Українська література - статті та реферати

Контраверсійність тлумачення сучасної казки-притчі (на матеріалі твору Емми Андієвської «Говорюща риба»)

Всі публікації щодо:
Андієвська Емма

М.В. Ковінько, асп. Інститут філології КНУ імені Тараса Шевченка


Стаття присвячена розгляду проблеми неоднозначності інтерпретації сучасної казки-притчі. Проаналізовано твір Емми Андієвської «Говорюща риба» як яскравий приклад смислової гри між автором і читачем.

Після того, як епохи Модерну та Постмодерну одним із найважливіших принципів художньої літератури проголосили творчу свободу автора, небаченого досі розмаху набули явища, пов'язані із деканонізацією традиційних жанрів, зокрема їх контамінацією — поєднанням двох структур, внаслідок якого народжуються нові жанрові різновиди [Будний, Ільницький 2008, 201].

Е. Андієвська визначає власні твори як казки, про що свідчить вже сама назва книжки [Андієвська 2000], проте дослідники, зокрема Л. Тарнашинська, помічають у цих «казках для дорослих» «філософське підґрунтя», «великий моральний заряд» і наявність так званої «сили» (за Сковородою) [Тарнашинська 2001, 111]. Це дає підставу говорити про притчевий характер збірки, однак і не заперечує значимості й повноцінності казкового начала. Очевидно, що казка-притча є контамінованою структурою, яка поєднує визначальні жанрові ознаки своїх формотворчих компонентів.

Дослідниця Л. Брауде визначає літературну казку як «твір здебільшого фантастичний, чарівний, що змальовує надзвичайні пригоди видуманих або традиційно казкових героїв… твір, у якому чари, диво відіграють роль сюжетотворчого фактора» [Брауде 1979, 235]. Притча ж, на думку іншої дослідниці О. Ковтун, зображує «ситуацію, що не може бути безпосередньо співвіднесена з реальністю, а лише розтлумачена як алегоричне, символічне або метафоричне переосмислення дійсності»; розкриває «глибинну філософську проблематику в ситуаціях етичного вибору» [Ковтун 1999, 180]. Отже, можна зробити висновок, що казка-притча — це твір, в основу якого закладено чудесне (чарівне), але не як самоціль, а як форма передачі прихованого філософського та морального смислу. Відтак, обов'язковою ознакою казки-притчі є двопланова структура подачі матеріалу, що, як правило, не є характерним для класичної казки, і фантастичний елемент, не властивий традиційній притчі.

Жанрово-композиційною особливістю збірки «казки емми андієвської» є циклізація і використання рамкової структури. Вісімнадцять творів поєднуються між собою на формальному та ідейно-тематичному рівнях за допомогою обрамлення-зв'язки — історії про шакала та консервну бляшанку, які домовляються розповідати одне одному «казки», кожна з яких завершується діалогом між оповідачем і слухачем, ролі яких чергуються. Герої-казкарі діляться між собою висновками із почутого/розказаного таким чином, що їхня мораль є дещо різною (а часом - взагалі протилежною), але суперечка до кінця ніколи не вирішується, оскільки обидва погляди мають право на існування, як і погляд кожного окремого читача.

У «говорющій рибі» йдеться про те, як незвичайну рибину, що уміла розмовляти, не сприйняли звичайні німі риби і зрештою прогнали з води. Вигнанка прижилася на суші, подружилася з рибалкою і одного разу отримала запрошення в гості. Але дружина її друга, поки чоловіка не було вдома, не зрозумівши, що рибина і є гостем, засмажила це «говорюще» диво. Коли господар повернувся, він не зміг впізнати у страві свого товариша, але відтоді, неначе божевільний, почав всюди розшукувати балакучу рибину.

