Українська література - статті та реферати

Поглиблення соціальної детермінації української реалістичної прози 60-70-х років ХІХ століття

Всі публікації щодо:
Історія літератури
Літературознавство

Н.М. Рудецька

Без перебільшення можна говорити про проблему соціальності як одну із світових проблем людства. Точніше, не окремо про проблему соціальності, а про співвідношення соціального і біологічного в людському житті, яке безпосередньо залежне від вирішення основного питання філософії тому, що усі філософські теорії буття, так чи інакше, є його аспектами, а різниця між різноманітними школами та напрямами філософської думки - це у кінцевому рахунку відмінності у розв'язанні цього питання. За всієї різноманітності варіантів, відтінків, нюансів, тут можливі два діаметрально протилежні підходи, які мали місце в історії філософії. Ці підходи - суть матеріалізму та ідеалізму. Усвідомлення того, що основне питання філософії - питання про співвідношення духу та природи, матерії - є одним з фундаментальних відкриттів всієї історії філософських учень [15, с. 17]. Це питання є методологічною базою для всіх галузей науки, у тому числі і для літературознавства. І хоча, в останній час, воно практично не конкретизується при визначенні методології більшості досліджень, але присутнє в них і, так би мовити, їх «озвучує». Враховуючи, що матеріалістична концепція (яка зараз залишається найбільш науково обґрунтованою) визнає значну перевагу впливу на людину соціальних факторів над біологічними (наприклад, видатний фізіолог, мислитель-матеріаліст І. Сєченов (1829-1905) вважав, що співвідношення соціальних і біологічних факторів у бутті людини складає 1:10), визнаючи й те, що людину необхідно розглядати у трьох значеннях - як індивіда, як біологічний вид й як соціально організовану істоту [15, с.3-4], ми в даному дослідженні будемо спиратися саме на ці положення.

Мета нашого дослідження - вивчення й аналіз застосування принципу соціальності у реалістичній творчості українських прозаїків 60 - 70 років ХІХ століття.

Завдання дослідження:

- вивчення основних положень філософії, сучасного літературознавства щодо ролі соціальності у створенні реалістичного твору;

- порівняння ступеня застосування принципу соціальності українськими прозаїками 60-х та 70-х років ХІХ століття;

- визначення особливостей використання українськими прозаїками-реалістами принципу соціальності в творчому процесі.

Об'єктом дослідження є реалістичні прозові твори Г. Барвінок, І. Білика, С. Воробкевича, Ф. Заревича, Є. Згарського, О. Кониського, М. Кононенка, В. Леонтовича, В. Лучаківського, Марка Вовчка, Д. Мордовця, І. Нечуя-Левицького, М. Олельковича, М. Павлика, Панаса Мирного, А. Свидницького, О. Стороженка, Ю. Федьковича, І. Франка, М. Чайки.

У межах даного об'єкта предмет дослідження - принцип соціальності, застосований цими художниками слова.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що в ній на основі досягнень сучасної філософії та літературознавства, методики цілісного, синтетичного підходу розпочата спроба аналізу соціальної детермінації реалістичних творів більшості українських письменників-реалістів 60-70 років ХІХ століття.

Теоретичною основою під час написання наукової праці слугували розвідки вітчизняних та іноземних літературознавців: Л. Александровой М. Бахтіна, М. Бернштейна, О. Білецького, Б. Бурсова, О. Бушміна,

А. Войтюка, П. Волинського, О. Галича, О. Гончара, М. Зельдовича,

Н. Калениченко, В. Кожинова, М. Комишанченка, Г. Кравця, Н. Крутикової, Д. Лихачова, Ю. Лотман, Д. Наливайка, М. Пархоменка, В. Перетця, С. Петрова, Н. Ференца, Ф. Фрідлендера, Є.Шабліовського, Н. Яценка й інших науковців.

Принцип соціальності, застосований у літературному творі, має багато тлумачень. За висловлюванням М. Зельдовича, яке визнається багатьма літературознавцями (О. Галич, В. Казарець, Є. Васильєв та інші вчені), він «означає пояснення людини, її поведінки, психології, взаємин з іншими людьми, об'єктивними соціально-історичними умовами» [5, с. 385 - 386].

Соціальність як принцип зображення людини й суспільства відома давно: цим принципом користувалися антична комедія й сатира, він представлений у прозі Відродження, у новелах Боккаччо та інших творах.

Принцип соціальності знайшов глибоке теоретичне обґрунтування вже в роботах В. Бєлінського, а пізніше М. Чернишевського, М. Добролюбова. У ньому вони вбачали основу художнього відтворення тогочасної кріпосницької дійсності в інтересах її перетворення в дусі високих соціальних та моральних ідеалів.

М. Костомаров одним з перших українських літературознавців порушив питання про діалектичний взаємозв'язок між обставинами та характерами в художньому творі. Серйозну увагу на це питання звертав І. Франко й інші класики реалістичної літератури в своїх критично-аналітичних розвідках.

