Українська література - статті та реферати

Узагальнення деяких відомостей з теорії літератури в 10 класі

Всі публікації щодо:
Методика викладання літератури

Я. І. Козуля

Програма з української літератури відводить у 10 класі на узагальнення й систематизацію основних понять з теорії літератури 8 годин. При досконалій організації уроків цього часу достатньо для того, щоб випускники середньої школи закріпили теоретико-літературні знання, набуті ними в старших класах.

Справа значно ускладнюється, якщо деякі вчителі не приділяли належної уваги відомостям з теорії літератури під час вивчення певних художніх творів у попередніх класах. Такі вчителі помилково вважають, що повторювати теорію літератури в 10 класі треба тільки лекційним методом, як найбільш економним і ефективним. Можна впевнено сказати, що від такого «циклу лекцій» користі буде мало.

Я думаю, що проводити цю роботу треба інакше. Під час повторення історико-літературного матеріалу за попередні роки десятикласники відновили в пам'яті свої численні спостереження над художніми текстами, під впливом пояснень викладача їхні враження посилилися, загострилися, утвердилося певне ставлення до літературних героїв, поглибилось усвідомлення суспільно-політичних та естетичних поглядів видатних майстрів художнього слова. Саме цей матеріал є опорою повторення відомостей з теорії літератури. Раціонально використати його можна лише тоді, коли вчитель запровадить гнучкі й різноманітні методи узагальнення теоретико-літературних понять: бесіду, лекцію, короткі доповіді сильніших учнів, самостійне виготовлення відповідних таблиць тощо.

Навчальний матеріал оглядової теми «Узагальнення і систематизація основних понять з теорії літератури» доцільно розподілити так: перший урок - специфіка художньої літератури; класовість, народність, партійність і суспільне значення літератури; другий урок - поняття про художній образ, засоби його творення (типізація), поняття про характер і тип; третій урок - мова як першоелемент літератури, багатство словесних засобів; мова письменника і героїв твору; четвертий урок - індивідуальний стиль письменника; п'ятий урок - системи віршування (силабічне, силабо-тонічне й тонічне віршування); шостий урок - роди і види (жанри) літератури; сьомий урок - поняття про методи художньої літератури в їх історичному розвитку (класицизм, сентименталізм, романтизм, критичний реалізм); восьмий урок - соціалістичний реалізм як творчий метод радянської літератури й літературної критики.

Безперечно, цей розподіл матеріалу не є якимсь «рецептом»: адже я планував роботу, виходячи з конкретних умов, враховуючи, які саме теоретико-літературні поняття учні засвоїли краще, а на яких питаннях треба спинитися докладніше, з допомогою яких прикладів з опрацьованих художніх текстів розширити і поглибити їх.

Так, десятикласники нашої школи поверхово розуміли поняття про народність літератури. Це поняття я вирішив додатково пояснити й узагальнити на творах Т. Г. Шевченка.

Урок побудував за таким планом:

1. Народність - поняття, що склалося історично. Елементи народності в українській літературі дошевченківського періоду.

2. Шевченко про народність.

3. Народність поезії Т. Г. Шевченка: а) які проблеми підносив і розв'язував у своїх творах Т. Г. Шевченко? В світлі яких ідей? б) мова поезій Шевченка; в) художнє відтворення картин народного побуту, обрядів, звичаїв тощо.

4. Добролюбов про народність Шевченка.

5. В чому ж суть народності?

Вказавши, що однією з основних рис передової літератури дожовтневого періоду і української радянської літератури є народність, я підкреслюю, що саме поняття «народність літератури» не є чимсь незмінним, застиглим, раз назавжди даним, а що воно склалося історично, в зв'язку з тими завданнями, які поставив хід розвитку революційно-визвольного руху в країні перед демократичною літературою, яка розвивалася і мужніла в гострій ідейній боротьбі з літературою панівних класів. Так, в українській літературі до Шевченка поняття народності було дуже обмеженим. Народність творчості того чи іншого письменника вбачали в більш чи менш майстерному змалюванні картин народного побуту, обрядів, звичаїв; в більш чи менш вдалому використанні фольклорних мовних засобів і образів; у більш чи менш правдивому відтворенні національних рис (часто неістотних) українського трудового народу. Саме в цьому полягають елементи народності Котляревського, Квітки-Основ'яненка, Гулака-Артемовського, Гребінки.

