Українська література - статті та реферати

Робота над повістю Т. Г. Шевченка «Художник» у 8 класі

М. О. Костенко

У творчості Т. Г. Шевченка видатне місце займають повісті, написані російською мовою. На їх вивчення у 8 класі відводиться 2 години: одна - на загальний огляд і одна - на більш детальний аналіз повісті «Художник».

Як показує досвід, протягом навчального року учні не встигають прочитати всі повісті. Тому читання цих творів слід організувати заздалегідь, в канікулярний час. Напередодні вивчення біографії Шевченка доцільно дати завдання вдруге перечитати автобіографічні місця повістей (принаймні вступ до «Княгині» і першу частину «Художника»). Це сприятиме грунтовному засвоєнню біографії великого поета, підготує учнів до сприймання характеристики повістей. Повість «Художник» неодмінно перечитується знову перед її вивченням, причому учням можна дати такі завдання:

1. Скласти план автобіографічної частини повісті.

2. Пояснити у словничках незрозумілі слова.

3. Продумати відповіді на запитання: а) Чому в другій частині повісті автор відступив від автобіографічного викладу? б) Яка причина загибелі художника?

Перше і друге завдання перевіряється перед аналізом повісті, останнє - краще розв'язати разом з учнями в ході розповіді.

Аналіз повісті «Художник» можна побудувати за таким планом: 1. Тема повісті. 2. Характеристика образів. 3. Художнє узагальнення явищ кріпосницької дійсності. 4. Ідея повісті. 5. Художні особливості повісті. 6. Зв'язок повістей Шевченка з традиціями російської прози 30-40-х років XIX ст.

На уроці доцільно використати репродукції з картини Г. Меліхова «Молодий Шевченко у Карла Брюллова», з автопортрета молодого Шевченка, з портретів Брюллова, Штернберга та Сошенка. Враховуючи те, що за урок доведеться подати великий матеріал, необхідно до мінімуму скоротити перевірку домашнього завдання, а закріплення, по можливості, провести в процесі розповіді. З метою економії часу тему уроку і план подачі нового матеріалу бажано записати на дошці-раніше.

Вивчення повісті «Художник» є логічним продовженням попереднього уроку огляду інших повістей. Тому його слід починати з короткого вступу, в якому підсумовуються з'ясовані під час перевірки домашніх завдань питання і пов'язується вивчене з новим.

Повість «Художник», як і вся творчість Т. Г. Шевченка, є гнівним обвинуваченням самодержавно-кріпосницького ладу, який морально і фізично калічив людей, прирікав їх на передчасну загибель.

Темою повісті «Художник» є змалювання трагічної історії талановитого юнака-художника, який гине в умовах кріпосницького суспільства.

Перед класом ставляться запитання, якими остаточно з'ясовуються автобіографічні елементи повісті і встановлюється, що, починаючи із знайомства художника з Пашею, дальша історія життя головного героя є художнім вимислом автора.

Вчитель відмічає, що вже в доборі тем для своїх повістей Шевченко виступає художником-громадянином, він глибоко цікавиться становищем людей, їх суспільними відносинами.

Тут же нагадується висловлювання В. І. Леніна про те, що в епоху від 40-х до 60-х років усі суспільні питання зводились до боротьби з кріпосним правом і його залишками. У цій боротьбі великий поет ішов у фаланзі революціонерів-демократів, яку очолювали Чернишевський і Добролюбов, відстоював інтереси покріпаченого народу.

Приступаючи до з'ясування другого пункту плану, вчитель зазначає, що головний герой повісті - бідний художник. Письменник не називає його імені, підкреслюючи цим узагальнений характер образу. Таких талановитих і задавлених кріпосницькою системою людей було багато і в Росії, і на Україні - всюди, де панувала влада «коронованих катів» і «феодалів-собачників».

Шевченку були відомі видатні майстри мистецтва, вихідці із кріпаків, такі, наприклад, як художники Тропінін і Кіпренський, архітектор Вороніхін, актор Щепкін. Це - одиниці, які волею щасливого випадку не загинули напівдорозі, а тих, що стали жертвою жорстокої долі, був легіон.