Відкрити соціальну основу самобутньої природи художнього твору дуже й дуже нелегко. Дослідник змушений іти до її рішення довгим і складним шляхом. Навряд чи можливо, зокрема, дати серйозну соціологічну характеристику якого-небудь твору, ґрунтуючись винятково або хоча б навіть головним чином на ньому самому. Необхідно виходити із соціології творчості письменника в цілому, тому що, складена як певна реальність, ця творчість утворить по-своєму замкнутий, самодостатній світ, що підкоряється специфічним художнім законам. Щоб зрозуміти, як властивості соціального «ґрунту» творчості втілилися в художніх «плодах», доводиться починати із самих «корінь» творчої діяльності письменника. Спроба розглянути ці властивості при аналізі одного окремо взятого «плода» навряд чи може привести до успіху.

Більше того, завдання нерідко виявляється нерозв'язним без розробки соціології цілої літературної епохи або певного літературного напрямку, до якого в тому або іншому ступені належить письменник. І по суті справи, саме літературний напрям втягує у своє річище цілий ряд письменників, має безпосередньо соціальний характер і зміст. Напрям з'являється як цілком закономірне породження соціальної сутності епохи - сутності, що виражається в творчості окремого письменника й тим більше в окремому його творі тільки лише опосередковано, частково й навіть примхливо [11, с. 441 - 442].

Реалістичний напрям, у всіх галузях його застосування, повинен спиратися на наукові досягнення тієї епохи, у яку створювався його продукт -літературний, художній або інший твір - інакше він не може таким вважатися. Понад те, реалісти, перебуваючи в курсі подій, що їх цікавлять, можуть не бути згодними з тими або іншими науковими висновками і в своїх творах їх заперечувати в художній формі. Особливо це торкається таких принципів реалізму, як соціальність, історичність, психологізм та інших.

Усім відомі соціально-політичні й економічні зміни, що відбувалися в 60-х роках ХІХ століття, тому ми загостримо увагу на іншому питанні, яке, як нам здається, дозволить глибше зануритися в творчі обставини того часу.

В ХІХ столітті отримала широке розповсюдження концепція італійського криміналіста Чезаре Ломброзо (1835-1909), який сконструював тип «природженого злочинця», що відрізнявся від незлочинної людини за своїми анатомічними і фізіологічними ознаками, а також патологічними особистісними рисами: відсутністю каяття, спокут совісті, цинізмом, марнославством, мстивістю, жорстокістю. Концепція Ч. Ломброзо має ряд суттєвих недоліків і неодноразово піддавалася критиці через однобоку тенденційність та відсутність реальних прогностичних критеріїв. Крім того, Ч. Ломброзо цікавила тільки біологія, а не соціологія злочинця, і тому він не враховував матеріальні і соціальні фактори [1, с. 37].

Раніше велике визнання серед населення різних країн знайшла теорія двоюрідного брата Ч. Дарвіна - Френсіса Ґальтона (1822-1911), який намагався довести вродженість обдарованості та геніальності людини. Тверде переконання Ґальтона, що геній є результатом спадковості, стримано діяло на багатьох учителів, вихователів, учених, творчих діячів: що може середовище, якщо все передається спадково, вважали вони, що може виховання? Але чи все передається дітям від батьків? Навіть сам Ф. Ґальтон не дуже довіряв своїм висновкам. Однак, справа була зроблена, і тисячі прихильників Ф. Ґальтона почали обґрунтовувати свою діяльність на основі величезного значення вродженості для становлення і буття людини, не минуло це навіть видатного педагога К. Ушинського [6, с. 105].

До боротьби з ломброзіанством та ґальтонізмом включилося багато мислителів того часу. На нашу думку, виходячи з аналізу їх художніх творів, не залишилися осторонь і письменники-реалісти, що стояли на позиціях соціальної детермінації людського буття. Так Панас Мирний та І. Білик у

славнозвісному творі «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» недарма ретельно попрацювали над описом родоводів Чіпки та його жінки Галі. Спадковість першого не була обтяжена злочинними родичами. І при цьому Чіпка став не тільки грабіжником, а й жорстоким убивцею (що обумовлювалося соціальними факторами і впливом негативного оточення). У той же час Галя - дочка злочинців - навпаки, була уособленням чеснот. Подібне можливо знайти й у реалістичних творах інших письменників. Т. Шевченко і Марко Вовчок переконливо доводили, що українському реалізмові, як і російському, органічно притаманна глибока соціальність, котра відкриває перед письменником широкий простір для художнього відтворення життя народу в його провідній суттєвості та історичній перспективі.

І хоча в 60-х роках ХІХ століття прагнення художників слова до соціального аналізу ще не виявило себе в художній прозі у всій своїй повноті, воно спрямувало інтереси письменників-реалістів на відтворення багатьох актуальних явищ кріпосництва і пореформеної доби.

Звертає на себе увагу те, що твори художньої прози у цей час мали переважно споглядальний характер; спрямованість їх реалістичного творчого методу відбивала зовнішні вияви глибинних суспільних процесів, їх внутрішня сутність залишалась поза увагою навіть найзначніших письменників-реалістів. Характеризуючи цю особливість реалістичної прози 60-х р., І. Франко відзначав, що «...старші письменники завсігди клали собі метою описати, змалювати такі чи інші громадські чи економічні порядки, ілюструючи їх такими чи іншими типами, або змалювати такий чи такий характер, як він розвивається серед такого чи іншого окруження» [16, с. 107-108].

Для свого часу - в період формування української реалістичної прози -зосередження її уваги на окремих подіях і фактах суспільного життя без їх глибокого внутрішнього аналізу і широких узагальнень було явищем закономірним, яке відбивало можливості реалістичного напряму на даній стадії його розвитку. Це було властивим історії кожної літератури, коли накопичувався її художній матеріал, що, в свою чергу, служило основою для подальшого піднесення художнього слова.

