Українська література - статті та реферати

Особливості зображення людської психології, жанр, тематика та проблематика у новелах М. Коцюбинського «Він іде», «Невідомий», «Persona grata»

Всі публікації щодо:
Коцюбинський Михайло

Особливо велике значення для формування світогляду й напряму художньої творчості М. Коцюбинського мала перша російська революція 1905-1907 рр. Це були роки піднесення творчої активності письменника. Основну увагу він звертає на розкриття світобачення у представників різних соціальних прошарків, різних суспільно-політичних груп, що зумовлювало неоднакове сприймання ними подій революції 1905-1907 рр. Це створювало широку панораму народного життя і суспільних настроїв тих років «Він іде!», «Невідомий», «Persona grata».

Привертає увагу насамперед те, як змінюється концепція художнього простору письменника. Село, місцевість, які він малював до того без особливих просторових обмежень, поступаються місцем замкненому, з окресленими кордонами простору. «Невідомий» — тюремна камера. Замкнувши героя в чотири стіни, письменник вдається до копіткого, мікроскопічного дослідження його душі, внутрішніх порухів, переживань. При цьому, як і раніше, він вибирає ситуацію критичну, а багато в чому й кризову для характеру героя. В такому підході на перший план висуваються проблеми психологічні — сильні емоції, душевні струси, що стають предметом письменницького аналізу. в оповіданні «Він іде!» — страх єврейського населення невеличкого міста перед чорносотенцями. «Невідомий» — навпаки, фанатична впевненість революціонера-терориста в справедливості вдіяного — вбивстві губернатора. В оповіданні «Persona grata» — це жах, який роз'їдає душу ката від послідовного усвідомлення несправедливості чинених ним дій. Розмаїтість настроїв, переживань творить те загальне полотно, на якому вимальовується суспільно-політична атмосфера років революції.

В образку «Він іде!» бачимо картину єврейського містечка, охопленого жахом і відчаєм, і лише наприкінці — самих погромників, дії яких залишаються за межами твору.

У новелі «Він іде!», як і в новелі «Сміх», також немає безпосереднього змалювання подій, їх теж бачимо через сприймання і розповіді окремих дійових осіб. Працюючи над твором, письменник послідовно заміняв усі описові моменти («від автора») безпосередньо відтвореними драматичними сценами, «пропущеними» крізь стривожену уяву персонажів. Сліпа Естерка оповідає про погром в Одесі, під час якого були вбиті її сини, і присутні сприймають це як картину сучасного. Для зображення подій не безпосередньо від автора, а «очима персонажів», для відтворення образу або й цілої події через якусь деталь Коцюбинський часто використовує метонімію: «кричали беззубі роти, кричали зморшки мудрості й досвіду, скакали бороди й білі та худі руки». Концентрація епітетів на означення червоного і чорного надає певного звучання всьому оповіданню, передає тривогу, напруження і відчай у серцях персонажів, а разом з тим й емоційну оцінку письменника. У новелі виразно видно, яке велике значення надавав Коцюбинський кольоровим і звуковим елементам у своїх творах — вони не лише створюють необхідний фон зображуваного, а й викликають бажаний настрій у читача.

В образку «Він іде!» виявляється уміння змальовувати масу, народ не як суцільну безлику юрбу, а чітко індивідуалізовану (шохат Абрум, візник Йосель, баба Естерка та ін.). Страх і безпорадність маси конкретизуються новелістом у тонко спостережених подробицях, вихоплених із загальної картини й висунутих на передній план. Це і «розхристана, в одній сорочці жінка, що «притискала до грудей кривий семисвічиик із старого срібла», і напівбожевільна дівчина, яка «кидалась поміж люди з тхоревим хутром і всіх благала, щоб заховали», і жахливий танець церковних дзвонів, «червоних дзвонів, що мчать навздогін, б'ють в саме серце, скачуть й регочуть, як божевільні».

