Українська література - статті та реферати

М. Горький і українська радянська література

Л. М. Новиченко

В історії вікової дружби і братерського єднання російської і української літератури з ім'ям великого пролетарського письменника Максима Горького зв'язані особливо яскраві і дорогі нам сторінки. Значення всього, зробленого Горьким для зміцнення і розвитку цієї дружби, воістину велике і неоціниме. На протязі багатьох десятиліть Горький невтомно боровся за єдність дій російського, українського і всіх народів нашої країни, даючи нищівну відсіч Великодержавним шовіністам і місцевим націоналістам.

«Російський народ є другом і братом українського народу,- говорив Горький перед Жовтневою революцією.- Він разом з ним глибоко переживає його страждання. Немає і не може бути ворогування між російською і українською трудовою людиною. Перебуваючи на Україні, я бачив, з якою любов'ю український селянин говорить про російського хлібороба. Обидва народи повинні разом брати участь у великій боротьбі проти сваволі, деспотизму» ¹ .

Великий російський письменник був сердечним другом українського народу, він добре знав його минуле і сучасне життя, любив його усну творчість, літературу, мистецтво. Особисті зв'язки письменника з Україною, українська тематика в його творчості, гаряча любов українського народу до Горького, популярність творів письменника на Україні можуть стати темою великої захоплюючої книги.

Ще в дореволюційні роки до постаті Горького з любов'ю звертали свої погляди кращі представники демократичної української літератури; в післяжовтневу епоху Горький став на чолі багатонаціональної сім'ї радянських літератур, і важко осягнути в короткому викладі все те, чим зобов'язані українські письменники організаторській і виховній діяльності Горького, його мудрим порадам і настановам. Але цим далеко не вичерпуються взаємозв'язки Горького з українською літературою і його значення в творчій долі українських митців слова. Природно, що в центрі нашої уваги повинно стати насамперед питання про творчі зв'язки між Горьким і передовими українськими письменниками, про горьковський ідейно-художній вплив на українську літературу і особливо - про розвиток горьковських традицій письменниками Радянської України.

¹ Газета «Советская Украина», 1940, 24 червня, № 144.

«Творчість Максима Горького, - пише відомий французький письменник Арагон, - стоїть на порозі нового часу як великий і урочистий вступ до майбутнього... Вона джерело всієї радянської літератури, джерело, можливо, не єдине, але головне... його мистецтво стало зразком, випробним каменем того нового мистецтва, яке називається соціалістичним реалізмом і яке всі радянські письменники проголошують своїм мистецтвом...» ¹ Чи могло ж «світло Горького» обминути собою українську радянську літературу - один з рукавів тієї великої й повноводої ріки, яку ми називаємо всесоюзною радянською літературою?

Необхідно зробити деякі зауваження щодо суті і характеру горьковського впливу на нашу літературу. Сила цього впливу на творчість радянських письменників визначається насамперед силою всеперемагаючих ідей комунізму, геніальним виразником яких був Горький. У творах великого пролетарського письменника знайшли яскраве втілення ті основоположні принципи соціалістичного реалізму, які стали тепер надбанням всієї радянської літератури, а також передових письменників зарубіжних країн. Тому цілком ясно, що горьковський вплив, горьковська традиція в літературі не можуть зводитись до поняття вузької художньої «школи», бо вони не розкриваються і не можуть бути розкриті в якихось зовнішніх, формальних ознаках.

Так само невірно було б розглядати діяння творчості Горького на свідомість радянських письменників ізольовано від усієї сукупності «фактів соціалістичного досвіду», які формують цю свідомість. Життя, а не будь-які естетичні впливи, є першоосновою всякої справді художньої реалістичної творчості. Соціалістичний реалізм як творчий метод радянського мистецтва всім своїм корінням виростає з живого життя. В українській літературі він складався і розвивався на конкретному національному грунті, в зв'язку з розвитком самої дійсності, з ростом комуністичної ідейності українських письменників і їх активною участю у всенародній боротьбі за соціалізм. Успішний розвиток літератури соціалістичного реалізму, її тісний зв'язок з народом, з життям забезпечує своїм спрямовуючим керівництвом Комуністична партія - найкращий друг, вчитель і порадник радянських письменників. Лише постійно пам'ятаючи про це, можна вірно зрозуміти місце і значення таких чинників, як літературний вплив, традиція тощо.

¹ Луї Арагон, Світло Горького, «Иностранная литература», 1956, № 6, стор. 174, 176.

Говорячи про вплив Горького на радянську літературу, не слід ані надавати цьому впливові виняткового і вирішального значення в дусі ідеалістичного «культу особи», ні разом з тим применшувати і недооцінювати його. Механічне і поверхове тлумачення таких понять, як вплив, творче навчання, традиція, ще зовсім недавно призводило деяких літературознавців і критиків до того, що найвизначніші, найталановитіші національні письменники виступали в їх освітленні по суті лише наслідувачами і розмножуваними копій з творчості кількох великих художників слова. Чи треба говорити, як розходилось це з історичною правдою і з корінними вимогами справді наукового аналізу. Але помиляються й ті, хто, кинувшись в інший бік, схильний зовсім викидати з ужитку поняття літературного, ідейно-естетичного впливу, повністю «списуючи» його по відомству ідеалізму та формалізму. Ні, глибокий і тривалий вплив творчості найвизначніших письменників і митців yа художній розвиток народів і цілого людства є незаперечним фактом. На це вказував К. Маркс, відзначаючи, наприклад, виключний вплив творів античного грецького мистецтва на розвиток всієї світової культури. З того, що першоджерелом художнього образу є життєві враження митця, зовсім не випливає, що естетичний вплив, традиція, школа і т. п. - такі малозначні величини, які можна не брати до уваги. Марксизм-ленінізм, стверджуючи, що джерелом суспільної свідомості є суспільне буття, разом з тим завжди визнавав велике значення суспільних ідей і поглядів у розвитку суспільства. У певному, специфічному, розумінні це стосується і естетичних поглядів, художніх ідей взагалі. Художній образ завжди є особливою єдністю об'єктивного і суб'єктивного. Матеріал для художніх образів письменникові дає саме життя, але в осмисленні, в художньому відтворенні життєвих явищ величезну роль відіграє ідейна спрямованість художника, а також тісно зв'язана з нею система естетичних поглядів, схильностей, симпатій або антипатій, на формування якої більший або менший вплив має художній досвід попередників і сучасників. Цей вплив також може бути безмежно різноманітний - від чисто зовнішніх, поверхових його форм аж до того глибинного, справді творчого діяння, яке В. Бєлінський уподібнював діянню сонячного променя, що збуджує рух соків в організмі рослини.

Можна погодитися з думками літературознавця К. Л. Зелінського, висловленими в одній з його праць, присвяченій саме тій проблемі, яка нас цікавить, а саме - Горький і розвиток соціалістичного реалізму в літературах народів СРСР:

«Художня творчість - складний і багатосторонній творчий процес. Його організовує ідейна спрямованість письменника. Він спирається перш за все на матеріал самого життя, але в нього втягується і весь душевний світ митця з його пам'яттю, творчими настроями і схильностями, з його життєвим і психологічним досвідом, з його знанням і чуттям мови, з його естетичними поняттями і смаками. В цьому складному процесі прагнення спиратися на чужий літературний досвід теж може втілюватися в безліч форм. Причому ці форми кожного разу визначаються і історичними, і соціальними причинами, і, нарешті, особистими психологічними прикметами автора» ¹ .

Йдучи разом з усією багатонаціональною радянською літературою новими, досі не ходженими шляхами, українські радянські письменники знаходили і знаходять надійну опору в творчому досвіді найвидатніших майстрів соціалістичного мистецтва і перш за все - Горького. Горький не просто «обирався» тим чи іншим художником слова в літературні учителі - до нього, до його творчих принципів закономірно приходили, кожний по-своєму, передові художники слова. В цьому з усією наочністю проявляється величезна роль нових естетичних ідей і принципів, роль передового прикладу в мистецтві. Діяння горьковського прикладу на всіх радянських письменників, в тому числі і на письменників України, тому й велике, що цей приклад, як говорив товариш В. М. Молотов, «показує силу слова, коли це слово служить боротьбі за щастя людини і людства, коли де слово доходить до серця людей і народів» ² .

Творчі зв'язки українських письменників з Горьким аж ніяк не вичерпуються лише спорідненістю тематики або подібністю окремих образів і художніх прийомів: горьковський вплив іде значно далі, в саму глибину естетичної свідомості письменника, допомагаючи формуванню нового ставлення до життя, нових принципів відображення дійсності. Саме цим справжнє творче навчання в Горького, в інших класиків літератури відрізняється від зовнішнього наслідування і запозичення.

Творче навчання в Горького, в усієї російської прогресивної літератури зміцнювало письменників України на позиціях передової ідейності, реалізму і народності, розкривало перед ними нові шляхи, які відповідали назрілим запитам життя і суттєвим потребам національного літературного розвитку. Ось чому засвоєння горьковського досвіду не тільки не стирало самобутніх особливостей, властивих українській літературі в цілому і кожному з її визначних майстрів зокрема, а, навпаки, розвивало їх в здоровому, вірному напрямку, сприяло найбільш повному розкриттю творчих індивідуальностей українських письменників.

¹ К. Зелинский, М. Горький и развитие социалистического реализма в литературах народов СССР (к постановке вопроса), М., 1955 (на правах рукописи).

² Промова тов. Молотова на Красній площі 20 червня 1936 р. Цит. за зб. «М. Горький о молодежи», «Молодая гвардия», М., 1949, стор. 5.

Від поняття впливу, засвоєння творчого досвіду треба відрізняти поняття традиції. Традиція - поняття значно ширше за вплив, навіть вплив неусвідомлений. Традиція якогось письменника в літературі - це розвиток його найголовніших ідейно-естетичних принципів сучасниками і продовжувачами, це творча близькість того або іншого художника до родоначальника напрямку або школи, близькість в головному при значних, часом, відмінностях в усьому іншому. Поняття традиції в застосуванні до письменників-сучасників, об'єднаних спільністю найголовніших ідейно-естетичних настанов, може перехрещуватися з поняттям напрямку. Розвиток традиції може йти не тільки шляхом прямого нарощування її істотних ознак, але й шляхом часткового відносного їх заперечення, «зняття» (це здебільшого стосується особливостей художньої форми). Горьковська традиція найбільш плодотворна, широка і всеохоплююча традиція радянської літератури; іти в річищі цієї традиції для письменника означає творчо застосовувати і розвивати метод соціалістичного реалізму, принцип, ленінської партійності і народності. Зрозуміло, мова менш за все йде про безпосереднє, пряме наслідування Горького, бо «кращий засіб наслідувати великого художника - це бути оригінальним», за влучним висловом М. Рильського. Справжню ж оригінальність митцеві дає глибоке проникнення в життя, в великі історичні діла і звершення своєї епохи.