Далі ставлю ряд питань: наведіть приклади картин народного побуту, обрядів, звичаїв; наведіть зразки мовних засобів фольклорного походження із творів Котляревського «Енеїда» і «Наталка Полтавка»; що можна сказати про типовість національних рис образів селян із повісті Квітки-Основ'яненка «Маруся»? тощо.

Відповіді учнів на дані питання є ілюстративним, доказовим матеріалом до висловленої думки про елементи народності в літературі дошевченківського періоду.

Але першим, справді народним поетом в українській літературі був Т. Г. Шевченко.

Великий поет-революціонер народність вбачав насамперед в правдивому зображенні життя народу, притому не так його побуту й обрядів, як його соціального і економічного становища; в правдивому показі споконвічної боротьби трудящих за своє визволення від гнобителів; в показі мрій, прагнень і сподівань трудового народу, в показі його благородної душі. Поет-демократ запоруку справжньої народності письменника вбачав в його тісному зв'язку з народом, в його глибокому проникненні в народне життя, в органічному злитті з ним. «Щоб знать людей, - писав Шевченко, - то треба жити з ними. А щоб списувати їх, то треба самому стать чоловіком, а не марнотратилем чорнила і паперу. Отоді пишіть, і труд ваш буде трудом чесним».

Вся невмируща творчість великого поета, революціонера-демократа є глибоко народною.

Потім за допомогою питань, визначених у вищеподаному плані, повторюємо і поглиблюємо відомості десятикласників про народність поезії Шевченка. Учні пригадують тематику основних творів Шевченка, їх ідейний зміст: страждання народних мас і причини цих страждань («Сон», «Кавказ», «І мертвим, і живим...», «І виріс я на чужині»); розправа над панами, боротьба проти кріпосництва («Варнак», «Марина», «Я не нездужаю»); страждання матері-покритки («Катерина», «Наймичка»); героїчна боротьба народу за своє визволення в минулому («Гайдамаки», «Тарасова ніч») та багато інших. Указується, що основними проблемами, які поставив Т. Г. Шевченко у своїй творчості, були проблеми: знищення кріпосництва й самодержавства, дружба народів, визволення жінки з її рабського становища та ін. Ці проблеми були проблемами цілого народу, політично актуальними, і розв'язує їх Шевченко в світлі ідей революційної демократії - найпередовіших ідей того часу. Волю, рівність, братерство, краще життя народ може здобути лише шляхом революції:

...А щоб збудить Хиренну волю, треба миром,

Громадою обух сталить,

Та добре вигострить сокиру -

Та й заходиться вже будить.

Десятикласники пригадують і інші твори Шевченка, пройняті ідеями селянської революції, братерства, рівності («Кавказ», «І мертвим, і живим...», «Заповіт», «Не спалося, а ніч, як море» тощо) і роблять висновок, що всю творчість геніального поета проймає ідея революційного повстання, назрівання народного гніву, почуття братерства пригноблених народів царської Росії, любов до рідного краю; що Шевченко палко вірив у краще майбутнє народу, що він був непримиренним борцем за волю, за кращу долю трудящих, справжнім патріотом своєї батьківщини.

Приклади високохудожньої, справді народної мови, насиченої народно-поетичними художніми засобами, народнопісенними образами та мотивами, учні наводять з таких творів, як «Думка» («Тяжко, важко в світі жити»), «Катерина», «Гайдамаки» тощо. Як приклад високої майстерності поета у змалюванні правдивих картин соціальної дійсності учні наводять відповідні місця з поеми «Сон», де на тлі чудової природи ще жахливішим видається злиденне життя кріпаків, їх страждання; з поеми «Катерина», де показано невиправдану жорстокість деяких народних традицій, звичаїв (покарання матері-покритки); з повісті «Наймичка», де майстерно змальовано картини народного обряду - свято закінчення жнив; поезію «Садок вишневий» як чудове зображення побутової сцени з життя простого українського народу.

