Українська література - статті та реферати

Роман Р. Андріяшика «Люди зі страху» в контексті тоталітарної доби

Всі публікації щодо:
Андріяшик Роман

С. C. Кіраль


М. Литвин після прочитання роману Р. Андріяшика «Люди зі страху», що побачив світ 1966 року у видавництві «Молодь», писав його авторові: «…сидів приголомшений, щасливий, і сивів від туги». Уперше життєві дороги натоді артиста-бандуриста (згодом письменника, кобзаря і композитора, учасника дисидентського руху) Тернопільської філармонії та автора роману перетнулися 1965 року в Борщеві, малій батьківщині письменника, де брати Литвини брали участь у якомусь концерті. Пісня «Там у степу схрестилися дороги» у їх виконанні полонила серце Р. Андріяшика. Як писав М. Литвин, ця «хвилева зустріч у Борщеві запам'яталася […] назавше», а друга, «несподівана зустріч», «щасливо приголомшила»: від прочитання роману «Люди зі страху» у нього народилось непереборне бажання «одержати […] вісточку, запізнатися ближче» з автором твору1. На щастя, цей лист не згорів у полум'ї, як це сталося з окремими творами та документами Р. Андріяшика, після навмисного підпалу його хати на Тернопіллі, де в останні роки він мешкав.

Погодьмося, не кожному авторові, а тим паче ще тоді невідомому, таланить на такі листи читачів. Таке ж сильне враження цей твір справив і на сучасного письменника-тернополянина А. Дністрового, який, «будучи студентом першого курсу і читаючи романи «Люди зі страху» і «Додому нема вороття», не міг повірити, що українською можлива така потужна і видатна література» (виділ. наше. — С. К.), що ці твори написав «письменник радянського періоду», адже знайомство з його прозою виявилося «чимось межовим між сенсацією і шоком, який виникає, як правило, після прочитання великих текстів» [22, с. 105]. На жаль, навіть запізніле присудження Р. Андріяшикові вже в роки незалежної України Державної (нині Національної) премії імені Тараса Шевченка (1998), з гіркотою зауважує А. Дністровий, не зробило письменника «офіційним» «обличчям української літератури», а його ім'я «не стало широко відомим молодшим поколінням, а тим паче не стало комерційним чи ринковим» [22, с. 106]. Справедливість цієї думки підтверджують і такі свіжі факти: на сторінках підручників та посібників з історії української культури, адресованих студентству й виданих у 2012—2013 рр., прізвища автора «Людей зі страху» відшукати годі [28, с. 29].

Літературознавець М. Слабошпицький висловив слушну думку-побажання, що «окремою темою мала б стати історія взаємин автора «Людей зі страху» з усіма складниками тодішньої системи», з якою він і «не хотів протистояння», однак «через його мистецьку візію і творчу практику […] був на це приречений» [42, с. 7]. Отож, на підставі архівних матеріалів, спогадів сучасників Р. Андріяшика, його щоденників, листів та листів до нього, тогочасної критики спробуємо з'ясувати причини «комерційної» непопулярності та запізнілого «офіційного» державного визнання «неринкового» прозаїка. Історія першої публікації роману «Люди зі страху» — на думку М. Слабошпицького, «головної книги» у доробку письменника, у якій автор «сказав усе, що мав сказати» [42, с. 6] — якраз освітлює темні сторінки «усіх складників» взаємин Р. Андріяшика й тоталітарно-партійно-комуністичної системи.

Перша книга роману «Люди зі страху», опублікована в журналі «Дніпро» за 1966 рік під назвою «Спадок віку»2 [4] з портретом автора та коротенькою передмовою-благословенням члена редколегії, завідувача відділу теорії соцреалізму і сучасного літературного процесу Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН України В. Іванисенка,3 привернула увагу критики: на твір з'явилися прихильні відгуки та рецензії на сторінках як республіканської, так і всесоюзної преси [3, с. 32—35; 39, с. 48—51].

В. Іванисенко вказав на окремі несуттєві хиби твору (подекуди відчутна композиційна нечіткість, «часом дратує багатослівність», «не всі характери змальовані з достатньою ясністю і виразністю»), але загалом високо оцінив перший твір молодого прозаїка, який «написаний густо» й талановито [26]. Критик резонно зауважив, що роман «помітно розширює ідейно-художні обрії нашої літератури — насамперед напругою інтелектуального життя персонажів, його складністю, багатством та інтенсивністю, відчайдушністю, глибиною і розмахом пошуків правди, добра, справедливості — для себе і свого народу в один із найскладніших і найсуперечливіших періодів його буття» [26]. Докладну обсервацію всіх «плюсів і мінусів» роману В. Іванисенко полишив своїм колегам-критикам.

Поява прихильного напутнього слова авторитетного літературознавця — не випадкова. Справа в тому, що «видавничу дорогу» до читача «Люди зі страху» торували майже два роки. З цього приводу І. Драч, виступаючи восьмого грудня 1997 року у Будинку письменників України під час обговорення роману Р. Андріяшика «Сторонець», номінованого на Шевченківську премію, зазначив, що «у ті часи ці твори (йдеться про «Людей зі страху», «Додому нема вороття», «Полтва». — С. К.) виходили у світ з великими складнощами, було з ними багато клопотів і труднощів, багато неприємних днів та років зазнав і пережив їхній автор» [40].

Твори буковинців, зокрема дебютантів, здебільше друкувалися на сторінках львівського часопису «Жовтень» (з 1990 р. — «Дзвін»). Є підстави твердити, що й Р. Андріяшик (тоді мешкав у Чернівцях) не порушив усталеної традиції, однак у силу деяких обставин у публікації твору йому було відмовлено. До такої думки наштовхує й лист відповідального редактора Р. Федоріва від 06. 02. 1968 р.: запрошуючи до співпраці вже знаного молодого письменника, визнав «гріх», що не з його вини журнал «Жовтень» не був першовідкривачем таланту Р. Андріяшика [46]. Наші здогади знаходять підтвердження у щоденникових записах автора роману, які фіксують перебування на Буковині у 1967 році відомих письменників та критиків, зокрема «нанашки» 4 Ірини Вільде, Р. Іваничука, М. Ільницького та ін.: «Виступали на обласному зібранні знамениті, читали свої речі знані і молоді буковинці. Чорт мене напоумив прочитати главу з «Людей зі страху», але я назвав лишень частину роману під заголовком «Спадок віку». Коли іншим робили зауваги, щось радили, підбадьорювали, то Роман Іваничук заявив: «Чого, власне кажучи, ви взялися за львівську тему? Мені здається, що вона в нас досить вичерпана, Дарину Дмитрівну (йдеться про Ірину Вільде. — С. К.), приміром, знає весь світ». Всі на мене дивилися з таким жалем, що й мені стало жаль самого себе. Сидів похнюплено, все далі червоніючи, і подумки твердив собі: «Зась! Не пущать! Чого заліз у чужі городи?!» [10, № 8, с. 106]. У конференц-залі обкому комсомолу серед присутніх знайшовся недруг-сміливець, й, окрилений реплікою Р. Іваничука, «гукнув аж з-під дверей: «У Києві розрекламували книжку під назвою «Люди зі страху». Це явно не естетична назва. Люди зі страху? Страх — це не пустеля і не степ! Це стан, причому однохвилевий, щось скороминуще. Люди зі страху…» [10, № 8, с. 106]. Цю репліку-коментар одразу підхопив відповідальний секретар обласної партійної газети «Радянська Буковина» Б. Гончаренко, що сидів у президії: «Гм-м-м … Люди зі страху … Якийсь фрейдистський натуралізм» [10, № 8, с. 106].

