Українська література - статті та реферати

Роман Іваничук, письменник, Шевченківський лауреат, Герой України (27 травня 1929 -17 вересня 2016)

Роман Іваничук, письменник, Шевченківський лауреат, Герой України (27 травня 1929 -17 вересня 2016)

Це не є некролог. Це жива бесіда двох львівських видавців про видатного письменника. Бесіда, яка могла б відбутися і за його присутності, від чого напевно була б довшою і бурхливішою, але не менш шанобливою і прихильною.

Отже, Ірина Лонкевич (видавництво «Срібне слово») і Василь Ґабор (видавництво «Піраміда») про Романа Іваничука.

Василь Ґабор. Літературне життя Романа Іваничука, як на мою думку, можна поділити на два періоди: перший тривав у часи тоталітаризму в нашій країні, другий - в останні чверть століття, в часи незалежності. Відібрану в народу історичну пам’ять письменник оживлював і повертав у своїх романах, відтворивши історію нації в потужному корпусі літературних текстів. Унікальний факт, який, мабуть, годі відшукати в світовій літературі.

У другий період, коли вже менше було потреби звертатися до історичної тематики, Роман Іваничук однак продовжує накреслену раніше стратегічну лінію своєї творчості, тепер уже звертаючись до тих проблем, яких раніше не можна було торкатись: на зламі століть з’явилась «Орда», яку письменник створив у роки своєї депутатської діяльності у Верховній Раді, будучи учасником творення незалежної держави. Він пише спогади, фіксує рефлексії, вражає читача своїм нещоденним щоденником. Він творить тепер майбутнє, уже не тільки записує хід подій, але й сам стає їхнім учасником.

Однак несподівано відбувається злам у творчості Майстра: читач, здається, звик чекати на глобальні історичні тексти від Іваничука, а він раптом починає оповідати історії приватні, щось дуже особисте: «Люлька з червоного дерева» мала незвичайний успіх, мабуть, не менший, ніж «Манускрипт з вулиці Руської». У вісімдесят років письменник стримано і ніжно говорить про почуття чоловіка до жінки; для мене це було великим відкриттям, книга, здавалось би, про звичайні, прості речі, зовсім інший вимір... Іваничук продовжує творчо розвиватись, здавалось би, куди вже далі? Зрілий митець - але знову щось зовсім нове і талановите. «Благослови, душе моя, Господа», «Дороги вольні і невольні» - і раптом він пише спогади про свій рідний Ірач, це було щось таке, як свіжий подих, цей дивовижний світ його дитинства, як друга «Зачарована Десна», ця надзвичайна пам’ять, ці деталі, коли мова про батька... Письменник і далі продовжує шукати нове й нове. Я вже не кажу про формальну новизну - приміром, «Мандрівка до Аберфайлю» - він просто не хотів бути одноманітним, у цьому приваба Іваничука-прозаїка.

Ірина Лонкевич. Нам Роман Іванович довіряв не романи, казав, що дає нашому видавництву якісь легші, менші речі, які називав «цукорками», вони були мені цікавіші й ближчі, ті оповідання й малі повісті, казав, що писав їх у перерві між більшою роботою, коли треба було «взяти паузу», відпочити... Мені найбільш цікаві взагалі оті малі речі в творчості кожного письменника, те, як у малу форму можна вкласти багато.

Перша наша спільна робота з Романом Івановичем - книжка новел «Одна хлібина на двох», художниця Інна Шкльода її оформляла, вона тоді дебютувала як оформлювач книжок, а зараз вже доста відома, й не одну книжку ми з нею зробили - та перша була така вогнисто-червона, і були в ній зібрані новели з давніших літ - перша, здається, ще з п’ятдесятих - і всі вони були про любов, не конче до жінки - любов до дитини або любов до клаптика землі, до чогось рідного, що стало твоїм. Ця книжка в нас видавалась і перевидавалась, по-моєму, читач її дуже любив. І ще мені подобались маленькі історичні повісті - з княжих часів, з часів совєтської окупації. Завдяки Іваничуковим малим повістям я якось інакше відкривала для себе Львів. Моє видавництво під Цитаделлю, і з історії, розказаної в повісті «Соло на флейті», я довідалася дуже-дуже багато нового про Львів і про ті жаскі історії, якими оповита Цитадель, оті сотні там похованих і досі, мабуть, не відспіваних людей. Так, завдяки Іваничукові я справді дуже багато зрозуміла й по-іншому почала дивитися на Львів.

Василь Ґабор. Мій Львів почався, мабуть, з «Манускрипту...» від Іваничука. Це було перше, що я прочитав Іваничукове, і був зачарований Львовом, куди приїхав вчитися, зачарований автором книги... Ми вже були приятелями, коли я взявся до видавничої справи, і найперше, що мені захотілось перевидати, то це таки «Манускрипт...». Але в мене було таке відчуття, що автор використовував лексику, так би мовити, «атеїстичну», коли йшлося про Церкву, про сакральне. Така поступка за тих тоталітарних часів задля того, щоб цензура не заборонила твір. Коли ми почали співпрацювати, то письменник сказав, що справді спочатку первісний епіграф він узяв з Біблії, і ми повернули те первісне звучання романові, він став таким, яким хотів його бачити автор. Утім, «Манускрипт...» - це єдиний Іваничуків роман, видрукуваний у «Приватній колекції». Переважно це були спогади, малі повісті, щоденникові записи.