Все це доводить, як глибоко знав Шевченко життя народу, його мрії й прагнення, його душу. Нагадую учням, що на цю чудову рису Шевченка як поета вперше вказав видатний російський критик М. О. Добролюбов. «Він (Шевченко. - Я, К.) - поет цілком народний..., - писав Микола Олександрович. - У Шевченка... все коло його дум і почуттів перебуває в цілковитій відповідності із змістом і ладом народного життя. Він вийшов з народу, жив з народом і не тільки думкою, а й обставинами життя був з ним міцно і кровно зв'язаний».

Робимо висновок, що народність літературної творчості - це насамперед правдиве, глибоке й високохудожнє змалювання важливих для народних мас явищ дійсності в світлі передових суспільних ідей, а також - реалістичне зображення в зв'язку з цим картин побуту, звичаїв народу, майстерне використання скарбів народної мови, народно-поетичної творчості.

На цьому ж уроці з допомогою бесіди були повторені й узагальнені такі питання:

1. Специфіка літератури. Зміст і форма художнього твору. Предмет і способи літературного зображення.

2. Класовість літератури. Класовий характер естетичних поглядів у класовому суспільстві. Ленінське вчення про дві культури в класово-антагоністичному суспільстві. Соціалістична змістом, національна формою радянська література.

3. Партійність літератури. Література - зброя ідеологічної боротьби в руках ворогуючих класів. Ленінський принцип партійності літератури.

В кінці бесіди я зробив коротенький підсумок про узагальнені поняття, порадив, що прочитати. Проте зловживати домашніми завданнями тут, як і взагалі, не слід.

В невеликій статті немає можливості грунтовно спинитися на методиці проведення кожного уроку даної оглядової теми. Тому я розповім про роботу над узагальненням тих понять, які досить трудно даються десятикласникам і недостатньо розроблені в методичній літературі.

Як правило, старшокласники непогано обізнані з жанровими особливостями епосу, гірше - з специфікою лірики, зовсім слабо - з жанровими особливостями драматичних творів. Тому, повторюючи поняття про роди і види (жанри) літератури, я вирішив зосередити основну увагу на жанрі драми. Матеріал був викладений у формі розповіді, яка нерідко переривалася запитаннями до учнів. Такі запитання дуже корисні, вони дають можливість перевіряти учнівські знання і одночасно 'активізують увагу десятикласників.

Драма (від грецького drama - дія) - літературний рід, в якому письменник, на відміну від епосу, не розповідає про ті чи інші життєві події, явища, про людей, а показує їх у дії, на сцені. Показувати життя в дії - значить відтворювати його в розвитку, в гострій боротьбі нового, прогресивного з відсталим, реакційним, добра - із злом, світла - з темрявою. Тому основою драматичного твору є конфлікт - сутичка двох протилежних сил, ворожих одна одній. Драматургія повинна відображати життєві конфлікти, без цього немає драматургії.

Драматичний твір складається з монологів, діалогів та авторських ремарок. Монолог - це звернення однієї особи або до себе (засіб виявлення боротьби суперечливих внутрішніх переживань, роздумів і т. п.), або до іншого персонажа, відсутнього в цей час на сцені, або до глядачів. Здебільшого монолог не передбачає відповіді того, до кого він адресується. Так, монолог Наталки на початку І дії («Петре, Петре!.. Де ти тепер?») звернений до Петра, іншого героя драми, якого на сцені немає. В ньому драматург познайомив читача (глядача) із становищем, в якому перебуває героїня на час виникнення конфлікту між нею і возним.

В II дії Наталка виголошує монолог, звернений до самої себе і до глядачів («Добрі люди, поможіть мені, пожалійте мене!..»), де відтворено глибоку внутрішню драму простої селянської дівчини, яка ради матері погодилася на одруження з нелюбом.