В цій статті ми будемо говорити як про безпосередній вплив геніальної творчості Горького на українську літературу, так і взагалі про розвиток в ній горьковських традицій, бо обидва ці поняття часто важко буває відокремити одне від одного в живій літературній практиці.

Ще на початку XX ст. ім'я Горького стало одним із найбільш популярних імен в передових колах української громадськості. Про те, чим був Горький для революційної молоді, для всіх чесних і мислящих людей України, красномовно свідчить А. С. Макаренко. «В моєму культурному і політичному зростанні,- говорив письменник, згадуючи свої юнацькі роки, проведені в Кременчуцькому міському училищі, а потім на педагогічній роботі в Крюкові і Долинській, - Максим Горький визначив багато чого... Якщо розуміння історії приходило до нас іншими шляхами, шляхами більшовицької пропаганди і революційних подій, особливо шляхами нашого буття, то Горький вчив нас відчувати що історію, заражав нас ненавистю і пристрастю і іще більш впевненим оптимізмом, більшою радістю вимоги: «Хай сильніше вдарить буря!» ¹

Повз Горького, повз його ідеї, повз його «буревісницькі» мотиви і образи не пройшов, загалом кажучи, жоден з найвидатніших українських письменників демократичного напрямку, що виступали в останні передреволюційні десятиліття. Різний характер мало в кожному окремому випадку їх «стикання» з Горьким - від співчутливого, позначеного щирою симпатією, інтересу до його особи і творчості до прямої ідейно-художньої близькості і свідомого засвоєння його досвіду, - але загальна, так би мовити, спрямованість до Горького є незаперечною рисою корифеїв передової демократичної літератури. Особливо показові особисті взаємовідносини Горького і Коцюбинського, що переросли в задушевну дружбу обох письменників.

¹ Цит. за книгою Є. Балабановича, А. С. Макаренко, Держ. вид-во культ. осв. літератури, М., 1951, crop: 20.

Спільність (або відчутна близькість) ідейно-творчих устремлінь, що єднала найбільш передових письменників України з Горьким, мала глибоке коріння в житті. Як і у всій Росії, на Україні назрівала велика пролетарська революція. Розвиток робітничого руху, очолюваного революційною соціал-демократією, все частіші селянські заворушення, в яких все більшу роль відігравали люди, зв'язані з міськими «забастовщиками», нарешті, великі класові битви 1905-1907-х років і наступні роки впертого збирання сил і впертої боротьби, яка привела до нового революційного піднесення, - все це ставило перед прогресивною українською літературою нові історичні завдання і висувало нові, небувало широкі і хвилюючі перспективи. Найбільш передові українські письменники - І. Франко, П. Грабовський, Леся Українка, М. Коцюбинський - з надією звертають свої погляди в бік робітничого класу і виявляють все глибші симпатії до марксизму-ленінізму, сприймаючи ряд його теоретичних положень і, головне, беручи активну участь своїми творами (а часом і безпосередньою громадською діяльністю) у визвольній боротьбі проти царизму, проти всього буржуазно-поміщицького ладу. Ось чому такий близький був О. М. Горький корифеям революційно-демократичної української літератури початку XX ст., ось чому вони відчували себе його соратниками й однодумцями в багатьох важливих питаннях епохи.

Хіба не знаменно, наприклад, що в альманаху «З неволі», виданому 1908 р. українськими політичними засланцями в Вологді, поруч з перекладами вогняних творів Горького - «Пісня про Сокола» і «Волоська легенда» (уривок з «Старухи Ізергіль» - знаменита легенда про Данко) - були вміщені такі близькі їм по духу твори, як «Persona Grata» М. Коцюбинського і «На руїнах» Лесі Українки!

В своїй роботі «'Критичні замітки з національного питання» В. І. Ленін писав:

«Якщо більшість українських робітників перебуває під впливом великоруської культури, то ми знаємо твердо, що поряд з ідеями великоруської попівської і буржуазної культури діють тут і ідеї великоруської демократії та соціал-демократії. Борючись з першого роду «культурою», український марксист завжди виділить другу культуру і скаже своїм робітникам: «всяку можливість єднання з великоруським свідомим робітником, з його літературою, з його колом ідей обов'язково всіма силами ловити, використовувати, закріпляти, цього вимагають корінні інтереси і українського і великоруського робітничого руху» ¹ .

Взаємозв'язки демократичних письменників з Горьким - один з яскравих виявів такого єднання передових громадських сил України, з революційним російським пролетаріатом, «його літературою, з його колом ідей». Вплив Горького - «володаря дум» тодішнього демократичного читача - сприяв ще тіснішому прилученню української літератури до найпередовіших ідей епохи, множив її сили в боротьбі з царською реакцією, з буржуазним націоналізмом, з усякими декадентськими течіями. Сприйняття творчого досвіду Горького збагачувало світогляд і художній метод передових українських письменників новими, надзвичайно важливими рисами, що відповідали корінним потребам нового історичного періоду.

¹ В. І. Ленін, Твори, т. 20, стор. 15-16.

Ідейна і художня близькість передових українських письменників до Горького проявляється в цілому ряді істотних рис і ознак. Характерне насамперед широке зображення рядом письменників - Коцюбинським, Лесею Українкою, Тесленком - масової революційної боротьби трудящих проти буржуазно-поміщицького ладу. Особливо важливим тут є те, що, зображуючи події першої російської революції, найбільш передові письменники-демократи зуміли піднестись до усвідомлення провідної ролі робітничого класу в цих подіях, підкресливши його керівну роль в боротьбі трудящих, як це ми бачимо в «Фата моргана» Коцюбинського або в «Осінній казці» Лесі Українки. Образи Марка Гущі і Будівничого, які втілюють сили революційного пролетаріату, були дані, звичайно, самим життям, але в тому, як осмислені вони авторами, не можна не бачити і впливу теоретичної марксистської літератури, і діяння художнього прикладу Горького, який створив яскраві образи революційних пролетарів. Найбільш наочне підтвердження цьому є блискуча повість Коцюбинського - один з найвизначніших творів дожовтневої літератури, що безпосередньо примикають до горьковської «Матері».

Українські письменники демократичного напрямку, які творили в епоху, коли з великою силою розгорнувся «рух самих мас», все глибше відчували потребу зображення нового героя, висунутого цим рухом. Наполегливе прагнення ствердити в літературі образ героя - борця за революційну перебудову суспільства характерне і для Франка (ліричний герой книги «З вершин і низин», Бенедьо Синиця з повісті «Борислав сміється»), і для Коцюбинського (свідомий робітник Марко Гуща, селянський демократ Прокіп, революціонер-підпільник Кирило з оповідання «В дорозі», герой новели «Невідомий»), і особливо для Лесі Українки, улюбленими героями якої були люди невгасимого духу, пристрасні борці проти соціальної неправди і гноблення (ватажок повсталих робітників Будівничий з «Осінньої казки», революційний поет з «Давньої казки», мужній співець-патріот із вірша «Поет під час облоги», раб-Неофіт із драматичної поеми «В катакомбах» та ін.).

Невірно було б цілком ототожнювати ці образи з горьковськими образами революційних робітників, але важливо, проте, відзначити риси істотної близькості між ними. За всім своїм духовним складом нові герої передової української літератури - переважно люди масового руху, а не бунтарі-одинаки, яких часто зображувала попередня література. Незважаючи на тимчасову поразку, а іноді і на глибокий трагізм власної долі, вони вірять у щасливе майбутнє народу, вірять в його перемогу; звідси - та бадьорість, той історичний оптимізм, яким овіяні образи цих героїв революційної думки. Дуже знаменне й те, що чимало творів демократичної літератури - творів, головним чином, романтичного напрямку - перейнято пафосом духовного визволення людини-трудівника, яка усвідомлює брехливість гнобительської ідеології і моралі. Як могутньо лунає він, наприклад, в монологах Неофіта-раба («В катакомбах» Лесі Українки), і як він співзвучний основному тону творів Горького, що невтомно славив «людину світорозуміння», людину з пробудженою соціалістичною свідомістю!

Епоха назрівання і підготовки великої народної революції вимагала від художників, що йшли з народом, сміливого, пристрасного слова, здатного підняти маси на боротьбу. «Настав час потреби в героїчному», писав Горький Чехову на порозі нового століття - в 1900 році. Завдання «героїзації мистецтва», яке проголосив Горький і яке він практично здійснював своїми ранніми романтичними оповіданнями, своєю «Піснею про Буревісника» і «Піснею про Сокола», поемою «Людина», повістю «Мати» й іншими творами, знаходило живий відгук і в творчості передових українських письменників. Важко назвати у всій літературі початку XX ст. іншого письменника, що з такою силою підхопив би горьковські «буревісницькі» мотиви, як це зробила Леся Українка. З горьковським уславленням вільної людини споріднений прометеїзм української поетеси, з горьковською ненавистю до боягузливих пінгвінів і вужів міщанства - її ненависть до «моралі рабів», до проповіді покори і терпіння. З повними підставами можна сказати, що революційна романтика Лесі Українки - це рвійна і палка посестра тієї могутньої революційної романтики, що на ввесь світ прозвучала з творів Горького.

Приклад Горького допомагав демократичним письменникам посилювати і відгострювати критику буржуазно-поміщицького суспільства. Характерна риса прогресивної української літератури початку XX ст. - все грунтовніше і нещадніше викриття нею буржуазного лібералізму. Широко розгортається ідеологічна боротьба проти українського буржуазного націоналізму в його різноманітних виявах. Спільно з Горьким - і під впливом його могутнього слова - передові українські письменники борються за формування революційної психології народу, проти всяких видів духовного рабства, яке насаджували пануючі класи - буржуазія і поміщики. Особливо виразно це видно на прикладі Лесі Українки, яка часто, наче безпосередньо, перегукується з Горьким своїм нещадно гострим, концентрованим викриттям буржуазної ідеології. З справжньою горьковською «хваткою» написаний, наприклад, чудовий драматичний етюд «На полі крові»: буржуазним декадентам ї ренегатам всіх мастей, які в умовах реакції намагались виправдати постать євангельського Іуди Іскаріота (в їх числі був, наприклад, Л. Андрєєв), Леся Українка відповіла своїм образом Іуди, головною рисою якого є мерзенна власницька жадоба - першопричина його зради. Вся драматична поема Лесі Українки «В катакомбах», як і багато інших її творів, є пристрасним виступом не тільки проти християнської релігії, але й проти всякої проповіді класового миру, всякого опортунізму і угодовства. Цілком ясно, що цей бій української поетеси з «тиранами безтілесними» старого світу багато в чому перегукується з горьковською боротьбою проти реакційної ідеології, зокрема боротьбою проти міщанства як «строю душі» панівних класів буржуазного суспільства. Надзвичайно далекі, наприклад, одна від одної горьковські п'єси про буржуазну інтелігенцію і п'єса Лесі Українки «Камінний господар», побудована на старовинній легенді про Дон-Жуана; і в той же час центральна тема цього твору - тема «скам'яніння» свавільного індивідуаліста під впливом досягнутої ним влади і високого становища - живо змушує згадати геніальний соціально-психологічний аналіз, який так умів давати Горький різним внутрішнім взаємопереходам в «міщанстві». Спостерігаючи, з якою закономірністю анархічний індивідуалізм в свідомості Дон-Жуана змінюється «камінним» владолюбством і консерватизмом, ми, при всій недоречності прямих аналогій, мимоволі згадуємо неодноразово відзначений Горьким - в «Нотатках про міщанство», в «Руйнуванні особи», в п'єсах і прозі-легкий і безболісний перехід міщанина «від ідей свободи до ідей авторитету», до вірного прислужництва золотому мішку. Це не означає, що Леся Українка писала свою п'єсу «за Горьким», - це означає лише, що її думки в зачеплених питаннях були відчутно близькі до думок Горького - можливо, не без впливу його художніх творів і статей.