Досвід української прози 60-х років ХІХ століття у розробці важливих соціальних проблем став одним з найдійовіших чинників удосконалення одного з принципів реалізму - соціальності у наступний період - 70-ті роки XIX століття, які відкрили новий, вищий етап у розвиткові українського реалізму.

Об’єктивні закономірності початку нової історичної доби - великого загострення визвольного руху, в якому все більше виявлялися потенціальні революційні можливості не лише селянства, а і нової соціальної сили -робітничого класу, ставили перед літературою більш відповідальні завдання.

Значно складніший характер суспільно-економічного та ідеологічного життя диктував необхідність все глибшого проникнення літератури в дійсність, правдивого художнього відтворення її внутрішніх процесів з їх провідними тенденціями, історичною перспективою.

Специфічною особливістю історичних умов розвитку української літератури в цей час, як і раніше, було поєднання проблем соціально-економічних з національно-культурними. Процес формування української нації, котрий особливо посилився в роки інтенсивного розвитку капіталізму, викликав велике пожвавлення визвольного руху.

Ускладнення суспільного розвитку зумовило поглиблення реалізму української літератури. Але це не проходило стихійно, само по собі. У силу об’єктивної необхідності здійснення літературою її нових, більш серйозних функцій саме життя висуває цілу плеяду письменників і критиків, які, глибоко пройнявшись духом нової доби, прагнуть дати глибоке художнє осмислення нових суспільно-економічних та ідеологічних явищ з демократичних позицій, з точки зору соціальної і національно-визвольної боротьби українського народу.

Свіжий подих нової доби знайшов свій вияв передусім у бурхливому розвитку літературно-теоретичної думки на Україні, яка всіма силами прагнула естетично осмислити нові завдання, що поставили перед літературою раз і назавжди довести помилковість суто консервативних етнографічних літературно-теоретичних суджень школи П. Куліша. Гострота ідейно-теоретичної боротьби в українській літературі була свідченням її зрілості, змужніння. «...Літературний процес - процес шукань. Сила будь-якої літератури залежить від напруженості цього процесу» [4, с. 96].

У результаті літературно-теоретичної полеміки 70-х років ХІХ століття перемогли принципи матеріалістичної естетики І. Франка та його революційно-демократичних однодумців, а також М. Драгоманова та І. Білика.

У працях цих критиків уперше в українській літературі було дано теоретичне обґрунтування особливостей реалізму. Спираючись на досвід Т. Шевченка, на кращі традиції російських письменників-реалістів, І. Франко розкрив невичерпні творчі можливості реалістичного художнього напряму, освітленого передовим науковим світоглядом письменника. Всупереч натуралістичному трактуванню реалізму ліберально-буржуазними, націоналістичними теоретиками літератури з народовського журналу «Правда», основоположник української демократичної критики висунув принцип аналітичного підходу до зображення навколишньої дійсності з позицій суспільного прогресу.

Визнаючи життя єдиним естетичним кодексом реалістичного мистецтва, І. Франко через всю свою концепцію реалізму проводить принцип соціальності. І в критичних статтях, і в теоретичних висловлюваннях, і у художній практиці він трактує цю загальну рису реалізму у двох основних аспектах: необхідності глибокого соціального аналізу дійсності засобами художнього слова і в показі соціальної зумовленості характерів як породження певних суспільно-економічних обставин.

Принцип соціальності займає важливе місце і в концепціях реалізму М. Драгоманова та І. Білика, особливо останнього. І.Білик наполегливо вимагав від письменників йти «соціальною тропою»: «Соціальність - як суть природи

літературного руху і літературної творчості. Соціальність - в доборі тем, мотивів, в характері їх художнього осмислення. Соціальність - як критерій історико-літературний. Всі ці аспекти ідеї соціальності, складаючи єдиний комплекс, захопили молодого Білика - критика» [3, с. 290]. Провідні представники української реалістичної прози 70-х років, відповідаючи на потреби життя, інтереси суспільного прогресу, прагнуть у своїх творах дати досі ще не бачений в українській літературі всеохопний і глибокий соціальний аналіз тогочасної дійсності. Цілком закономірним, зумовленим самою природою реалізму І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, І. Франка було їх незадоволення попередньою українською прозою і прагнення створити широку картину соціального буття й побуту найрізноманітніших суспільних верств. Творчі новаторські пошуки видатних письменників-реалістів цілком відповідали вимогам і свідчили про великі можливості українського художнього слова. «Сучасні «новатори» в мистецтві не задовільняються тим, що було створено їх попередниками. У цьому немає зовсім нічого поганого. Навпаки, прагнення до нового дуже часто буває джерелом прогресу» [13, с. 186].

Саме небачена ще в українській літературі тематична широта, актуальність і багатогранність проблематики визначили найперший новаторський аспект принципу соціальності, котрий розкривається в прозі 70-х років ХІХ століття як наслідок поглиблення її реалістичності.