Монологи й діалоги сприяють розкриттю конфлікту, рухають дію вперед, то напружуючи її, то послаблюючи. Вони є основним засобом розкриття характерів героїв, їх типізації: адже в мові виявляються почуття й переживання героїв, їх ідеї, думки, погляди, мрії, прагнення і т. д.

Нагадую десятикласникам діалоги Наталки з возним (І дія), виборного з матір'ю (II дія). З них постає яскравий образ героїні - людини глибокого розуму, чесної, працьовитої, скромної, з сильними і незмінними почуттями своєї людської гідності, дружби, кохання.

А діалог між Терентієм Йосиповичем Бубликом і Аркадієм Павловичем в зв'язку з наклепницькою заявою на Кречета хіба не розкриває боротьби внутрішніх суперечливих почуттів старого терапевта: беззаперечного підкорення своєму начальству - риси, успадкованої Бубликом від дожовтневих часів,- і прагнення подолати ці принизливі для радянської людини почуття, лишитись чесним, справедливим, захистити безпідставно обвинуваченого колегу?

Наводжу й коментую в класі зразок монолога, в якому драматург дуже майстерно, переконливо розкриває основні риси героя (йдеться про монолог Пузиря з п'єси Карпенка-Карого «Хазяїн»).

«Пузир (сам). Нема вже у мене того духу, що колись: постарів, полохливий став. От прийняв від Петьки Михайлова дванадцять тисяч овець, восени чистої прибилі двадцять тисяч, а тривожусь. Нема-нема, та й подумаю: а що як Петька вскочить у злосні! Не такий же й Петро, щоб ускочить, - це ідол у комерції, а тривожусь... Постарів, полохливий став... Перше йшов за баришами наосліп, штурмом, кришив направо й наліво, плював на все і знать не хотів людського поговору, а тепер такий пустяк - тривожить!»

Перед нами зажерливий хижак, непримиренний ворог трудящих, який для зиску готовий на будь-які шахрайства й злочини.

Засобами розкриття характерів героїв, їх типізації є також взаємна характеристика персонажів, їх мова, вчинки. Пропоную десятикласникам пригадати, що говорить Платон Кречет про терапевта Бублика («Найміцніший віл упав би за тиждень, коли б виходив стільки. Роботяга.. Чудесна людина»). Перед нами постає образ чесного, невтомного трудівника - охоронця здоров'я трудящих.

Мова героїв драматичних творів повинна яскраво і повно розкривати конфлікт п'єси. В мові, як і в діях, вчинках героїв, мають відчуватися великі й важливі сутички, суперечності, боротьба людей різних поглядів. Наводжу зразки мови двох героїв з п'єси «В степах України» - позитивного і негативного - Часника і Галушки.

«Галушка. Кожен у своєму ділі веде комерцію, як може... Кожен хоче мати цвітущую жизнь...»; «Ми податок сплачуємо справно, а далі кожен собі цвітущую жизнь строїть, як хоче. Пойняв?»; «Але нехай мене Часник не тягне до комунізму, мені й у соціалізмі добре, я тільки що в ньому пристроївся, і він мені ще не надоїв».

«Часник. Уперьод, уперьод, Галушка! Хіба товариш Ленін віддав своє життя тільки за те, щоб наші животи були набиті галушками?.. Раз до комунізму йдеш, Кіндрате, так треба йти до нього швидко і щодня».

Уже з цих кількох фраз ми розуміємо суть конфлікту між Галушкою і Часником, їх різні погляди на життя, різне ставлення до загальнодержавних справ. Учитель може навести приклади мовної характеристики героїв і з інших драматичних творів: «Наталка Полтавка», «Хазяїн», «Загибель ескадри» тощо.

Далі на конкретних прикладах показую, як розкривається характер героя драматичного твору в його вчинках, поведінці. Так, Наталка, незважаючи на непорушність релігійно-патріархальних звичаїв, традицій у питанні шлюбу (дівчина, що подала рушники нареченому, добровільно погодилась «перед богом і людьми» на шлюб з ним; порушити слово - зухвальство, «великий гріх»), рішуче відмовляється вийти заміж за возного, коли повернувся її Петро. Цей вчинок свідчить про твердий характер, сильну волю і рішучість, здатність дівчини боротися за своє щастя.