Наведені тут спостереження далеко не вичерпують проблеми зв'язків Горького з передовою українською літературою дожовтневих років. Відзначаючи моменти ідейної близькості, ми не повинні забувати, звичайно, що більшість українських письменників-демократів загалом не піднялась до тієї ідейно-політичної височини, на якій стояв Горький - співець соціалістичних ідеалів пролетаріату. Але з наведених фактів видно, що найпередовіші з них йшли до Горького, рухаючись в його фарватері, формувались і розвивались як революційні художники горьковського напрямку. Орієнтуючись на Горького, спільно з ним виробляючи нові ідейно-художні принципи, яких вимагала революційна епоха, такі видатні митці, як М. Коцюбинський і Леся Українка, своїми найбільш зрілими творами утверджували в переджовтневій українській літературі зародки нового художнього методу - соціалістичного реалізму. По суті М. Коцюбинського і Лесю Українку, разом з Я. Райнісом, А. Упітом, А. Акопяном та іншими соратниками Горького в переджовтневій літературі, можна назвати ранніми попередниками таких письменників, як Ромен Роллан і Анрі Барбюс, Пабло Неруда і Назим Хікмет, Говард Фаст і Луї Арагон, тобто тих видатних діячів сучасної світової культури, які, після більш чи менш тривалих шукань, закономірно прийшли до правди революційного пролетаріату, до боротьби за найпередовіші ідеали людства. Найвидатніші художники слова в переджовтневій Україні, слідом за своїми російськими друзями і братами, одними з перших стали на цей шлях - і прекрасним надихаючим прикладом був для них незабутній Горький!

Разом з тим слід пам'ятати про відомі слова О. М. Горького відносно його взаємовідносин з М. Коцюбинським: «Якщо говорити про «впливи» - вони, напевне, були взаємними». При всій самобутності творчого генія Горького, він не міг обходитись без засвоєння всього корисного в творчому досвіді своїх сучасників, особливо, коли ними були такі талановиті і такі близькі йому письменники, як Коцюбинський або Франко. Видатні досягнення передової української літератури не пройшли безслідно в творчому розвитку ряду письменників Росії, в тому числі й Горького. «...Особливий інтерес М. Горького до української літератури, - пише сучасний дослідник, - викликався тим, що саме в останній він знаходив більше за все мотивів, співзвучних його власним творчим шуканням. Не тільки українські письменники черпали в Горького, але і Горький знаходив споріднені творчі стимули в творах українських письменників. Звідси і його інтерес до Івана Франка, і до М. Коцюбинського, і до Лесі Українки» ¹ .

¹ К. Зелінський, Цитована робота, стор. 78.

Творчі взаємозв'язки українських письменників з Горьким набули якісно нових рис після Великої Жовтневої соціалістичної революції. Історичні перемоги соціалізму, славні завоювання ленінської національної політики, культурна революція, здійснена в нашій країні, зробили творчість Горького справжнім надбанням українського народу, як і всіх інших народів Радянського Союзу. Незмірно зросли і масштаби впливу Горького на українську літературу, як і на ввесь літературний процес країни. Літературна і громадсько-політична справа Горького стала справою всієї багатонаціональної сім'ї радянських письменників, а метод соціалістичного реалізму, родоначальником якого був Горький, - всеосяжним методом радянської літератури. Діяльність Горького була широко підтримана Комуністичною партією, і це надало могутньої сили його впливові на художню думку радянського суспільства.

З Радянською Україною, з її культурою, літературою, мистецтвом Горького поєднували тісні і багатогранні зв'язки. Радянські письменники України дістали широку можливість безпосередніх живих стосунків з Горьким та іншими видатними діячами великої російської літератури. Доречно в цьому зв'язку нагадати, що мрія Василя Стефаника - та хіба тільки його одного! - про зустріч з Горьким так і залишилась нездійсненою в умовах дореволюційного часу.

Наведемо лише окремі факти особистих стосунків українських радянських письменників з Горьким, стосунків, які відіграли немалу роль в їх ідейно-творчому розвитку.

В 1928 р. Горький, приїхавши в СРСР, здійснює велику поїздку по країні. Одним з перших пунктів його маршруту був Харків - тодішня столиця Радянської України. 10 липня Горького тепло приймали в своєму клубі українські письменники. В розмові з присутніми Горький особливу увагу приділив питанням активної участі письменників у соціалістичному будівництві та зміцнення творчих зв'язків між українською і російською літературами. В одному з журнальних повідомлень про цю бесіду говориться:

«Горький охоче відповідав на виступи і запитання, вносив ряд пропозицій - зокрема Горький запропонував українським письменникам налагодити зв'язки з журналом «Наши достижения», який буде виходити в Москві. Цей журнал повинен бути дзеркалом, де б людина могла побачити себе. Треба, щоб «сумуючі» люди побачили велетенський розмах будівництва. Треба налагодити якнайширше переклади творів українських письменників російською та іншими мовами, щоб ознайомити трудящих усіх народів з досягненнями революційної української літератури» ¹ .

Якщо згадати, що ця зустріч відбулася в розпал боротьби, проти впливів буржуазно-націоналістичної ідеології в українській літературі, можна належно оцінити все її громадсько-політичне значення в умовах того часу.

Зв'язки українських письменників з Горьким особливо посилилися після 1932 р., коли Олексій Максимович став на чолі Оргкомітету, а потім і правління Спілки радянських письменників. Своєю активною організаторською діяльністю Горький залучав письменників України в широке всесоюзне річище громадсько- літературної роботи. Часті зустрічі з Горьким в процесі спільної роботи залишили глибокий слід у свідомості багатьох діячів української літератури.

Великий російський письменник завжди високо цінував кращі досягнення національної української культури. Яскраво розповідає про це, згадуючи одну бесіду з Горьким, О. Корнійчук:

¹ Журн. «Гарт», 1928, № 8-9, стор. 132.

«Вам, українцям, - сказав якось мені Горький, - є чим пишатись в своїй культурі. Яких могутніх людей дала ваша література, яку славну традицію! Шевченко, Франко, Леся Українка - Це ж не тільки поети величезного таланту і невичерпної енергії, - вони люди з великим людським серцем і розумом, з героїчною силою духу. У них є чого повчитися не тільки українцям» ¹ .

Із спогадів українських письменників про ці бесіди вимальовується привабливий образ Горького - друга і учителя радянських художників слова. Зіставляючи літературу з життям, він не тільки підказував нові теми, ідеї, образи, але всім змістом своїх бесід розбуджував у письменників почуття творчого горіння і дерзання, підносив почуття їх відповідальності перед народом.

«Мало ще, дуже мало зв'язані наші письменники з життям, з народом, - говорив він О. Корнійчукові. - Не бачать, які великі зміни відбулися у нас за роки радянського життя...» ²

П. Панч, розповідаючи про зустріч групи українських письменників з Горьким на його московській квартирі 10 квітня 1935 р., згадує заклик Олексія Максимовича - написати до 20-річчя Радянської влади книги, в яких би розкривався ввесь разючий контраст між життям народу в дореволюційні і радянські часи. Глибоко хвилював Горького образ радянської жінки. «Це ж диво- дивне, новий тип людини. І це потрібно показати», говорив він своїм співбесідникам.

В нещодавно опублікованій статті «Коли визріває задум» П. Панч яскраво змальовує бесіду з Горьким у 1935 р., під час якої в нього виник задум історичного романа «Гомоніла Україна»: «Олексій Максимович увійшов до кімнати з кованою попільничкою і мундштуком в одній руці і з роговими окулярами в другій. Ми сіли довкола круглого столу, і за декілька хвилин зав'язалась уже жвава бесіда про українську літературу, про народну творчість, про театр. У всіх галузях української культури Олексій Максимович був на диво широко обізнаний. А коли заговорили про історію України, він здивовано сказав:

- Чому ви не пишете історичних романів? Історія України, як ніяка інша, насичена героїчною боротьбою народу за своє національне і соціальне визволення, - і почав згадувати повстання під проводом Наливайка, Острянина, Хмельницького. Очі йому зробилися молодими, глибокими і такими променистими, що, здавалось, освітлювали все лице. А закінчив такими словами:

- Треба писати, обов'язково треба. Нехай люди знають, якою ціною виборювалась доля народу!

За вікном був похмурий день, дощ шарудів по шибках, а мені, - під впливом його слів, ввижався вже спалений сонцем степ, на ньому там били диких татар, Запорозька січ, сторожові маяки, гульбища шляхти по замках, безправні хлопи на панських ланах, козацькі чайки на Дніпрі, пожежі панських маєтків, битви, четвертовані гетьмани і благальні погляди змученого народу на північ до кревних братів-московитів».

¹ О. Корнійчук, Разом з життям, «Радянський письменник», К., 1950, стор. 58.

² Там же.

До середини 30-х років, між іншим, українська радянська проза майже не зверталась до тематики, зв'язаної з історичним минулим України, - на заваді тут стояли і буржуазні націоналісти, і вульгаризатори історії з антимарксистської «школи» Покровського, і озброєні дубинками спрощенці з числа раппівсько-вусппівських критиків, що вважали «втечею від сучасності» будь- яку спробу письменника зазирнути в минуле. Наполегливі поради Горького, його сміливі виступи на захист славних сторінок народної історії зіграли першорядну роль у самому народженні українського радянського історичного романа.