Обговорення цієї історії шакал і бляшанка починають із роздумів над питанням, хто з персонажів «казки» більш нещасний: неприйнята серед своїх «говорюща» риба, яка так трагічно загинула, чоловік, який втратив друга, чи жінка, яка не вміє бачити незвичайного. Читач може побачити ще декілька версій, не названих оповідачами казок: звичайні риби, які теж не здатні оцінювати чудеса; звичайні рибалки, котрі так само буденно не вірять у риб, які розмовляють, і вважають товариша божевільним; взагалі людина, яка не вірить у дива і «за все життя не почула голосу риби». Однозначної відповіді, звісно, немає і не може бути, оскільки навіть саме поняття нещастя можна трактувати по-різному: як фізичний біль / смерть і як духовну муку / смерть. До того ж, нещастя може бути як усвідомленим (у рибини та чоловіка), так і неусвідомленим (у жінки, інших риб та рибалок).

Не менш важливою для співрозмовників є марна спроба з'ясувати, хто ж винен у смерті «говорющої» риби: чоловік, який не пояснив дружині, що його друг є рибою, чи жінка, яка не прислухалася до голосу рибини. Контраверсійність полягає ще й у тому, що окрім згаданого подружжя можна віднайти й інших винуватців, наприклад, риб'яче «суспільство», яке відреклось від інакшості; або сама рибина, яка з самого початку не спромоглася подумати, що люди зрозуміють її ще менше, ніж подібні їй істоти. Зрештою, винними можуть бути або всі одразу, або навпаки - випадок, у разі чого ми взагалі змушені відмовитись від обвинувачень.

Із центральних питань — хто більш нещасний? і хто винен? — випливає ряд наступних, серед яких і проблема взаєморозуміння в сім'ї. Так, шакал слушно зауважує: «…він (чоловік — М.К.) ніколи не гуторив із нею так, як із рибою. Зрештою, не виключене, що жінка його просто ніколи не слухала» [Андієвська 2000, 14]. З одного боку, можна засуджувати дружину, яка є настільки приземленою, що не здатна помітити нічого, окрім хатніх клопотів, і постійно гризе чоловіка за його недолугість. А з іншого — хто ще, як не чоловік, винен в тому, що його жінці ніколи і вгору глянути, не те що думати про високе.

Серед інших найяскравіших колізій можна виділити:

✵ суспільство і незвичайне / колективне та індивідуальне. Е. Анді-євську цікавить питання: якою є доля унікального у суспільстві, що не готове до його сприйняття, і хто винен у тому, що не такий, як усі, приречений на вигнання та загибель. За законом природи, риби мусять мовчати, проте сталося так, що «серед табунів мовчазної риби… народилася балакуща риба» [Андієвська 2000, 6]. Та, за звичаєм, іншого мають швидше за божевільного, ніж за особливого чи геніального. «Говорющих риб», як правило, «жахаються» і соромляться; винятковість зазвичай заважає і дратує: «балакуща

риба, говорячи без упину, заважає рибам зосередитися, а це порушує гідність риб'ячу» [Андієвська 2000, 7]. Одразу виникають дві проблеми-опозиції: чи справжньою є гідність, якщо вона здатна так просто вижити кожного, хто стане їй на заваді? чи не підлість — доводити свою «честь» за рахунок приниження і зречення собі (не)подібних? Чи не є фальшивими ті цінності, які так пильно оберігає риб'яче суспільство? Але не так просто засудити цих риб: на кону - загроза втрати самоідентифікації, адже мовчанка — це саме те, що «відрізняє риб від інших створінь» [Андієвська 2000, 7], а отже, риба, яка говорить, — не риба. І хто знає: може, вигнання говоруна — спроба відстояти власну риб'ячу сутність. Тут дуже нелегко визначитись, що саме керувало присудом громади: розумний консерватизм і намагання відстояти свою осібність у світі чи сліпа зацикленість на збитих нормах.

✵ концепт «слово» і доля поета в суспільстві. Кажуть, «мовчання — золото» та «слово — полова», але, разом із тим, мовчання також може бути виявом байдужості, боягузтва, глупоти чи невміння говорити, а слово — початок творення світу. За О. Потебнею, кожне слово — це вже образ, поезія: «Слово є мистецтво, саме поезія»; «Перше слово є поезія» [Потебня 1990, 35-36]; «Слово є первообраз і зародок пізнішої поезії і науки» [Там само, 48]. Чи не виступає «говорюща» риба поетом, коли розмірковує над тим, «яка розкіш вимовити слово, а тоді дивитися, як воно кольоровими бульбашками рухається крізь воду» [Андієвська 2000, 6], і чи не є це слово першим серед риб? Пророк часто буває не визнаним і не прийнятим за життя. І разом із тим, мудрість завжди цурається марного базікання. Зрештою, на бульбашки можна дивитися по-різному: як на кольорові і як на порожні.