Типовість розкриття характерів героїв драматичного твору доповнюється, вдосконалюється акторами під час постави п'єси на сцені з допомогою гриму, одягу, міміки, рухів, виразу обличчя, інтонації голосу, декорації, бутафорії тощо.

Специфічною особливістю драми як літературного роду є максимальна стислість, сконденсованість життєвих подій, явищ, а значить, характерів людей, зображених у ній. Так я підводжу учнів до висновку, що основними жанровими особливостями драматичних творів є напруженість дії, гострота конфлікту, сценічність тощо.

З інших теоретико-літературних відомостей учні слабо обізнані з літературними напрямами. Тому я спинюся трохи докладніше на методиці проведення сьомого і восьмого уроків даної теми.

Готуючись до уроку на тему «Поняття про методи літератури», вчитель використає матеріал І тома «Історії української літератури», статтю О. Г. Барабохи «Ознайомлення восьмикласників з літературними напрямами» («Література в школі», № 3 за 1954 р.). При цьому слід зважити на те, що в названій статті недостатньо висвітлено питання про критичний реалізм як провідний напрям революційно-демократичної літератури XIX ст. В основному правильні теоретичні міркування О. Г. Барабохи про сентименталізм, романтизм і реалізм викладач має розкрити на більш конкретному й переконливому матеріалі. Зробити це вчителеві легше, бо літературні знання і загальний рівень розвитку десятикласників значно ширші, ніж в учнів 8 класу.

Досвідчений словесник, добре обізнаний з читацькими інтересами учнів, може залучати і твори з позакласного читання як ілюстративний матеріал для своїх узагальнень.

На уроці учні мають усвідомити, що виникнення і розвиток певного літературного напряму пов'язані з конкретними історичними умовами. В кожну історичну епоху поряд з панівним напрямом у літературі неминуче виникають елементи нового напряму, який відбиває ідеї, естетичні смаки нових прогресивних соціальних сил, що розвиваються й міцніють у боротьбі з старим, відживаючим. Тому я обов'язково спиняюся на соціально-економічній обумовленості появи кожного з основних літературних методів, розкриваю його ідейну спрямованість, найбільш характерні жанри, специфічні особливості, а також наводжу висловлювання видатних майстрів слова про літературні напрями (наприклад, Франка і Коцюбинського про революційний романтизм) тощо.

Узагальнюючи поняття про критичний реалізм, розповідаю про виникнення й розвиток цього напряму, про становлення його на Україні, характер критики суспільного ладу в творах видатних українських письменників XIX ст. (Марко Вовчок, Панас Мирний, І. Франко, М. Коцюбинський, Леся Українка, П. Грабовський), висвітлюю проблему позитивного героя в українській літературі, вплив російських письменників революціонерів-демократів на українську літературу тощо. Всі ці теоретико-літературні відомості, як уже говорилося вище, розкриваються на конкретному матеріалі здебільшого методом бесіди (з елементами лекції-розповіді вчителя).

В 40-50-х роках XIX ст. як в російській, так і в українській літературі займає панівне становище реалізм - літературний напрям, що був тісно зв'язаний з життям народу, його визвольною боротьбою проти кріпосницько-самодержавного ладу. Термін «реалізм» походить від латинського слова realis, що означає речовий, дійсний. Оскільки дійсним є матеріальний світ - природа в найширшому розумінні, натура, - в російській літературі цей напрям спочатку називали натуральною школою.

В основі реалізму як літературного методу (напряму) лежить принцип правдивого змалювання типових явищ життя, дійсності.

Які ж літературні герої і обставини є типовими?

Бєлінський говорив, що «типова особа є представником цілого ряду осіб, загальним ім'ям багатьох предметів, яке виражене, однак, власним ім'ям».

А типові обставини - це такі обставини, умови, де діє герой, тип, в яких повно і яскраво проявляються основні риси характеру, ідеї, мрії, прагнення героя.