Тяжке і безрадісне життя художника-кріпака. Його здібності цікавлять поміщика тільки з точки зору прибутку: він бачить в уярмленому талантові свого майбутнього домашнього живописця, тому й законтрактовує його цеховому майстру Ширяеву. У нового господаря хлопець зустрів виснажливу працю, погрози і бійку. «Тиковый грязный халат», «худощавое, запачканное лицо» - такими деталями підкреслює автор становище учня Ширяева. Розтирання фарб, фарбування дахів і парканів не задовольняє талановитого кріпака, його вабить натура, і він ясними ночами змальовує мармурові статуї Літнього саду.

Показуючи зустріч хлопця з художником (Сошенком), автор подає одну промовисту детале, що ніби символізує ту темряву, в якій довелось зростати юному талантові. У хлопця малюнки були невідтушовані: він їх малював на світанку, без сонця, і статуї йому здавались плоскими, позбавленими рельєфності. Майбутній митець ріс без сонця! Все його дитинство пройшло в умовах приниження і скривдження. Тому, вперше відчувши прихильність людини, він цілує їй руки, не розуміючи, що це її неприємно вразить.

Кріпака-художника зображено в процесі становлення його характеру. У хлопця поволі випростовується гідність, розширюється світогляд: він читає твори видатних письменників, відвідує класи Академії, слухає лекції зоології і фізики, вивчає французьку мову. Про поступове збагачення його культури свідчать листи в другій частині повісті.

Художник-людина лагідної і ніжної вдачі. Ці риси ми помічаємо вже в портреті: «В неправильном и худощавом лице его было что-то привлекательное, особенно в глазах, умных и кротких, как у девочки». Для таких гостро чутливих і ламких натур перші ж терни на шляху до щастя іноді стають фатальними. Розуміючи це, друзі нічого йому не говорять про викуп і зв'язані з ним труднощі, аж поки не досягають мети. Почуття людяності в художника глибокі і позбавлені будь-якої фальші.

Художник переживає як особисту невдачу нещасливу любов Штернберга до старшої племінниці Тарновського і, шануючи почуття друга, не втішає його; він розуміє, що пуста і безпредметна втіха для убитої горем людини не може не бути облудною.

Безкорисливе благородство юнак виявляє під час хвороби і смерті бідного вчителя Демського. Він розраховується за квартиру, де жив хворий на сухоти вчитель, і бере на себе турботи по влаштуванню похорону. Багато було «друзів» у Демського, але в останню дорогу його проводжає лише бідний художник.

Юнак щиро захоплюється дівчиною Пашею і одружується з нею з почуття солідарності до знедоленої і збезчещеної мічманом сироти. «Куда, говорит, она теперь денется? Кто ее приютит теперь, бедную, когда родная тетка выгоняет из дому? Взял да и приютил». Наруга пана-гульвіси над коханою дівчиною була першою тяжкою травмою в свідомості художника. Відхід друзів, невдача з виконанням академічної програми, матеріальні нестатки, які дедалі зростали, - все це поглиблювало його тяжкий душевний стан.

Щоб утримувати сім'ю, художник змушений був відмовитись від творчої роботи і стати на шлях ремісництва - повторення своїх картин і розмальовування літографій для магазинів. Відчуваючи, як у боротьбі з нестерпними умовами життя гине його талант, він запив, чому сприяло обивательське оточення родичів дружини. Недопущення художника, як одруженого, до конкурсу -було останнім ударом по його надірваній психіці: він збожеволів і помер у лікарні.

Після характеристики образу можна поставити запитання про причини загибелі героя. Переконавшись у тому, що учні мають правильне розуміння, вчитель підсумовує: трагічною історією художника Шевченко доводить, що в умовах самодержавно-кріпосницького ладу задихається і гине все чесне, передове, талановите.