Але справа не лише в поширенні тематичних обріїв тогочасної прози, -не менш важливим було поглиблення нею соціального аналізу конкретно-історичної дійсності в органічній єдності з внутрішнім розкриттям людських характерів. Саме цю особливість української, а також і російської реалістичної художньої прози другої половини ХІХ століття мав на увазі І Франко, обґрунтовуючи свою концепцію «наукового реалізму», говорячи про появу нової школи в українській літературі 70-х років ХІХ століття, яка «...зрозуміла задачу літератури і метод літературної праці далеко ширше, ніж попередня. Повісті Мирного, особливо ж «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» і «Повія», -ось найцінніші і справді тривкі здобутки літературної сеї школи» [18, с. 44].

І. Франко, борючись за літературу нерозривно пов’язану з життям народу, його соціальною боротьбою, за літературу, яка б відтворювала складну діалектику суспільного народного буття, вимагав від письмена активно вторгатися у дійсність, щоб герої його творів і він сам відстоювали «ідеал чоловіка, діяльного і повноправного, суспільний устрій, опертий на справедливості, гаряче бажання усунути... боляк всього сучасного ладу» [19, с. 376].

Письменники ліберально-буржуазного спрямування (О. Кониський, В. Леонтович, М. Кононенко, С. Воробкевич та інші) у кращих своїх творах також правдиво зображували життя трудового народу в умовах поміщицько-капіталістичного ладу. Але реалізм їхньої творчості «знижувався народницько-просвітницькими тенденціями, психологічною невмотивованістю розташування

класових таборів, певною ілюстративністю, ідеалізацією українофільських діячів. Змалювання життя народу у них підпорядковувалося загальній гуманістично-просвітительській тенденції морально-естетичного удосконалення» [9, с. 190-191].

Зважаючи на те, що глибокий художній аналіз дійсності, зроблений нашою прозою 60-70-х роках ХІХ століття достатньо висвітлений у літературознавстві, зосередимо свою увагу на особливо важливому його аспекті - принципі соціального детермінізму. Сутність його полягає у відтворенні життя і характеру людини в єдності з навколишнім середовищем, у причинно-наслідкових зв’язках з об’єктивною реальною дійсністю.

Уже в прозі Г. Квітки-Основ’яненка бачимо спроби показу соціальної зумовленості персонажів («Козир-дівка», «Сердешна Оксана» та інші твори), особливо в творах російською мовою (образи Халявського, Столбикова). Однак увага першого українського повістяра не була прикута до провідних соціальних явищ епохи і породжуваних ними людських характерів історичного плану, в чому відбивалась своєрідність реалізму письменника. І не можна в цьому звинувачувати автора «Марусі», як і була б антиісторичною ідеалізація його творчості. У дошевченківський період українська демократична література ще достатньо не розвинулась, бо обмежувалася суспільно-політичними ідеалами просвітительського морально-християнського характеру (І. Котляревський, Гулак-Артемовський, Г. Квітка-Основ’яненко, Є. Гребінка), мріяла про вдосконалення з цих позицій кріпосницького ладу і царської монархії. У той же час у світогляді цих письменників був сильний демократичний струмінь, котрий живився їх орієнтацією на героя-простолюдина, усну народну творчість, що й спричиняло виразну соціальну спрямованість найкращих зразків тогочасної національної літератури. Але Г. Квітці-Основ'яненку, як і іншим письменникам нової української літератури, було не під силу опанувати глибиною соціального аналізу дійсності, не вистачало вміння виявити в ній найбільш суттєві процеси і розкрити їх визначальний вплив на героїв.

Т. Шевченко перший до кінця пройнявся духом своєї епохи і саме в її історичному потоці черпав мотиви дій і вчинків своїх героїв (Ярема, Варнак, «Неофіти» та ін.).

Є. Шабліовський, розкриваючи особливості реалістичної творчості основоположника української літератури, вказував, що «... в основі концепції реалізму Шевченка лежить концентроване, типізоване зображення дійсності, пройняте животворним духом революційно-демократичного гуманізму. В цій концепції яскраво виступає соціальний характер реалізму, обумовленість його суспільними явищами, життям народу, зображення соціальної дійсності в її суперечностях» [19, с. 179-180].

Українська проза 60-х років ХІХ століття загалом так і не змогла піднятися у цьому відношенні до високого рівня Шевченкових традицій, зате у наступному десятиріччі в ній з’явились яскраві постаті широкого соціально-історичного масштабу, характери, дії і вчинки яких були детерміновані корінними класовими суперечностями нової історичної доби, її провідною соціально-економічною сутністю (Микола Джеря, Кайдаші, Чіпка, Тимофій Жук, Петро Телепень, Олекса і Мирон Сторожі, Герман Гольдкремер ).

Проте ці образи, що за силою своєї естетичної переконливості становлять найвище досягнення української реалістичної прози другої половини XIX століття, відзначаються неоднаковим рівнем соціальної зумовленості, що залежало від жанрових особливостей того чи іншого твору та головне -ступеню творчої зрілості його автора.

Крім цього був ще один, при тому найсуттєвіший, фактор, що визначав рівень досконалості реалістичного творчого методу, - це саме життя, а точніше конкретна історична дійсність 70-х років ХІХ століття. У цей час у порівнянні з попередніми десятиріччями, зокрема 60-ми роками ХІХ століття, набагато відвертіше, відчутно-зриміше розкрився характер і провідні тенденції розвитку українського суспільства. Непримиренні суперечності кріпосницького ладу й перших післяреформених років також стали більш виразними на часовій відстані, хоча і невеликій. Письменники, котрі міцно утвердились на ґрунті реальної дійсності, збагачені творчим досвідом національного, а також російського реалізму і світової літератури, озброєні передовим світоглядом, все глибше проникали у зміст соціально-економічних процесів, прагнули осягнути й усвідомити всю їх складність та суперечливість, і цим самим збагачували та вдосконалювали свій художній напрям.