Так, образи Устини, Прокопа, Назара, Катерини з повісті «Інститутка» Марка Вовчка є типовими образами селян-кріпаків, бо в них письменниця втілила такі типові риси покріпаченого селянства, як ненависть до своїх гнобителів-поміщиків, мрії про волю, непримиренність з своїм рабським становищем, працьовитість, правдивість і чесність у взаєминах між собою, благородство і моральна чистота. В цих образах письменниця показала загострення суперечностей між поміщиками і кріпаками, тобто відтворила істотні риси суспільного життя того часу. Змалювання поміщицького двору, садиби, поля, панських покоїв, зустрічей, взаємин, сутичок кріпаків Устини, Прокопа, Назара, Катерини з інституткою, з паном лікарем і т. д. - це обставини, в яких тільки й могли найбільш повно проявитися типові риси образів кріпаків, - отже, ці обставини є типовими.

Питання про типовість літературних героїв неодноразово висвітлювалося на сторінках педагогічних журналів. Крім того, вчителі-словесники спинялися на цьому під час характеристики багатьох персонажів. Тому методика узагальнюючого уроку-бесіди на цю тему не становить особливих труднощів. Готуючись до уроку, я використав літературні статті, присвячені питанням типовості, а також деякі посібники. На жаль в окремих посібниках недостатньо розкриті прийоми індивідуалізації мови героїв, засоби відтворення їх психології, внутрішнього світу. Це питання вчитель має серйозно продумати, самостійно дібрати ілюстративний матеріал.

Сконденсувавши і втіливши в літературному образі лише типові риси, якості, ідеї певної соціальної сили, класу, письменник, однак, ще не створив би реалістичного художнього образу людини, коли б не наділив певний образ ще й такими рисами характеру, звичками, інтересами й нахилами, які властиві лише йому одному, відрізняють його від іншого образу, виразно вказуючи на соціальну приналежність. Індивідуальні риси характеру повинні бути психологічно і соціально вмотивованими, життєвими, правдивими, одним словом, такими, які глибше і яскравіше розкривають типові риси образу. Уміння органічно поєднати в літературному образі типові риси з індивідуальними, властивими лише даному герою, і, таким чином, створити правдивий тип, характер живої людини - ось той критерій, що визначає силу таланту письменника. Саме це забезпечує успіх і життєвість літературного образу і художнього твору в цілому.

Прийоми індивідуалізації літературних героїв я розкриваю на матеріалі повісті М. Коцюбинського «Фата моргана» (Андрій Волик, Хома Гудзь). Надовго запам'ятовується образ куркуля Підпари. В уяві учнів постає сувора людина з важким поглядом завжди сердитих очей, з волохатими бровами - це індивідуальні риси, які посилюють типовість куркуля, його ненависть до бідноти, вічний страх за своє добро.

Видатні представники критичного реалізму в українській літературі - Т. Шевченко, Марко Вовчок, Панас Мирний, І. Франко, М. Коцюбинський, Леся Українка, П. Грабовський, - реалістично зображуючи сучасну їм дійсність, викривали несправедливий суспільний лад, засуджували його, кликали народ до боротьби, до повалення самодержавства, поміщицько-капіталістичного ладу. Тому реалізм цих письменників ми звемо критичним реалізмом. Основоположником критичного реалізму в українській літературі був геніальний поет-революціонер Т. Г. Шевченко.

Сила критичного реалізму полягає не лише в критиці й засудженні тогочасного ладу, а й у створенні позитивних образів - образів народних месників, борців-протестантів проти соціального зла, революціонерів - носіїв прогресивних ідей, виразників народних прагнень.

