можна реалістично подати дійсність у художніх творах. Шевченко вважає, що картина, яка вірно передає істотне, концентрує його, має сильний вплив на читача, глядача, слухача.

Художні твори, передаючи типову дійсність, спонукують нас відчути, уявити її у всій складності. За приклад він наводить незакінчену картину Брюллова «Облога Пскова», дивлячись на яку, «чуєш крики і брязкіт мечів».

Шевченко вважав, що дійсність має відображатися в художніх творах не так, як предмет у дзеркалі, а опоетизованою, тобто, відображення життя в мистецтві повинно відбуватися типізовано.

Для своїх творів Шевченко брав типові характери, які з найбільшою повнотою і чіткістю визначають суть даної категорії людей. Так, прототипом героя повісті «Несчастный» був Порцієнко - розбещений поміщицький синок, відданий батьками «на виховання» в солдати. Люди цієї категорії, як зазначав поет, одноцінні за своїми моральними якостями, але Порцієнко був своєрідним збірним типом, у ньому вмістилися всі наймерзенніші вади таких людей. Тому Шевченко використав його в повісті і в серії малюнків «Блудний син».

¹ В. Г. Бєлінський, Вибрані статті, К-, 1948, стор. 363.

У поглядах на типове Шевченко перекликається з Чернишевським. Великий російський критик твердив, що портрет «...має передавати істотні р иси оригінала; портрет, який не передає головних, найвиразніших рис обличчя, невірний; а коли дріб'язкові подробиці обличчя передані при цьому чітко, обличчя на портреті виходить спотвореним, безтямним, мертвим...» ¹

Типове виражається в мистецтві завжди через чуттєве, конкретне. Якщо образ передає лише загальне, позбавлений індивідуальності, він перестає бути реалістичним, переконливим, перетворюється в схему.

Вся творчість Шевченка свідчить про те, що він умів у конкретних індивідуальних образах виразити типові характери. Катерина з однойменної поеми і Ганна з поеми «Наймичка» - це типові образи і разом з тим індивідуалізовані. Те ж слід сказати і про інші образи, які завжди є типовими і ніколи не втрачають своєї індивідуальності.

Художні функції окремого в творах Шевченка надзвичайно складні і різноманітні. Він не допускає ніякого спрощення, ніякої схематизації. «Яка б не була хороша картина в цілому, - писав Шевченко в повісті «Музыкант», формулюючи свої погляди на роль деталей у творах мистецтва, - але якщо художник знехтував подробицями, то картина його залишиться тільки ескізом, на який справжній знавець і любитель подивиться і тільки головою похитає. І відійде, зітхнувши, до портретів Зарянка захоплюватися гербами, з убивчою детальністю зображеними на гудзиках якого-небудь віцмундира» (III, 199). Отже, по-перше, не можна нехтувати окремими деталями, які завжди повинні виражати істотні риси, треба уважно ставитися до них, створюючи ту чи іншу картину; по-друге, не можна захоплюватися тим, що не розкриває типового; твір не повинен бути захаращений дрібницями, бо вони розпорошують увагу, затіняють основну суть явища, події чи образу.

Для реалістичного твору характерна єдність форми і змісту. Форма художнього твору, як писав Бєлінський у статті «Про життя і твори Кольцова», є виразом змісту. Відділити форму від змісту - значить знищити саму форму. Великий критик відзначав, що у геніальних художників зміст і форма перебувають не лише у зв'язку, а й в єдності.

