Українська література - статті та реферати

Василь Стефаник (1871-1936) - огляд творчості

Я люблю мужиків за їх тисячолітню тяжку історію, за культуру... За них я буду писати і для них»,— так влучно висловив своє творче покликання Василь Стефаник, син простого селянина, який зумів піднятися до найвищих вершин духовності. Талант письменника найбільше виявився у жанрі соціально-психологічної новели. Уривчаста, нервова фраза зближує його з одним із найпопулярніших стильових напрямків початку XX ст. — експресіонізмом.

Перші новели В. Стефаника з’явилися друком у чернівецькій газеті «Праця» 1897 р., а у 1899 р. письменник об’єднав їх у збірку «Синя книжечка». Одним із найдовершеніших зразків цієї збірки є «Новина», що справедливо вважається шедевром світової новелістики. Тема твору —- вбивство батьком власної дитини — вихоплена Стефаником із самого життя, але водночас включена у широкий соціальний контекст — показ трагічного становища збіднілого західноукраїнського селянства на рубежі ХІХ-ХХ ст.

Сюжет і композиція новели скомпоновані таким чином, що читач дізнається розв’язку вже у першому реченні твору, але інтрига дії від того не зменшується; автор отримує можливість зосередитися на психологічному вмотивуванні злочину головного героя Гриця Летючого. Письменник вміло керує читацьким враженням про свого персонажа. Спочатку герой не дуже подобається нам, адже він, здається, не любить ні передчасно померлої дружини, ні двох доньок, шле їм найстрашніші прокльони: «Начинила вас, та й лишила на мою голову, бодай ї земля вікікула! А чума десь ходить, бодай голову зломила, а до нас не поверне. Цієї хати і чума збояла би си!» Та поступово проймаємося дедалі глибшим співчуттям не тільки до Доцьки та Ґандзуні, в яких «бог знає, як ті дрібонькі кісточки держались вкупі», — але й до самого батька, який змушений терпляче спостерігати страждання найближчих йому людей, не маючи ніякої змоги чим-небудь зарадити їм. Жахнувшись зовнішнього вигляду доньок: «Мерці»,— Гриць ще більше злякався нав’язливої думки про вимушену смерть дітей, яка несподівано запала йому в голову. Але письменника не стільки цікавить визрівання плану страхітливого злочину, скільки моральні страждання батька, поставленого перед жахливим вибором: миттєва смерть дітей чи їх пожиттєві муки.

Великою силою емоційності позначений фінал твору. Батько виходить з дітьми надвір. «Довгий огненний пас» пече йому в серце і голову, важкий камінь сумнівів і горя давить на груди, зуби самі собою скрегочуть. Відносний спокій приходить тільки тоді, коли тіло меншенької Доцьки шубовснуло під воду. Але й тут Гриць не втрачає притаманної йому людяності, відпускає з Богом старшу Ґандзуню, хоч і не має надії на те, що життя для неї краще, ніж смерть, та ще й радить стати в людей за няньку і бучок у руки дає, щоб могла захиститися від собак. А сам іде до міста, щоб заявити про злочин, здійснений в ім’я великої любові до стражденних дітей.

Важливу життєву проблему масової еміграції за океан доведених до відчаю безрадісним існуванням західноукраїнських селян порушує В. Стефаник у новелі «Камінний хрест» (1899). Письменник уважно досліджує засобами художнього слова ті суспільні процеси, які змусили головного героя Івана Дідуха, як і тисячі подібних йому хліборобів, залишити рідну землю. Цій меті, зокрема, підпорядковано і сюжет новели. Перший розділ — це експозиція, яка знайомить з долею персонали. Тяжка праця на залишеному йому в спадок клапті землі на кам’янистому горбі зігнула селянина в дугу, тому сусіди стали прозивати його Іваном Переламаним. Розвиток дії — наступні шість розділів — це фрагменти зворушливої сповіді бідака про свою нужду. Хоч пагорб, на якому він працював усе життя, відібрав всі фізичні й духовні сили, Іван зрісся з ним, пагорб став йому рідним, і перед від’їздом до Америки Дідух встановив на цьому місці камінний хрест на пам’ять землякам про себе. Образ камінного хреста — це промовистий символ прощання селян-емігрантів з рідною землею.

Новелі притаманні цікаві стильові особливості, які зближують її з кращими досягненнями тогочасної європейської літератури: лірично-драматична напруга в розвитку сюжету, «живцем перенесений мужичий спосіб бесідування», «розкопки» у збентеженій, роз’ятреній сум’яттями душі людини.

До першого, дуже нетривалого (1897-1900 рр.), але надзвичайно плідного періоду літературної діяльності В. Стефаника належать і інші шедеври української новелістики, присвячені проблемам рекрутчини і нелюдської солдатської муштри («Виводили з села», «Стратився»), селянських злигоднів («3 міста йдучи», «Шкода»), безпросвітного наймитування («Палій»), п’янства («Лесева фамілія»). Письменник став також автором майстерних експресіоністичних образочків внутрішнього світу власної душі — поезій у прозі «Амбіції», «Чарівник», «Ользі присвячую» та інших.

В. Стефаник відновив свою творчість після тривалої перерви аж у 1916 р. Розпочався новий період грандіозною за силою впливу на читача новелою «Діточа пригода», в якій страхіття війни передаються через сприймання дитини з її ще зовсім наївними уявленнями про світ, через суцільний монолог малого Василька, звернений до ще меншої Настки, яка притулилася до щойно вбитої матері.

Тема національного патріотизму розкрита письменником у творі «Сини» (1922). Тут зворушливо передано горе старого батька, який самочинно благословив обох синів на боротьбу за Україну і втратив їх назавжди. Не міг Максим учинити по-іншому, коли на його запитання, що ж таке Україна, старший син Андрій відповів, піднявши шаблею грудку землі: «Оце Україна, а тут,— справив шаблею у груди,— отут її кров; землю нашу ідем від ворога відбирати». Тоді, усвідомлюючи небезпечність свого кроку, батько зумів піднятися до розуміння величної ідеї національного державотворення і, нагадавши про молодшого брата Івана, запропонував Андрієві і його залучити до святої справи.

Громадянський подвиг саможертовності батька прославлений фінальним реквіємом новели, коли, змучений і морально, і душевно, опускається старий Максим до землі і ревно молиться: «А Ти, Мати Божа, будь мойов ґаздинев; Ти з своїм сином посередині, а коло Тебе Андрій та Іван по боках... Ти дала Сина одного, а я двох».

Завдяки актуальній тематиці і високій художній довершеності своїх новел, що були, за висловом В. Лесина, своєрідними «психологічними студіями», Василь Стефаник став одним з найулюбленіших письменників українського народу.