Серед друзів головного героя виділяється передусім оповідач, від імені якого ведеться розповідь. Його прототипом є, безперечно, художник Сошенко, що був першим ініціатором викупу Шевченка з кріпацтва. Оповідач у повісті - людина доброї душі і гарячого серця. Він перший простягнув руку хлопцеві- кріпаку і повів його по сходах науки, дбаючи про визволення з неволі. Довідавшись, як тяжко живеться хлопцеві в Ширяева, він полегшує його долю, влаштовує у своїй кімнаті, звертає увагу Венеціанова і Брюллова на знайдений талант. «Я так привык к нему, я так сроднился с ним, что без него я не знал, куда мне деваться», говорить він про юного художника, коли той знаходиться в лікарні.

Оповідач на боці бідних і знедолених. З презирством він говорить про поміщиків: і про тих, що живуть дома, і про тих, «которые постоянно живут во Франции и в Англии и с восторгом говорят о благосостоянии тамошних фермеров и мужичков, а у себя дома последнюю овцу у мужика грабят».

Ненависть до гнобителів, любов до пригноблених спрямовують вчинки оповідача: він дбайливо оберігає здоров'я художника-кріпака, обмірковує, як поступово призвичаїти його до думки, що він вільний; від'їжджаючи, передає йому кімнату і постійно цікавиться його життям і діяльністю.

Оповідач до деякої міри виступає виразником поглядів самого автора.

Мабуть, з найбільшим захопленням і повагою автор змалював у творі славетного російського художника Брюллова, якого друзі і вдячні учні називали «Карлом Великим». Геніальний художник з прославленим ім'ям, він у повісті постає людиною демократичних переконань, палким поклонником реалізму в мистецтві, задушевним другом своїх учнів, загалом - чарівною у своїй величній простоті людиною.

З третього листа художника до оповідача ми довідуємось, як ненавидів Брюллов поміщиків: «Ему так понравилась ваша родина и унылые физиономии ваших земляков, что он сегодня за обедом построил уже себе хутор на берегу Днепра, близ Киева, со всеми угодьями в самой очаровательной декорации. Одно, чего он боится и чего никак устранить от себя не может, - это помещики или, как он называет их, феодалы-собачники».

Брюллов часто і залюбки відвідував скромні квартири своїх учнів, «отказывался от роскошного аристократического обеда для мизерного демократического супа».

Юного, ще безіменного художника Брюллов радо приймає у своему домі, пропонує йому перейти до себе на квартиру, перший веде переговори з Енгельгардтом і, зрештою, власним коштом викупляє художника з неволі. Такими ж гуманними і благородними людьми Шевченко малює й інших представників російської інтелігенції - поета Жуковського, художника Венеціанова.

Світлим образам друзів художника в повісті протиставляються представники експлуататорських класів: поміщик Енгельгардт, господар артілі живописців-альфрейщиків Ширяев, мічман Оболонський.

Пан Енгельгардт безпосередньо не змальований у повісті, але його мерзенна постать досить виразно постає з оцінок та висловлювань інших персонажів. Як зазначає Шевченко в своєму автобіографічному листі до редактора журналу «Народное чтение», жорстокий Енгельгардт, «російський німець», вважав своїх кріпаків за худобу. Коли Шевченко потрапив до нього козачком, цей пан «поставив... за обов'язок тільки мовчання та непорушність в куточку передпокою, поки не пролунає його голос, що повеліває подати люльку, яка стоїть тут же побіля нього, або налити у нього перед носом склянку води» ¹ . Поміщикові зовсім байдуже до того, що в грудях маленького козачка може битися палке серце. Людську гідність Енгельгардт вимірює не користю, яку може принести людина батьківщині, а титулами і маетностями. Брюллова, який прославив російську культуру, він зневажливо приймає у себе дома як нерівню, художника Венеціанова примушує годинами сидіти в передпокої. Про некультурність цього кріпосника свідчить обладнання його кабінету (в класі слід . зачитати відповідний уривок з повісті).

