Українська література - статті та реферати

Володимир Сосюра (1898-1965) - огляд творчості

«Як не можна уявити весни без березневої безпосередності, а осені без вересневої щедрості, так не можна уявити нашої поезії без Володимира Сосюри»,— таку високу оцінку дав М. Стельмах творчій ролі ніжного лірика і палкого борця, світогляд якого формувався у середовищі робітничої Третьої Роти, під впливом захоплення народною піснею, українською та російською літературами. Одухотворене сприймання природи, вміння відчути найпотаємніші порухи людської душі й відтворити їх яскравим, глибоко ліричним словом — визначальні риси таланту поета.

Свій творчий шлях В. Сосюра розпочав збіркою «Поезії» (1921).

Гучну славу принесла йому наступна збірка «Червона зима» (1922). Центральне місце в ній займала однойменна поема, в якій зворушливо розкриті драма поета і драма особистості, щиро показані ілюзії автора, навіяні більшовицькою ідеологічною системою. Переконливо вірячи в те, що бореться за світ соціальної справедливості й завойовує його, В. Сосюра художньо досліджує у поемі діалектичне співвідношення між власним Я і МИ: «І радість лоскотно бентежить наші груди... Шикують злидні нас, юнак до юнака». Трагізм громадянської війни глибоко відображений і в ліричній поемі «Перстень». Уже з тих часів і надалі на творчості Сосюри позначилася вимушена двоїстість, про яку він виразно висловився в автобіографічній поезії «Два Володьки»:

Рвали душу мою

два Володьки в бою,

і обидва, як я, кароокі,

і в обох ще не знаний,

невиданий хист.

Рвали душу мою —

комунар і націоналіст.

Ця двоїстість відчувається й у ставленні митця до української історії, зокрема в поемі «Мазепа», перші глави якої були опубліковані у 1923 р. і над якою В. Сосюра працював упродовж тридцяти років. В основі твору — конфлікт між козацькою республікою Україною та самодержавно-кріпосницькою Росією. «Страшна трагедія» головного героя — гетьмана Мазепи показана як трагедія всієї нації. Образ змальовано неоднорідно: у першій частині — в романтичному, характерному для європейської класичної літератури плані, а в другій — у тексті осмислення історичних подій кінця XVII — початку XVIII ст. і ролі в них гетьмана, який рішуче виступив за відновлення козацької держави. Поет дотримується патріотичного погляду на діяльність Мазепи та спростовує великодержавницькі — як царські, так і комуністичні — версії псевдозрадництва українського діяча. Мазепа показаний у протиставленні до ката України Петра І. Особливо яскраво бездушне самодурство російського царя змальовано у сцені Полтавської битви; у цьому епізоді чітко простежуються відмінні оцінки діяльності Петра І В. Сосюрою й захисником російської великодержавної ідеї О. Пушкіним. У викладі переважає патетично болісний, пристрасний тон, глибокий ліризм, поемі в цілому притаманні яскраві риси романтизму. Поряд з цим автор щедро використовує вульгаризми як засіб вираження поетового жалю і гніву.

Наскрізною думкою вірша «До брата» є утвердження рідної мови як душі нації. Забуття ж мови, на думку В. Сосюри, веде до зникнення нації. У вірші звучить біль, викликаний приниженим, упослідженим становищем української мови в обставинах тоталітарно-більшовицького режиму. Поет в образній формі виражає тверду впевненість у тому, що наша духовність ніколи не загине.

Поетичний образ рідної землі, її красу і велич поряд із думкою про те, що любов до власного краю є однією з невід’ємних складових духовності людини, утверджує Володимир Сосюра у глибоко патріотичному вірші «Любіть Україну» (1944). Це — сердечне слово митця, мовлене в радісну і водночас трагічну годину звільнення української землі від фашистських загарбників. В. Сосюра створив ліричний образ «вишневої України». «Ліплячи» його, поет користується точними деталями: Україні всміхається сонце, миготять зорі, шумлять верби над ставами, сяють вогні електростанцій, колосяться золоті моря пшениці у степах. Поезія має форму послання. Анафора Любіть Україну робить вірш струнким і композиційно завершеним:

Любіть Україну, як сонце, любіть,

як вітер, і трави, і води,

в годину щасливу і в радісну мить,

любіть у годину негоди!..

Тепло і задушевно Сосюра звертається до юнака і дівчини з порадою бути такими ж вірними батьківщині, як вірні вони одне одному.

Синівська любов до рідного краю як життєдайного джерела пісень знаходить своє вираження у вірші «Як я люблю тебе, мій краю вугляний». Поезія сповнена щирої віри в щасливе майбутнє рідного народу — носія високої духовності та культури.

Чистоту і чарівність, ніжність, навіяну коханням, відчуття нев’янучої молодості сповідує тонкий лірик в інтимній та пейзажній ліриці. Земля, напоєна щастям великої любові, від якої перехоплює подих,— такий образ постає з рядків вірша «Так ніхто не кохав...» (1922). Для своєї обраниці ліричний герой готовий учинити незвичайне: «Я для неї зірву Оріон золотий». Він вірить, що справжнє велике кохання робить людиною сильною та непереможною.

Чарівним малюнком природи починається невеличка поезія «Білі акації будуть цвісти...» (1927): «... промінь морями заллє золотий річку, і верби, і кручі». Сосюра лаконічно, але точно відтворює душений стан героя: весняні ночі для нього — жагучі, солов’ї не просто витьохкують, а солодко плачуть, очі милої — повні туману кохання, а серце стиснулось до крику. Краса коханої порівнюється з найдорожчим — Батьківщиною: «В тебе і губи і брови твої, як у моєї Вкраїни».

У якому б жанрі не виступав поет, він завжди дбав про точність слововживання, афористичність вислову. Багато його афоризмів одразу ж вкарбовуються в пам’ять.