О. Копиленкові особливо запам'яталися слова Горького про те, як важливо використати досвід класичної української літератури в розвитку радянської сатири і гумору:

«Мені здається, що автори мало використовують гумор... Візьміть Карпенка-Карого, Кропивницького. Чому не написати такий веселий бурлеск, яким, скажімо, є «Енеїда», про наших ворогів? А хіба петлюрівська еміграція не дає скільки завгодно матеріалу для такого бурлеска?»

Іван Ле згадує, що Горький схвалив його намір написати роман з історичного минулого українського народу, назвавши цю тему «багатою і потрібною». Андрієві Головку Горький радив написати про нове українське село, про ріст його культури в радянський час.

Про те, як гостро підмічав Горький все нове і свіже в українській літературі, як допомагав він зростанню талановитих письменників України, свідчить його лист до Павла Тичини, написаний в 1927 р. Відповідаючи українському поетові, який надіслав йому збірку своїх віршів, Горький писав: «Знаю я Вас давно, мені багато і ніжно, - як він чудово умів говорити про людей, - розповідав про Вас М. Коцюбинський, читав деякі Ваші вірші... Потім я читав по-українському «Замість сонетів...» Нагадаємо, що Коцюбинський міг говорити Горькому про Тичину не пізніше 1912 р., коли молодий поет лише почав свій творчий шлях; як бачимо, пам'ять про новий талант, який прийшов в українську літературу, великий письменник проніс через багато років. З дальших рядків листа видно, що Горький цінив і підтримував прагнення Тичини до художнього новаторства. «Чи не думаєте писати прозу? Мені здається, що і тут Ви були б новатором», писав він.

Дружню підтримку передових українських письменників зустрічали різноманітні горьковські починання, які відіграли велику роль у згуртуванні літературних сил республіки навколо завдань соціалістичного будівництва. В створених за ініціативою Горького журналах «Наши достижения», «Дружба народов» і ін. взяли участь багато письменників України. Для більшості їх це був перший вихід на всесоюзну літературну трибуну. Розпочаті за ініціативою Горького, схваленою Центральним Комітетом партії, заходи по створенню «Історії громадянської війни», «Історії фабрик і заводів» мали значний вплив на тематику української радянської літератури 30-х років, в якій помітне місце посіли книги про. громадянську війну та індустріальне будівництво періоду перших п'ятирічок. Прислухаючись до закликів Горького, який високо підносив значення нарису, як одного з засобів «соціалістичної педагогіки», багато письменників України в роки п'ятирічок розпочинають плодотворну працю в цьому жанрі.

В творчій школі Горького українські радянські письменники вчились мистецтва високоідейної і пристрасної публіцистики, що активно втручається в життя. Під прямим впливом горьковського прикладу органічно сполучають художню творчість з публіцистичною діяльністю і Тичина, і Бажан, і Корнійчук, і Рильський, і Смолич, ї багато інших українських письменників. Горьковським світлом, нещадною горьковською ненавистю до імперіалістичної реакції і її прислужників пройнята полум'яна публіцистика Я. Галана.

Всією своєю діяльністю Горький зміцнював у свідомості українських літераторів «чуття єдиної родини», чуття нерозривної братерської єдності з культурою російського та інших народів Радянського Союзу. Звертаючись до українських письменників, Горький раз у раз підкреслював необхідність всебічного зближення з іншими національними літературами нашої країни, важливість взаємного ознайомлення шляхом безпосереднього зв'язку, перекладів, видання книг про братні культури та ін. Про це говорилося, наприклад, у листі Горького, який був оголошений на Першому з'їзді радянських письменників України: «Чи є нарис історії української літератури, а якщо ні, то чи передбачається написати такий? - з властивою йому діловитістю питав Горький. - Це дуже потрібно для нас, «північан», бо наша молодь нічого не знає про минуле України.

Треба взаємно обмінюватись знаннями минулого всіх союзних республік, треба, щоб білорус знав, що таке грузин, тюрк і ін., а всі інші знали, що таке українець, білорус, узбек, татарин і т. д. Правда?» ¹

Велетенська постать Горького давала натхнення передовим письменникам України в їх боротьбі за тісне єднання з соціалістичною культурою великого російського народу. Своєю творчістю, пройнятою ідеями дружби народів, своїми виступами проти всіляких проявів націоналізму і шовінізму великий пролетарський письменник подавав неоціниму допомогу і підтримку радянській громадськості України в справі розгрому запеклих ворогів народу,- буржуазних націоналістів. Нищівна критика Горьким декадентських творів націоналіста Винниченка, написаних в роки реакції і пізніше, багато в чому зберегла своє значення і в радянські часи: адже Винниченко одним з перших став застосовувати ті прийоми паплюження революції і її людей, якими пізніше, зокрема в 20-і роки, стали користуватися деякі літератори, чия свідомість була отруєна наклепницькими націоналістичними ідея ми. Численні виступи основоположника радянської літератури, спрямовані проти формалізму і натуралізму, нещадно били по всій літературній «методології» українського буржуазного націоналізму, який і не міг породити в мистецтві нічого іншого, крім антиреалістичних, декадентських течій і шкілок. І в довоєнні, і в післявоєнні роки письменники України, ведучи під керівництвом Комуністичної партії боротьбу проти ідеологічних перекручень в літературі, незмінно звертались до теоретичної і художньої спадщини Горького як до своєї гострої зброї.

¹ Цит. за «Літературною газетою» № 23 від 24 червня 1934 р.

Багатьма висловлюваннями українські письменники засвідчили глибокий вплив Горького на формування їх світогляду, творчого методу і стилю. Про це говорять літератори різних поколінь, різних творчих шляхів.

«Усе моє свідоме життя, з перших шкільних років, - розповідає Ю. Смолич, - було овіяне юнацьким закоханням у романтичну творчість Максима Горького, в його животрепетний реалізм, в його ідеї протесту і боротьби. Елементи для свого світогляду наше покоління - я говорю про його демократичну частину - черпало саме з творів великого «Буревісника» ¹ .

«Творчість Горького справила на мене особливо глибоке враження, - згадує про свої юнацькі роки П. Панч, - а саме його любов до знедолених, до людей праці, чия доля була й моєю долей» ² .

Іван Ле, згадуючи, як він в юнацькі роки, працюючи грабарем, прочитав разом з товаришами оповідання «Челкаш», що залишило глибокий слід в його пам'яті, говорить про значення Горького в своїй творчості:

«його твори збудили в мені жагу до письма, до творчості: вони мені стали основною школою, вони й зараз дають мені насолоду і натхнення. Пізніше, коли мені довелося зустрічатися з цією людиною, я завжди вважав себе щасливим від того» ³ .

В. Собко підкреслює, що Горький був для нього, як і для інших молодих письменників, яскравим прикладом в житті і творчості:

«Я прийшов до літературної праці з заводу, і Максим Горький був мені особливо близький і зрозумілий ще в ті часи, коли я тільки примірявся, ще не знаючи, як взятися за писання.

Приклад великого Горького, а особливо його висловлювання про почесну працю письменника, про великий письменницький обов'язок перед народом назавжди врізалися мені в пам'ять» ⁴ .

¹ Журн. «Вітчизна», 1951, № 5, стор. 19.

² Там же, стор. 23.

³ Іван Ле, Перша зустріч, «Літературна газета» від 23 грудня 1936 р.

⁴ Журн. «Вітчизна», 1951, № 5, стор. 15.

Український письменник М. Шумило говорить, що через Горького він глибше, повніше сприймає благородні традиції великої російської літератури:

«Багато чого з російської літератури, що мені довелось читати до знайомства з творами Горького і після, - потім стало сприйматись якось через Горького. Може, тому, що він увібрав наймогутніші традиції російської літератури, розпалив ще дужче вогнище совісті народної, якою жили всі великі світочі Росії» Кількість таких висловлювань можна б збільшити. Але найголовніше - простежити, хоча б на окремих прикладах, як відбилося засвоєння творчого досвіду Горького в художній практиці українських письменників, як живо і творчо сприймаються ними великі горьковські традиції, що допомагають умножувати успіхи української радянської літератури.

Простежуючи шляхи, якими йшло формування світогляду і творчості багатьох видатних письменників Радянської України, їх ствердження на позиціях соціалістичного мистецтва, можна з усією наочністю бачити, яке велике значення мав для більшості з них Горький - співець пролетарського гуманізму. Як ніхто інший, Горький стверджував в літературі ідеал справжньої любові до трудової людини - справжньої тому, що вона дійова і має своїм змістом не суб'єктивні добрі побажання, а реальну боротьбу за ліквідацію експлуататорського устрою і побудову комуністичного суспільства. Всім своїм корінням горьковський гуманізм зв'язаний з соціалістичною революцією, з теорією і практикою великого творця нового світу - Комуністичної партії.

Спираючись на творчу допомогу Горького, до глибокого усвідомлення гуманістичного змісту радянського ладу, - без чого неможливо зрозуміти і відобразити його поезію, його красу, - прийшли такі письменники старшого покоління, як П. Тичина, М. Рильський, І. Кочерга, М. Бажан та ін. Гуманізм Горького був для них, так би мовити, одним з внутрішніх «ключів» до цілісної комуністичної ідейності, до більшовицької партійності в мистецтві.

Значення Горького як вихователя нового гуманізму П. Тичина промовисто підкреслив у своїй статті «Людина» (1937 р.), присвяченій великому письменникові. В гуманістичному ідеалі Горького поета приваблює перш за все поєднання «класової ніжності» з непримиренною ненавистю до всіх ворогів трудового народу. Ось чому, як говорить автор, Горький потрібен - потрібен всім борцям за справу комунізму, як «тверда людина, непохитна, людина пряма, залізна і гуманіст пролетарський» ² .

¹ Журн. «Вітчизна», 1951, № 5, cтop. 26.

² Павло Тичина, Магістралями життя, «Радянський письменник», 1951, стор. 38.

В творчості самого поета ми бачимо, якою «живою водою» були для нього гуманістичні ідеї Горького. На ранніх етапах своєї

літературної діяльності Тичині довелось зазнати розслаблюючого, дезорієнтуючого впливу фальшивих ідеалів «надкласового» абстрактного гуманізму (збірка «Замість сонетів і октав»). Згодом (починаючи уже із збірки «Плуг», яка вийшла в 1920 р.) Тичина зумів не тільки перебороти шкідливі ілюзії дрібнобуржуазного псевдогуманізму, але й стати яскравим виразником нового, справді гуманістичного ставлення до світу і людей. Майже через всю його творчість, особливо в 30-х і 40-х роках, проходить ряд тем і мотивів, які свідчать про активну, наполегливу постановку вузлових проблем соціалістичного гуманізму. І тут важливо відзначити, що не тільки загальне вирішення цих проблем, але й самий характер їх постановки - бойовий, наступальний і водночас філософськи заглиблений - говорить про те, як багато дав поетові Горький.