¹ М. Г. Чернишевський, Літературно-критичні статті, К., 1951,стор. 524

Про єдність форми і змісту, про підпорядкування форми змістові говорив і Шевченко. У листі до Бр. Залєського від 9 жовтня 1854 р. він писав, що переклад поезії А. Сови (псевдонім польського поета Ед. Желіговського) «Два слова», зроблений О. Плещеєвим, не задовольняє його, хоч ідея, зміст передані правильно. Справа в тому, що художня форма перекладу була не на належному рівні. В перекладі вірш утратив красу і простоту оригіналу. Про залежність форми від змісту говорить Шевченко в повісті «Прогулка...» Довідавшись із «Морского сборника» про історію матроса, який, будучи тяжко пораненим під Севастополем, в нагороду за службу просив звільнити його сестру з кріпацтва, оповідач задумав написати про це художній твір. Він вважав, що сюжет вимагає форми лише героїчної поеми. Однак зустрівшись з матросом і його сестрою, ознайомившись з їх життям, він написав не героїчну поему, як гадав раніше, а повість. Детальне ознайомлення з матеріалом майбутнього твору, всебічне вивчення його зумовило вибір іншої художньої форми.

Задумавши серію малюнків «Блудний син», Шевченко уважно обмірковує, яка форма потрібна для втілення цього задуму. Все це є доказом того, що він відстоював необхідність єдності форми і змісту, вважав, що форма визначається змістом.

Визначне місце в естетиці Шевченка займає проблема позитивного героя. Одночасно з сатиричними образами царя і поміщиків, в яких викриваються основи самодержавно-кріпосницької системи, поет дає позитивні образи з народу, схвалює революційну боротьбу пригноблених мас за своє визволення. Виступаючи проти панування польської шляхти над українським народом, поет утверджує визвольну боротьбу трудящих, очолену Богданом Хмельницьким, відстоює дружбу українського і польського народів. Він виступає палким поборником дружби українського і російського народів.

Головним героєм поеми «Гайдамаки» Шевченко виводить повсталий народ, найяскравішим представником якого є Ярема Галайда. Поет не засуджує жорстокість повстанців, бо без неї неможлива боротьба, неможливе визволення. З поеми «Сон» (1844 р.) перед нами постає образ революціонера-декабриста, стійкого борця за волю, який

В муці, в каторзі не просить,

Не плаче, не стогне!

Він на все життя залишається вірним своїй справі.

Шевченко створює ряд образів, в яких виражаються гуманні риси трудящих, їх чесність, працьовитість, глибина почуттів. Така його Катерина з однойменної поеми, Оксана («Гайдамаки»), Степан, Ярина і її батько («Сліпий»), Ганна (поема «Наймичка»), Лукія (повість «Наймичка»), Кирило («Варнак»), Тарас Федорович («Музыкант»), матрос («Прогулка...») та інші. В цих образах втілені типові риси трудового народу.

На протязі всієї творчості у Шевченка виступає позитивний образ ліричного героя. Це образ протестанта, полум'яного борця за визволення трудящих, образ революційного демократа, що закликає до збройної боротьби за перетворення суспільства. Творчість Шевченка була не лише критичною, а й життєстверджуючою.

* * *

Шевченко вийшов з народу і на протязі всього життя був з ним міцно зв'язаний. У його творах висловлювалися мрії і сподівання народні. Усвідомлюючи це, він у поезії «Думи мої, думи мої...» говорить, що його твори Україна привітає, «як свою дитину». В епілозі і передмові до поеми «Гайдамаки» говориться, що події 1768 р. на Україні відтворені такими, якими вони залишилися в пам'яті народу, «без книжної справи». Шевченко дуже багато читав і добре знав ту наукову літературу з питань історії України, яка існувала на той час. Про це свідчать хоча б «Приписи» поета до «Гайдамаків», надруковані у виданні 1841 р. Зауваження Шевченка про те, що він нічого не читав (друкованих праць про Коліївщину тоді ще не було), а розповідає, як чув від старих людей, свідчить, що в основу поеми покладено народні перекази, народну оцінку подій, що він дивиться на них очима народу. Звідси і глибока народність поеми, як і всієї творчості Шевченка.