І. Франко, виявляючи глибоке розуміння завдань літератури, зазначав, що в центрі її повинна стояти не одна якась сильна особа, а людина в її багатогранних зв’язках із зовнішнім світом, у могутніх, направляючих і визначаючих «впливах» природи і суспільства.

У процесі творчої практики письменника вступають у дію й інші, перед цим зазначені нами, чинники, які уже в конкретній художній формі корегували ступінь і вияви соціальної детермінантності людських характерів.

Найбільш широкою за масштабами охоплення суспільних і економічних явищ та глибиною розкриття їх сутності є соціальна зумовленість образу Чіпки. Автори роману всебічно показали зв’язок характеру свого героя з навколишнім середовищам, а також з його підвалинами в історичному минулому. Тому образ Чіпки інакше не може сприйматися як породження страшної і тривалої епохи соціального рабства, як відбиття в конкретних історичних умовах споконвічного бунтарського волелюбного народного духу.

Важливо відзначити, що Чіпка постає не як заздалегідь запрограмований характер, а розкривається у складному процесі формування своєрідної особистості. У суперечливих причинно-наслідкових зв’язках героя роману з навколишньою дійсністю домінують соціальні фактори.

Панас Мирний та І. Білик, маючи у своєму розпорядженні широкі можливості роману, вдаються до різних засобів показу соціальної зумовленості образу Чіпки, одначе, превалює в них відтворення навколишнього середовища, уособленого в конкретних людських персонажах, кожен з яких як певний характер несе в собі соціально-психологічні особливості суспільної свідомості даної доби. Авторські описи, характеристики, публіцистичні та ліричні відступи лише доповнюють і розширюють, а подекуди і поглиблюють соціальне тло, на якому народжується, зростає і розвивається у всій його внутрішній суперечливості характер головного героя твору.

У романі з великою силою виявляється своєрідність реалізму Панаса Мирного, яка полягає в тому, «...що він художник-мислитель, проникливий соціолог. Непримиренний ворог емпіричної споглядальності, бездумного ковзання по поверхні життєвих явищ, він прагнув збагнути, об’єктивні закономірності життя, соціальну сутність описуваного, його глибинну філософську основу» [15, с. 328-329].

Глибокою соціальною зумовленістю відзначається і характер Миколи Джері, одначе, горизонти її значно ближчі, ніж у романі «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». Це можна пояснити особливостями повістевого жанру, а також властивостями творчої індивідуальності І. Нечуя-Левицького, який був менш схильний до глибинних аналітичних узагальнень, виявляючи переважний інтерес до безпосередніх наслідків, художньо-уособлених в образах героїв його творів, тих соціально-економічних процесів, що відбувалися в надрах суспільства їх доби.

Але було б помилкою вважати, ніби творчий погляд І. Нечуя-Левицького лише ковзав по поверхні життя, віддзеркалюючи його барвисту красу й разючі контрасти, бо автор «Миколи Джері» дав переконливу не лише соціальну, а й економічну мотивацію бунтівного характеру свого головного героя.

Обидва письменники багато уваги приділяють зображенню селянського побуту, родинних взаємин. Досить часто, особливо в І. Нечуя-Левицького, органічно вплітається в сюжет і етнографічний елемент. Постають Микола та Чіпка і у такій чудові й сфері людського буття, як кохання. Одначе і в романі Панаса Мирного, і в повісті І. Нечуя-Левицького домінують у визначені долі героїв фактори соціального походження. Щоправда, тут помітна і відмінність у характері взаємозв'язків з навколишнім середовищем у Чіпки Варениченка і Микола Джері: у першого вони надзвичайно внутрішньо суперечливі, в другого - менш динамічні, що зумовлюється як різною масштабністю, так і глибиною розкриття соціального детермінізму характерів героїв обох творів, своєрідністю реалістичного творчого методу їх авторів. Панас Мирний - це передусім соціолог, а І. Нечуй-Левицький - побутописець, але різкого водорозділу між цими прикметами художньої манери обох письменників провести не можна, хоча загальні тенденції їх творчих методів були саме такими.

На відміну від «Миколи Джері», де родинно-побутова, економічна і соціальна сфери життя літературних героїв органічно зливаються, виявляючи себе майже виключно в художньо-образній формі, - у «Бурлачці» тогочасне соціальне лихо знаходить не лише конкретне художнє уособлення, а й розкривається у широких авторських публіцистичних відступах, в яких бачимо глибокий економічний аналіз доби первісного капіталістичного нагромадження на Україні. Унаслідок цього соціальна детермінантність образу головної героїні проведена тут не так промовисто і переконливо, як у повісті «Микола Джеря».

