Українська література - статті та реферати

Павло Тичина (1891-1967) - огляд творчості

Всі публікації щодо:
Тичина Павло

Свій творчий шлях Павло Тичина розпочав у 1906 р. віршем «Під моїм вікном» — детальною і зворушливою розповіддю про смерть батька.

Уже в перших поезіях автор продемонстрував неповторність своєї творчої манери, яка виявилась передусім у прагненні максимально точно відтворити мінливі настрої людської душі, власні мрії та почуття. Оригінальним за своєю формою є вірш-мініатюра «Ви знаєте, як липа шелестить...» (1911). Складається він з двох 6-рядкових строф, у яких перші рядки — запитання, а останні — ствердна відповідь. Така композиція поезії робить її стрункою, елегантною. Картина-елегія рідної природи, чуттєво сприйнятої поетом, намальована лаконічними засобами: короткі речення передають схвильований стан неспокійної душі героя.

Яскравий зразок ранньої інтимної лірики — вірш «Коли в твої очі дивлюся...» (1911). Зовнішній красі коханої, в якій духовно багатий ліричний герой бачить і «небо прозоре», і «брильянтових зір ціле море», протиставляється моральна убогість обраниці, тому авторові на думку спадає затуманене осіннє поле, де тільки «суха бадилина хитається». У вірші «Десь на дні мого серця...» (1914), навпаки, йдеться про гармонійне поєднання почуттів люблячих молодих людей. Радість закоханого серця, яке відкрило «кохання книгу» і яке володіє такою надприродною силою, що досить подивитися в очі обраниці, щоб її душа сповнилася теплом і все на світі набуло нових рис (сонце задзвеніло, гай засміявся, весна затанцювала),— такий основний емоційний зміст вірша «Я сказав тобі лиш слово...» (1913-1914).

1914-1918 рр. стали періодом інтенсивного становлення молодого таланту, невтомної творчої праці. Краще з написаного у цей час увійшло до першої збірки поезій «Сонячні кларнети» (1918). Гармонійне поєднання людських почуттів і краси природи виразно відчувається у вірші «Гаї шумлять...» (1914). Поет чує навколо казково-чарівні мелодії, для відтворення яких добирає неповторні слухові та зорові образи, що мальовниче відтворюють природу рідної землі: гаї шумлять, дзвін гуде, тихий шепіт трав, хмарки біжать, неба край — як золото. Глибоке враження на читача справляють також порівняння («купаючи мене, мов ластівку»), епітети («шепіт трав голублячий»), метафори («десь мріє гай над річкою»).

Тихою зажурою пройнята поезія «Ой не крийся, природо...» (1915). Однак цей зворушливий малюночок осіннього згасання природи не викликає ані розпачу, ані безнадії чи песимізму, бо як би не плакали сичі, як би не хмарилася душа, весна знову прийде, принесе оновлення і радість.

Прихід весни, «запашної, квітами-перлами закосиченої», славить Тичина і в поезії «Арфами , арфами...» (1914). Емоційний настрій поезії забезпечується світлою і ніжною гармонією барв та звуків у природі, описуваній автором, насиченістю поезії музичними пісенними образами, алегоричними художніми деталями, специфічною ритмікою. Римування у вірші обіймає рядки двох різних строф: самодзвонними — ніжнотонними, з переливами — там за нивами. Важливе значення для ритмомелодики твору мають і внутрішні рими: золотими — голосними, поточки як дзвіночки. Такі засоби надають віршеві особливої мелодійності, ніби, за словами Г. Клочека, «рука музиканта двічі плавно торкнулась струн, і вони обізвались далеким, тремтливим, ледь чутним звучанням».

Нової наснаги творчості Павла Тичини додали події національної революції 1917-1920 рр. в Україні.

Немов народна дума сприймається поетичний твір Тичини «Ой що в Софійському заграли дзвони, затремтіли...» (1917), один із тих, що десятиліттями замовчувався і ніде не публікувався. Він написаний з приводу проголошення у Києві Української Народної Республіки і присвячений проблемі національного і соціального відродження батьківщини. Доля народу, його майбутнє постають зі сторінок вірша в образах «дівчини гожої», «праведного сонця», в «Тарасових українських серцях». Останній з цих образів яскраво підкреслює спадкоємність традицій визвольної боротьби.

Радість поета з приводу проголошення УНР, перемог українського війська, хвала борцям за вільну Україну складають змістову основу вірша «Гей, вдарте в струни, кобзарі...» (1917). Пильне око справжнього художника помітило нові для української поезії деталі, зокрема національну символіку, а вухо вчуло радісний передзвін воскрес лих мелодій:

Гей, вдарте в струни, кобзарі,

Натхніть серця піснями!

Вкраїнські прапори вгорі —

Мов сонце над степами...