Відзначаючи народність поезії Кольцова, Бєлінський говорив, що поет добре знає життя трудового народу, його потреби, його радість і горе, знає їх не з чуток, не з книг, а тому, що сам був Цілком російською людиною. Критик підкреслює, що письменник повинен пройнятися думами і поглядами народу, відчути зображуване явище так, як відчуває його народ. Тоді лише його творчість буде суспільно значимою, дійовою.

У згадуваній уже передмові до другого, нездійсненого видання «Кобзаря» (1847 р.) Шевченко, як і Бєлінський, відстоює думку, що письменник, для того щоб виправдати своє високе призначення народного митця, повинен вивчати життя не з книг, не в шинку, а глибоко вникати в дійсність, глянути на життя очима народу, відчути його серцем народу.

Цей погляд на народність літератури відстоювали і поглиблювали Чернишевський і Добролюбов. Революційні демократи, в тому числі й Шевченко, визначаючи народність літератури і мистецтва, в основу клали класові позиції автора, з яких відображалося життя. Справді народним твір вони вважали лише тоді, коли виражені в ньому передові ідеї втілені у високохудожні образи, які хвилюють читача. Література і мистецтво повинні, належати народові, бути доступними і зрозумілими для широких трудящих мас. Необхідно, щоб форма твору, як і його зміст, була народною.

Оцінюючи творчість того чи іншого письменника з погляду її народності, треба мати на увазі насамперед те, які проблеми він розв'язує. На протязі всього творчого шляху Шевченко ніколи не відривався від реальної дійсності, від інтересів покріпаченого селянства; його цікавили лише ті проблеми, які мали безпосереднє відношення до трудящих, до їх визвольної боротьби.

Уже в ранніх поезіях Шевченко говорить про тяжке життя кріпаків, про безправне становище жінки. В дальших творах він показує помсту скривдженої селянської дівчини над паном. Багато уваги в цей період приділяє поет історії України, боротьбі народу з своїми гнобителями в минулому («Гайдамаки», «Іван Підкова», «Тарасова ніч»). Починаючи з 1843 р. ₍ в центрі уваги революціонера-демократа Шевченка стають питання тогочасної суспільної боротьби. Поет палко протестує проти соціальної несправедливості.

Шевченко продовжує викривати самодержавство і на засланні. Проте питання про визволення покріпачених селян і завоювання демократичних свобод поет найконкретніше поставив в останні роки свого життя, коли в країні назрівала революційна ситуація і на чергу дня стало питання про збройне повстання, про повалення феодально-кріпосницької системи революційним шляхом. Великі російські мислителі Чернишевський і Добролюбов, з якими в цей час здружився Шевченко, допомогли йому глибше розібратися в тій політичній обстановці, яка створилася напередодні проголошення кріпосницької реформи. Разом з Чернишевським та Добролюбовим він кликав народ до збройної боротьби, до сокири. Цим і пояснюється той факт, що творчість Шевченка 1858-1861-х років досягає найвищого ступеня народності.

Погляди Шевченка і російських революційних демократів на визволення покріпачених селян були прямо протилежні думкам і планам лібералів і буржуазних націоналістів. Так, Куліш вважав за нещастя, коли «дика сила деспота та викличе з пекла дику силу рабства», тобто повстання кріпаків. Куліш боявся саме того, до чого кликали народ Чернишевський, Добролюбов, Шевченко.

Все життя поет революційної демократії боровся за передову, ідейну літературу і мистецтво, за їх реалізм і народність. Ця боротьба відіграла значну роль у дальшому розвитку української літератури і естетичної думки. Під впливом російських революційних демократів і Шевченка формувався другий велетень української літератури - Іван Франко. Боротьбу за передову реалістичну літературу продовжували далі Марко Вовчок, Панас Мирний, П. Грабовський, Леся Українка, М. Коцюбинський та інші прогресивні письменники.

Радянська література і мистецтво творчо використовують спадщину Шевченка, розвивають його традиції в нових історичних умовах.