Така, наприклад, тема «сталі і ніжності» в людині, характерна для Тичини - художника соціалістичного реалізму. Вона наявна не тільки в вірші «На одержання ордена», де в уста народу поет вкладає афористичну формулу: «Сталь і ніжність, любий мій, поєднать в собі зумій», не тільки в баладі «Федькович у повстанця Кобилиці», де легендарний народний герой розв'язує сумніви юнака-поета, вказуючи йому, що правда і краса - в нещадній боротьбі з ворогами трудящих, але і в багатьох інших віршах поета, зокрема в сталевих рядках його «Весни», написаної в один з найважчих періодів Великої Вітчизняної війни:

Умій помщатись! В час, коли танкет

а і танк ворожий гавкають в боях,-

чи ж до лиця заглиблення аскета

й пророчий сум в розширених очах?

Поет повинен наново родитись,

не тихо догорять, як та свіча, -

не тільки мудрістю в піснях світитись, -

а й буть свідомим свойого меча.

Закликаючи до органічного поєднання «сталі і ніжності» в душі радянської людини, поет спрямовує своє слово проти всіляких проявів споглядальності, м'якотілості, сльозливої «гуманності» - в ім'я перемоги справжньої, дійової любові до Батьківщини і всього трудового людства.

Тема «сталі і ніжності» прийшла в вірші Тичини з самого життя. Мільйони радянських людей в боях за перемогу революції, в героїці соціалістичного будівництва, в гострій боротьбі з класовими ворогами на власному досвіді пізнавали суть нового, пролетарського гуманізму як нероздільного злиття діяльної любові до трудової людини з грізною ненавистю до її ворогів. Цей багатий ідейний досвід сучасників, що став глибоко особистим, сердечним досвідом самого поета, Тичина й виразив своєю афористичною художньою формулою. Ми пригадуємо, звичайно, велику традицію, на яку він міг спиратися в класичній російській та українській літературах; пригадуємо віщі слова Некрасова про єдність дійової любові і ненависті, полум'яну проповідь Лесі Українки: «Що ж, тільки той ненависті не знає, хто цілий вік нікого не любив». Проте найближчим учителем Тичини в цій темі був саме Горький, бо саме Горький з небувалою силою утвердив у літературі XX ст. ідеали нового гуманізму, саме він найяскравіше оформив їх в естетичному і емоційному розумінні, досить сказати лише про знаменитий афоризм: «Коли ворог не. здається, його знищують», що його назавжди взяли до серця мільйони людей. Ось чому тему «сталі і ніжності» в творах Тичини можна в певному розумінні назвати «горьковською» темою, тобто однією з тих тем нашого часу, які Горький своїм генієм підніс на рівень найбільших тем світової літератури; в той же час це цілком «тичининська» тема, тема, яку український радянський поет глибоко виносив, пережив і зумів з неповторною оригінальністю висловити.

Горький допоміг Тичині, як і багатьом іншим письменникам, усвідомити антигуманістичну суть сучасного капіталізму і породженої ним реакційної буржуазної культури. Вплив горьковської ідеї про розклад особи на грунті буржуазного світогляду особливо відчутний у відомому вірші Тичини «Ходить Фауст по Європі», написаному ще на початку 20-х років. Сатирично зображений поетом сучасний буржуазний псевдо-Фауст - скептик і цинік, що кокетує з релігією, самовдоволений філістер - є типовим представником того духовного «міщанства», що його так глибоко і нещадно викривав Горький. Яскраво виявляється в цьому вірші і той історизм художнього мислення, якого Тичина, безумовно, вчився в Горького. «Завдяки міщанству ми прийшли від Прометея до хулігана»1, говорив Горький. Своєрідно розвиваючи цю думку, Тичина показує, що міщанство в науці і філософії прийшло від Фауста - до якого-небудь Шпенглера або Дьюї. Саме ім'я Фауст в застосуванні до пігмея, зображеного поетом, звучить гострим сарказмом, даючи відчути глибоке історичне зубожіння буржуазної культури. А справжній Прометей - його образ також є в цьому вірші! - виступає з молотком в руках, в робочій блузі; за ним стоїть вся буряна правда нового соціалістичного світу. Антитеза сучасного західного «Фауста» і Прометея у вірші Тичини ніби продовжує собою горьковську антитезу Міщанина і Людини; в той же час вона цілком оригінальна і за змістом - бо відображає нову історичну дійсність, і за формою - бо являє цікавий приклад самостійного творчого переосмислення класичних образів.

¹ М. Горький, Собрание сочинений в 30 томах, т. 26, стор. 78.

Прикладом того, як звернення до традицій Горького допомагає радянським письменникам гідно розв'язувати найскладніші творчі питання, поставлені нашою сучасністю, може бути прекрасна поема П. Тичини «Похорон друга». Звичайно, не може бути й мови про те, що поет у ній так чи інакше наслідував Горького або запозичував його образи, сюжети, колізії; безпосереднє джерело поеми - це героїка Великої Вітчизняної війни, зокрема безсмертної епопеї Сталінградської битви (поема написана в останні місяці 1942 року). Жива схвильованість автора вікопомними подіями тих днів відчувається в кожному рядку. Але піднестись до проникливого філософсько-історичного осмислення подій війни як битви за людину, дати глибоко переконливе оптимістичне розв'язання того трагедійного конфлікту, який лежить в основі поеми, Тичині багато в чому допоміг Горький - автор поеми «Людина» і казки «Дівчина і смерть». Саме ця лінія в творчості Горького - лінія, так би мовити, поетично-філософська - була найближчою Тичині, найближчою, можливо, з усієї літературної спадщини, коли він писав свій «Похорон друга».

Коли, завершуючи розвиток трагічної теми, в музиці тичининського реквієму звучить життєстверджуючий мотив:

Усе підводиться, встає, росте й

сміється.

І мертвому тобі - живих нас не

убить.. . -

ми пригадуємо пристрасні слова молодого Горького: «Так гордо шествует мятежный Человек - вперед! и - выше! все - вперед! и - выше!» ¹ Філософські роздуми Тичини в його реквіємі іноді звучать, ніби своєрідне сучасне продовження схвильованих роздумав Горького в його поемі «Людина». І тут, і там все обертається навколо одного й того ж: безнастанної і впертої боротьби Людини за свою свободу і щастя. І справді, хто не відчує подібності загальної «музики», близькості ідейного звучання і поетичного тону хоча б у таких, скажімо, уривках:

«Человек! Точно солнце рождается в груди моей, и в ярком свете его медленно шествует - вперед! и - выше! трагически прекрасный Человек!

Затерянный среди пустынь вселенной, один на маленьком куске земли, несущемся с неуловимой быстротою куда-то вглубь безмерного пространства, терзаемый мучительным вопросом - «зачем он существует?» - он мужественно движется - вперед! и - выше! - по пути к победам над всеми тайнами земли и неба» ² .

¹ М. Горький, Собрание сочинений в 30 томах, т. 5, стор. 368.

² Там же, стор. 362-363.

І кожен день, і кожну ясну годину

розгортається й закривається земля.

І перемелює вона в зубах людину,

як випадковая із хаосу змія.

Та ні, життя тримає строгу послідовність,

і що здається хаосом - є тонкий лад.

В історію поглянь: до боротьби готовність

одсвічує тобі од всіх її свічад.

Готовність стать на битву за свою свободу

народам гнобленим й безправному рабу.

В безсмертя не увійдеш, як не знайдеш броду,

щоб перебрести через правди боротьбу.

Усе міняється, оновлюється, рветься,

у ранах кров'ю сходить, з туги

в груди б'є,

замулюється мулом, порохом береться,

землі сирій всього себе передає.

Й сама земля - не є змія, а рідна мати,

яка тебе всякчас і носить і глядить.

Законів боротьби нікому не зламати,

законів материнства не перемінить ¹ .

І масштабність поетичних узагальнень, і загальний драматично-пафосний тон, не кажучи вже про головну думку - думку про те, що напружена боротьба за світлі ідеали людства є вищим законом людського існування («законом материнства», за Тичиною) - все це близько споріднює обидва твори, пройняті непохитною впевненістю в кінцевій перемозі Людини над усіма темними силами. І водночас - як багато свого, відмінного в обох поемах! Уже сама різниця між досить абстрактним образом Людини в ранній поемі Горького і чітким, точно окресленим поняттям радянського народу, яке розкривається в ряді конкретних людських образів (Ярослав, оповідач, Степан тощо) в поемі Тичини наче підкреслює всю історичну відстань між датами написання обох творів: 1903 і 1942!

Таке і є справжнє продовження традицій: з найбільшою наочністю воно виявляється в творчій самостійності і новаторстві - при всіх зримих і незримих нитках, що з'єднують майстра з його попередниками. І якщо письменник, спираючись на досвід Горького чи будь-кого іншого, зуміє дати повноцінну художню відповідь на хвилюючі питання свого часу - значить досвід попередників він засвоїв саме так, як належить митцеві-реалістові.

Наочним прикладом впливу Горького на ідейно-художній розвиток українських письменників є поема М. Бажана «Смерть Гамлета» (1932 р.). Це-твір етапний в творчій історії поета, твір, що ознаменував його остаточне ствердження на позиціях ленінської партійності в літературі. Спрямована проти буржуазного лжегуманізму, поема М. Бажана була написана під прямим впливом класичних горьковських памфлетів «З ким ви, «майстри культури»?», «Механічним громадянам» тощо. З великою силою викриваючи теорії «надкласовості» і «нейтральності» інтелігенції, намагання знайти «третій шлях», стати «над сутичкою», всіляке «роздвоєння» і гамлетизм, які на ділі стають дворушництвом, Бажан ніби аргументував поетично той «закон виключеного третього», про який Горький образно говорив у першій з названих тут статей, звертаючись до західних «майстрів культури». Полеміка з Достоєвським, яку веде поет у цьому творі, теж, як можна думати, генетично зв'язана з горьковськими виступами проти шкідливих, реакційних сторін творчості цього видатного письменника.

¹ П. Тичина, Вибрані твори, т. II, К., 1947, стор. 238-239.

Нема потреби нагадувати, що при всьому цьому поема Бажана - цілком оригінальний твір, породжений не абстрактними літературно-філософськими інтересами, а реальними потребами гострої ідеологічної боротьби, яка відбувалася тоді на Україні,- боротьби проти буржуазних націоналістів та інших ворогів радянського суспільства.