Проблема національного відродження українського народу є ключовою і в поемі «Золотий гомін» (1917). Дослідники визначали жанр твору як ліричну ораторію, вказуючи водночас на наявність у ній і фрагментів епічних епізодів, і драматичних сцен. З незалежністю киян поздоровляє легендарний Андрій Первозванний, котрий у сиву давнину поставив на наддніпрянських горах хрест, започаткувавши народження славетного міста і тих духовних традицій, які продовжують сучасники Тичини, проголосивши своїм гаслом свободу. Тож автор відчуває навіть плин часу, як сіються в ньому «зерна кришталевої музики», які западають у душі людей. Від повноти щасливих почувань з приводу возз’єднання західних та східних земель України, прихильності до інших народів-братів, «засміялись гори, зазеленіли», і «ріка мутная сповнилася сонця і блакиті». Та поема пройнята і тривогою: образ «чорного птаха» — символу розбрату між українцями — і далі злісно шугає над батьківщиною, віщуючи нещастя. Та скільки б не існувало перепон, визволений від пут народ вірить у свої сили: «...I всі співають, як вино: Я — дужий народ, Я молодий!»

Поетові важко було передбачити, що хвиля національного відродження зміниться крахом надій народу на утвердження України як суверенної держави, але на інтуїтивному рівні він майже відчував велику трагедію. Такими настроями пройнятий тетраптих (цикл, що складається з чотирьох віршів) «Скорбна мати» (1918). Це — тривожна розповідь про Матір-Україну в тяжкі часи руїни, якою стала для неї громадянська війна. Своєрідна композиція циклу. Кожен з його віршів розпочинається одним і тим самим образом: «Проходила по полю». У цьому образі Скорбної Матері злилися воєдино три його іпостасі: покійна поетова мати Марія, якій присвячено твір і яка померла незадовго до його написання, Божа Матір і ненька-страдниця Україна. Дослідники визначають жанр циклу як тренос (тобто плач), один із популярних літературних жанрів XVII ст.

Гнівний осуд кривавої і грабіжницької громадянської війни звучить у вірші «Хто ж це так із тебе насміяться смів?» Поетові болить той час, коли «курки спустили в матір і отця», «йшли брат на брата однімать, ділить». П. Тичина розуміє і гостро викриває облудність обіцянок нової більшовицької влади побудувати для трудового люду «світле комуністичне майбутнє». Він вірить у прозріння українців, не згодних «ще й на волі у кайданах гнить».

Обуренням і відчаєм поета з приводу нового, ще тяжчого колоніального гніту, під який потрапила Україна у 20-х роках, пройнята поезія «До кого говорить?» Автор саркастично зображує національну політику більшовицького уряду, його лицемірство, підступність, зраду проголошуваних раніше гасел про рівність, братерство, соціальну справедливість. П. Тичина дає убивчу характеристику свавільних дій «партійноборчих породіль», але при цьому відчуває розгубленість перед їхньою силою і владою. Поезія відзначається афористичністю висловів, виразністю риторичних фігур, які відтворюють пекучий біль автора, почуття ненависті і відчаю.

Поступово комуністична система ламала та нівечила і сам талант ніжно-полум’яного митця. Дедалі частіше у його творчості проявлялися такі слабкі сторони, як «пряма» публіцистичність, ілюстративність, спрощеність вислову, як-от: «... всіх панів до одної ями, буржуїв за буржуями будем, будем бить». 30-50-ті роки можна назвати особливим періодом у творчості Павла Тичини — «таланту і трагедії», бо, незважаючи на вказані недоліки, йому вдавалось писати і твори, які по-справжньому хвилювали читачів.

Новим генератором літературної енергії письменника стала Друга світова війна. Величним реквіємом воїнам, загиблим у боях за батьківщину, вважається поема «Похорон друга» (1942). У ній органічно злилися особисте горе від втрати близького друга Ярослава і трагедія осиротілих дітей, матерів, жінок. Картини життя тилового міста чергуються з філософськими роздумами про сенс людського буття, про гуманізм, про неминучість перемоги над ворогом людства — гітлеризмом. Автор висловлює віру в нездоланність сили духу людей, невмирущість рідного народу. «Похорон друга» відзначається рідкісним ритмічним розмаїттям, музичністю, яскравістю звукових та зорових образів, ліричною схвильованістю. Критики вважають, що цей твір — «це по-справжньому знайдена музика тієї епохи».

Важливими ознаками стилю ГІ. Тичини є філософське осмислення теми художнього твору, жанрова різноманітність, оказіоналістська афористичність мови, музичність, прагнення до творчих експериментів.

Як поет-громадянин, учений-літературознавець, критик і публіцист, автор змістовних праць з мовознавства, перекладач, Павло Тичина не тільки вніс значний вклад у становлення української культури XX ст., а й багато зробив для зміцнення її творчих зв’язків з культурами світу.