Українська література - статті та реферати

Літературний процес 70-90-х рр. XIX ст.

Українській спільноті у другій половині XIX ст. доводилось розвиватися у дуже складних суспільно-історичних умовах. Наша батьківщина і далі була розділена між двома сусідніми імперіями — Російською та Австро-Угорською. Колоніальний гніт з боку цих держав гальмував духовний поступ нації, стримував культурно-мистецькі процеси.

Особливо важким був цей гніт на території України, що входила до складу Російської держави. Скасування кріпосного права у 1861 р. не принесло найчисельнішій верстві українства — селянам — справжньої волі, а навпаки, перетворилося на безсоромне їх пограбування. Крім того, посилилися національні утиски. У 1863 р. з’явився на світ горезвісний Валуєвський циркуляр, в якому оголошувалося, що «малороссийского наречия [так тоді царизм іменував українську мову] не было, нет и быть не может». Антиукраїнським настроем був пройнятий і Емський акт (1876), який справив вирішальний гальмівний вплив на розвиток української літератури, театру, національної науки, оскільки забороняв постановку вистав українською мовою, ввезення на територію Російської імперії української друкованої продукції, навіть публікацію українських нотних текстів.

У зв’язку з національним гнітом у Росії центр українського національно-культурного руху переноситься в Галичину, яка перебувала в той час у складі Австро-Угорщини. Центром наукової, освітньої та мистецької діяльності українців стає Львів. Тут з 1868 р. починає діяти товариство «Просвіта», а з 1875 р. — Літературне товариство ім. Т. Шевченка; у містах, містечках і селах Галичини створюються бібліотеки, читальні, драматичні та музично-хорові гуртки. Трибуною всієї української літератури, у тому числі і наддніпрянської, стали народовські часописи «Правда», «Зоря», газета «Діло», а також видання радикальних сил Галичини: «Громадський друг», «Дзвін», «Молот», «Світ», «Житє і слово». У той же час у Східній Україні видавцям вдалося отримати дозвіл тільки на випуск кількох, переважно російськомовних, альманахів.

Тим не менше колоніальні утиски, яких зазнавала українська культура, тільки підвищували національну самосвідомість нашого народу, насамперед його інтелектуальної еліти. Цей процес знайшов своє вираження як в усіх видах українського мистецтва, так і в літературі.

Нового суспільного звучання набуває українська поезія. Шляхи її розвитку визначає плеяда самобутніх митців (І. Франко, П. Куліш, М. Старицький, Б. Грінченко, Я. Щоголів, І. Манжура, П. Грабовський та ін.). Збірка Івана Франка «3 вершин і низин» (1887) стала після Шевченкового «Кобзаря» другим знаменним явищем української поезії. Вона збагатила літературу тематично і жанрово. Але головним досягненням автора стало створення образу нового ліричного героя — мужнього борця за свободу, рівність, братерство людей. Різнобічність таланту Франка засвідчили і збірки «Зів’яле листя» (1896), яка пройнята глибиною внутрішніх переживань людини, та «Мій ізмарагд» (1898), в якій автор сягнув вершин філософської лірики.

Плідно працює у царині поезії в 70-90-х роках XIX ст. її старійшина Пантелеймон Куліш. Його нові збірки «Хуторна поезія» (1882) та «Дзвін» (1893) демонстрували повернення поета від романтичного «козакофільства» до пошуків нових шляхів національного відродження. Автор наголошує на необхідності показати всьому світові красу творчого генія рідного народу.

Ліричний герой послідовного продовжувача шевченківських традицій Михайла Старицького перейнятий проблемами ролі інтелігенції у громадському житті. Поет покладає щирі сподівання на «завзятців-юнаків», що «возлюбили Україну». М. Старицький у віршах «Борцю», «До молоді», «Борвій», «Зустріч» створив образ мислячої особистості, не здатної миритися з підневільним становищем.

Помітними в літературному процесі другої половини XIX ст. стали збірки Якова Щоголіва «Ворскла» (1883) і «Слобожанщина» (1898). Дві головні їх теми — співчуття знедоленим трудівникам (бурлакам, косарям, ткачам, вівчарям) і оспівування героїчного минулого українського народу. Запорожці поета змальовані у світлому, романтично-оптимістичному дусі. Приваблюють увагу і пейзажні вірші Щоголіва, за якими можна скласти поетичний календар української природи.

Виділявся в літературі тих літ і Іван Манжура. Мотивами народних пісень і казок пройняті його збірки «Степові думи та співи», «Над Дніпром». Поет вводить нас у світ бідняцької хати, в настрої бурлацько-наймитської молоді.

Одна за одною виходять у 80-х роках збірки віршів Бориса Грінченка «Пісні Василя Чайченка», «Під сільською стріхою» та ін., пройняті палкою любов’ю до рідного краю, глибоким співчуттям до страждань уярмленого народу, мріями про вільну працю на рідному полі.

А Павло Грабовський, пік поетичної творчості якого припадає на середину 90-х років, іде далі за своїх сучасників: відкрито звинувачує світ насильства, показує шляхи боротьби з ним, за що й змушений був нести важку покуту на засланні.