На захист молодого письменника стала «знана в усьому світі» «нанашка» Ірина Вільде, яка «раптом стиснула плечима» й цілком спокійно присоромила коментаторів та авторитетно потвердила: ««Люди зі страху» — чудова назва, мені подобається». Зрозуміло, що ошелешені несподіваною реплікою Ірини Вільде критикани примовкли, адже «проти класика української літератури ніхто не смів іти», згадував Р. Андріяшик, а тому «головуючий Бурбак закликав до слова поетів». Хвилеві розчарування й образа тяжким каменем лягли на душу письменника: «Мене потоптали нізащо, бо прочитав невеличкий фрагмент. Але вже почалося» (виділ. мною. — С. К.), — нотує у щоденнику [10, № 8, с. 106]. Найбільш обурювало те, що у «письменницькому цеху» існує «на ту чи іншу тему монополія», до того ж територіальна. Про це відверто Р. Андріяшик сказав присутньому на вечорі прозаїкові, фронтовику другої світової війни, авторові роману-трилогії «Вишневий сад» В. Бабляку. Той всіляко заспокоював запального колегу й радив забути коментар-повчання Р. Іваничука, адже той, доречно зауважив В. Бабляк, необдумано, згарячу «ляпнув, як бик у воду» [10, № 8, с. 106]. Прихильно поставилися до Р. Андріяшика й присутні на цьому зібранні проф. В. Лесин (вважав Б. Гончаренка «поганим вихрестом») та письменник М. Івасюк. Вони також радили не перейматися «територіальною монополією» на окремі теми львів'ян, заявлену Р. Іваничуком. Згадана вище подія набула розголосу в різних версіях. Так, наприклад, І. Чендей, якого також невдовзі цькуватимуть «ідеологічні пси» тоталітарної держави, у листі до львівського науковця І. Денисюка від 05 вересня 1967 року повідомляв, що в журналі «Дружба народов» має з'явитися (опублікована у № 8) його рецензія на «Людей зі страху»: «Твір мені сподобався справді! Дужий талант Роман Андріяшик. От шкода тільки, що з ним так грубо у Чернівцях повелися» [49, с. 333].

Отож, мав рацію Р. Андріяшик, коли писав, що «вже почалося», адже входження в літературу, його «взаємини з усіма складниками тодішньої системи» та й саме перебування в літературному середовищі були непростими, а погром «Полтви» «повергнув його в затяжну депресію, з якої ніяк не міг вийти», зауважує М. Слабошпицький [42, с. 7]. Творча заздрість після виходу «Людей зі страху», котра почасти культивується в письменницьких колах, не оминула, зрозуміло, й Р. Андріяшика. Це задокументовано письменником М. Рябим, який у травні 1967 року побував на семінарі молодих авторів в Ірпені й розповів про це у листі до Р. Андріяшика.

На цьому семінарі Р. Андріяшик, зрозуміло, був у центрі «пліткарського дискурсу» — на нього «розмова […] перекинулася вже першого ж вечора», адже зарозуміле «львівсько-одеське» крило молодої нашої прози, як пише М. Рябий у листі до Р. Андріяшика від 04. 05. 1967 р., «розводилося про одмирання сучасного роману, зародження синтетичного мистецтва, що має прийти на зміну літературі, екзистенціоналізм, його апологетів і т. д», пускалися в хід усілякі вигадки — «він не був підготовлений до такої слави та й слава ця дута. Це страшно, Романе, коли тебе оточують такі людці» [41]. Тому всі очікували виходу у світ нового роману Р. Андріяшика «Додому нема вороття», про існування якого вже знала письменницька братія, яка прагла упевнитися, чи «дутої слави» нажив чернівецький неофіт, як про це рекли деякі молоді письменники, а чи ні. Як оповів мені Ю. Мушкетик, недруги О. Гончара та М. Стельмаха, особливо В. Козаченко, позаочі нашіптували з надією «донесення» цим двом адресатам, що письменник-початківець упевнено наступає на «сліди» класикам, майже рівня їм. Як свідчить лист М. Рябого, про це йшлося і в кулуарних розмовах згаданої наради в Ірпені.

Б. Комар, завідувач відділу прози журналу «Дніпро», куди звернувся Р. Андріяшик, порадив подати рукопис «Людей зі страху» до видавництва «Молодь», оскільки в редакції «немає будь-яких прогалин у плані на 65-й рік» [11]. Повернувшись до Чернівців «з малими надіями», Р. Андріяшик таки надіслав рукопис до згаданого видавництва. Там працював на посаді редактора відділу першої книжки автора І. Дзюба, якого в 1962 році звільнили із журналу «Вітчизна» за так званий «нігілізм»5 [24, с. 109]. Мабуть, сама Доля привела Р. Андріяшика до виняткового поціновувача справжньої літератури, інтелектуала, котрий безкомпромісно, як згадує із захопленням Ірина Жиленко, виступав у пресі та на різних зібраннях проти «глупства, косності, підлості, ошуканства», «розкривав лицемірну «кухню» тодішньої літературної критики», «ловив поважних письменників на брехні, пересмикуванні, доносительстві і хамелеонстві», був людиною, що «не знала страху» (отож не випадково редактор так прихильно поставився до твору Р. Андріяшика із такою символічною назвою! — С. К.), а тому «викликáв страх у власть імущих» [24, с. 158]. Саме І. Дзюба й став першовідкривачем небуденного таланту буковинського журналіста і його роману «Люди зі страху». В листі до Р. Андріяшика від 12. 11. 1964 р. він повідомляв, що повість (таке жанрове означення адресата. — С. К.) справила на нього «враження зрілого високохудожнього твору (це моє особисте враження). Читання її було для мене справжньою радістю, а це тут буває не часто. З деякими мотивами Вашої повісті я внутрішньо сперечався, але то вже — моя власна справа (хоч я хотів би про це поговорити з Вами при нагоді)» [23]. Бо й справді, тогочасна літературна періодика не задовольняла вдумливого й вибагливого читача. Так, наприклад, читання-перегляд підшивки «Літературної України» у ті роки породило в Ірини Жиленко огидні відчуття: «Яке сміття плаває на лакованій офіційній поверхні нашої літератури», адже «талантам повсякчас судилося потоптування — і вдячна пам'ять нащадків» [24, с. 484]. У згаданому вище листі І. Дзюба просив надіслати «анкетні відомості» для подальшої офіційної співпраці автора із видавництвом, а також радив «тимчасом віддати повість до якогось журналу, там раніше надрукують, тоді й видавництво охочіше візьметься» [23]. І. Дзюба виявив готовність виступити посередником у цій справі й невдовзі «Люди зі страху» потрапили до журналу «Дніпро», відповідальним редактором якого був письменник Ю. Мушкетик.

Оскільки, як повідомляв у листі І. Дзюба, видавничий план на 1965 рік був сформований, то після обов'язкового рецензування твір передбачалося опублікувати 1966 року. Офіційні документи свідчать, що «Заявку № 113 на складання видавничого договору тематичного плану на 1966 рік» (тут фігурує журнальний варіант назви роману «Спадок віку» обсягом 18 авторських аркушів і накладом 15 000 з оплатою 150 крб. за аркуш) було оформлено 28 лютого 1966 року за підписом завідувача редакції поезії та першої прозової книжки Ю. Сердюка, редактора О. Лєнік, директора видавництва Б. Чайковського та інших посадових осіб. Договір під № 100 від 22 березня 1966 року, що підготував редактор П. П. Засенко, було укладено 24 березня цього ж року в особі головного редактора видавництва В. Гримича та автора Р. Андріяшика (назва та наклад роману в договорі збігалися із даними у поданій заявці) [15, од. зб. № 455]. З художником Євгеном Семеновим договір № 319 про оформлення книжки (обкладинка, титул, заставки, кінцівка) видавництво уклало 28. 10. 1965 року [15, од. зб. № 420]. У зведеному плані видавництва на 1966 рік (позиція № 124), затвердженому 12. 06. 1965 року, наклад роману Р. Андріяшика під назвою «Люди зі страху» становив 30 000 примірників [44]. Твір під такою назвою і таким накладом побачив світ 1966 року (здано до виробництва 31. 05. 1966 р., підписано до друку 09. 08. 1966 р.; натоді І. Дзюба у видавництві вже не працював). Перший гонорар, у тому числі й за журнальну публікацію (до складу видавництва «Молодь» входили молодіжні журнали «Дніпро», «Ранок», «Зміна» та ін.), у розмірі 1000 крб. 51 коп. Р. Андріяшикові нараховано 25. 02. 1966 р., а решту — 26. 09. 1966 р. (загальна сума становила понад 5 000 крб.) [31]. До речі, із дев'яти позицій розділу «Перша книжка молодого прозаїка» видавничого плану «Молоді» на 1966 рік лише імена Р. Андріяшика та Гр. Тютюнника (збірка новел «Зав'язь»6) стали назавжди окрасою історії української літератури, інші ж автори та їх твори фактично невідомі й загубилися в часі.