Аристократ-людиноненависник Енгельгардт з народом має спільне лише те, що за рахунок його поту й крові багатіє. «Деньги, й больше ничего! - грубо обірвав він Венеціанова, який прийшов вести переговори про викуп художника. - Моя решительная цена: 2500 рублей!» «Это самая крупная свинья в торжковских туфлях!» так оцінює його Брюллов, а Венеціанов словами «Помещик, как помещик» підкреслює в ньому типові риси кріпосника.

«Не последний мастер и по искусству, и по капиталу» Ширяєв - менший власник, але такий же бездушний експлуататор, як і Енгельгардт.

Шевченко свідчить в автобіографії, що Ширяєв поєднував у собі всі огидні якості попередніх «наставників»: і дячка-спартанця, і маляра, і хіроманта. Учням цього невігласа доводилось витримувати «весь гніт троїстого його генія». Експлуататорська бездушність і жорстокість Ширяєва підсилювалися ще й його скнарістю. Художник розповідає Сошенкові, що хазяїн «строгий и... скупой... Он побьет меня, а сам рад будет, что я опоздал к обеду».

Добре знаючи про видатні здібності свого учня, Ширяев зовсім не був зацікавлений у їх удосконаленні, - йому потрібний робітник-рисувальник. Так само, як і Енгельгардт, він не може зрозуміти, чому за кріпака так турбуються: «Да из какой радости, из какой корысти вы-то хлопочете?.. Хорошо удовольствие - зря сорить деньгами!»

¹ Хрестоматія критичних матеріалів, т. І, «Радянська школа», 1947 стор. 101.

Дізнавшись про викуп учня, Ширяев не тільки не поділяє радості зацікавлених у цьому осіб, а називає їх грабіжниками, які викрали у нього кращого робітника, і ремствує, що він на цьому втратив не одну тисячу карбованців.

Мічман, а потім лейтенант Оболонський,- розпусна і нікчемна людина. Він нахапався банальних дотепів, каламбурів та водевільних куплетів і деякий час своїми спритними манерами подобався художникові. Проте цей бридкий панич швидко зарекомендовує себе грубіяном і мерзотником. Він безцеремонно влаштовується в кімнаті художника і проводить життя в пияцтві. В огидних інтригах він не зупиняється перед тим, щоб звабити приятельку свого знайомого. Так жертвою залицяння цього світського гультяя стає сирота Паша.

Розбещеність і моральне здичавіння поміщиків було наслідком їх безтурботного і ситого життя, яке охоронялось законами самодержавно-кріпосницького суспільства. В повісті «Художник», як і в багатьох інших творах, Шевченко протиставить звироднілому панству народ з його здоровою мораллю, безкорисливістю і благородством.

Схарактеризувавши образи літературних героїв, слід вказати на основну колізію твору, яка має виразний соціальний характер: це - конфлікт людини, представника народу, з суспільними умовами життя, що приводять, зрештою, героя до загибелі.

Після цього учні зможуть самостійно сформулювати ідею твору, яка полягає в засудженні самодержавно-кріпосницької системи, що не тільки сковувала творчі можливості народу, а й знищувала народні таланти. Автор кличе до рішучої боротьби з тим суспільним ладом, що обкрадає душу народу, сковує його творчі можливості, передчасно зводить у могилу його кращих представників, що так і не розгорнули за життя своїх сил і можливостей.

Дуже важливо правильно роз'яснити тезу: повість «Художник» - художнє узагальнення явищ кріпосницької дійсності. Незважаючи на значну автобіографічність, твір відображає типові явища кріпосницької дійсності. Сучасна Шевченкові і пізніша література також знає автобіографічні в своїй основі твори, які художньо узагальнюють дійсність, тобто відтворюють її в типових проявах (наприклад, автобіографічні трилогії Л. М. Толстого і О. М. Горького, «Історія мого сучасника» В. Г. Короленка та ін.). Художнє узагальнення в них досягається тим, що письменники не просто ставили завдання описати особисте життя, а показували його як типове для даного класу або прошарку в типових обставинах історичної дійсності. Цим і пояснюється те, що кожен такий автобіографічний твір не обходиться без художнього домислу.