Можна простежити ідейно-художні зв'язки з Горьким і в подальшій творчості українського радянського поета. Так, у горьковській традиції написані Бажаном «Англійські враження». Вироблене в художній школі Горького загострене відчуття ходу історії допомогло поетові яскраво показати неминучість краху старого світу і перемоги зростаючих народних сил. Уміння Бажана в зовні простих фактах показати великий соціально-історичний зміст наочно розкривається в вірші «На шотландській дорозі». Стовп з написом «Private» («Приватна власність»), що так часто зустрічався поетові по дорогах Англії, став у його творі образом великої узагальнюючої сили: перед нами ніби проходить вся історія країни, яка уперлась на шляху до майбутнього в цей трухлявий стовп:

Як в підземеллі, тут болісно дихать

Гнилосним випаром старовини.

Обіч громадяться, мчаться в безвихідь

Тіні прадавніх століть. Ось вони -

Герцоги, лорди, дільці, фабіанці,

Ликів заверчений калейдоскоп,

Колом оточують в дикому танці

Стовп з чорним написом - «Private»... Стоп!

Цей вірш викликає в пам'яті не тільки відомі слова Горького про власність - «страшну і підлу богиню буржуазного світу», але й незрівнянне горьковське вміння художньо аналізувати факти, розкривати в них діяння великих історичних закономірностей, підноситись від рядового, повсякденного до великих філософських узагальнень. Разом з Фадєєвим, Леоновим («Російський ліс»), Тичиною та ще деякими радянськими письменниками Бажан, здається нам, своєрідно розвиває в сучасній літературі ту настанову на вагому соціально-історичну «філософічність», що так властива була всій творчості Горького.

Гуманістичний пафос Горького надихає українську радянську літературу в її боротьбі за мир і свободу народів, в ідеологічному наступі на імперіалістичну реакцію. Поряд з Тичиною і Бажаном, про яких уже говорилося, горьковські традиції в цьому напрямку успішно продовжують і Корнійчук, і Василевська, і Рильський, алишко, і Первомайський, і багато інших письменників України.

Творче застосування принципів і прийомів, вироблених у художній школі Горького, плодотворно позначилось на бойовому, партійно-пристрасному романі С. Тудора «День отця Сойки» - творі, що глибоко викриває католицько-уніатську реакцію.

Творчість О. М. Горького С. Тудор здавна знав, любив, уважно вивчав і пропагував на західноукраїнських землях. Як відзначають дослідники, ще в 30-х роках, редагуючи революційний журнал «Вікна», він ретельно конспектував статті Горького з питань літератури; багато його записів дано під рубрикою «Горький про літературну техніку»; є тут і горьковські висловлювання про типове в літературі. Пізніше, вже після возз'єднання західноукраїнських земель з УРСР, С. Тудор написав наукову доповідь «Погляди М. Горького на літературу» ¹ .

В розпалі роботи над «Днем отця Сойки» (1936 р.) С. Тудор написав статтю про М. Горького, яка в чернетці називалась «Человек человеков». З рядків цієї статті видно, яке велике враження справив на Тудора геніальний твір Горького «Життя Клима Самгіна»: за епічною широтою він порівнював його з великою російською рікою. «Пам'ятаєте ту могутню течію, що спокійно, величною масою пливе, ледве вміщаючись у своїх берегах,- пам'ятаєте «Жизнь Клима Самгина»? Така правдива Волга - між струмками й річками літературної творчості... Якщо не захлинетесь у тому вирі і, вибулькнувши на плесо, попливете знову вниз, чуєте спокійну й віддану радість його руху, немов хвилі цієї Волги були повітрям ваших легенів, а верхівні її джерела - джерелами вашого власного життя.

Ввійшли ви тоді в найглибше зіткнення з мистецтвом: коли ваше конкретне життя сплітається з долею героїв «Жизни Клима Самгина», ніби було видумане творцем-письменником, а видумані герої «Жизни Клима Самгина» входять у реальність вашого життя, немов були живими, з крові й кості сучасниками ваших днів» ² .

Саме з «Життям Клима Самгіна» й перегукуються досить відчутно сторінки «Дня отця Сойки».

Чому С. Тудор відчув внутрішню необхідність черпати з цієї художньої «Волги», дихати її повітрям, пишучи свій роман? Тому, що сам задум письменника, самі принципи типізації життєвих явищ, обрані ним, вели його до Горького, зокрема до його геніальної епопеї. Головне в задумі С. Тудора - розкрити класовий зміст «духовної» діяльності отця Сойки, показати власницький виворіт його святеницької проповіді, оголити все непривабливе життєве коріння його найтонших філософських вивертів. Для цього треба було досконало оволодіти зброєю соціально-філософського і соціально-психологічного художнього аналізу, треба було навчитись, зовсім не перетворюючи своїх героїв на шіллерівські «рупори ідей», зображувати їх у всій життєвій повноті як носіїв певної класово обумовленої ідеології. А хто ж з усіх класиків новітнього реалізму міг повчити цього краще за Горького - автора незрівнянного «Життя Клима Самгіна»!

¹ Б. Буряк, Служение народу, «Советский писатель», М., 1955, стор. 59, 112-113.

² С. Тудор, Вибране, «Радянський письменник», К., 1949, стор. 362-363.

Істотна близькість романа Тудора до горьковської епопеї аж ніяк не лежить на поверхні; навпаки, в очі читачеві перш за все кидається різка формальна відмінність між обома творами. Сухувата раціоналістична манера Тудора, що так часто захоплюється безпосередньою «діалектикою думки», виглядає, здавалось би, повного протилежністю чудовій реалістичній пластиці Горького: там, де Горький дає живі сцени, портрети, надзвичайно характерну мову персонажів, - Тудор нерідко вдається до прийомів історичного трактату або памфлета (що, до речі, іноді обтяжує і засушує його роман). Нема в романі Тудора і тієї багатолюдності, що є такою характерною для горьковської епопеї. При всьому цьому ясно, що письменник, працюючи над «Днем отця Сойки», багато чого використав і з досвіду автора «Самгіна». Якщо Горький всю силу свого генія спрямував у «Самгіні» на вкриття буржуазного індивідуалізму, дворушництва і зрадництва, що прикриваються машкарою мнимої «безпартійності» і «надпартійності», то Тудор прагнув художньо викрити всю мерзенність буржуазного власницького хижацтва, яке воює зброєю релігії, зброєю католицизму.

Як у «Самгіні», так і в романі Тудора на першому плані - завдання ідеологічного викриття ворога; саме в цьому «Життя Клима Самгіна» було для Тудора одним із блискучих зразків. Своєрідність романа Тудора, його новаторське значення в українській прозі, до цього часу майже не відзначене критикою, в його філософській насиченості, в глибокому інтересі до ідеологічних відображень класової боротьби в нашу епоху. Письменник прагне всебічно дослідити ідейно-психологічні риси ворога, показати найбільш витончені, найбільш підступні прийоми і засоби його «духовної» боротьби проти соціалістичної революції.

Як і Горький, Тудор зображує свого «героя» зсередини, невідступно стежачи за його реакціями на зовнішній світ і насамперед на події соціально-політичного життя. І тут ми бачимо, як успішно вчився Тудор у Горького майстерності соціальної типізації, як уміє він викривати класову природу найрізноманітніших дій, думок і спонукань отця Сойки. «Холодний, як лід, калькулятор і загарбник», що перебрав у спадок від батька-куркуля і діда-контрабандиста шалену пристрасть до наживи, Сойка вірний собі і на церковному амвоні, в побуті і в своєму ставленні до різних «філософій» і теорій: чіткий принцип - «що на цьому можна заробити» рухає всіма його вчинками. В бога він не вірить, безглуздя Церковних догматів добре розуміє, однак, незважаючи на все це, він переконаний проповідник, можна сказати, «поет» католицької ідеї, бо бачить в ній зручне знаряддя для захисту свого ладу від соціалістичної революції. Читаючи роман, ми наочно бачимо, кому і як служить католицизм з усією його «духовною» зброєю.

Звичайно, отець Сойка багато чим відрізняється від Клима Самгіна. Коли вже звертатись до «персональних» уподібнень, то найшвидше він - митрополит Шептицький, що діє в масштабах одної парафії, і це найкраще доводить творчу самостійність Тудора, який зумів «зробити тип» з реального, живого ворога. Але є у Сойки і деякі спільні риси з Самгіним, і джерело їх не тільки в життєвій спорідненості цих типів, але і в тих горьковських прийомах соціально-психологічного аналізу, якими користується український письменник. Як і Самгін, Сойка весь час перебуває в стані внутрішньої оборони; він, так би мовити, веде тривалий філософський і практичний диспут з науковим соціалізмом, з прогресивними народними силами, і ця суперечка, як ми бачимо, безнадійно і неминуче ним програється. Ця обставина визначає всю композицію романа. Відомо, що Тудор вважав за потрібне підкреслити в романі і такий важливий факт, як намагання сучасної реакції так чи інакше «пристосуватись» до марксизму, використати його з метою боротьби проти нього. В тому, з якою художньою сміливістю письменник показав ватіканського мракобіса, що вивчає діалектичний матеріалізм для того, щоб «спростувати» його, відчувається певна опора на творчий приклад Горького: адже початок подібного «вивчення» передової теорії поклав саме. Клим Іванович Самгін. І цікаво, що коли Самгін може протиставити історичній правді Кутузова тільки своє «Не хочу», то точнісінько так і Сойка, упевнившись в незаперечній істинності марксистського вчення, істерично вигукує: «Не сміє бути! Так не сміє бути!» - нічого іншого він не може протиставити нашій правді. Ця фраза, до речі, стає в романі Тудора таким же рефреном, як і знамениті окремі фрази, що повторюються в епопеї Горького.

Як бачимо, вдумливе використання досвіду Горького, особливо його неперевершеної майстерності в галузі соціально-психологічного аналізу, допомогло Тудору створити високоідейний оригінальний твір, який багато чим поповнює і поглиблює наше розуміння сучасної дійсності.

Образ нової людини - творця комуністичного суспільства - є центральним образом багатонаціональної радянської літератури.

Горький перший дав російській і світовій літературі високохудожній образ нового позитивного героя - революційного робітника, виразника соціалістичного ставлення до життя. Всією своєю творчістю великий письменник виховував нову людину - борця і діяча, - прищеплюючи їй пристрасну ненависть до буржуазного світу і його психології, до всієї «куряви і бруду вікового насильства» ¹ .

На перших етапах розвитку української радянської літератури, зокрема її прози, найважчою і найскладнішою для молодих письменників України була саме проблема позитивного героя, в якому б знайшли правдиве втілення риси передового радянського робітника, селянина, інтелігента. Навколо питання про героя, про шляхи і засоби його відображення в літературі йшла гостра боротьба. Буржуазно-націоналістичні літератори намагались зробити таким «героєм» людину, далеку від народу, роздвоєну, охоплену всілякими сумнівами і хитаннями, а то й прямо ворожу радянському ладові. В творчості окремих письменників давала себе знати ідеалізація стихійності, яка заважала правдивому показові людей революції. В цих умовах опанування досвіду російської літератури, насамперед досвіду Горького і інших зачинателів соціалістичного реалізму, поряд з використанням прогресивних національних традицій, мало для радянських письменників України особливо велике, життєво важливе значення. По цьому шляху і йшли українські письменники.