Ще більшою естетичною своєрідністю у цьому відношенні відзначається повість «Кайдашева сім’я». Якщо в раніше розглянутих творах І. Нечуя-Левицького принцип соціальної зумовленості характерів реалізовувався і через художньо-образне відтворення згубного впливу зовнішнього середовища, то в «Кайдашевій сім’ї» причини і наслідки людського горя невіддільні, в чому з набагато більшою естетичною переконливістю, ніж у «Бурлачці», розкрита своєрідність літературних героїв, поріднених добою капіталізації українського села. Принцип соціального детермінізму в повісті, таким чином, рішуче заявив про себе уже по-новому - через виявлення складних і суперечливих особистостей Кайдашів, кожен з яких є і породженням, і детермінантою причинно-наслідкових зв’язків людини та середовища.

У повісті реалістичний творчий метод І. Нечуя-Левицького в опосередкованому відтворенні соціально-економічних і морально-психологічних підвалин суспільства через яскраві людські характери досягає ще небаченої сили.

Цікавий матеріал для з’ясування різних шляхів реалізації соціального детермінізму в реалістичній українській прозі 70-х років ХІХ століття дають твори з життя інтелігенції. У «Хмарах» переважає пряме відтворення суспільно-історичної дійсності у вигляді авторських характеристик, описів, відступів, які чергуються з художньо-образним соціальним аналізом. Таке співвідношення різних форм соціальності зумовлене жанровими особливостями твору як роману ідеологічного. Це ж саме можна відзначити і щодо хроніки «Семен Жук і його родичі», соціальне тло сюжету якої створюється головним чином через авторські публіцистичні відступи.

Показово, що в розглянутих романах І. Нечуя-Левицького й О. Кониського причинно-наслідковий зв’язок, котрий відбиває взаємини їх героїв з суспільством, не набуває таких динамічних, конкретно-життєвих форм, як при аналогічних ситуаціях в «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», «Миколі Джері». Пояснюється це різною соціальною природою їх провідних героїв: в одному випадку селян - стихійних бунтарів, у другому - інтелігентів-культурників, «поступовців». Помітна аморфність каузальної наступності у характерах Дашковича, Радюка, Семена Жука зумовила їх недостатню динамічність, на противагу образам Чіпки, Миколі Джері.

У «Лихих людях» Панаса Мирного соціальний детермінізм при змалюванні позитивних героїв, особливо головного з них, проведений більш послідовно, ніж у романах на цю тему І. Нечуя-Левицького й О. Кониського, хоча в силу жанрової специфіки повісті акценти в ній поставлені на внутрішньому розкритті конфлікту Телепня з тогочасним суспільством.

Що ж до образів, котрі гармонують тогочасній дійсності, то вони подаються і Панасом Мирним, й І. Нечуєм-Левицьким, як правило, у вигляді уже готових різновидів соціальних характерів, які лише виявляють себе у певних зв’язках з іншими персонажами.

Найбільш показовий виняток щодо цього становить образ Германа Гольдкремера в повісті І. Франка «Boa constrictor», у якому вперше в українській літературі так яскраво розкрито роль соціального середовища у становленні не контрастуючого, а цілком йому відповідного характеру, при тому показано вже не наслідок цієї акції, а саме її процес. Щоправда, і в повісті І. Франка домінують форми зовнішнього соціального аналізу над його художньо-образним втіленням (образ Іцика Шуберта не має підстав вважати типовим уособленням капіталістичного хижацтва).

«Boa constrictor» свідчить про глибину реалістичної творчості І. Франка, що виявилось під час створення образів Германа Гольдкремера та його робітників, породжених історичним потоком епохи первісного капіталістичного нагромадження.

Прагнення збагнути і переконливо показати в людських образах антагоністів певної історично-конкретної доби - характерна риса реалізму й інших провідних представників української прози 70-х років ХІХ століття. Навіть менш значним письменникам-реалістам, з обмеженим світоглядом, вдається домогтися переконливої соціальної детермінації у художньому уособленні провідних суспільно-моральних тенденцій доби буржуазного перетворення України (наприклад, образи Семена Жука і Джура з роману хроніки О. Кониського).

Повертаючись до повісті «Boa constrictor», слід відзначити і таку особливість її реалізму, як прагнення автора передати діалектичну суперечливість впливу двох взаємовиключаючих суспільних сил на становлення характеру її героя: трудового народного життя і гонитви за наживою. У такому ж ідейно-естетичному ключі реалізується соціальна каузальність людських характерів М. Павликом при створенні образу головного героя повісті «Пропащий чоловік», і в першому, і в другому випадках своєрідна ланцюгова причиново-наслідкова реакція протидіючих сил приводить до морального краху провідних персонажів - жертв хижих законів капіталізму.

Цікаво простежити реалізацію принципу соціального детермінізму і на деяких зразках малої епічної форми української прози 70-х років ХІХ століття. Це дає можливість наочніше побачити творчу еволюцію письменника, зокрема становлення чи поглиблення його реалістичної творчості.

У молодого І. Франка процес цей проходить від прози романтичної до реалістичної, все більш викривальної («Петрії і Довбущуки», «Лесишина челядь», «Ріпник»); для Панаса Мирного характерні лише два останні щаблі такого типу еволюції реалістичного методу. Показово також, що в ранніх зразках малої прози обох письменників відчувається тяжіння до великих епічних форм, які найбільш відповідали аналітичному складові їх художніх методів. Це виявляється, зокрема, в посиленій увазі до епізодичних персонажів, до, здавалось би, другорядних епізодів, характерних деталей, що у всій своїй сукупності створюють досить широкий для сюжетних масштабів оповідання соціальний фон, на якому розгортаються події, детермінуються характери («П’яниця» Панаса Мирного, «Ріпник» І.Франка).