У «Спогадах і роздумах на фінішній прямій» І. Дзюба оповів, що, будучи редактором відділу першої книжки автора, «розчищав величезні завали «самопливу» — рукописів романів, повістей, збірок оповідань, поетичних збірок, якими видавництво (як і всі інші видавництва та редакції журналів) бомбардували автори з усієї України. Здебільше це була графоманська продукція», але він «мав щастя знайти серед стосів пухлих папок два золоті списки: рукопис збірки оповідань Григора Тютюнника «Зав'язь» та рукопис роману Романа Андріяшика «Люди зі страху» (виділ. мною. — С. К.) — і переконав керівництво видавництва в тому, що обидві книжки треба якомога швидше видати. Гордився і горджусь цим; заради цього варто було б потрапити в «Молодь» і пережити все наступне» [21, c. 524].

Я свідомо так докладно зупинився на задокументованих видавничо-виробничих фактах, оскільки у спогадах очевидців та й самого Р. Андріяшика зустрічаються недостовірні факти в історії першопублікації «Людей зі страху». В інтерв'ю газеті «Літературна Україна» від 07. 10. 1999 року на запитання Олени Логвиненко, як почувається в іпостасі лауреата Державної премії імені Тараса Шевченка, Р. Андріяшик відповів: «Мій чорний день в літературі почався навесні шістдесят четвертого, коли заніс до журналу «Дніпро» першу книгу «Люди зі страху» […] Рукопис «футболився» по редакційних столах як наволочний спогад якогось немічного усусівця (українського січового стрільця 18—22 років) […] Врешті дали на прочитання найбільшому відчайдухові шістдесятих Іванові Дзюбі. Внезабарі той викликав мене до столиці, немало здивувався, що мені ледь за тридцять, запланував роман у видавництві Молодь», де працював редактором першої книжки, й написав для «Дніпра» схвальну рецензію, а дніпряни (Іван Бойчак) відплатили тим робом «Молоді».

Почали шукати пасербно «маститого», хто благословив би автора з першою приношею, та Михайло Стельмах відгукнувся такою розгромною нотацією, що всім стало страшно. Одначе твір «запустили», коротеньке слово підписав Віктор Іванисенко, верстка прокручувалась у редакційних ополонках до 66-го. Та ось публікація, небо наді мною стало темніти» [8, с. 3].

Листування Р. Андріяшика із І. Дзюбою, І. Бойчаком та іншими його сучасниками, моє спілкування з Ю. Мушкетиком та І. Дзюбою на цю тему підтверджують сказане жартома Іриною Жиленко, що не завжди треба довіряти спогадам, написаним у віці, бо щось може й призабутися. Спогади Р. Андріяшика про непростий початок його письменницької праці на повній довірі переповіла й дослідниця його творчості Ірина Тищенко [45, c. 5]. Проте окремі факти, згадані письменником, потребують уточнення. Так, перший лист І. Дзюби до Р. Андріяшика на фірмовому бланку видавництва «Молодь» датований 12-го листопада 1964 року. Невдовзі Р. Андріяшик відповів, що «очевидно, в долі буває розум, коли так сталося», адже будучи в Києві мав намір звернутися саме до І. Дзюби з приводу публікації роману. Молодий буковинець не випадково шукав особистого контакту, адже, як згадує Ірина Жиленко, в І. Дзюбу «був закоханий весь інтелігентський Київ», і разом з Олесем Гончарем вони вважалися «великими захисниками молоді», котра готова «за Дзюбу вмерти» [24, с. 112; с. 158].

У листі-відповіді від 07 грудня 1964 року І. Дзюба писав, що твір внесено до плану 1966 р. й просив «передрукувати повість ще раз — для журналу (я домовляюся з «Прапором» і «Дніпром», обидва журнали проявили інтерес до повісті […]; я виясню, який з них зможе це зробити швидше, — туди й варто віддати)» [20]. Лист критика і співробітника журналу «Дніпро» І. Бойчака до Р. Андріяшика від 31. 12. 1964 року дає підстави стверджувати, що І. Дзюба (це засвідчив Іван Михайлович у телефонній розмові зі мною 20 вересня 2013 р.) провів переговори успішно й рукопис «Людей зі страху» працівники редакції «Дніпра» невдовзі читали із рук в руки. Про вік автора «Людей зі страху» І. Дзюба теж дізнався із листа (подав анкетні дані на його прохання), а не під час зустрічі у Києві, як твердить Р. Андріяшик.

Невдовзі Ю. Мушкетик поспілкувався особисто з автором «Людей зі страху», про що той писав у листі до І. Дзюби від 20. 01. 1965 р.: «Розмова була корисна. Щоб не зіпсувати собі зустріч, ми домовилися! М[ушкетик] раден видавати в себе цю повість, але з умовою: щоб, в разі потреби, було чим виправдовуватися (не випадково у щоденнику Р. Андріяшик запише: «Але вже почалося». — С. К.). Це мене так зворушило, що я пообіцяв реалізувати зауваження і повідомити через місяць-півтора про результати, а сам тихцем думаю: ох і сумно нам всім разом!» [11]. Однак, обміркувавши всі пропозиції Ю. Мушкетика, Р. Андріяшик прийшов до висновку, що не «збирається нічого робити з «Людьми зі страху». Щось вони боятися стали» [11]. Таке рішення підтримав його модератор І. Дзюба — у зв'язку з неочікуваним поворотом подій той радив авторові звернутися у харківський журнал «Прапор».

Ю. Мушкетик згадує, що працівникам редакції «довелося серйозно задуматись», всі «збагнули неймовірну складність щодо надрукування роману в усіх аспектах тогочасної видавничої практики. Стало очевидним, що треба якось підкріпити наш намір видати твір» [40]. Вся «видавнича складність» полягала у тому, що Ю. Мушкетика як редактора, про що розповів мені Юрій Михайлович під час телефонної розмови 17. 09. 2013 року, не один раз «молотили» за «ідейні відхилення», майже за кожен номер викликали у ЦК Компартії та ЦК комсомолу, у підпорядкуванні якого був журнал «Дніпро». Настали такі часи, скрушно згадує Ю. Мушкетик, що «брат брата боявся» [37]. Шістдесятники, зокрема автори журналу І. Світличний, Є. Сверстюк та інші, вже перебували під пильним наглядом КДБ, а невдовзі й під забороною друку, а тому вся редакція «була в насторозі», адже всі добре розуміли, що після публікації «Людей зі страху» слід «ждати ударів» [37].

Як оповідає Б. Комар, у редакції був такий працівник, який першим намагався прочитати все, що «надходило до редакційного портфеля. Й ось поклав на мій стіл — я завідував відділом прози — рукопис «Людей зі страху». Й каже: «Можете не читати, це писав якийсь бандерівець, принаймні запеклий ворог радянської влади. Письмо — несосвітенна шизофренія, рукописові треба дати особливий хід». Прочитавши рукопис, я був вражений і сміливістю автора, і новизною стилю […] Твір важкий і не піддається редагуванню, бо з нього неможливо що-небудь вилучити. Я, як і інші, побачив, що це великий письменник» [40]. Правда, у листі до І. Дзюби від 20. 01. 1965 р., Р. Андріяшик писав, що Б. Комар, очевидно, не без впливу «першопрочитальника», вважав опублікування твору на сторінках «Дніпра» взагалі «гиблим ділом» [11]. Варто наголосити, що саме Б. Комар зберіг «покреслений, почикрижений, обписаний пересторогами й звинуваченнями» рукопис твору та передав його на зберігання присутньому на вечорі восьмого грудня 1997 року у Будинку письменників України С. Гальченку 7 , тоді завідувачеві відділу рукописів та текстології Інституту літератури ім. Т. Шевченка НАН України.