Характерний приклад А. Головка, чия творчість відіграла значну роль в становленні української радянської прози. Головко - продовжувач реалістичних традицій таких видатних майстрів української класичної прози, як Панас Мирний, Коцюбинський разом з тим його твори свідчать про пильне навчання автора в Горького та інших майстрів соціалістичного реалізму.

Сила кращих творів Головка, написаних в 20-х роках, полягає в тому, що вони правдиво показують, як відбувалось становлення нової, радянської соціалістичної психології трудящого селянства - союзника робітничого класу. Коли окремі письменники в той час були схильні перебільшувати силу віковічної косності, силу власницького інстинкту в свідомості селянина-трудівника, приходячи, внаслідок цього, до невірних, песимістичних висновків; коли дехто грішив, з другого боку, романтизацією селянської «стихії», - то Головко був у числі тих художників, хто зумів проникливо зобразити ріст нових, передових сил радянського села ще в передколгоспні роки. Герої його оповідань і повістей не тільки гаряче вірять в нове життя, але й будують його на ділі. Письменникові удалось добре підкреслити в них силу розбудженої свідомості, високу людську гідність трудівників, устремління в майбутнє, тобто саме ті риси, які споріднюють їх з героями Горького.

Слідування горьковським традиціям допомогло А. Головкові одним з перших створити в українській літературі яскравий образ комуніста, змальованого в органічній єдності його громадських і особистих рис (роман «Бур'ян», 1927 р.). Більшовик Давид Мотузка у жорстокій боротьбі з куркулями, переродженцями, бандитами виявляє не тільки мужність, сміливість і стійкість, але й нeабиякі якості організатора-масовика, пропагандиста, справжньої «людини для людей». Це людина, яка вміє переконувати і вести за собою масу, як це вміють робити Павло Власов, Степан Кутузов, герої Фурманова і Фадєєва.

¹ М. Горький, Собрание сочинений в 30 томах, т. 26, стор. 418.

В критиці вже не раз відзначався вплив горьковського романа «Мати» на одноіменний роман А. Головка.

Творчість Горького з його незрівнянним умінням проникати в «третю дійсність» - майбутнє, з його уславленням соціалістичного ідеала була для українських радянських письменників великою підтримкою в боротьбі проти всіляких спроб націоналістичної романтизації минулого, проти спроб повернути голову героєві «трішки назад», як висловився в одному з своїх виступів О. Корнійчук. Адже ту філософію відсталості, пасивності, консерватизму, хутірського спокою, яку проповідували окремі національно обмежені літератори, Горький заперечував і викривав всім змістом своїх творів.

В міру дальшого зміцнення української літератури на позиціях соціалістичного реалізму в ній все яскравіше і повніше вимальовується образ героя нашого часу - передової радянської людини.

В позитивних героях таких творів української літератури, як «Загибель ескадри», «Платон Кречет», «Фронт», «Макар Діброва», «Крила» О. Корнійчука, «Вершники» Ю. Яновського, «Десну перейшли батальйони» О. Десняка, «Дніпро» Н. Рибака, «Цілях на Київ» С. Скляренка, «Вісімнадцятирічні», «Світанок над морем» Ю. Смолича, «Прапороносці» і «Таврія» О. Гончара, «Велика рідня» М. Стельмаха, «Юрко Крук» П. Козланюка, «Прощайте» і «Береза» О. Гаврилюка, «Запорука миру» і «Стадіон» В. Собка, «Молодість» О. Бойченка, «Генерал Ватутін» Л. Дмитерка, відбився живий «соціалістичний досвід» нашого часу, досвід самих письменників і їх сучасників. В своїй більшості це твори, позначені самобутньою художньою індивідуальністю їх авторів, відмінні один від одного за стилем, манерою письма.

І разом з тим в багатьох з них ясно видно спадкоємний зв'язок з творчістю Горького, прагнення авторів активно продовжувати і розвивати горьковські традиції.

Читач бере в руки, наприклад, невелику за обсягом книгу вибраних творів О. Гаврилюка, письменника, чиє власне життя гідне того, щоб про нього писати поеми і романи. Навіть не знаючи про те, як автор в житті любив Горького, як учився в нього і пропагував його творчість ¹ , він, наш читач, може сказати: «Так, це співзвучно. Горькому!» Коли в прекрасному оповіданні «Прощайте» - першому оповіданні письменника, написаному ним в 18 років (і вже у в'язниці!), - ми читаємо передсмертні слова комуніста, звернені до його суддів і катів: «Самі ж мусите признати, що не боротися з такими людьми і бути чесним не можна...

¹ Є свідчення, наприклад, що твори М. Горького Гаврилюк часто читав уголос в гуртку революційної молоді.

І лише тепер я буду спокійнішим, ніби склав на інших свій обов'язок. Зробив у боротьбі з вами усе, що міг, віддаю, що маю останнє,- життя... Моє сумління перестає мені робити докори, що я терплю вашу присутність на землі» ¹ , - ми віримо, що такі слова у відповідних умовах міг би проголосити Павло Власов. Це його пафос, його героїзм; навіть стиль мислення героя «Прощайте» - сувора простота, під якою клекоче внутрішній вогонь, - чимсь нагадує монологи горьковських героїв. І в той же час цілком ясно, що ні про яке літературне наслідування тут не може бути й мови - цей твір писався, так би мовити, самою біографією письменника. В чому ж річ? У тому передусім, що Гаврилюк, вся особистість якого складалась в революційній боротьбі, органічно сприйняв високий ідеал людини-борця, пролетарського революціонера, натхненним співцем якого був Горький. Гаврилюк виховував у самому собі горьковські якості, і тому герої його автобіографічних творів такі близькі внутрішньо до улюблених героїв Горького при всій відмінності їх конкретних індивідуальних рис.

Потрібна була справді горьковська любов до людини-борця, щоб повість про «Березу» - страшну фашистську катівню в панській Польщі - перетворити, як це зробив Гаврилюк, в гімн залізній стійкості і силі пролетарського революційного колективу. Знову-таки найкраще сказати про це словами автора:

«У великому сегрегаторі Берези відвіювалось все слабке і м'якотіле. -Декларанти звільнялися, заледве пролетівши крізь Березу, а гартована сталь пролетаріату марширувала полями Берези, між пішими і кінними поліцаями, поміж кулеметами й муштрованими собаками-вовками - безборонна і змучена, але незламна, непохитна й. грізна, виконуючи всі накази, а однак найбільш непокірна» ² .

Безпосередня художня близькість до «Пісні про Буревісника» і «Пісні про Сокола» ясно відчувається в цікавому творі Гаврилюка - «Поемі про петлю», написаній своєрідною ритмічною (і римованою) прозою. Малюючи знедолену людину, кинуту на саме «дно» капіталістичного суспільства, автор закликає всіх подібних до його героїв перетопити відчай на волю до боротьби, в горьковському дусі прославляє «буття як діяння».

¹ Олександр Гаврилюк,Вибрані твори, «Радянський письменник», К., 1949, стор. 137.

² Там же, стор. 110.

Герої основних творів Гаврилюка - свідомі робітники і селяни, стійкі борці за справу соціалізму, люди, які кожним кроком стверджують свій девіз, - «високо тримати революційну честь». Але Гаврилюк - продовжувач традицій Горького не тільки за цими, ясно видимими, ідейними ознаками, але й за глибинними художніми принципами, яких він дотримувався. Ми маємо на увазі перш За все широку гуманістичну концепцію, властиву його найбільш зрілим творам. Глибока дума про людину, про народ звучить, як пісня, в його повісті і багатьох оповіданнях так, як звучала вона в творах Горького. Навіть в ті моменти, коли свідомість людини потьмарюється від катувань, ми чуємо з вуст героя «Берези» разючі слова: «Рахуй, хлопче. Це доля твого класу. Це чаша твого народу, його мірка. Раз!.. Два!.. Три!» Все, про що б він не писав, Гаврилюк зводить в кінцевому підсумку до поняття людини, до її образу в широкому розумінні слова, послідовно протиставляючи соціалістичний, пролетарський принцип людини підлому антигуманізмові буржуазної реакції. Це надає кращим творам письменника і справжньої філософської масштабності, і великої людської повноти почуттів і переживань. Ось чому Гаврилюк, створюючи в Березі Картузькій свою поему, міг з такою проникливістю писати в ній про кохання:

Нас любов з шляху честі не зводить,

Нам на крилах вагою не висне:

Спів любові, як пісня свободи,

Ясна й горда, кривавляча пісня.

Тільки якому-небудь літературному сухареві й педантові могла б показатись дивною і недоречною ця життєлюбна «інтимна» лірика в творі, що змальовує жахи фашистського застінка... І вся творчість Гаврилюка - блискучий доказ того, що справжня ідейна повнота є одним з найголовніших чинників, які надають художнім образам письменника такої повноти людської, життєвої, емоціональної... Це - явище, над яким варто замислитись і письменникам, і теоретикам літератури, бо, може, саме в ньому найкраще виявляється вся сила традицій, що йде від основоположників соціалістичного реалізму, - традицій горьковських і маяковських!

Любов до нової людини, вирощеної радянським ладом, до героїв народної боротьби за комунізм естетично дуже яскраво виражена в кращих творах О. Гончара. Тема торжества нового, соціалістичного начала в свідомості людей - центральна тема творчості письменника; особливо повно розкривається вона в «Прапороносцях». Гончар, можна сказати, по-горьковськи милується радянською людиною-героєм; це «милування» треба рішуче відрізняти від зовнішнього прикрашування, від пісної ідеалізації, - і тому його твори сповнені такої внутрішньої теплоти і поезії.

Серед літературних учителів Гончара, очевидно, на першому місці слід поставити Коцюбинського - в розумінні деяких рис індивідуального стилю, прийомів «мовної обробки матеріалу». І разом з тим безумовний наступницький зв'язок єднає його, як і багатьох радянських письменників, з Горьким і передусім з горьковською революційною романтикою, що входила складовою частиною в творчий метод великого письменника.

Коли говорять про романтику Горького - мають на увазі звичайно його ранні твори, його «Сокола», «Буревісника» тощо. Що ж до пізнішої творчості письменника, то вона нерідко висвітлюється так, начебто в ній уже й не було ні внутрішнього романтичного елементу, такого характерного для Горького взагалі, ні окремих творів, цілком пройнятих високим романтичним пафосом. А тимчасом хіба не є зразком такого романтизму, що постає на цілком певній реалістичній основі, «чудові», як назвав їх В. І. Ленін, «Казки про Італію»? В цьому циклі, показуючи, як підносить і звеличує рядових робітників ідея соціалізму, Горький, можна сказати, з особливим блиском застосовує свою естетику «милування людиною», романтичного «розцвічування» всього прекрасного, що є в ній.