Однією з досить поширених в українській реалістичній прозі 70-х рр. форм соціального аналізу з метою розкриття впливу середовища на людину були засоби художньої умовності. Умовні форми відображення дійсності у вигляді снів, марень служать майже єдиним засобом соціальної (а ще більше психологічної) причинності еволюції характерів головних героїв повістей «Лихі люди» Панаса Мирного, «Boa constrictor» І. Франка і «Пропащий чоловік» М. Павлика. Цей же засіб, з метою поширення й більшої конкретизації ролі соціального середовища в людській долі, зустрічаємо і в романі «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», повісті «Микола Джеря».

Отже, є всі підстави для висновку про велике естетичне багатство реалістичної творчості української прози 70-х років у розв’язанні проблеми відношення мистецтва до дійсності, у розкритті вирішального впливу соціального середовища на людину. При тому у різних письменників, у залежності від індивідуальних особливостей їх творчого методу, сили таланту виявилися різні аспекти й масштаби соціального детермінізму. Одначе у кожному із випадків всі вони, створюючи образи своїх героїв, розкриваючи еволюцію їх характерів, виходили не з якихось схем, а з конкретної дійсності, вбачаючи в людині складний витвір не лише природи, а й суспільства.

З висоти завоювань реалістичної творчості в сфері соціального детермінізму в 70-ті роки набагато чіткіше прояснюються аналогічні процеси в літературі попереднього десятиріччя.

Важливо підкреслити передусім той факт, що українська проза цієї пори, хоч і не піднялась до глибокого аналізу тогочасної дійсності і широких художніх узагальнень, усе ж залишалася на ґрунті реалізму. Це видно вже з того, що навіть письменники - «основ’яни», котрі ближче інших стояли до П.Куліша, у своїй переважній більшості прагнули наслідувати і продовжувати традиції Шевченка і Марка Вовчка, зокрема розв’язувати проблеми образотворення на соціальному тлі (Д. Мордовець, М. Олелькович, М. Чайка та інші письменники).

Проте принцип соціального детермінізму навіть в «Інститутці», «Ледащиці» Марка Вовчка не виявляв себе як наскрізна ідейно-естетична концепція всього твору, а проривався лише ж епізодах у вигляді прямих причинно-наслідкових зв’язків персонажів з навколишнім середовищем (сутичка Прокопа з панею і паном, самогубство Катрі, втеча Назара та ін.). Зате у творах Марка Вовчка, особливо в «Інститутці», бачимо яскраве образно-художнє втілення того конкретно-історичного зла, яке (хоч далеко не завжди в прямій, а частіше в опосередкованій формі) відбивається у характерах позитивних героїв, прискорюючи їх ідейну еволюцію.

У романі А. Свидницького, «Люборацькі», навпаки, повсякчас наголошується на об’єктивних обставинах, котрі розкриваються не стільки в уособленій формі, скільки у майстерному відтворенні в публіцистичних відступах, авторських описах загальної гнітючої атмосфери торжества підлоти та егоїзму, жертвами чого стають герої твору.

У повісті І. Нечуя-Левицького «Причепа» щодо цього спостерігається свого роду рівновага. І об’єктивні сили соціального зла, і ті, хто потрапляє в орбіту їхнього впливу, уособлені в конкретно-образній формі, а пряме авторське слово у вигляді відступів та характеристик ще більше цементує детермінованість людини і суспільного середовища.

Що ж до творів малої форми в українській прозі 60-х рр., то соціальна зумовленість людських характерів і тут або помітно трансформувалася в залежності від сили реалізму письменника (Марко Вовчок, Ю. Федькович), або приглушувалася, а то й зовсім не виявляла себе, витіснена етнографічно-побутовою (Г. Барвінок та інші письменники) або казковою легендарноромантичною стихією (О. Стороженко).

У романтизованих творах Марка Вовчка, завдяки їх реалістичній основі («Кармелюк», «Невільничка», «Дев’ять братів і десята сестриця Галя»), С. Воробкевича («Грецькі бранці», «Месть чорногорця») соціальна каузальність характерів їх героїв проведена досить виразно і послідовно.

Набагато меншою мірою це виявляється в оповіданнях з гуцульського життя Ю. Федьковича (виняток становлять твори жовнірської тематики), пройнятих романтичною екзотикою.

В оповіданнях менш відомих західноукраїнських письменників (Ф. Заревич, С. Воробкевич, Є. Згарський, В. Лучаковський та ін.) соціальна сфера сучасного їм життя, як правило, розкривалась не досить виразно. У результаті цього характери героїв у творах цих письменників сприймалися як породження факторів чисто біологічних («Вітренниця» Ф. Заревича), життєва доля їх зумовлювалась вирішальним впливом фатуму, щасливого збігу обставин («Любимець щастя» В. Лучаковського), передвіщалась пророчими снами («Отець Юрій» Є. Згарського).

Своєрідним сплавом містичного, біологічного і соціального начал є характер героя повісті «Марко проклятий» О. Стороженка. Але домінують тут соціальні фактори, бо саме вони визначають сутність еволюції образу Марка проклятого - вірного слуги волелюбного українського народу.

