Українська література - статті та реферати

Іван Карпенко-Карий (Іван Тобілевич, 1845-1907) - огляд творчості

Всі публікації щодо:
Карпенко-Карий Іван

«Одним з батьків новочасного українського театру», «першорядним поетичним талантом і великим обсерватором людського життя» назвав Іван Франко режисера, актора і драматурга І. Тобілевича, який з великої любові до творчості Тараса Шевченка узяв собі псевдонім Івана Карпенка-Карого. Демократ за переконаннями, Карпенко-Карий прагнув писати свої твори на актуальні теми, широко охоплюючи різноманітні явища життя українського суспільства кінця XIX — початку XX ст. та майстерно втілюючи їх у психологічно переконливих образах. Письменник збагатив українську літературу творами різних жанрів — соціально-побутовою і соціально-психологічною драмою, соціальною комедією характерів, історичною драмою.

Уже в першій п’єсі «Бурлака» (1883) виявилась схильність драматурга до змалювання суспільних суперечностей. Відсунувши традиційний мотив кохання на другий план, Карпенко-Карий зосереджує головну увагу на викритті зловживань волосного старшини і відсічі, яку дає йому бурлака Опанас.

У драмі «Наймичка» (1885) автор, розкриваючи традиційну для української літератури трагедію покритки, акцентує увагу не тільки на беззахисності сироти Харитини, а й на згубно- розтлінній моралі багатія Цокуля.

Безжалісного здирника і хапугу показує драматург у комедії «Розумний і дурень» (1885); чванливого селянина-багатія, що за будь-яку ціну прагне здобути дворянське «званіє», — у творі «Мартин Боруля» (1886); невиправного крутія, який сам виявився обманутим ще спритнішим ґендлярем, — у п’єсі «Сто тисяч» (1890).

Комедія «Хазяїн» (1900) — вершинне досягнення видатного драматурга. В основі твору автором закладено конфлікт між гонитвою за багатством і поступовим пробудженням ідеалів загального добра. За жанром це — соціально-сатирична комедія нового типу, оскільки вона гостро викриває стяжателів, експлуататорів, міщан. Композиція п’єси побудована таким чином, що дія переважно зосереджена у кабінеті Пузиря — своєрідному центрі управління великим господарством, у якому зібрані всі його важелі. Вдало застосований такий елемент побудови твору, як групування персонажів. У центрі п’єси — сам хазяїн. Суть його намірів та господарських махінацій розкривається в конкретних стосунках з економами, фактором Маюфесом. Щоб охарактеризувати Пузиря в особистому житті, драматург показує його у взаєминах з дружиною, дочкою, вчителем Калиновичем, сусідом Золотницьким, лікарем, кравчинею. У такий спосіб авторові вдається всебічно розкрити образ головного героя.

Терентій Гаврилович Пузир — типовий український землевласник-мільйонер. Постійно ганяючись «за баришами», ніколи не пам’ятаючи, «що можна, а чого не можна», жорстоко визискуючи своїх найманих робітників, скуповуючи або беручи в оренду всю землю для своїх економій, залишаючись абсолютно байдужим до людського горя, «хазяїн» доволі швидко нагромаджує величезні багатства. Але жадоба до збагачення все більше переростає у Пузиря в неймовірну скупість. Його робітникам печуть хліб «пополам з половою», який «ні вламать, ні вкусить», сам хазяїн ходить у подертому кожусі, латаному халаті; ідучи до міста, везе в торбинці шматок хліба і сала, щоб не потратити карбованця на обід; він і помирає, погнавшись за гусьми, які начебто «обікрали» його.

Пузир смішний і страшний у своєму невігластві. Котляревський йому «без надобності», а збирання грошей на пам’ятник видатному українському письменникові — це «ярма на шию, які продирають людям кишені». У степах Гоголя він не бував. Груба і самовпевнена мова героя. Вона пересипана зворотами і словечками із жаргону ділків та комерсантів: «кругла сума», «нужен дешевий робітник», «опит є, стежка протоптана, шквар».

Пузир помирає, але на його місце стануть інші стяжателі на зразок економів, що допомагали хазяїнові в управлінні господарством.

Права рука Пузиря Феноген вартий хазяїна. Увійшовши в повне довір’я до мільйонера і прикидаючись його вірним слугою, він щодня його обдурює, краде настільки безбожно, що вже й собі наскладав на маєток десятин на п’ятсот. Щоб прикрити власне шахрайство, Феноген не нехтує ніякими підлими вчинками. Він зводить безсоромні наклепи на помічника економа Зозулю, довівши чесного юнака до самогубства, на шахтмейстера Куртца і чабана Клима, бере хабарі у «колеги» Зеленського, поміщика Золотницького, навіть у дружини Пузиря.

Ще один економ Ліхтаренко багато в чому схожий на Феногена, але він ще цинічніший і нахабніший. Свої негідні вчинки управитель не вважає злодійством. «Це комерчеський Гендель!»— пояснює він. Ліхтаренко відверто зневажає чесних людей: «Всі рвуть, де тільки можна зірвать, а я буду дивитися та завидовать, як люди багатіють? Я не такий! Завидують тілько недотепи!»

Та й чесні люди типу культурного поміщика Золотницького, учителя Калиновича, доньки Пузиря Соні справді виглядають у комедії не надто переконливими. Абсолютно марними і безплідними виявляються спроби Золотницького пробитися до сумління Пузиря, заклики Калиновича і Соні «між молоддю насаждать ідеали кращого життя», бо над усім, що оточує Терентія Гавриловича, владарює всемогутнє «хазяйське колесо».

І. Карпенко-Карий — автор декількох історичних творів, найвидатнішим серед яких є трагедія «Сава Чалий» (1899). У цій п’єсі письменник звернувся до постаті одного з керівників гайдамацького руху на Поділлі у XVIII ст., опоетизованого у народній баладі. Драматург по- новому осмислює цей образ, показуючи його як зрадника і акцентуючи увагу читача на справедливості помсти, здійсненої колишнім товаришем Сави Гнатом Голим. Трагедія Чалого полягає в тому, що він, людина високих моральних поривань, готовий вірно служити рідному народові, але, засліплений коханням до шляхтянки Зосі, заплутується у сітях, уміло розставлених підступним Шмигельським. У фіналі трагедії Сава намагається виправдатись перед гайдамаками: «Я лиш обороняв від кривди вашої ввесь край», коли перейшов на бік Потоцького. Але Гнат категорично відкидає ці «виправдання». Ідея твору — в осуді зради як найстрашнішого зла.

Ряд творів, зокрема п’єси «Суєта», «Житейське море», письменник присвятив життю інтелігенції. Він показав у цих комедіях, що сцена була для нього і його соратників громадською трибуною, з якої вони закликали рідний народ до боротьби проти соціального і національного гноблення.

І. Карпенко-Карий вніс значний вклад у розвиток української драматургії і театру, став справжнім вихователем національної літературної та артистичної молоді.



На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.