Шевченко вийшов з народу і чесно розділив з ним його страждання, думи і прагнення. Поет говорив, що історія його життя є частиною історії його народу. Усвідомлення цього і дало поетові право відображати в художніх творах факти особистої біографії як типові для життя трудового народу.

Після закінчення Академії Шевченко незабаром знову був позбавлений волі і права писати та малювати. Ось чому, доводячи в другій частині повісті історію життя героя до трагічного фіналу, Шевченко по суті змалював і свою долю, і долю тисяч народних талантів.

Після такого роз'яснення учням стане зрозуміло, чому в другій частині повісті автор відступає від буквального автобіографізму, і саме тут доречно буде поставити це питання перед класом.

Переходячи до розгляду художніх особливостей повісті, слід відмітити, що вона стоїть поряд з кращими прозовими творами 30-40-х років XIX ст.

В чому жанрова своєрідність аналізованого твору? «Художник» - мемуарно-епістолярна повість, тобто твір, у якому виклад ведеться у вигляді спогадів і листів. Цей жанр найбільш відповідає авторському задумові: автобіографічний матеріал природніше викласти від першої особи; друга частина, неавтобіографічна, яка розкриває внутрішній світ героя і вмотивовує причини його духовного занепаду і загибелі, побудована в епістолярному плані.

Обираючи таку форму викладу, Шевченко, безперечно, спирався на досвід російської літератури і передусім на роман М. Ю. Лєрмонтова «Герой нашого часу».

У повісті «Художник» дуже мало пейзажів і портретів, вони зустрічаються у виключно важливих випадках. Перший пейзаж- академічна набережна Петербурга - має експозиційне значення, він вказує на місце подій і, крім того, відбиваючись в яскравій уяві героя-художника, збагачується гамою барвистих ефектів, що передаються читачеві і вводять його у внутрішній світ героїв - показують властиві їм професійні звички яскравого зорового сприймання: «Нева спокойна и, как гигантское зеркало, отражает в себе со всеми подробностями величественный портик Румянцевского музея, угол сената и красные занавеси в доме графини Лаваль. В зимние длинные ночи этот дом освещался внутри, и красные занавеси, как огонь, горели на темном фоне, и мне всегда досадно было, что Нева покрыта льдом и снегом и декорация теряет свой настоящий эффект».

Т. Г. Шевченко рідко змальовує зовнішність героїв, але, майстерно користуючись діалогом, засобами мови персонажів, точно передає найтонші відтінки їх характерів. З перших же слів вимальовується скромний і лагідний художник, людяний і спокійний оповідач, прямий і незалежний Брюллов, бурхливий і добродушний Венеціанов, самозакоханий самодур Енгельгардт та ін.

Мова художника змінюється відповідно до формування характеру героя, зростання його культури. Цю еволюцію можна простежити на листах. Вони з часом збагачуються новими термінами, стилістично відшліфовуються.

Словниковий склад мови повісті багатий і різноманітний, що свідчить про високу культуру письменника. Образотворчі засоби дуже часто мають оціночний характер, тобто виявляють ставлення дійових осіб до певної людини, предмета або явища. Цю думку вчитель може проілюструвати прикладом вживання епітетів у мові оповідача: «...Мне неприятно бы было встретить какую-нибудь чиновничью выутюженную физиономию, бессмысленно улыбающуюся».

Риси обличчя художника відтворені інакше: «Физиономия его, сначала некрасивая, с часу на час делалась для меня привлекательнее. Ведь есть же на свете такие счастливые физиономии!» Симпатії й антипатії оповідача тут не потребують коментарів.

Жанр мемуарно-епістолярної повісті характерний наявністю багатьох ліричних відступів. У повісті «Художник» їх дуже багато, і за змістом вони різноманітні. Найбільше відступів присвячено питанням естетики і оцінці людей та їх діяльності.