✵ проблема вимушеної еміграції і дихотомія «свій-чужий». Молодечий ентузіазм часто не здатен збагнути, чим загрожує йому бажання долати загальновизнані норми і порушувати традиції. Рибина могла не усвідомлювати того, чого побоювалися старі та мудрі мешканці водойми, але й не виключено, що старші через свою закостенілість теж виявилися неправими і нечулими до нових, кращих ідей. Так чи інакше, балакуча рибина стає ворогом, доля якого тепер одна — еміграція. «Мовчазні виконавці вироку, затуляючись плавниками, щоб їх не оглушило, підплили до говорющої риби і, взявши на спини, одним махом винесли її на берег. Там вони її поставили на ноги і, вручивши листок, де було намальовано, що їй назавжди заборонено користуватися водяним царством, зникли в глибині» [Андієвська 2000, 7-8]. По суті рибу, яка, як відомо, без води - не жилець, залишають напризволяще; відтак вона змушена пристосовуватися до нових умов і пізнавати світ по-новому: «Усе тут було нове, зовнішньо нібито великої різниці не помічалося, але крізь кущі не можна було проплисти, і в повітрі, яке так нагадувало глибину, вимовлені слова не лишали за собою ні найменшої бульки» [Андієвська 2000, 8]. Отже, якщо тепер, потрапивши на чужину, риба здатна побачити, що світ, який зовнішньо нічим не відрізняється, все-таки інший, то вона, можливо, нарешті подорослішала і почала проникати у внутрішню суть речей. Рибина помітила, що слова на березі не залишають бульбашок, але чому: тому що на чужині слова не можуть звучати так гарно, як вдома, чи просто риб'ячі слова перестали бути порожніми бульками і врешті почали набувати сенсу?

«Говорюща» риба сяк-так приживається на березі. Єдине, чого їй не вистачає, — це когось, із ким можна було б поговорити, і тому рибка намагається знайти товариша серед рибалок. «Крізь воду рибалки виглядали інакше, вони насамперед ніколи не розмовляли і не рухалися, а тепер риба на власні очі бачила, як вони не лише розмовляють, як вона, а й бігають» [Андієвська 2000, 8]. Віднині рибина ідентифікує себе з рибалками, причому за такими ознаками як мова і ноги, чим, звісно, не володіють звичайні риби. Вона спостерігає, що розмовляти, виявляється, може не лише вона. Але чому ж тоді їй так важко зійтися з гуртом рибалок, коли ті так до неї подібні? Може, справа тут не в «балакущості»? Може, вигнали рибу з води через порушення якихось інших табу, окрім заборони на мову? Відповідь можлива лише тоді, коли дізнаємось, звідки у риби ростуть ноги. Оповідь каже, що розмовляти рибина вміла від народження, але нічого не згадує ані про плавники, ані про ноги. Про останні йшлося лише тоді, коли вигнанця викинули на берег і «поставили на ноги». То, може, вони були ще до вигнання? І тоді чи не є ознакою двоєдушності одночасно звикнути плавати і мати при тому ноги? Можливо, вихід на сушу означає, що настав час обирати: риба ти чи не риба. Віднині рибина уже не плаває під водою, а «ходить по березі», навіть знайомитись з рибалкою вона «зірвавшись на ноги, підійшла». Та про те, що «говорю-ща риба», позбавившись риб'ячої суті, не стала людиною, свідчить і гурт рибалок, і жінка, яка, зрештою, засмажила свого невпізнаного/невизнаного гостя. Виходить, той, хто чужий серед своїх, серед чужих своїм не стане, його й там, скоріш за все, просто з'їдять. Особливо якщо цей чужак, цілком можливо, зрадник, адже «риба допомагала рибалці вибирати добрі місця для ловитви, розповідала, що діється на воді й під водою». А святкова пляшка, за якою друзі так любили «погуторити», діставалась їм лише тоді, коли був гарний улов, тобто пригощалась рибка коштом від продажу свого брата. Лише змусивши замовкнути навіки рибину певним чином ідентифікували: «вона стала такою, як і решта її братів й сестер» [Андієвська 2000, 13], от тільки від голосу її залишилась лише порожня булька. А якщо мова — основна ознака людини, то, не відбувшись у слові, риба за життя і як рибу себе втратила, і людиною не стала.

