Українська література - статті та реферати

Літературний процес 1917-1930 років

Всі публікації щодо:
Історія літератури

Демократична революція у лютому 1917 р. призвела до повалення самодержавного ладу в Росії і започаткувала шлях України до незалежності. Створення Центральної Ради, проголошення нею знаменитих чотирьох універсалів, війна з більшовицькою Росією викликала небувале піднесення національної свідомості в молодій Українській державі, яка проіснувала, на жаль, недовго. Однак перші роки перебування при владі більшовиків, які розпочали в Україні політику українізації, сприяли розвитку національної освіти і культури, не відразу розчарували українську інтелігенцію, а навпаки — вселили в ній віру у живучість та ефективність революційних гасел та ідеалів. Розчарування настане пізніше, під кінець 20-х років, коли розпочнеться згортання політики українізації, країну накриє хвиля повальних репресій, спрямованих насамперед проти селян та інтелігенції.

Перелічені вище суспільно-історичні процеси 20-х років XX ст. викликали небувале доти пожвавлення мистецького та культурно- освітнього (відкриття в різних регіонах України національних шкіл, видавництв, журналів і газет, університету в Кам’янці-Подільському, історично-філологічного факультету в Полтаві, а в Києві — Української академії наук, Української академії мистецтв, Національної бібліотеки, Українського народного університету).

У 20-х роках літературний процес в Україні набуває нових форм. Активно впливали на нього новостворені літературні об’єднання. У 1922 р. у Харкові виникає спілка селянських письменників «Плуг», до складу якої увійшли С. Пилипенко, А. Головко, П. Панч, І. Сенченко та ін. З ініціативи В. Еллана-Блакитного у 1923 р. створюється спілка пролетарських письменників «Гарт», членами якої стали П. Тичина, В. Сосюра, О. Довженко, М. Хвильовий та ін. Після смерті керівника спілки найактивніші члени «Гарту», який розпався у 1925 р., організовують «Вільну академію пролетарської літератури» — ВАПНІТЕ. До цього об’єднання увійшли талановиті письменники М. Хвильовий, М. Куліш, Ю. Яновський, Ю. Смолич, Олесь Досвітній, Остап Вишня, які заперечували «масовізм» плу- жан і відстоювали необхідність високої майстерності митця. На противагу ВАПЛІТЕ у 1927 р. створюється прокомуністична Всеукраїнська спілка пролетарських письменників (ВУСПП), керівники якої — І. Кулик, В. Коряк, І. Микитенко — зосередили увагу не на питаннях творчості, а на боротьбі проти «буржуазного націоналізму». Підсумки літературної дискусії 1925-1928 рр., яка розгорнулася передусім між ваплітянами і вусппівцями, і під час якої шельмувалася творчість представників інших самостійних літературних груп, що їх називали «попутниками»,— неокласиків (М. Зеров, М. Рильський, П. Филипович, М. Драй-Хмара, Юрій Клен), футуристів (Михайль Семенко та ін.), авангардистів (В. Поліщук та ін.), були невтішними для самостійно мислячих письменників: більшість із них були згодом репресовані.

В умовах літературної боротьби тим не менше активно розвивалися усі роди української літератури. Чи не найяскравіше в сузір’ї поезії засяяло ім’я Павла Тичини. Автор збірок «Сонячні кларнети», «Плуг», «Вітер з України» та ін. зумів органічно поєднати у своїй творчості глибину почуттів, актуальність змісту, пластичну виразність образів та музичність віршової мови.

Микола Зеров, більше відомий як літературознавець і перекладач, реалізував свої теоретичні погляди на поезію в оригінальній збірці «Камена», де знаходимо максимальну завершеність, гармонійність і прозовість форми, надзвичайну витонченість і багатство мови, глибокий зв’язок із мистецьким словом Заходу — від античності до «парнасців».