Ю. Мушкетик пригадує, що роман «ходив по руках членів редколегії, кожен втручався у текст, робив правки», єдиної думки щодо опублікування твору не було. За намови І. Бойчака, автора рецензії-передмови, Ю. Мушкетик звернувся із проханням до М. Стельмаха, аби той поставив свій підпис під готовим уже текстом рецензії. Це була своєрідна тактика головного редактора, який напутнім словом авторитетного письменника прагнув «прикрити» журнал та молодого автора від імовірних нападів «вірних псів» комуністичної ідеології. Однак, згадує Ю. Мушкетик, протримавши рукопис три місяці, М. Стельмах не захотів ані написати свого вступного слова, ані підписати текст, підготовлений редакцією, й делікатно відповів: «Роман не ліг мені на серце» [37]. Отож «розгромної нотації», від якої «всім стало страшно» (Р. Андріяшик), чи як стверджує І. Тищенко, «розгромного відгуку М. Стельмаха», фактично не було, що підтвердив у телефонній розмові зі мною й І. Дзюба 20 жовтня 2013 року. До речі, той же Ю. Мушкетик звернув увагу на такий факт: коли Р. Андріяшика у 1966 році приймали до Спілки письменників України, то саме М. Стельмах чи не першим виступив із пропозицією підтримати кандидатуру талановитого прозаїка8. Ці факти згадав також і М. Слабошпицький9, який, так би мовити, «озвучив» мої здогади щодо «першого несприймання» М. Стельмахом роману Р. Андріяшика. Воно, несприймання, пояснюється абсолютно різним стилем письма цих письменників, а не якимись іншими чинниками. Також не відповідає дійсності й те, що «співробітники часопису припускали, що це спогади українського січового стрільця, який уник розправ і тюрем», що «І. Дзюба у закритій рецензії схвалив журнальну публікацію», а «критик І. Бойчак запропонував книгу видавництву «Молодь»» [45, с. 5]. Як підтвердив І. Дзюба під час телефонної розмови зі мною 20. 10. 2013 року, ніякої «закритої рецензії» фактично не було, та й критик І. Бойчак не передавав видавництву «Молодь» роман «Люди зі страху». Насправді все відбувалося так, як це описує І. Дзюба у «Спогадах на фінішній прямій», про що йшлося вище.

Затягування публікації твору було спричинене тим, що серед членів редколегії журналу, як уже зазначалось, не було єдиної думки про подальшу долю твору. Так, зокрема, І. Бойчак наполягав якнайшвидше опублікувати твір, він всіляко підбадьорював Р. Андріяшика під час очікування омріяної публікації. У листі від 24 серпня 1965 р. І. Бойчак інформував до Чернівців, що Ю. Мушкетик «побоюється» публікації твору й «дав читати Підсусі 10, той порадив не друкувати: якби не влетіло» [14].

Сміливість і принциповість у просуванні публікації рукопису проявив згаданий вище В. Іванисенко, критик, літературознавець, член редколегії журналу. Про це І. Бойчак з радістю повідомляв Р. Андріяшикові 24 серпня 1965 р.: «Сьогодні він приніс свою рецензію-відгук: «З захопленням прочитав повість […] Це прекрасний твір, буде одним з кращих в укр[аїнській] л[ітерату]рі за останні роки» і т. д. Жодних зауважень, гаряче радить друкувати. Ну, як це Вам? Зважте, що Іванисенко дуже обережний, з добрим нюхом, хоч — людина розумна і в літературі розбирається добре. Це я Вам для того, щоб Ви були певніші в собі і не дуже страждали від того, що затягують з друкуванням. Надрукують! Ніде їм дітися. Отож будьте спокійні і працюйте, як кажуть, собі на здоров'я» [14]. Цю дружню і щиру підтримку В. Іванисенка, а також І. Дзюби, письменник постійно беріг у своєму серці, про що свідчить останнє інтерв'ю Р. Андріяшика із Т. Зарівною, опубліковане на сторінках часопису «Березіль» [9, с. 5]. До речі, в архіві В. Іванисенка мною виявлено, на жаль, лише два аркуші згадуваної вже рецензії [27].

Зрозуміло, що спокійно працювати Р. Андріяшик не міг: «Я трохи запустив роботу, — писав І. Дзюбі 20. 01. 1965 р., — не виконую норму (300 рядків у номер), і на мене розгнівались. А хліб — велике і святе діло» [11]. Восени 1965 р. на Буковині побував А. М'ястківський, який заприязнився із Р. Андріяшиком. Невдовзі, 10 листопада 1965 р., він писав чернівчанинові, що «Людей зі страху» в редакції журналу «бережуть, як зіницю [ока] і люблять всі — і Гримич, і Мушкетик, і Комар. Але, сучі діти, перенесли на 2-й номер і пильно дуже просять мене, щоб я просив Вас, аби Ви вже надсилали продовження, бо так і планується давати з продовженням» [38].

Під час обговорення роману Р. Андріяшика «Сторонець» у Будинку письменників 08 грудня 1997 р. на здобуття Державної премії імені Т. Шевченка Ю. Мушкетик наголошував, що «після ознайомлення членів редколегії з романом, поля рукопису рясніли заувагами й пропозиціями вилучити окремі фрази, абзаци, сторінки, розділи […] Перед засилом до друкарні я взяв рукопис додому, протягом ночі гумкою повитирав усі клякси і на ранок переконався, що моя редакторська доля — щось зовсім мізерне порівняно з твором, який повинен побачити світ» [40]. У розмові зі мною 17 вересня 2013 р. Ю. Мушкетик майже дослівно відтворив ці слова й додав, що, прийшовши на роботу, попрохав друкарку познімати правки, не показав нікому відновленого тексту і подав його для набору напряму техредакторові [37].

Другий номер журналу «Дніпро» за 1966 р., як свідчать вихідні дані, здано до набору 21. 12. 1965 року, тобто під Новий рік (пильність «доброжелателей» на певний час притуплялася, на що, ймовірно, розраховував Ю. Мушкетик), а підписаний до друку 20. 01. 1966 року. Журнал вийшов накладом 65 000 примірників (журнальний варіант роману об'єднував дві книги — «Люди зі страху» (№ 2. — С. 8—88; № 3. — С. 46—73) та «Емігранти» (№ 3. — С. 73—106; № 4. — С. 38—97). Варто наголосити, що наклад четвертого номера журналу сягнув уже 70 000 примірників. Можна стверджувати, що саме публікація «Людей зі страху» вплинула на його зростання, адже сьоме число «Дніпра» вийшло накладом лише 62 000 примірників.

Та повернемося до листів І. Дзюби, який «гадав, що автор «Людей зі страху» якась літня людина, що довго собі десь нишком писала та переписувала, а тепер вирішила, що можна вже й на люди податися» [23]. Як з'ясувалось, авторові йшов тридцять перший рік, що викликало у І. Дзюби несподівано-приємний подив. Він, мабуть, чи не вперше у житті зрадів своїй «помилці», адже це був «ще один аргумент за видання повісті у в[идавницт]ві «Молодь» — молодий автор!», оскільки «тут не схильні до таких «неактуальних» тем, як Ваша, і можна пройти в таких випадках лише силою таланту» [23]. Недарма Р. Іваничук застерігав молодого буковинця не змагатися із авторитетною Іриною Вільде щодо художнього освітлення «неактуальних» тем. Та проникливий редактор одразу збагнув силу таланту Р. Андріяшика й висловив сподівання, що він «ще й не таке напише!» [23]. Вже як лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка (1998) та премії «Благовіст» (1998) він підтвердить передбачення І. Дзюби романами «Додому нема вороття», «Полтва» (інша назва — «Думна дорога»), «Сад без листопаду», «Сторонець», п'єсою «В кінці престолу». Іронізування І. Дзюби про «неактуальність» теми мало реальне підґрунтя, адже заплановані на 1965—1966 роки твори молодих авторів, судячи за видавничими анотаціями, торкалися тем «молодих хліборобів» та «буднів соціалістичної молоді», «взаємин між молодими людьми» і т. д. [44]. І як слушно зауважує В. Медвідь, герой тогочасної літератури «опинявся не в контексті проблем світових, а вузьковиробничих, вузьковідомчих, коли вся правда про людину просто була неможлива. Літературі, скутій догмами і тенденційністю, вділялася частка на біль, та й то суворо дозована» [36, с. 54]. Роман Р. Андріяшика «Люди зі страху» якраз торкнувся одвічної світової проблеми — війни і миру, а людські страждання й болі від мілітаристського абсурду і людського безглуздя зазвучали у творі не «дозовано», а на повен голос, й до того ж зазвучали крізь призму правди душі простої людини, правду її страшних мук і поневірянь.