Бурхливо розвивається у 70-90-х роках і українська проза. Перш за все вона збагачується жанрово. Поряд з оповіданням, до якого звертаються І. Нечуй-Левицький («Баба Параска та баба Палажка»), О. Кониський («Народна педагогія»), І. Франко (бориславський цикл), Б. Грінченко («Екзамен», «Олеся» та ін.), стрімко входить у нашу літературу новий для неї жанр — новела, творцями якої виступають Панас Мирний, Є. Ярошинська, Т. Бордуляк, а Дніпрова Чайка пише перші поезії в прозі. Нових жанрових різновидів набуває п о - вість: родинно-побутова («Кайдашева сім’я» І. Нечуя-Левицького), соціально-побутова (його ж «Бурлачка»), ідеологічно-проблемна («Юрій Горовенко» О. Кониського, «Лихі люди» Панаса Мирного), публіцистична («Юрко Куликів» М. Павлика), історична («Захар Беркут» І. Франка). У жанрі роману працювали Панас Мирний (соціально-психологічний), І. Нечуй-Левицький та І. Франко (проблемно-ідеологічний).

Істотно розширилося і коло тем української прози. У сферу художніх спостережень письменників І. Франка, Б. Грінченка, М. Павлика, Є. Ярошинської, Н. Кобринської входить життя міщанства, робітництва, чиновництва, вчительства, офіцерства, духівництва, дрібної шляхти. Східноукраїнські прозаїки І. Нечуй-Левицький, О. Кониський, Б. Грінченко намагаються створити позитивний образ молодого інтелігента («Хмари», «Семен Жук і його родичі», «На розпутті»).

Збагачуються також форми компонування життєвого матеріалу в епічних творах. На зміну оповіді від першої особи приходить розповідь, насичена такими драматичними елементами, як внутрішній монолог, діалог, полілог.

Але найбільш популярним родом української літератури другої половини XIX ст. була драматургія. Її розвиток стимулювався створенням у 1882 р. в Єлисаветграді української професійної трупи корифеїв, яка зібрала сузір’я самобутніх творчих індивідуальностей: М. Кропивницького, М. Старицького, І. Карпенка-Карого, М. Заньковецьку, П. Саксаганського, М. Садовського та ін. Головною метою режисерів та акторів театру була боротьба за створення реалістичної народної драми. Саме для цього театру створювали кращі драматичні зразки найталановитіші українські письменники, які утверджували жанри соціальної та соціально-побутової психологічної драми, соціальної комедії, водевілю, історичної трагедії.

Значний внесок у розвиток української драматургії другої половини XIX ст. зробив Михайло Старицький. Його п’єси позначені актуальністю тематики, демократичним змістом, сценічністю. По-новому трактує письменник традиційну тему кохання з паничем у драмі «Не судилось» (1881). Глибокому, щирому, відданому і сміливому почуттю дівчини-селянки Катрі Дзвонарівни протиставляються і боягузливий, нерішучий студент Михайло Ляшенко, і справжнє «панське болото» (друга назва п’єси), у якому жорстоко зневажається право на чисте кохання.

На історичному матеріалі будується драма «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці» (1887), головною героїнею якої є легендарна поетеса XVII ст. Маруся Чурай. Незважаючи на сюжет з давніх часів, твір мав цілком сучасне звучання, відображаючи соціальні суперечності, характерні і для кінця XIX ст., та вічну тему кохання.

Тип зажерливої багачки, деспотки власної родини Коломийчихи постає у драмі «У темряві» (1892).

Новаторською за тематичною спрямованістю є п’єса «Талан» (1893), у якій правдиво змальовано життя акторів, зокрема Марії Лучицької, прототипом якої була сама М. Заньковецька. М. Старицький стверджує своїм твором, що розквіт таланту митця можливий тільки в єдності з інтересами рідного народу, який і є справжнім цінителем культури.

Поєднанням реалізму з мелодраматизмом відзначаються драми, комедії, водевілі та інсценізації автора понад 40 оригінальних творів Марка Кропивницького. Велику популярність принесла йому п’єса «Дай серцю волю, заведе в неволю» (1863). Поетизуючи чисте й світле кохання Семена і Одарки, показуючи їх вірне подружнє життя, драматург високо підносить мораль простих українців. З симпатією він змальовує наймита-сироту Івана Непокритого, який заради щастя побратима добровільно пішов у солдати і повернувся додому скаліченим. Водночас багатія Микиту Гальчука зображено жорстоким, егоїстичним, честолюбним.

Вершиною драматургії М. Кропивницького є п’єса «Глитай, або ж Павук» (1882). У ній вперше в українській літературі показано образ «чумазого», тобто сільського багатія-хижака Йосипа Бичка, який позичками грошей і хліба розорює односельців, забезпечуючи себе майже дармовою робочою силою. Бичок позбавлений

будь-яких моральних принципів, безжально обдурює бідняка Андрія Когута та його дружину Олену, доводить її до передчасної смерті.

Творчість Кропивницького дає багатий матеріал для пізнання життя, побуту і звичаїв українського народу.

У 70-90-х роках розпочинає свій шлях у драматургії ще один корифей театру І. Карпенко-Карий, пишуть п’єси різних жанрів І. Нечуй-Левицький, П. Куліш, Панас Мирний, І. Франко.