І. Франко, М. Коцюбинський, П. Грабовський, Леся Українка вивчали твори Маркса, Енгельса, Леніна, були зв'язані з визвольним рухом народу взагалі і з робітничим - зокрема. Це благотворно відбилося на творчості цих найвидатніших представників критичного реалізму кінця XIX - початку XX ст. Провідною темою їх творчості стає тема революційної боротьби трудящих, усвідомленої і цілеспрямованої, керованої досвідченими ватажками, борцями-революціонерами - представниками робітничого класу:

«У творчості Лесі Українки, Коцюбинського... були вже елементи нового творчого методу - соціалістичного реалізму. Отже, відбувався процес зародження й формування української пролетарської літератури. Риси соціалістичного реалізму виявилися передусім у зображенні робітників, які стоять на чолі визвольного руху, в пропаганді ідеї інтернаціонального єднання трудящих, в обстоюванні думки про необхідність знищення капіталістичного ладу, у вираженні мрії про вільне, соціалістичне суспільство»1.

Коротко повторивши відомості про основні художні методи (напрями) української дожовтневої літератури, я на наступному, восьмому, уроці пояснюю суть соціалістичного реалізму - художнього методу радянської літератури і літературної критики.

Бесіду про соціалістичний реалізм проводжу на цьому уроці за таким планом:

1. В. І. Ленін про елементи демократичної і соціалістичної культури в кожній національній культурі.

2. Зародження і становлення методу соціалістичного реалізму.

3. Основні принципи соціалістичного реалізму: а) відтворення дійсності в конкретно історичному плані; б) художнє змалювання життя в революційному розвитку, в невпинному русі вперед, від нижчих до якісно вищих форм; в) правдиве відтворення дійсності в типових образах і типових обставинах; г) значення літератури як ідеологічної зброї в справі виховання трудящих у комуністичному дусі (ці положення найдоцільніше пояснити на матеріалі повісті М. Горького «Мати» або романа А. Головка «Бур'ян»); д) герой літератури соціалістичного реалізму; е) відтворення' побудови соціалізму як усвідомленої мети, нищівна критика пережитків капіталізму, хиб і недоліків у нашому житті.

4. Керівна роль Комуністичної партії в розвитку нашої літератури.

б. Багатонаціональність радянської літератури. Світове значення радянської літератури.

Зупинюсь на двох питаннях даної теми - про романтизм в радянській літературі і про можливість існування течій в літературі соціалістичного реалізму.

Чи можуть існувати в радянській літературі інші творчі методи, скажемо романтизм?

Єдиним творчим методом радянської літератури і літературної критики, як ми вже раніше підкреслили, є соціалістичний реалізм, який виключає паралельне існування інших методів. Щодо романтизму, то він входить складовою частиною до соціалістичного реалізму. «Для нашої літератури, - говорив т. Жданов на І Всесоюзному з'їзді радянських письменників, - яка обома ногами стоїть на твердій матеріалістичній основі, не може бути чужою романтика, але романтика нового типу, романтика революційна».

¹ Історія української літератури, т. І, вид. Академії наук УРСР, К., 1954, стор. 598.

Це значить, що романтичні традиції літератури минулих епох, що склалися під впливом певних історичних умов тої чи іншої епохи, не можна механічно переносити в радянську літературу. Якщо' в основі романтичних героїв літератури минулих епох в основному була фантазія, вимисел поета, письменника, то в основі романтики нашої літератури - героїка, пафос будівництва нового життя, нашої бурхливої революційної дійсності. Радянські люди в ім'я комунізму, в ім'я свободи й незалежності Батьківщини роблять такі героїчні, такі легендарні подвиги, перед якими бліднуть плоди найбуйнішої фантазії найздібнішого письменника-романтика минулих епох. Згадаймо подвиги Ол. Матросова, капітана Гастелло і інших героїв Вітчизняної війни, трудові подвиги передовиків промисловості і сільського господарства. Тому-то романтизм радянської літератури є не що інше, як «реалістичний показ нашої дійсності в найбільш героїчних і революційних проявах, показ поривів і прагнень нашої правди у велике комуністичне завтра» (С. Вургун).

Зразком романтичного твору, в основі якого лежить реалістичне змалювання дійсності часів Великої Вітчизняної війни в найбільш героїчних проявах, є поема Андрія Малишка «Прометей».