До речі, правдивість слів І. Дзюби та В. Медвідя підтверджують переглянуті мною постанови і протоколи засідань керівної частини Президії СП України за 1966 рік напередодні «славного» 50-річчя більшовицького жовтневого перевороту 11 . У цих документах йдеться про те, що багатьом письменникам, наприклад, М. Логвиненкові, Д. Гриньку, В. Вакуленку та іншим надавалися оплачувані творчі відрядження на 30—45 днів (залежно від рангу) у Донецьк, Полтаву, Луганськ, Миколаїв, Херсон та інші міста України й неосяжного СРСР «для збирання матеріалів для нових творів» про шахтарів, колгоспників, будівельників, знатних земляків та їх чудове життя в країні «червоних Рад». Ще можна, певна річ, пояснити той факт, коли йшлося про «збирання» матеріалів для прозових творів, нарисів. Та викликають неабиякий подив такі «творчі відрядження», надані поетам Любові Забашті, М. Нагнибіді, Л. Лобанову та іншим, аби ті «збирали» матеріали для нових поетичних збірок (останнього відрядили на 45 днів аж у Барнаул «для збирання матеріалів для поезій про своїх земляків — трударів Алтайського краю»). Ці документи «збільшовиченої ери» яскраво свідчать про турботливу опіку тоталітарної держави щодо «творчого незгасання» талантів певної частини письменницької братії.

У зв'язку з цим варто звернутися до спогадів Ірини Жиленко, в яких задокументовано обговорення творів молодих прозаїків Юрія Коваля, Володимира Дрозда, Валерія Шевчука та Анатолія Шевченка у Спілці письменників України 14 березня 1964 року. Був присутній там і брав активну участь у дискусії І. Дзюба. Він заступився за Вал. Шевчука, навколо творів якого розгорілась «страшна баталія […] Гринько аж розбризкував слину — так злостився на його новели. Особливу лють викликала у нього новела «Любов» — «аморальна і пошла» [24, с. 110]. Мудрий і відважний І. Дзюба відзначив своєрідність мислення Вал. Шевчука, його пошуки і філігранність форми, а щодо «пошлості» зазначив таке: «Товариші письменники перенесли своє сприймання, я б сказав, власну пошлість на цей твір. Боже! Як вибухнули оплесками задні ряди! А обуренням — передні!» [24, с. 110]. На цьому обговоренні Вал. Шевчук, битий «блюстителями моральності», сказав, що цінує старше покоління в літературі, однак відверто й без зайвої «дипломатичності» заявив, що «наша література — не на тому рівні, на якому мусить бути література сорокамільйонного українського народу. Що наша література не виросла до масштабів європейської. Що, коли порівнювати сучасну українську і сучасну польську літератури, то ми досягли набагато меншого. […] Говорив про те, що ми варимося в своєму соку, а запозичати найкраще не гріх і у Заходу. Що якби радянська література видала на гора такого генія, як Гемінгвей, він би (Валера) низько їй уклонився» [24, с. 110]. Та, «Господи! — глузує Ірина Жиленко. — Як підскочили старички! Галасу було! Шили Валерці і «перегини», і «схиляння перед Заходом», і «імпресіонізм» [24, с. 110]. Процитовані уривки зі спогадів Ірини Жиленко свідчать, яка гнітюча атмосфера панувала у тогочасній Спілці письменників, як сприймалося нове слово, як важко було пробитися справжньому талантові. Це чудово розумів І. Дзюба, який в анотації видавничого плану, аби приспати «всевидящеє око» тогочасних цензорів і щільніше «прив'язати» Р. Андріяшика до профілю видавництва, зазначив, що в романі «Люди зі страху» загалом йдеться «про долю західноукраїнської молоді після першої світової війни», чого, зрештою, не можна заперечити [44].

Усю складність ситуації з її проекцією «що буде після виходу в світ» розумів і Р. Андріяшик, який умонтував у текст «рятівні для себе посилання» (М. Слабошпицький) такого, наприклад, змісту: «Великий Жовтень мав могутній вплив і на народи Австро-Угорської імперії, зокрема на населення західноукраїнських земель. Трудящі рішуче піднялися на боротьбу проти влади Габсбургів, за соціальне і національне визволення…» [4]. Цікавим у цьому контексті є лист Р. Андріяшика до редактора журналу «Прапор» з коментарями щодо діяльності ЗУНР, УГА, окремих її керівників у зв'язку підготовкою до друку роману «Полтва». Так, зокрема, Р. Андріяшик пише, — і писав, мабуть, усвідомлено, — що «заснована в результаті перемоги Жовтня Українська Радянська Соціалістична Республіка стала міцною опорою для визвольного руху на західноукраїнських землях» [12]. Однак, як правильно підмітив М. Слабошпицький, «мистецька візія і творча практика» письменника, який «намагався перехитрити наглядачів за літературою», подаючи такі примітки й коментарі до текстів, не порятували його: «Якщо «Люди зі страху» й «Додому нема вороття» ще якось «проскочили» (після хрущовської «відлиги» ще тільки збиралося на ідеологічні заморозки), то «Полтва» вже викликала на себе громи та блискавки. Андріяшика буквально лінчували. Він змушений був замовкнути не зі своєї волі» [42, с. 7].

Перший твір (журнальний варіант) молодого прозаїка схвально оцінив рецензент В. Руденко на сторінках десятого числа журналу «Вітчизна» за 1966 рік (дивує, як на ті часи, оперативність!). Він писав, що до читання твору вертався не раз, адже роман вражає «глибоким психологізмом», «письменник глибоко і всебічно аналізує найменші порухи людської душі, показує, що відбувається в її тайниках, читач ніби зливається з героєм і починає жити його життям». Оскільки у творі «суспільно-політичне тло не існує в романі само по собі, а входить складовою частиною», «подається крізь призму Прокопового сприймання дійсності», тому таким непідробно правдивим постає перед читачем «життя західних областей України після першої світової війни» [39, c. 201].

У січневому номері газети «Друг читача» за 1967 рік М. Андрієнко писав, що Р. Андріяшик як письменник із «своєрідною манерою письма та своїм світобаченням» полонив його романом «Люди зі страху», який читається з «непослабленою цікавістю, мучишся, терзаєшся, задумуєшся до сердечного болю разом з головним героєм Прокопом Повсюдою (від імені якого і ведеться розповідь) над долею рідного народу на землях Західної України» [3]. Інший читач-критик Л. Кореневич уже на сторінках всесоюзного часопису «Молодая гвардия» зазначав, що романний дебют молодого автора в контексті тогочасної української літератури (і не тільки!) був справжньою сенсацією і несподіванкою, адже «…після Олеся Гончара ніхто ще так ґрунтовно і ваговито не заявляв про свій прихід в українську літературу, як це сталося у Романа Андріяшика» [33, с. 236].

Варто наголосити на важливому факті, що Олесь Гончар у звітній доповіді на V з'їзді письменників у листопаді 1966 року, ведучи мову про здобутки української прози, виокремив «свіжий, талановито написаний роман «Спадок віку» молодого письменника Романа Андріяшика» [17]. Згадка імені молодого письменника з високої трибуни з'їзду — це не лише вимога жанру звітної доповіді, а й особиста думка Олеся Гончара. Творчість цього письменника була постійно в полі зору «захисника молоді» (І. Жиленко), про що свідчить щоденник митця. Так, наприклад, запис за 03. 05. 1973 рік: «Оці Собки, Моргаєнки, Шамоти — як вони ненавидять все талановите, як невтомно цькують та оббріхують — піна клубками летить з їхніх чорних ротів.

