Українська література - статті та реферати

Михайло Коцюбинський (1864-1913) - огляд творчості

Всі публікації щодо:
Коцюбинський Михайло

«Любов і краса — це ті діаманти, які він вишліфовував із непоказних камінчиків та зараховував у вічний скарб нашої культури»,— захоплено оцінював спадщину М. Коцюбинського видатний фольклорист Володимир Гнатюк.

Творчість письменника — це вершина української прози кінця XIX — початку XX ст., один із наріжних каменів її подальшого розвитку.

Свій творчий шлях митець розпочав у 80-х роках XIX ст. Літературний дебют Коцюбинського — оповідання «Андрій Соловійко, або Вченіє світ, а невченіє тьма» (1884). У ньому показано образ народницького вчителя, який мріє про загальну освіченість селян.

Ця проблема звучить і в оповіданні «Дядько та тітка» (1886), де автор змалював прозріння селян, які починають розуміти, що уряд і суд захищають інтереси панів, а не простих людей.

У творі «П’ятизлотник» (1892) порушується морально-етична проблема, а в «Ціпов’язі» (1893) через долю братів Семена і Романа Воронів розкриваються серйозні суперечності у селянській громаді. Новела «В дорозі» (1907) являє собою глибоко психологічний етюд, аналіз діалектики переживань молодого месника Кирила.

Нові настрої української інтелігенції, викликані наступом реакції після революції, відображені в одному з новелістичних шедеврів М. Коцюбинського «Intermezzo» (1908). Тема твору — утвердження громадянського обов’язку людини-митця. Письменник переконливо розкриває складний процес переборення соціальної втоми ліричним героєм, який, бажаючи спокою й самотності, звільняється із «залізних» обіймів урбанізації, з гамору міста, метушні й опиняється в майже повному безлюдді. Перші враження митця пов’язані з відчуттям так довго очікуваної тиші, що «...таїлась в деревах, залягла по глибоких блакитних просторах». Але згодом в уяві ліричного героя заново почали з’являтися нав’язливі образи заанґажованих людей. Його лірико-інтимна сповідь передає збентеженість, сум’яття вкрай схвильованої душі, нервове напруження, що виявляється в різких словах на адресу людей, у звинуваченні їх за власну втому.

Логіка розкриття образу оповідача зумовила неординарну для тогочасної української літератури композицію твору, суть якої в тому, що в новелі центральне місце відведене мальовничо виписаним картинам природи, серед якої перебуває герой. «Спілкуючись» із незвичайними символічними дійовими особами, що є фактично персоніфікованими силами природи, — Нивами у червні, Сонцем, Зозулею, Жайворонком, насолоджуючись поетичними пейзажами, читач мимоволі намагається зіставляти їх з тими реальними нивами, які чарують зір і нерозривно поєднують людину та природу. І саме в цьому полягає справжня майстерність письменника-імпресіоніста, який уміло відтворює фізичне і моральне одужання героя.

Кульмінацією твору є картина зустрічі ліричного героя з селянином, розповідь якого боляче вражає серце митця, викликає в його уяві моторошні картини життя народу, наповнює душу гнівом і обуренням. Він прощається з нивами, повертається до активного життя. «Йду поміж люди. Душа готова, струни тугі, наладжені, вона вже грає...» Природа дала йому можливість перепочити, краще відчути свій нерозривний зв’язок з рідним народом.

Уславлення світлого, здорового життя, яке перебуває в постійній гармонії з природою, становить тему повісті «Тіні забутих предків» (1911). У ній відображено побут і звичаї гуцулів. Композиція являє собою низку епізодів, що через долю головних героїв Івана і Марічки передають дух карпатського життя. Сюжет твору розвивається у психологічному ключі. Перед нами проходять картини Іванового дитинства, отроцтва, юності, освітлені легендарними віруваннями предків. Поступово у серці мрійливого пастушка зароджується приязнь до дівчини-ровесниці з ворожого роду Гутенюків, що з часом переростає у щире кохання. Але їхнє світле почуття несподівано перервалось. Сталася біда: коли Марічка переходила Черемош, її накрила бурхлива хвиля, і вода забрала дівчину. Залишившись вірним першому романтичному коханню, Іван змушений одружитися з нелюбою Палатною, грубою, обмеженою жінкою з єдиним прагненням до багатого, ситого життя. їхнє ґаздування не принесло їм ні радості, ні розради, розчарована Палагна завела собі «любаска», що й призвело до передчасної трагічної смерті Івана.

Особливістю композиції повісті є й те, що автор майстерно поєднує дійсність і вигадку, реальне і фантастичне. На сторінках твору ми зустрічаємося зі щезником, який нібито сидить верхи на камені і дме у флояру, чарівником Юрою, який розганяє хмари, лісовою мавкою в образі Марічки, любий голос якої герой чує наче наяву. Ці образи М. Коцюбинський почерпнув з легенд і повір’їв гуцулів. Відтворюючи їхнє своєрідне міфологічне світовідчуття і світосприйняття, автор змальовує непереможний потяг до краси, поезії, до всього людяного, піднесеного. Під впливом народних уявлень уся оповідь набуває романтичного забарвлення.

Фольклорна стихія стала не тільки матеріалом твору, а й підказала авторові поетичні засоби творення образів. Повість позначена виразними прийомами імпресіоністичного письма. Неповторної своєрідності надають «Тіням забутих предків» особливості гуцульської говірки, використані з тонким художнім смаком.

Глибока ліричність, мінливість настроїв, озвученість прози Коцюбинського, значна питома вага кольористичного лексикону, гра світла і тіней, взаємопереходи барв, настанова на раптове зорове враження є ознаками своєрідної, раніше не знаної в українській літературі стильової манери, завдяки якій можемо поставити ім’я письменника у ряд творців нового мистецтва XX століття.