✵ проблема дружби. Риба і люди, особливо рибалки, зазвичай співвідносяться лише як їжа і той, хто їсть. Але незвичайна риба, яка до цього часу розмовляла з тими, хто того зовсім не хотів, і дивакуватий чоловік, який, по суті, мовчить із тими, з ким треба говорити, подружилися. Вигнана з води рибина допомагає людині ловити своїх; рибалка не має порозуміння ні з жінкою, ні з колегами по ремеслу і знаходить спільну мову лише з аномальним створінням. Риба тепер для нього на першому місці, він ставить її навіть вище родини. Та поряд із тим чоловік все-таки не уважний до свого друга: зумівши почути голос риби, він не помітив, що риба не така як люди і потребує особливого представлення. Так само рибина не здатна була усвідомити, що в людських очах вона може видатися не особистістю, а уловом. Рибалка і риба, будучи, по суті, різними, так і не змогли до кінця зрозуміти ані одне одного, ані того, що риби і люди — не одне й те саме. Врешті, незвичайна дружба закінчується для риби смертю, а для її товариша — божевіллям. Один вигнанець помирає, другий - народжується. Тепер він шукає риб'ячого товариства, але ж чоловік — не риба.

Як бачимо, «Говорюща риба» порушує ряд проблем, за кожною з яких стоять принаймні декілька варіантів інтерпретації. І чи не головним тут буде питання, ким насправді була «балакуща» риба: невизнаним генієм із трагічною долею чи зрадником, який, за казковим каноном, отримує по заслузі; дивом, якого не побачили інші, чи виродженням, якого слід позбуватися; особистістю чи тим, хто втрачає власну ідентичність. Якщо перше, то хто винен у тому, що світ не сприймає геніального та чудесного? Якщо друге, то коли саме риба втратила себе: коли вперше заговорила, коли стала вигнанцем, коли почала ходити, коли потоваришувала з людиною, коли почала допомагати на риболовлі, коли загинула і перестала розмовляти чи вона взагалі не втрачала себе, будучи від початку до кінця самодостатньою особистістю? Неоднозначне запитання, особливо якщо звернути увагу на парадокс: рибина не перестає розмовляти навіть на сковорідці, але її останніми словами було: «Я риба» [Андієвська 2000, 12]. У тому й полягає контраверсійність тлумачення, що не існує однозначної відповіді на запитання про сутність «гово-рющої риби». І найцікавіше те, що свідомо письменниця могла не завважити усіх варіантів, бо в добу, коли «автор помер», творцем оригінального смислу виступає кожен окремий читач.

1. Андієвська Е. Казки / Андієвська Емма. — Париж-Львів-Цвікау, 2000. — 136 с.

2. Брауде Л.Ю. Скандинавская литературная сказка: [монография] / Л.Ю.Брауде. — М., 1979. — 207 с.

3. Будний В., Ільницький М. Компаративна генологія / В.Будний, М.Ільницький // Порівняльне літературознавство: [Підручн.]. — К., 2008. — с. 193-213.

4. Ковтун Е.Н. Поэтика необычайного: Художественные миры фантастики, волшебной сказки, утопии, притчи и мифа: [монография] / Е.Н.Ковтун. — М., 1999. — 308 с.

5. Потебня А.А. Теоретическая поэтика / А.А.Потебня. — М., 1990. — 344 с.

6. Тарнашинська Л. «Світ — все ще є», або Парадокси Емми Андієвської / Людмила Тарнашинська // Всесвіт. — 2001. — №3 — 4. — С. 109-111.



На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.