Знав, що погань і підлота, але ніколи не думав, що аж така.

Далеко зайшли! Л. Н[овичен]ко вже критикує Зерова, Рильського. Ніхто не сміє згадати Андріяшика, Ліну Костенко. За приклад нам виставляють літературні шлакоблоки Собка та інших» [18, т. 2, с. 147]. Або запис за 02. 04. 1983 рік: «Думну дорогу» читаю (Андріяшика). Сильна річ. Література — є» [18, т. 2, с. 554].

Газета «Комсомольская правда» у замітці «Издано «Молодой гвардией» звертала увагу своїх читачів на те, що твір Р. Андріяшика «Люди зі страху» «несомненно, завоюет любов читателей. Писатель раскрывает страницы жизни Западной Украины в 1916—1919 годах. Выпукло и зримо вылепил автор образы героев романа» [30]. 22 січня 1969 року «Литературная газета» вмістила невеличку рецензію харківського критика М. Шатилова «Приодоленный страх» про російськомовний авторизований переклад Ю. Верніковської «Людей зі страху», опублікований у 8—9 числах журналу «Дружба народов» за 1968 рік. Він, зокрема, зазначав, що українська критика хвалила роман справедливо, бо автор майстерно володіє життєвим матеріалом, умінням «брать все от бытовой ситуации» та створенням яскравих характерів. Та найбільше всього «подчеркивалась философичность и четкий, по-марксистски означенный историзм романа — качество, которого так недостает подчас произведениям молодых авторов» [50]. М. Шатилов не випадково вказував на «четкий, по-марксистски означенный историзм романа», адже, як згадував Р. Андріяшик, «небо над ним стало темніти. Знущалися відверто, намагалися бодай ущипнути», а ««на розкуску» підхопила Москва, запідозривши, що знайшов рукопис у занедбаному монастирі. Редакторів переконало те, що я міг читати доношений до перепізнілого самоаборту рукопис напам'ять і довів свій хист у виносках, які тлумачили події з марксистських позицій. Перекладачі просто благали це робити, мовляв, виноски згодом можна зняти, адже Маркс і Енгельс ніколи не посилалися на джерела, з яких «міддю душі очерпнувши», брали істину напрокат» [8]. Власне, саме ці марксисти невдовзі угледіли у творі серйозний прорахунок, який рецензент М. Шатилов цілком слушно вважав головним достоїнством роману: «Человек стал выше страха, человек стал человеком. В этом главная идея романа, о ней заитересованно и страстно рассказал Р. Андрияшик» [50].

Висока оцінка О. Гончара надавала снаги, і як інформувала «Радянська Буковина», 18 листопада 1966 року в Чернівецькому університеті відбулася читацька конференція з приводу виходу у світ першої книжки Р. Андріяшика «Люди зі страху». Модератором цієї зустрічі був доцент Д. Білецький, який зауважив, що в українську літературу прийшов обдарований письменник. Цю думку поділяли й підтримали студентка Марія Стратійчук, викладач Надія Кривохижа, учитель Я. Вишиваний, кандидати філологічних наук С. І. Діхтяр, В. Ю. Федорищев, декан філологічного факультету Ю. О. Карпенко, письменники М. Бурбак та Х. Меламул. М. Бурбак, зокрема, чи не першим подивився на цей «хвилюючий, талановитий» роман у контексті тих творів, де в центрі зображення «покоління травмованого, загубленого війною», зокрема Е.-М. Ремарка «На західному фронті без перемін» та К. Федіна «Міста і роки». На думку М. Бурбака, «молодий письменник успадкував усе найдорожче з духовної скарбниці народу, в тому числі вітчизняної і світової літератури. Проте він прийшов до читачів зі своєю темою, своїм почерком, лише йому властивою манерою оповіді, показав простих, але мислячих людей» [19]. Х. Меламул говорив про «творче щастя» письменника, який не «ходив у початкуючих, не просив опіки, допомоги. Зразу дав оригінальний твір. І це закономірно: тут оре, сіє, жне талант» [19]. М. Гуслистий, підсумовуючи свою розповідь про цю подію, зауважує, що «і в аудиторії та й по дорозі додому ще довго тривала задушевна бесіда, викликана першим твором молодого автора» [19]. Невдовзі, 21 грудня 1966 року, у Кіцманському районі, про що писала та ж «Радянська Буковина», відбулися творчі зустрічі чернівецьких письменників з читачами, журналістами, комсомольськими працівниками, у яких брав участь Р. Андріяшик і знайомив читачів із своїм твором [25].

У зв'язку з історією виходу у світ роману «Люди зі страху» хотілось би звернути увагу на цікавий досвід проведення віртуальних та реальних читацьких конференцій «обопільної дії», які практикували деякі тогочасні періодичні видання, зокрема журнал «Дніпро». Так, наприклад, у другому числі за 1965 рік під гаслом «Голоси друзів» «Дніпро» інформував читачів про підсумки чергової заочної конференції. Як з'ясувалось, надійшло «як ніколи багато відповідей на традиційну анкету» «людей різного віку, найрізноманітніших професій, мешканців різних куточків нашої Батьківщини та навіть з-за кордону» [16]. Так, зокрема, читачі із захопленням писали про новели В. Симоненка, І. Сенченка, Гр. Тютюнника, поезії І. Драча, Б. Олійника. У цих творах вони відзначали «правдивість, глибину», висловлювали побажання «більше друкувати молодих авторів» (виділ. мною. — С. К.), прихильно була сприйнята стаття Б. Антоненка-Давидовича «Парадокс епох». Оцінки читачів були полярні — «від захоплених до різко негативних» (на жаль, не названо жодного імені письменника в контексті «негативних» відгуків). Підбиваючи підсумки аналізу анкет, редакція зауважує, що читач журналу загалом мислячий, «не терпить халтури, сірятини, дешевого словесного трюкацтва» (на жаль, такі твори друкувалися не лише на сторінках «Дніпра», і це, як бачимо, визнавала редакція журналу «очима читача») [16].

Отож «побажання» щодо друку творів молодих авторів було враховане (це теж, імовірно, один із ходів пропедевтичної оборонної тактики редколегії) — і в 1966 році журнал опублікував роман Р. Андріяшика «Спадок віку». Цього ж року у восьмому числі журналу вміщено замітку «Читачі обговорюють журнал», яка інформувала про конференцію, проведену журналом обопільно із Бібліотекою ім. Остапа Вишні в Києві. Перед читачами виступив відповідальний секретар журналу Є. Доломан, поети О. Доріченко, В. Крищенко, Д. Чередниченко, В. Коломієць, Д. Молякевич. Зокрема, вчитель І. Я. Гуменчук, постійний читач журналу, «чимало уваги приділив розгляду роману Р. Андріяшика «Спадок віку». Редакція, каже він, добре зробила, що ознайомила читачів з таким широким епічним полотном. Мова твору барвиста, соковита, по-справжньому народна. Більшість образів гарно виписано. Твір сповнений глибоких філософських роздумів про долю народу, про тогочасні події. Проте, на думку Гуменчука, сюжет роману дещо рихлий, твір перенасичений дійовими особами, і це утруднює його читання» [47]. Інший промовець С. Брайман висловив своє захоплення творами Л. Пастушенка, Гр. Тютюнника.

Беручи до уваги факт складного «проходження» у світ рукопису роману «Спадок віку» (інша назва — «Люди зі страху»), редакція такими «відгуками читачів» свідомо виставляла оборонні мітки від сподіваної та очікуваної критики, зрештою, це був незаперечний «голос народу» й неспростовний контраргумент для відповідального редактора Ю. Мушкетика у випадку чергової «проробки-молотіння» у високих партійних кабінетах за публікацію цього твору.