Письменник має право змальовувати позитивного героя в романтично-піднесеному стилі, гіперболізувати окремі риси його характеру, ставити його у незвичайні, виключні обставини, з яких герой виходить ще більш героїчним, показати його в стремліннях, у поривах в прекрасне завтрашнє. Це не буде утопією. Бо прагнення, поривання радянських людей не відірвані від реальної дійсності, навпаки, вони тісно зв'язані з нею, бо завтрашнє планомірно підготовляється корисною діяльністю радянського суспільства сьогодні. І передова радянська людина, не задовольняючись сьогоднішнім, завжди фантазією поривається вперед, в завтра.

Давид Мотузка, ведучи боротьбу з переродженцем Матюхою, з куркульнею, очищаючи радянську землю від бур'яну, за утвердження радянської влади на селі, ще в період непу фантазією поривається в завтра і бачить колективізовану, електрифіковану, культурну Обухівку, заможних, щасливих людей. Він твердо вірить, що Обухівка в майбутньому буде саме такою, бо це - лінія Комуністичної партії.

Платон Кречет ще експериментує, терпить і невдачі, проте твердо переконаний, що недалеко той час, коли буде назавжди знищена передчасна смерть і буде повернено «майбутнім поколінням мільйони сонячних днів».

«Наше мистецтво, - говорив Горький, - повинно стати вище дійсності і піднести людину над нею, не відриваючи й від неї».

Радянського письменника цікавить не тільки те, що вже досягнуто, а те, до чого прагне радянська людина, що зростає, розвивається, те, що буде завтра. Затримати творчу увагу лише на тому, що уже є - значить перетворитись у Галушку від мистецтва.

Адже Романюк («Калиновий гай» Корнійчука) - непоганий голова колгоспу: він зумів в порівняно короткий час відбудувати зруйнований колгосп; досягти довоєнного рівня, колгоспники його живуть добре. І все ж таки він у п'єсі показаний як негативний образ, як відсталий голова колгоспу. І справами даного колгоспу драматург далеко не захоплюється. Чому ж? Та тому, що Романюк зупинився на досягнутому, заспокоївся, не прагне вперед,- отже, відстав, перетворився з прогресивної сили в колгоспному житті в гальмуючу.

Різні «діячі» американської і західноєвропейської буржуазної літератури розглагольствують про те, що соціалістичний реалізм обмежує, сковує творчі можливості письменника, його волю, не дозволяє розвиватись, мовляв, його індивідуальним творчим нахилам і особливостям і т. д.

Чи так це? Звичайно, не так.

Соціалістичний реалізм, як єдиний творчий метод радянської літератури, хоч і виключає можливість паралельного існування інших творчих методів, проте передбачає можливість існування різноманітних течій, їх творче змагання, що виявляється в стильових і художніх особливостях творчості окремих письменників. «Письменники, які однаково оцінюють явища життя і поведінку людей, є нескінченно різноманітними у вираженні в художньому образі результатів свого бачення і відчування» (О. Сурков).

Справді-бо, хіба важко побачити стильові і художні відмінності, скажемо, між Тичиною і Рильським, між Бажаном і Сосюрою, між Головком і Гончаром і т. д.

Від того, як учні зрозуміють ці досить трудні теоретико-літературні відомості, залежить і якість вивчення та засвоєння курсу радянської літератури, глибоке усвідомлення десятикласниками величезної ролі радянської літератури в побудові комуністичного суспільства.

Щоб повторити відомості з теорії літератури, викладачеві доводиться самостійно опрацювати чимало посібників, дібрати й осмислити відповідний матеріал з таких джерел: В. В. Голубкова - «Методика преподавания литературы», Г. Л. Абрамович - «Введение в литературоведение», доповіді О. Суркова, К. Симонова, Б. Рюрикова, М. Тихонова на II Всесоюзному з'їзді радянських письменників, ряд журнальних статей.

Досвіду робота над даною темою у вчителів ще немає. Тому нам доводиться багато питань розв'язувати самостійно, на власний розсуд. Адже ні підручника, ні методичних посібників з теорії літератури нема. В діючих шкільних підручниках з літератури теоретико-літературні відомості висвітлені недостатньо. Тим більшу відповідальність має відчувати словесник, добираючи потрібний матеріал і продумуючи методику його повторення.