Герой етюду «Невідомий» — член терористичної організації. Зробивши героєм твору терориста, письменник прагнув розкрити саме моральний бік справи, оту самовідданість революціонера, який, помиляючись у виборі засобів боротьби, був непохитний у любові до народу і ненависті до його ворогів. Поштовхом до написання твору послужив замах на чернігівського губернатора Хвостова, зроблений на початку 1906 року. Між іншим, імені й прізвища терориста встановити не вдалося, в усіх жандармських і судових справах він значиться як «невідомий». Коцюбинський кількома штрихами пов’язує цю справжню подію із зображеним в етюді вбивством царського сановника. Зокрема, неназваний сатрап наділений деякими рисами зовнішності чернігівського губернатора: «восковий профіль, навислі брови і біла борода».

Етюд побудовано у формі відтворення потоку свідомості засудженого на страту. На перший погляд, це хаотичне переплетення спогадів, вражень, думок, але психологічно воно цілком обгрунтоване. Адже герой надто схвильований, щоб спокійно і послідовно згадувати події свого життя. Звідси — фрагментарність розповіді, уривчастість фрази, емоційна наснаженість мови. Вражає тонкість і майстерність психологічного аналізу, добір найхарактерніших деталей. Замкнений у товщу сірих холодних стін, відгороджений від життя тюремними мурами, приречений на смерть революціонер не думає про передчасний кінець, не хоче слухати сіру і вогку тюремну тишу. Перед його очима пливе бурхлива річка життя. І нікому цього не відняти, адже ж «ввесь пишний світ, всі барви, весь рух життя» в ньому самому, в його голові і серці. Позбавлений пера і паперу юнак виливає все бачене й пережите разками думок. Тут і думи про товаришів по боротьбі, і болючий спогад про матір, що латає «свою чорну одежу при світлі лампи», і напівказкове видиво обмерзлих дерев, дрібненьких гіллячок, покритих льодом, якими дзвонить вітер, і мрії про щастя, пересипані найбуденнішими враженнями та спостереженнями. І, звичайно, думки про нього— ненависного всім, з гнітючим восковим профілем і білою бородою, якого мусила знайти і якого знайшла невблаганна помста героя.

Ідейно-художня своєрідність твору «Persona grata» (1907) полягає передусім у тому, що процес народження політичної свідомості навіть у найвідсталіших верствах суспільства під впливом революційних подій переданий письменником через аналіз внутрішнього життя тупого злочинця, убивці, який став «казенним чоловіком», сліпим знаряддям злочинів царизму. Такий вибір сюжету й героя ускладнює завдання письменника, проте водночас і полегшує його здійснення. Якраз незвичайність факту — кат починає відчувати високе благородство своїх жертв — революціонерів — і мерзенність того, «хто каже: хай буде — і так усі роблять, як каже він», підкреслює глибину зрушень, що відбувалися у свідомості людей. Через переживання й уявлення арештанта Лазаря, якого зробили тюремним катом, розкривається політика самодержавства (страти, насильство), при якій поважною особою («persona grata») ставав кат. Тонко аналізуючи психологію Лазаря — темної, неосвіченої людини, яку жандарми зробили вбивцею, письменник підкреслює, що він, однак, «кращий за тих, що звеліли вбивати, бо не сокира рубає, а той, хто її держить».

Коцюбинський розкриває прозріння Лазаря, застосовуючи літературну техніку, вироблену в попередніх творах, знаходячи водночас і нові художні розв'язки. Як і в образку «Він іде!», велику роль відіграє окрема портретна деталь — очі та їх вираз. Але виступає вона в новій функції, стаючи збудником думки, імпульсом внутрішньої боротьби в душі ката. Очі повішаних, «погляд, якийсь особливий і незвичайний», залишаються в ньому, як важкий спомин, переслідують його вночі, не дають спокою, бо «з них розпучливим криком кричали смерть і життя». Кату починає здаватись, наче за ним стежать очі тюремника Івана — «підкрадуться стиха, ляжуть на шию або на спину й шукають місця, щоб влізти всередину», і він, розлючений, кричить на нього: «Не дивись на мене! Забери свої очі, чуєш, бо видеру з лоба!» Очі «сміються в Івана під лобом та переказують, що вони бачили» — пробуджену совість. У твір розповідного жанру вривається драматургічний елемент — діалог між Лазарем і тим, хто залишив йому на спомин «великі очі». Сцена «Він і Лазар» сповнена глибокого змісту.