Варто наголосити, що Р. Андріяшик мав задум «відтворити певними історичними фрагментами» усе ХХ століття, об'єднавши їх у 15, а то й 20 романів під умовною назвою «Сто літ», яку відкривали «Люди зі страху» [9]. У листі до І. Дзюби від 08. 12. 1964 року він писав: «Люди зі страху» — лиш шматок із написаного, вирізаний, бо так і життя проживеш, нічого не сказавши. За цим «Бунт владик», «Збруцький ідол», «Пшениця на бетоні», і все хоч якось, але щиро і сумно повинно сказати, чому ми нині ось такі, а не інші. Ось такі, як ми є: люди і люди з певними претензіями. Правда, інші частини потрібно доробляти, чистити. Словом, треба добувати їх із валіз. Але ще варто подивитися, як з найневиннішим буде, з «Людьми зі страху» [11]. На жаль, роман «Люди зі страху», як справедливо писав Г. Аврахов, «виповнений глибокими думками, інтелектуальний у щонайкращому розумінні цього поняття», не здобув належної оцінки як найпомітніше літературне з'явище в українській прозі 60-х років ХХ ст. На думку критика, в контексті тогочасної літератури й політичної доби це був «свіжий погляд на багато явищ нашої історії, однак відкриті автором «люди зі страху» як соціально-психологічна сутність» не стали предметом серйозних студій через брак вдумливої критики [1]. Цим романом разом із іншими «Додому нема вороття» та «Полтва», зазначає вже сучасний письменник, есеїст, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка В. Медвідь, українська література устами Р. Андріяшика «перша заговорила мовою філософії про людину і світ, людину й історію» [36, с. 55]. Однак тоталітарний радянський режим фактично знищив так званого «українського буржуазного націоналіста» (дід якого «приблукав на Буковину відкілясь із Словенії», а мати «з польським корінням»), не дав змоги письменникові зреалізувати цей колосальний літературно-художній задум, про який Р. Андріяшик оповів у листі до І. Дзюби.

До речі, відповідаючи на запитання анкети газети «Літературна Україна» від 14. 10. 1999 року «Які основні жанрово-стильові ознаки явила нам проза останнього десятиліття?», критик Г. Штонь чомусь зауважив: «У нас і досі немає роману філософського […] оскільки більшість талановитого нашого брата тужиться наслідувати зразки прози, які заходом давно призабуті». Правда, на літературному вечорі Р. Андріяшика ще в лютому 1982 р. той же Г. Штонь твердив: в автора «Людей зі страху» «органічне, самобутнє» «духовне «я» проглядається в кожній фразі», а в багатьох аспектах у нашій літературі цей письменник є «першопрохідцем» [«Літературна Україна», 25. 02. 1982]. Про «першопрохідність» Р. Андріяшика в освоєнні окремих тем, творенні філософського роману не лише в українській, а й світовій літературах цілком слушно й небезпідставно писали В. Медвідь, А. Дністровий і Л. Тарнашинська.

Так, зокрема, Л. Тарнашинська зауважує: ми часто нарікаємо, що не маємо гідного українського письменника для «щеплення» його творчості природним чином до європейського дерева літератур, що пасемо задніх у розробці окремих тем, забуваючи при цьому ім'я Романа Андріяшика. Саме у романах «Люди зі страху» та «Додому нема вороття», наголошує вона, український письменник «уперше у світовій літературі художньо розробив екзистенційну концепцію страху (вид. мною. — С. К.) — страху перед соціальним та національним гнобленням, нівеляцією особистості під тиском тоталітаризму» [43]. Бо й справді, будучи наскрізь письменником національним, Р. Андріяшик твердо вірив у те, що заповів йому батько — «найвища посада на землі — бути людиною, а саме чесною людиною, бо це найтяжче» [9].

1 Див.: ЦДАМЛМ України Андріяшик: Од. зб. №. 59.

2 Уривок із роману було опубліковано й на сторінках молодіжної вінницької газети «Комсомольське плем'я» за 20. 02. 1966 р. — С. К.

3 24. 03. 1966 р. В. Іванисенка було звільнено з даної посади за власним бажанням, а 20. 05. 1966 р. обрано за конкурсом на посаду ст. наук. співробітника цього ж відділу. — Див.: Особова справа Віктора Панасовича Іванисенка // Архів відділу Інституту літератури імені Тараса Шевченка НАН України. — С. К.

4 Це діалектне слово означає «хрещена мама», так любляче називали Ірину Вільде у письменницьких колах її побратими. — С. К.

5 На посаду редактора видавництва «Молодь» І. Дзюба був зарахований наказом № 141 від 26. 10. 1964 р. Див.: Список працівників видавництва «Молодь» та журналів за станом на 01 січня 1965 року. — ЦДАМЛМ України. — Ф. 1100. — Оп. 1. — Од. зб. № 395. — Арк. 4. — С. К.

6 Наклад — 15 тис. примірників, редактор І. Дзюба, із видавництвом договір під № 302 Гр. Тютюнник уклав 22 вересня 1965 р. — Див.: ЦДАМЛМ України. — Ф. 1100. — Оп. 1. — Од. зб. № 420. — Арк. 8—11. — С. К.

7 Див.: Андріяшик Р. Спадок віку. Авторизований машинопис з правками. // Відділ рукописів та текстології Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України. — Ф. 75. — Од. зб. № 784. — Арк. 1—432.

8 На засіданні президії Спілки письменників України, на якому розглядали заяву Р. Андріяшика був присутній і М. Стельмах (протокол № 17 від 01 грудня 1966 року, прізвище письменника подано як Андріяшик. — С .К.). Молодого прозаїка рекомендував В. Коротич, А. М'ястківський та М. Рубашов. Див.: ЦДАМЛМ України. — Ф. 590. — Оп. 1. — Од. зб. № 642. — Арк. 57—58. — С. К.

9 Розмова із письменником М. Слабошпицьким відбулась 08. 10. 2013 р. під час презентації книги Г. Гусейнова «Між часом і морем» (К.: Ярославів вал, 2013) у київській книгарні «Буква Є». — С. К.

10 У 1953—1958 рр. О. Підсуха був відповідальним редактором журналу «Дніпро», а натоді завідував редакцією серії «Романи й повісті» видавництва «Дніпро». — С. К.

11 Див.: Постанови і протоколи засідань керівної частини Президії СПУ за 17. 01—30. 12. 1966 року. — ЦДАМЛМ України. — Ф. 590. — Оп. 1. — Од. зб. № 643. — Арк. 1—158. — С. К.

Список використаних джерел

1. Аврахов Г. Г. Проза крізь призму критики // Літературна Україна. — 1968. — 10 грудня.

2. Автор у художньому творі: «Деміург» чи «фантом»? [круглий стіл газ. «ЛУ» з проблем взаємодії автора з художнім твором та літературою загалом] / Записала і провела О. Логвиненко // Літературна Україна. — 1999. — № 17 (4833).

3. Андрієнко М. Зраджені і зрадники: Про роман «Люди зі страху» Р. Андріяшика // Друг читача. — 1967. — № 5 (355). — С. 3.

4. Андріяшик Р. В. «Є щось вище поза нами і є щось вище всередині нас»: інтерв'ю тільки для «ЛУ» // Літературна Україна. — 1999. — 7 жовтня.

5. Андріяшик Р. В. Диво орхідеї. Календар долі: щоденникові нотатки // Визвольний шлях. — 2000. — Кн. 7 (628). — С. 100—118; — Кн. 8 (629). — С. 98—114; — Кн. 9 (630). — С. 93—108.

6. Андріяшик Р. В. Лист до Драч Н. Т., редактора журналу «Прапор», 1969 р. // ЦДАМЛМ України. — Ф. 917. — Оп. 1. — Од. зб. № 30. — Арк. 1—2.

7. Андріяшик Р. В. Листи до І. Дзюби, груд. 1964 р. — січ. 1965 р. / Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України (надалі — ЦДАМЛМ України). — Ф. 917. — Оп. 1. — Од. зб. № 29. — Арк. 1—5.

8. Андріяшик Р. В. Люди зі страху. — К.: Молодь, 1966. — 384 с.

9. Андріяшик Р. В. Одне з останніх інтерв'ю: Розмову вела Т. Зарівна // Березіль. — 2000. — № 11—12. — С. 3—9.