Отож, літературознавчі розвідки, що стосуються принципу соціальності, потребують значного поглиблення впритул до розробки загальної соціології літературознавства. Це диктується ще не вирішеними глобальними питаннями філософії, недостатньою методологічною та теоретичною базою сучасного українського літературознавства.

В українській прозі 60-х років ХІХ століття принцип соціальної зумовленості ще не став панівним у процесі образотворення. Він поступово набуває домінантного становища в 70-х роках внаслідок поглиблення зв’язків літератури з життям, вдосконаленням реалістичного напряму.

Слід підкреслити, що взаємозв’язок людської особистості і соціального середовища не розкривається в прямій формі, а має опосередкований характер, відбиваючись у свідомості людини і врешті знаходить вияв у зовнішніх і раціонально-чуттєвих формах її буття.

Тому процес формування літературних героїв слід розглядати у нерозривному зв’язку і постійній взаємодії двох факторів - суспільного середовища і внутрішнього світу людини.

ЛІТЕРАТУРА

1. Балабанова Л. М. Судебная патопсихология (вопросы определения нормы и отклонений) / Л. М. Балабанова. - Донецк : Сталкер, 1998. - 432 с.

2. Белинский В. Г. Собрание сочинений в 3 т. - Т. 2: Статьи и рецензии: 1841 -1845 / Белинский Виссарион Григорьевич. - М. : Гослитиздат, 1948. - 930 с.

3. Бернштейн М. Д. Українська літературна критика 50 - 70-х років XIX ст. / Бернштейн Михайло Давидович, Інститут літератури імені Т. Г. Шевченка АН України. - К. : Видавництво АН УРСР, 1959. - 492 с.

4. Бурсов Б. Реализм всегда и сегодня / Бурсов Б. - Л. : Лениздат, 1967. - 312 с.

5. Галич О. Теорія літератури : підручник / Галич Олександр, Назарець Віталій, Васильєв Євген ; за наук. ред. Олександра Галича. - 4-те вид., стереотип. - К. : Либідь, 2009. - 488 с.

6. Гузинін В. В. Взаємозв'язок соціального та біологічного в теорії девіантної поведінки особистості / В. В. Гузинін. Педагогічна наука та мистецтвознавство на межі століть: Зб. наук. праць// Проблеми сучасного мистецтва і культури / За редакцією Г.Є Гребенюка. - Харків : Каравела, 1999. - С. 103 - 111.

7. Данюк Наталія Анатоліївна. Творчість Анатолія Свидницького у розвитку суспільно-політичної та літературної думки України другої половини XIX ст. : автореф. дис. ... канд. філол. наук : 10.01.01. - К., 2004. - 17 с.

8. Зельдович М. Г. Вопросы теории реализма. О принципе социальности в реалистической литературе / М. Зельдович. - Харьков: Изд-во Харьк. ун-та, 1957. - 216 с.

9. Історія української літератури : у 8 т. - Т. 4. - Кн. 1 : Література 70 - 90-х років XIX ст. / Колект. автор. Кирилюк Є. П., Басс I. I. , Бернштейн М. Д., Вервес Г. Д. та інш. - К. : Наукова думка, 1969. - 435 с.

10. Каленіченко Н. Л. Українська література ХІХ ст. Напрями, течії. / Каленіченко Н. Л. - К. : Наукова думка, 1977. - 315 с.

11. Кожинов В. В. Размышления о русской литературе / В. В. Кожинов. - М. : 1991. - 526 с.

12. Наливайко Д. С. Искусство: направления, течения / Д. С. Наливайко. - К. : Мистецтво, 1985. - 365 с.

13. Плеханов Г. В. Литература и эстетика. - Т. 1 : Теория искусства и история эстетической мысли / Плеханов Г. В. - М. : Гослитиздат, 1958. - 614 с.

14. Сержантов В. Ф. Человек, его природа и смысл бытия / В. Ф. Сержантов. - Л.: Изд-во ЛГУ, 1990. - 360 с.

15. Сиваченко М. Є. Панас Мирний // Історія української літератури: у 8 т. - Т.4. -Кн. 1: Література 70 - 90-х років XIX ст. / Колектив авторів: Кирилюк Є. П. , Басс І. І. , Бернштейн М. Д. , Вервес Г. Д. - К. : Наукова думка, 1969. - С. 328 -329.

16. Франко І. Я. Зібрання творів: В 50 т. / Іван Якович Франко; Редкол. : Є.

П. Кирилюк (голова) та ін. - К. : Наукова думка, 1976 -1986. - Т. 35. -1982. - С. 107 - 108.

17. Франко І. Я. Зібрання творів: В 50 т. / Іван Якович Франко; Редкол. : Є. П. Кирилюк (голова) та ін. - К. : Наукова думка, 1976 -1986. - Т. 41. Метод і задача історії літератури. - 1984. - С. 17 - 23.

18. Франко Іван. Твори в двадцяти томах / Франко І. Я. Редакційна колегія : О. Є. Корнійчук, О. І. Білецький, П. С. Козланюк, Д. Д. Копиця, Е. Омельяновський. - К. : Державне видавництво художньої літератури, 19551956. - Т. XVI. - 1955. - 468 с.

19. Шабліовський Є. С. Шляхами єднання / Шабліовський Є. С. - К. : Дніпро, 1965. - 368 с.



На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.