Він. Приліплю очі на твої груди і буду крутити ними, аж поки не влізуть у серце. Бо ти ще кращий за тих, що тебе спокусили і що звеліли вбивати... Ти темний, ти невидющий, ти, може, з нужди йшов на погане, а вони книги читають, у них достатки.

Лазар. Ти думаєш — легко мені? Втомився я дуже... душею і тілом. І ссе мене щось коло серця... Не дивися ж на мене... забери очі... Але той не забрав.

Коцюбинський стверджує життєвість і героїзм усього революційного, що змушує навіть таких, як Лазар, замислюватись над дійсністю, пробуджує у них совість і бажання боротися проти зла. Професія ката зробила Лазара «поважною особою», «паном». В іншій тюрмі, куди його перевели, для нього виділили окрему камеру з чепурно засланим ліжком, м'яким, правда, обдертим ззаду, кріслом, на стінці приліпили «царський портрет, трохи засиджений мухами». «З того, як оглядали його, ззирались та щось шептались, Лазар виводив, що він не проста особа». Йому для компанії і послуг було виділено два наглядачі — Іван та Каленик, він їв і спав досхочу, пив горілку, грав з наглядачами у карти.

Перша страта дівчини-революціонерки все перевернула в психіці Лазаря. Він, людина незвичайної фізичної сили, щиро вважав, що при страті знадобиться його дужість. І тому, коли несподівано між купою чорних солдатів, попом і наглядачем побачив якесь дівча, то «одвів од нього очі і став шукати іншого — того, для кого зійшлися сі люди й поставили стовп». Та, виявилось, «злочинцем» була саме ця маленька дівчина з ясним, як льон, волоссям. Лазар помітив зразу ж і те, що ніяк не в'язалося зі «злочином» — щирість і відвертість ЇЇ погляду, і запам'ятав, що вона гукнула щось «твердо, голосно, ясно, так наче крикнула чайка», тоді як усі «пани й солдати стояли бліді, винуваті...» А після страти, проведеної наче уві сні, «почув тишу, якусь незвичайну, смертельну тишу, що ссала серце».

Болісне пробудження людського в цій людині, що досі жила інстинктами, відтворено новелістом з винятковою силою художньої психологічної правди. Лазар то став ховати від людей свої руки, став боятися брати ними хліб, бо «він святий», то вчинив справжній розгром у камері, відмовляючись іти вбивати. Прозріння супроводжується шуканням того головного, хто наказує страчувати невинних, чесних людей: «Ну, от смотритель або жандарм — вони ж не самі, хтось є над ними. Так. А у тих старших є знову начальство. А там знову є хтось, хто каже: хай буде — і так усі роблять, як каже він...» Усвідомивши, що зло виходить з одного місця, втілене в комусь одному, пройнявшись бажанням розправитись з ним, Лазар уперше «після утоми і знеохоти, після огиди до своєї роботи — уперше почув... смак душогубства. Почув ненависть у серці і розкіш муки».

Письменник показує масовість кривавих репресій царизму. Лазаря потім часто будили серед ночі, і на свою «роботу» йшов він «байдуже, холодно, без цікавості». Та масові вбивства пробуджують проблиски свідомості навіть у темній голові ката. Це стало виявлятися в його бешкетах, вередуванні і злості, яку він згонив на наглядачах. Проте часом на нього нападав страх. Розкриваючи сум'яття в душі Лазаря, показуючи боротьбу його суперечливих думок, письменник звертається до так званого діалогізованого монологу, коли внутрішня мова ніби розпадається на окремі «голоси». Так відбувається в уяві Лазаря розмова між ним і одним з повішених — тим, що «залишив на спомин великі очі», розмова, яка зробила яснішим злам, що почався у психіці кага. У болісній боротьбі думок, у нічних кошмарних видіннях остаточне слово сказала «та, перша, а русявим волоссям». Кинувши йому пекучі слова докору («— За що ти вбив?»), розповівши про себе, «бліде, як хмаринка, дівча немов вгадало його бажання: — А все ж ти кращий за тих, що звеліли вбивати, бо не сокира рубає, а той, хто її держить...».



На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.