10. Андріяшик Р. В. Спадок віку. Роман: Люди зі страху. Книга перша // Дніпро. — 1966. — № 2. — С. 8—88; № 3. — С. 46—106; № 4. — С. 38—97.

11. Андріяшик Р. В. Усе — те саме навпаки, «пропащий час», або лад руїни: Анкета «ЛУ» // Літературна Україна. — 1995. — 14 грудня.

12. Андріяшик Р. В., Портяк В. В. «На полі крови»: письменницькі роздуми // Український світ. — 1996. — № 4—5. — С. 44—46.

13. Білецький Д. М. Відгомін ідей Великого Жовтня: про роман «Люди зі страху» Р. Андріяшика // Жовтень. — № 7. — С. 154—155.

14. Бойчак І. Я. Листи до Р. Андріяшика, груд. 1964 р. — серп. 1965 р. // ЦДАМЛМ України. — Ф. 917. — Оп. 1. — Од. зб. № 45. — Арк. 1—2.

15. Видавничі договори видавництва «Молодь» на 1966 рік // ЦДАМЛМ України. — Ф. 1100. — Оп. 1. — Од. зб. № 455. — Арк. 189—192; од. зб. № 420. — Арк. 43.

16. Голоси друзів: про конференцію читачів журналу «Дніпро» [ред. замітка] // Дніпро. — 1965. — № 2. — С. 156—157.

17. Гончар О. Т. Українська радянська література напередодні п'ятдесятиріччя: Доповідь голови правління Спілки письменників України на V з'їзді // Літературна Україна. — 1966. — 17 листопада.

18. Гончар О. Т. Щоденники: У 3-х т. / Упорядкув., підгот. текстів, ілюстр. матеріалу В. Гончар. — К.: Веселка, 2004. — Т. 1: 1943—1967, 2002. — 455 с.; — Т. 2: 1968—1983, 2003. — 607 с.; — Т. 3: 1984—1995. — 606 с.

19. Гуслистий М. Дебют романом // Радянська Буковина. — 1966. — 18 листопада.

20. Дзюба І. М. Листи до Р. Андріяшика, груд. 1964 — січ. 1965 р. // ЦДАМЛМ України. — Ф. 917. — Оп. 1. — Од. зб. № 59. — Арк. 1—3; Од. зб. № 36. — Арк. 1—5.

21. Дзюба І. М. Спогади на фінішній прямій / Вст. ст. М. Г. Жулинського. — К.: Криниця, 2008. — 928 с.

22. Дністровий А. (Астаф'єв Анатолій Олександрович). Письмо з околиці: статті та есеї. — К.: Грані-Т, 2010. — 239 с. — (De profundis).

23. Драч І. Ф. Листи до Р. Андріяшика, груд. 1964 р. — груд. 1970 // ЦДАМЛМ України. — Ф. 917. — Оп. 1. — Од. зб. № 37. — Арк. 1—3.

24. Жиленко І. В. Homo feriens: Спогади; передм. М. Х. Коцюбинської. — К.: Смолоскип, 2011. — 816 с.

25. Зустріч з читачами: Про зустріч Р. Андріяшика в Кіцманському р-ні Чернів. обл. з читачами // Радянська Буковина. — 1966. — 21 грудня.

26. Издано «Молодой гвардией»: Антот., б. авт. // Комсомольская правда. — 1968. — 20 августа.

27. Іванисенко В. П. Рецензія на роман Р. Андріяшика «Люди зі страху» // ЦДАМЛМ України. — Ф. 769. — Оп. 1. — Од. зб. № 15. — Арк. 1—2.

28. Іванисенко В. П. Роман Андріяшик / Передм. до роману «Спадок віку» Дніпро. — 1966. — № 2. — С. 7.

29. Історія української культури: навч. посіб. / За ред. проф. В. П. Мельник, М. В. Кашуби, А. В. Яртися. — Львів: ЛНУ ім. І. Франка, 2012. — 482 с.

30. Історія української культури: Словник термінів і персоналій / За ред. Л. В. Анучиної, О. А. Стасевської. — Вид 2-е, випр. та доп. — Харків: Право, 2013. — 256 с.

31. Картотека по нарахуванню гонорару за 1966 рік видавництва «Молодь». — Т. 1. — Літера А-Б // ЦДАМЛМ України. — Ф. 1100. — Оп. 1. — Од. зб. № 435. — Арк. 30.

32. Кириченко С. Т. Люди не зі страху: Українська сага. Спогади. — К.: Смолоскип, 2013. — 920 с.

33. Коваленко Л. М. Це — людинознавство: Про роман «Люди зі страху» Р. Андріяшика // Літературна Україна. — 1966. — 11 листопада.

34. Кореневич Л. От истоков: Огляд укр. прози молодих українських авторів // Молодая гвардия. — 1968. — № 5. — С. 282—302.

35. Крижанівський Г. Коли вирував Збруч: Про роман «Люди зі страху» Р. Андріяшика // Сільські вісті. — 1967. — № 168 (4796). — 20 липня. — С. 3. Рубрика «Видання ювілейного року».

36. М'ястківський А. П. Лист до Р. Андріяшика від 10. ХІ. 1965 р. // ЦДАМЛМ України. — Ф. 917. — Оп. 1. — Од. зб. № 53. — Арк. 1.

37. Медвідь В. Г. Без гніву і пристрасті: есеї, мемуари, щоденники — К.: Грані-Т, 2009. — 400 с.

38. Мельничук Б. І. У пошуках правди: Про роман «Люди зі страху» Р. Андріяшика // Радянська Буковина. — 1966. — № 254 (6149).

39. Мушкетик Ю. М. Про деякі питання з історії журнальної публікації «Людей зі страху». Записано 17. 09. 2013 р. // Архів автора статті.

40. Не вмирає душа наша, не вмирає воля: Нотес громадського обговорення роману «Сторонець» Р. Андріяшика, 08 груд. 1997 р., Будинок письменників України // Літературна Україна. — 1997. — 05 лютого.

41. Руденко В. Прокіп Повсюда повертається: Про роман «Спадок віку» Р. Андріяшика // Вітчизна. — 1966. — № 10. — С. 201—203.

42. Рябий М. О. Лист до Р. Андріяшика від 04. 05. 1967 р. // ЦДАМЛМ України. — Ф. 917. — Оп. 1. — Од. зб. № 40. — Арк. 1—4.

43. Слабошпицький М. Ф. Подолання страху і пошук надії: Проза Романа Андріяшика // Дивослово. — 2003. — № 10. — С. 5—7.

44. Тарнашинська Л. Б. Думна дорога Романа Андріяшика: післяслово до творчого вечора // Літературна Україна. — 1997. — 18 грудня.

45. Тематичний план випуску літератури видавництва «Молодь» на 1966 рік // ЦДАМЛМ України. — Ф. 1100. — Оп. 1. — Од. зб. № 822. — Арк. 22—23.

46. Тищенко І. Ю. Проблема «втраченої» людини в творчості Романа Андріяшика: автореф. дис. … канд. філол. наук: 10.01.01. — К., 2011. — 18 с.

47. Федорів Р. М Лист до Р. Андріяшика від 06. 02. 1968 р. // ЦДАМЛМ України. — Ф. 917. — Оп. 1. — Од. зб. № 60. — Арк. 1.

48. Чендей И. М. Роман о доле народной: Про роман Р. Андріяшика «Люди зі страху» (К., 1966) // Дружба народов. — 1967. — № 8. — С. 270—272.

49. Чендей І. М. Листи до Івана Денисюка // Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія: Філологія; Соціальні комунікації. — Вип. 1 (29). — Ужгород, 2013. — С. 311—356.

50. Читачі обговорюють журнал: Ред. замітка // Дніпро. — 1966. — № 8. — С. 158.

51. Шатилов М. Подоланий страх: Роздуми над прочитаним: Про роман «Люди зі страху» Р. Андріяшика // Прапор. — 1968. — № 5. — С. 56—58.

52. Шатилов Н. Приодоленный страх: Рец. на рос. пер. «Людей зі страху» в журн. «Дружба народов». — 1968. — № 8—9 // Литературная газета. — 1969. — 22 января. — С. 4.



На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.