Суттєво збагатив українську поезію збірками «Під осінніми зорями», «Синя далечінь», «Де сходяться дороги» політично незаанґажований Максим Рильський, який, стикаючись з ворожою йому сучасністю, шукає порятунку в самотності, у своєму вимріяному світі, серед поетичних образів різних класичних епох і культур.

Поетом великої ліричної наснаженості дебютував Володимир Сосюра. Його вірші, що увійшли до конфіскованої збірки «Серце», зачарували читачів світлою щирістю, душевною відкритістю, глибокою любов’ю до рідної землі.

Виняткову мистецьку силу мала імпресіоністична поезія Євгена Плужника, автора збірок «Дні», «Рання осінь», у яких відкидається радянська дійсність, звучать мотиви скептицизму, настрої втоми і зневіри.

Як футурист — прихильник «мистецтва майбутнього», яке повністю руйнує класичні зразки і навіть мову, — починав Микола Бажан (поема «17 патруль», збірка «Різьблена тінь»). Надалі його лірика набуває більшої епічності, філософського осмислення проблем формування української людини та української культури в різні епохи. Він пише розлого, великими ритмічними періодами, захоплюючись експресіоністською патетикою.

Цікавими художніми пошуками позначена українська проза 20-х років XX ст. Незважаючи на те, що в ній переважали «малі жанри»: новели (Григорій Косинка), оповідання (А. Головко), етюди (М. Хвильовий), шкіци, вона тяжіла до аналітичності та масштабності. Автори зосереджують свою увагу на художньому дослідженні нових соціальних процесів, які відбувалися як на селі (А. Головко, П. Панч), так і в місті (М. Івченко, В. Підмогильний, О. Копиленко).

Метром української прози вважався Микола Хвильовий. Хист романтика, виразника настроїв широких мас демонструє він у збірці новел «Сині етюди». Його творам (повісті «Іван Іванович», «Санаторійна зона», роману «Вальдшнепи») притаманна гостра викривально-сатирична спрямованість проти негативних явищ, які народжувалися у суспільному житті радянської України,— бюрократизму, доносів, «сексотства».

Сатиричні мотиви прослідковуються і в ранніх повістях Б. Антоненка-Давидовича, і у творах Остапа Вишні, який заклав основи нового жанру в українській літературі — усмішки.

Оновленого змісту і форми набула драматургія. У цій галузі працювали як досвідчені письменники (С. Васильченко, В. Винниченко, І. Кочерга), так і талановита молодь (М. Куліш, І. Дніпровський, Я. Мамонтов, Ю. Яновський, Мирослав Ірчан). Найвизначнішим представником української драматургії став Микола Куліш, який активно співпрацював з видатним театральним режисером Лесем Курбасом. Почавши свою творчість, з «агіток» типу «Комуна в степах», «97», Куліш переходить до гостро викривальних комедій «Народний Малахій» (з образом українського Дон Кіхота) і «Мина Мазайло» — своєрідної драматичної «епітафії» сподіванням національної еліти на більшовицьку українізацію.

Своєрідністю художнього процесу 20-х років стало виникнення потужної діаспорної літератури. У зв’язку з пануванням комуністичного режиму в Україні її назавжди покинули В. Самійленко, В. Винниченко, С. Черкасенко, М. Вороний, Олександр Олесь, які тим не менше продовжували активно служити українській літературі. Поряд з ними починають творити і нові письменники діаспори: Є. Маланюк, О. Стефанович, Б. Кравців, Ю. Дараган, Ю. Липа.

Нові творчі досягнення характеризують і розвиток західноукраїнської літератури, представленої літературною групою «Митуса», з якої, зокрема, вийшов талановитий поет Богдан-Ігор Антония. Чудові зразки історичної прози залишили А. Чайковський, Юліан Опільський та ін. Однак можливості західноукраїнських письменників були обмежені через жорстокі національні утиски польського уряду.

Літературний процес 20-х років по обидва боки кордону, який розшматував Україну, яскраво відбив дух часу і відтворив нестримний потяг української творчої інтелігенції до національно-культурного відродження.



На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.