Високо оцінюючи передову російську й українську інтелігенцію, Т. Г. Шевченко в той же час висміює панів-українофілів, які експлуатують народ і вважають себе його друзями на підставі «дружби» з українською слив'янкою (цей ліричний відступ варто навести повністю): «Еще познакомил он меня с домом малороссийского аристократа, того самого, у которого вы с ним встретились прошедшее лето в Малороссии. Я редко там бываю и то, собственно, для Штернберга: не нравится мне этот покровительственный тон и подлая лесть его неотесанных гостей, которых он кормит своими роскошными обедами и поит малороссийскою сливянкой».

Розглядаючи ліричні відступи, вчитель повинен зауважити, що не всі вони відповідають авторським поглядам, бо належать не письменникові, а його героям, характеризують їхні погляди. Такий, зокрема, ліричний відступ оповідача, де він міркує про причини загибелі художника: «Неужели одна-единственная причина, эта несчастная женитьба, могла так внезапно, так быстро уничтожать гениального юношу! Другой причины не было».

Ця хибна думка оповідача, зрозуміло, не може бути приписана авторові. Про справжні погляди автора найкрасномовніше свідчить об'єктивний смисл повісті, який і треба донести до учнів.

Наприкінці аналізу повісті необхідно спинитись на її загальній оцінці.

В той час коли буржуазні націоналісти типу Куліша ганили, замовчували і фальсифікували російські повісті Шевченка, передова російська критика була про них високої думки. Відомий історик літератури О. М. Пипін у журналі «Вестник Европы» вмістив схвальну рецензію на твори Шевченка, написані російською мовою. Висловлювання критика про повість «Художник» варто навести на уроці: «...Оповідання дихає правдою... і... залишається надзвичайно характерним біографічним матеріалом, як відбиття внутрішнього стану поета в критичну епоху його життя. Перед нами проходить ціла драма звільнення від кріпосної влади талановитого юнака...- епізод з історії жахливої інституції, що дає бачити, скільки повинно було гинути в зародку сильних умів і талантів під тиском цього «порядку речей» ¹ .

Повість має велике виховне та пізнавальне значення і в наш час. Вона виховує у читачів ненависть до експлуататорів і любов до народу - творця матеріальних і культурних цінностей. Треба підкреслити величезне значення повісті як біографічного документа з життя молодого Шевченка і його друзів - представників російської інтелігенції.

Аналіз закінчується з'ясуванням зв'язку повістей Шевченка з творами російської літератури. Прозові твори Шевченка своїм ідейним змістом і жанровими особливостями примикають до російської прози 30-40-х років XIX ст. Блискучі зразки реалістичної прози дав О. С. Пушкін своїми «Повістями Бєлкіна». Образ дрібного чиновника Виріна з «Станційного наглядача» поклав початок демократизації російської прози. Остаточно ця лінія утвердилася в 40-х роках з виходом у світ «Петербурзьких повістей» М. В. Гоголя. Прозові твори Пушкіна, Лєрмонтова, Гоголя, Герцена були предметом палкої прихильності Шевченка через їх високу ідейність і реалізм.

Про те, що Шевченко, пишучи свої повісті на засланні, орієнтувався на російську прозу 30-40-х років, свідчить його відомий запис в щоденнику за 5 вересня 1857 року, де він говорить про свою любов до Гоголя, про його благотворний вплив на наступний розвиток літератури.

В передовій російській прозі 30-40-х років і в повістях Шевченка ми знаходимо багато спільних мотивів. У повісті «Сорока-воровка» Герцен засуджує антинародний кріпосницький лад, що нищить народні таланти. Це ж ми зустрічаємо і в Шевченка. В повістях «Портрет» Гоголя і «Художник» Шевченка ми знаходимо ідейно-тематичну спорідненість. Подібно до геніального автора «Станційного наглядача» український поет-революціонер у багатьох творах, зокрема в повістях «Наймичка» і «Капитанша», критикує сваволю дворян - представників військового стану.

Все це свідчить про глибоку пошану Шевченка до передової російської літератури, яка була для нього не тільки літературною школою, а й «підручником життя». Взаємна дружба Шевченка і передових російських діячів - немеркнучий символ одвічної дружби українського і російського народів.

¹ Хрестоматія критичних матеріалів, т. І, «Радянська школа», 1947.