Українська література - статті та реферати

Літературний процес кінця XIX — початку XX ст.

Новий період розвитку української літератури позначений суттєвими змінами у суспільному житті нашого народу на рубежі XIX- XX ст. На цей час припадає інтенсивне розгортання визвольного руху в державах, до складу яких входила Україна, — Росії та Австро-Угорщини. Особливу роль у ньому відіграла демократична революція 1905-1907 років, що сприяла активному підвищенню національної самосвідомості українців.

У кінці XIX — на початку XX ст. зароджуються перші українські політичні партії, які стають на чолі національного руху (РУП, УСДП та ін.). Важливе місце у громадському житті не тільки Західної, а й Східної України зайняли осередки «Просвіти», наукове товариство ім. Т. Шевченка, інші культурно-освітні організації. Справжньою демонстрацією національної самосвідомості і гідності українців стали відкриття пам’ятника І. Котляревському в 1902 р. у Полтаві і відзначення у 1914 р. столітнього ювілею Т. Шевченка.

Виразником громадських настроїв в Україні була періодична преса. Найпопулярнішими стали такі газети й журнали, як «Рідний край», «Рада», «Нова громада», «Шершень», «Боротьба», «Вік», «Киевская старина» та ін. Великий вплив на формування естетичних смаків читача мав літературний часопис «Українська хата», який виходив у Києві впродовж 1909-1914 рр. Пропаганду національних ідей активно провадив журнал «Дзвін» (Київ, 1913-1914), в якому публікувались не тільки видатні письменники, а й визначні політики Д. Донцов, В. Винниченко, Л. Юркевич.

На сторінках періодичних видань України остаточно сформувалася в окрему літературну галузь критика, яскравими представниками якої виступили І. Франко, Леся Українка, М. Коцюбинський, М. Павлик, О. Маковей. Вони активно відстоювали право української літератури на самостійний розвиток, відзначали її демократизм і високу художню майстерність.

Українська література кінця XIX — початку XX ст. характеризувалася бурхливим розквітом поезії, найрізноманітніших ліричних та ліро-епічних жанрів. У жанрі поезії одночасно працюють представники кількох літературних ґенерацій. Це і її старійшини (І. Франко, М. Старицький, Б. Грінченко), і зрілі майстри (Леся Українка, Олександр Олесь, М. Вороний, В. Самійленко), і дебютанти (М. Філянський, Грицько Чупринка, Михайль Семенко, П. Карманський, П. Тичина, М. Рильський).

Найвищим злетом поетичної майстерності цього часу є, безумовно, творчість Лесі Українки. Громадянська наснаженість її ліричних творів поєднувалася з глибиною почуттів і переживань. Поетеса активно розвиває властиву українській літературі тему ролі художнього слова в суспільному житті, порівнюючи його з «твердою крицею», щиро вірячи, що «вільная пісня не може умерти». Лірика Лесі Українки відзначається жанровим багатством і різноманітністю, а її пошуки у ритміці та образності вивели поетесу на світовий рівень.

М’який ліризм, глибина переживань і гостра актуальність поєдналися у творчості Олександра Олеся, музу якого покликали до життя буремні події 1905-1907 рр. Виразні символічні образи його віршів сповнені оптимістичної віри у прогресивний шлях розвитку батьківщини, становлення її духовних сил.

Гостро викривальною стала поезія Володимира Самійленка, спрямована проти колонізаторської національної політики царизму і національного нігілізму українських псевдо- патріотів. Водночас В. Самійленко відстоює право на існування української мови та української культури, захоплюється генієм її творця — Т. Шевченка.

Ідеологом нового в українській літературі напрямку — модернізму — виступив Микола Вороний. Він декларативно відмовився від хуторянсько-народницької поезії, наполягаючи на культі «натхненної чарівниці» краси. Безперечним здобутком Вороного є збагачення поетичного словника і строфіки. У поемі «Євшан- зілля» митець відстоює спадкоємність духовних традицій, виступає з патріотичних позицій.

Справжнє художнє оновлення пережила на початку XX ст. українська проза, головними рисами якої стають психологізм, тяжіння до лаконізму, концентрованість образів, висока емоційність. Улюбленим жанром українських прозаїків виявилася новела, справжніми майстрами якої показали себе В. Стефаник, М. Коцюбинський, Марко Черемшина. Близькими до цього жанру є також оповідання Леся Мартовича, В. Винниченка, А. Тесленка. Проза кінця XIX — початку XX ст. демонструє і різноманітність стильових пошуків українських митців. Так, О. Кобилянська виступає переважно як неоромантик, М. Коцюбинський — імпресіоніст, В. Стефаник — експресіоніст, М. Яцків — натураліст, В. Винниченко — психореаліст. Кращі митці цього часу виходять за межі змалювання життя конкретних соціальних станів, порушуючи у своїх творах загальнолюдські проблеми.

Такі ж тематичні пошуки властиві і драматургії. Розквіт нової для української літератури проблемно-філософської та філософсько-психологічної драми пов’язаний з ім’ям Лесі Українки. У її творах вражає гострота соціальних, а ще більше — морально- етичних конфліктів. Письменниця менше уваги звертає на сценічність драматичних творів, а більше займається художнім дослідженням взаємин між героєм і середовищем. Різножанрові драматичні твори Лесі Українки (сцена «Іфігенія в Тавриді», діалог «В країні неволі», етюд «Йоганна, жінка Хусова», драматичні поеми «Одержима», «В катакомбах», «Бояриня», фантастична драма «Осіння казка», драма-феєрія «Лісова пісня») виконані у віршовій формі та відзначаються майстерністю композиції, точністю художніх деталей, афористичністю, ритмічно-інтонаційним багатством.

В. Самійленко та А. Тесленко розвивають сатиричні жанри у драматургії, а п’єси Г. Хоткевича, Л. Яновської, В. Винниченка відзначаються неабиякою гостротою та актуальністю тематики.

У дусі символізму творять свої драматичні зразки В. Пачовський, С. Черкасенко, Олександр Олесь. І навіть Панас Мирний звертається до не властивого його творчості жанру драми-містерії, хоча і не сповідує принципів символістської естетики.

Разом з тим досить сильними залишаються і позиції традиційної соціальної драми і комедії, у жанрі яких працюють І. Карпенко-Карий, Б. Грінченко, Л. Яновська, а її подальшому розвитку сприяє С. Васильченко. Популярність зберігається і за історичними драмами та трагедіями («Маруся Богуславка», «Оборона Буші» М. Старицького, «Степовий гість» Б. Грінченка, «Сава Чалий» І. Карпенка-Карого, «Про що тирса шелестіла» С. Черкасенка).

Література і мистецтво кінця XIX — початку XX ст. формували духовний імідж українського народу, розчиняли йому двері у європейське співтовариство.