Я тішився іншим: Роман Іваничук завжди «шукав» собі роботу. Домагався: «Чи ти мені видаси книжку до дня мого народження?». Я твердо обіцяв. Позаторік видали не одну - три. Вдалося йому зібрати

тексти для книги інтерв’ю «Світ спіймав мене, і я тим тішуся» - це не тільки творча лабораторія письменника - це зріз часу, атмосфера, настрій. Я радів з того, що ми зробили цю несподівану для письменника книгу, видали її привабливою візуально - зі світлинами з Іваничукового родинного архіву та портретом автора пензля художника Володимира Патика. Та найголовніше, мабуть, те, що презентація книги відбулася в листопаді 2013 року, коли українці вийшли на Майдан Гідності. Цю подію, як і ганебний фінал правління Януковича, письменник передбачив значно раніше: свідченням того - книга «Мандрівка до Аберфайлю».

Мабуть, ще більше, ніж власними здобутками, пишався Роман Іваничук появою книги свого брата Євгена Іваничука «Холодне небо Півночі». Гадаю, коли б не десятилітня каторга в совєтському концтаборі, українська література мала б ще одного непересічного письменника - навіть та одна книга з уміщеними в ній «Записками каторжанина» переконує в цьому.

Ірина Лонкевич. Родинні історії нині дуже потрібні людям. Ними цікавляться, їх багато читають. То якийсь такий знак часу, що люди люблять, коли письменник розповідає про себе та своє оточення, де поєднано і художній, і автобіографічний пласти. Такі книги знаходять широкого читача. Я мала багато втіхи, коли працювала з книгою Романа Іваничука «Моя кунсткамера». Це така його «охудожнена» творча автобіографія. Робота в мене посувалася повільно, з особливим смаком, а Роман Іванович нетерпеливився, бо він людина руху й дії, він кілька разів делікатно казав мені, що от його університетський товариш старий і хворий, немічний, і може відійти, а він би дуже хотів товаришеві подарувати свою книжку. Оскільки я на те не зважала й працювала, як мені працювалося, то Роман Іванович в якийсь момент сказав з притиском: «Ірино, якщо ви й далі так будете працювати, то я не встигну, бо Іван помре...». І то для мене стало доброю нагінкою, і книжка вийшла своєчасно, і той товариш таки отримав її і читав, і все склалося добре завдяки авторові...

Василь Ґабор. А мене - в іншій ситуації - просив не поспішати: я приніс до журналу перші новели, він відхилив їх і сказав: «Пишіть, але без поспіху, до читача краще приходити зрілим, нема нічого гіршого, як з’являтися перед людьми початківцем...». Парадокс - я не загнівався, з віддалі часу бачу, що досвідчений письменник мав рацію...

Коли якусь справу він сам завершував, то нудив світом, не маючи роботи. Якось у такій ситуації його донька, знана нині перекладачка, попросила: «Василю, вигадай татові роботу!». Я десь на ту пору готував «Книгу Лева», де хотів подати місто як текст. І звернувся до Іваничука. Мені треба було зрозуміти його відчуття, сприйняття Львова, і недарма звернувся. Отримав «смачні» спогади про те, як Іваничук увійшов у літературний світ Львова 1950-60-х років; це була історія його власна й історія самого міста тих часів... До речі, Львів як текст - це й «Манускрипт...» - магія, що залишається назавжди.

Ірина Лонкевич. Мені здається, що Романові Івановичу найкраще вдавалися міські типи. Звичайно, найперше - типажі Львова і Коломиї. Хай би хто й сперечався - в обох цих галицьких містах відчутний особливий дух інтелектуалізму... Народжений у Трачі, він справжній письменник-урбаніст, галичанин, який досконало вживався в характери східняків... Жартував: «я австріяк»; коли приходив з машинописом, мені казав: Ірино, це є готовий оригінал, він є вже прочитаний кілька разів і переписаний начисто, і там нічого поправляти не треба...

Василь Ґабор. Реально було так - щоб усе дуже швидко, надзвичайно швидко. Я сам дивувався, як швидко ми це робили. Кожну книжку.

Ірина Лонкевич. Сам встановлював реченець - найчастіше це було: «От я би хотів на свої уродини...». То було дуже добре. Дуже зручно, коли автор тобі диктує. І ти розумієш, що маєш зробити, знаєш, що плани не зірвеш, він сам завше виконував зобов’язання.

Василь Ґабор. І це була нагода - отримавши книгу, зустрітися з читачем. Формат відзначення дня народження. Природне бажання говорити з читачем. Але все без «помпи». Він відмовлявся від офіційного відзначення своїх ювілеїв. Я переконував його дуже довго: 85 - у філармонії, без офіційних виступів... взагалі без будь- яких промов... ніяких кошиків з квітами... і від Спілки письменників теж ніхто... нарешті погодився: тільки він і музика... І, як завжди після зустрічі, завжди і скрізь, вийшов на авансцену, щоб подякувати своїм читачам. Білий - сивий. У білому костюмі. З гарасівкою. Так. Це було 2014 року. У Львівській філармонії.

Ірина Лонкевич. Останню книжку - «Голоси з-над вод Генісарета» - я принесла Романові Івановичу додому. П’ять примірників для початку. На уродини. 27 травня 2016 року. Добре, що встигла.