Українська література - статті та реферати

«Неокласики» та їхнє місце в літературному процесі 20-30-х рр.

Назва неокласики закріпилася за групою письменників, яких об’єднувала широка гуманітарна освіченість, наукова і професійна робота зі словом, високий мистецький рівень, естетичні симпатії, перекладацька діяльність. Укрраїнських неокласиків називали «гроно п’ятірне» - П. Филипович, М. Зеров, Драй-Хмара, М. Рильський, Юрій Клен. Всі вони сприяли еволюційному пориву укр поезії пер пол 20ст. На форму естетчної системи київських неокласиків вплинула французька поезія гр «Парнас», яка відмовлялася від бунтарських ідей, від критики дійсності, натомість, вимагала відходу поета від сучасності у світ безпристрасної поезії, холодних форм. Неокласики утверджували класику як привалюючу прив’язаність до сфери раціонального, культивували строгу, досконалу форму, шукали гармонію духу через культивування спокою і врівноваженості. Їм характерна інтертекстуальніть та втрата реального героя через своє відчуження, «аристократизм духу», тяжіння до гармонії між розумом і почуттям, до шляхетної культури художнього мислення. Їхня поезія позбавлена буденності, бо їх цікавить не конкретне, а вічне. Вони виробляють і закріплюють матрицю літературної міфологізації, започатковують витворення національного культурного міфу. «Неокласики» здійснювали духовне оновлення нації, виводили її культуру з провінційного стану на широкі творчі обрії, дисциплінували емоційну стихію покоління «розстріляного відродження». Водночас вони спромоглися розкрити сучасність в Її історичних рисах на відміну від а пролетарських поетів», котрі римували ідеологічні гасла, міфологізували так звану романтику буднів.