«Розцвічування» і «прикрашування» всього хорошого, що є в позитивному герої, про яке Горький говорив, до речі, саме в зв'язку з «Казками про Італію», нічого спільного не має з лакуванням героя, з навмисним «підніманням» його над масою, над «грішною дійсністю» взагалі. Мова йде по суті про перебільшення, про романтичне згущення фарб, на яке має право кожний художник, якщо таке перебільшення допомагає сильніше, яскравіше виявити життєву правду - без шкоди для будь-якої з її істотних сторін. Образи, створені шляхом такого перебільшення (якщо вони дійсно правдиві і художні!), мають таке ж право на існування в нашому мистецтві, як і всякі інші образи. Не біда, якщо це будуть образи по-справжньому ідеальні, ідеальні не в розумінні поганенької дидактичності і умоглядності (цю «ідеальність» наша література рішуче відкидає), а в розумінні повноти і яскравості втілення в них кращих якостей нової, соціалістичної людини; «не визнавати» такі ідеальні образи (а до цього договорювались, наприклад, деякі учасники дискусій про позитивного героя) - чим це краще від «невизнання» права радянської літератури, скажімо, на образи негативні?! І якщо дехто з наших письменників і критиків посилено обстоює чеховську манеру, яка може і повинна жити в нашій літературі, то тим більше це слід сказати щодо манери Горького, в тому числі й тієї, в якій написані «Казки про Італію».

Горьковську романтичну традицію, про яку можна говорити в зв'язку з «Казками», органічно сприйняв і розвиває, як нам здається, О. Гончар. Горьковська ідейно-емоціональна «настроєність», вироблена в талановитого радянського письменника всім його вихованням, виявляється в світлому, сонячному ліризмі його творів, у вмінні художньо передати все високе, героїчне, дійсно благородне, властиве передовій радянській людині, в глибокому поетичному відчутті «третьої дійсності» - майбутнього.

Нема ніяких підстав, звичайно, зближувати «Прапороносці» з «Казками про Італію» чи іншими творами в розумінні літературної залежності перших від других. І все ж своїм романтичним спрямуванням, своїми гарячими поетичними фарбами твір Гончара змушує згадати горьковські «Казки». Спільне між ними - це романтично схвильована поезія прекрасного в людині, прекрасного, що розкривається для Гончара в самовідданому служінні Батьківщині, у високій патріотичній свідомості радянських людей.

Питання про розвиток горьковських традицій в зображенні провідних, позитивних начал народного життя, в тому числі й традицій, зв'язаних з революційною романтикою Горького, сьогодні є одним з особливо актуальних для нашої літератури. Звернення до творчого досвіду родоначальника радянської літератури ще і ще раз спростовує хибні уявлення тих письменників, які, впадаючи в шкідливі крайності, лакують дійсність або ж бачать основне завдання в зображенні лише негативних явищ нашого життя.

Удачею всієї української прози є образи позитивних героїв у романі П. Козланюка «Юрко Крук», значною мірою - у «Великій рідні» М. Стельмаха. Любовний показ того, як розвивається характер людини-трудівника, як формується він у взаємодії з історичною дійсністю, становить найбільш визначну рису цих творів. Характери їх героїв цілісні, яскраві, багатогранні - справжні народні характери. І коли, наприклад, свого часу П. Козланюк в зображенні західноукраїнської дійсності початку нашого століття багато чому вчився, зокрема, у Стефаника, у Франка, то в переконливому показі того, як особистість героя формується його «опором навколишньому середовищу», опором буржуазному світові, він, без сумніву, продовжує традиції Горького. Показати, як це зробив Козланюк, всі кривди і поневіряння, що їх зазнали трудящі в умовах тогочасної галицької дійсності, і водночас так переконливо зобразити наростаючу силу народу, його життєлюбство, оптимізм, волю до боротьби, невмираючий гумор, душевну красу - міг, справді, лише письменник горьковської школи.

Позитивний герой Горького - завжди борець, що виступає як дійова сила в гострих соціальних конфліктах. Своїми творами великий письменник вчить художнього пізнання дійсності в її історичному рухові, розвитку, в розкритті реальних суперечностей. Правдиво, з усією життєвою наочністю показуючи зіткнення характерів, їх складні взаємовідносини, Горький завжди вмів глибоко розкривати соціально-політичну суть цих зіткнень.

Одним з тих українських письменників, що органічно засвоїли цю сторону естетики Горького, є О. Корнійчук, його творчість - гостро конфліктна, і конфлікти, що їх малює письменник, відображають реальні і значні суперечності епохи. Часто-густо своїми творами Корнійчук художньо відкриває нові конфлікти, які виникають в нашій дійсності, показуючи разом з тим і шляхи розв'язання цих конфліктів. Такими відкриттями більшого чи меншого значення були і «Платон Кречет», і «В степах України», і «Фронт». Позитивні герої драматурга тим і правдиві, що вони діють в обставинах реальних, життєвих суперечностей, що вони переборюють реальні труднощі, борються з противниками, яких іноді нелегко перемогти, - згадаємо хоча б конфлікт Огнєв - Горлов. Але найголовніше, на що хочеться звернути увагу, - це те вміння, з яким письменник виявляє в зображуваних ним ситуаціях зіткнення протилежних поглядів, ідей, точок зору, за якими стоять ті чи інші соціальні сили. При всіх художньо-стильових відмінностях, які відрізняють п'єси Корнійчука від п'єс Горького (а вони досить значні, бо як художник Корнійчук зростав в іншій школі - школі Гоголя, Тобілевича, Кропивницького), - в них яскраво розвинений той принцип, який становить найважливішу рису горьковської драматургії, а саме: принцип ідеологічної колізії, боротьби різних світорозумінь. В конфліктах між Платоном і Аркадієм, Часником і Галушкою, Огневим і Горловим, Дібровою і Кругляком, Ромоданом і Дремлюгою перед нами наочно постає зіткнення різних світоглядів, різних життєвих принципів, втілене в зіткнення характерів (саме характерів, а не безплотних «носіїв ідей»!). Одним з найближчих вчителів радянських драматургів у цьому відношенні є саме Горький, до чийого досвіду ще треба і треба звертатись драматургам, письменникам, критикам. І коли в творах окремих наших драматургів доводиться натрапляти на нерозробленість і неясність конфліктів, на відсутність їх чіткого ідейного осмислення, то важливість пильного вивчення письменниками горьковського досвіду постає з особливою переконливістю.

Велике значення для всіх радянських письменників мають глибокі думки Горького про шляхи художнього зображення соціалістичної праці, горьковське положення про те, що праця, взята як творчість, є основним героєм нашої літератури. І хоч українська література має в цій галузі певні досягнення, треба все ж сказати, що деякі з теоретичних положень, порад і побажань Горького ще не осмислені, не усвідомлені як слід, а головне, практично не реалізовані нашими письменниками, а також критиками. Нема сумніву, що українські письменники, допомагаючи партії і народові у вирішенні найважливіших завдань господарського і культурного розвитку нашої країни, будуть частіше і плодотворніше «радитися» з Горьким, звертатись до його художньої і теоретичної спадщини.

У своїй доповіді на Першому Всесоюзному з'їзді радянських письменників Горький говорив:

«Основним героєм наших книг ми повинні обрати працю, тобто людину, яка організовується процесами праці, що озброєна у нас всією могутністю сучасної техніки, - людину, яка в свою чергу ^Ł організовує працю легшою, продуктивнішою, підносячи її до ступеня мистецтва. Ми повинні вивчитись розуміти працю як творчість» ¹ .

Це положення істотно збагатило і розширило наші естетичні поняття, з великою силою підкресливши, що поза сферою праці в широкому розумінні - нема людини, нема сучасного героя. Воно и сьогодні допомагає нам в боротьбі проти рецидивів суб'єктивно-ідеалістичних поглядів, які виявляються у спробах показати літературного героя поза працею, поза суспільно-історичною діяльністю, обмежити коло його інтересів лише питаннями побуту, абстрактної «моралі», всілякими відірваними від соціального життя «проблемами». «Саме в труді, і тільки в труді велика людина», писав Горький. З другого боку, нема нічого більш далекого від горьковської естетики, ніж антихудожнє «розчинення» людини - основного предмета мистецтва - у виробничому процесі, коли вузька технічна або господарська проблема стає для автора самоціллю, затуляючи собою великі суспільні, ідейно-психологічні питання. У своїх творах великий пролетарський письменник дав чудові образи людей праці, показавши, як ставлення до праці в кінцевому рахунку формує людську особистість, - і в цьому глибоке повчальне значення його досвіду для всіх радянських літераторів.

¹ М. Горький, Собрание сочинений, т 27, стор. 320.

Приклад Горького вчить українських письменників краще й повніше висвітлювати в своїх творах життя, працю, боротьбу всього радянського народу і, зокрема, славного робітничого класу. В українській радянській літературі робітничій тематиці присвячено ряд творів П. Панча, Івана Ле, О. Корнійчука, Я. Баша, В. Собка, але вони далеко не заповнюють відчутної прогалини, що створилась протягом років у цій галузі. Горьковський інтерес і увага до робітничого життя, горьковське відчуття поезії індустріальної праці, озброєної найновішою технікою, - ось що, нам здається, слід наполегливо виховувати в собі багатьом письменникам.

Горький - учитель українських письменників у питаннях літературної мови і стилю, Горький - вимогливий художник слова, на досвіді якого всі радянські письменники опановують секрети майстерності, - всі ці теми вимагають докладного висвітлення в роботах, які ще мають бути написані.

Освоєння досвіду Горького мало і має велике значення для розвитку всього нашого мистецтва. Разом з тим багатонаціональна радянська література, відображаючи соціальну дійсність, що неухильно розвивається і йде вперед, невпинно збагачується новими образами, темами, мотивами, яких не було і не могло бути в її попередників і зачинателів. Творчий колектив радянських письменників, спираючись на досвід корифеїв радянської класичної літератури, безнастанно приумножує багатства, створені ними,- і саме в цьому й полягає справжнє продовження традицій.

Багатогранні зв'язки Горького з українськими письменниками, його вплив на українську літературу, простежені тут лише на окремих прикладах, є живим підтвердженням сили і нерушимості російсько-українського духовного єднання. І в цьому єднанні, в тісних творчих зв'язках з усіма літературами братніх соціалістичних націй - запорука дальших успіхів і розквіту української радянської літератури на шляхах служіння народові - будівникові комунізму.