Українська література - статті та реферати

Особливості імпресіоністичної манери письма М.Коцюбинського у новелах «Цвіт яблуні», «Сон», «Інтермеццо»

Всі публікації щодо:
Коцюбинський Михайло

Тема новели «Цвiт яблунi» - питання смертi дитини й мистеський хист — Коцюбинський не потребує позичати з творiв тих часто зазначуваних авторiв. Ця тема психологiчної роздвоєностi людини була не нова, i її треба розглядати через широке узагальнення напрямiв не тiльки в лiтературi, а й у науцi, зокрема, у фiлософiї, фiзiологiї та психологiї. В той час (90-тi й 900-тi роки) в науцi й лiтературi багато писалося про розумiння життя i його мети, про смерть i безсмертя. Цими питаннями напевно цiкавився Коцюбинський. В його особистiй бiблiотецi, мiж iншим, була праця Армана Сабатьє «Безсмертя з погляду еволюцiйного натуралiзму», яку вiн, звичайно, мiг прочитати, як i iншi працi.

Таким чином новела «Цвiт яблунi» - це вже новела зрiлого, незалежного майстра i з погляду мовного багатства, i з погляду мистецьких засобiв, i з погляду психологiчного характеру твору. Ведена вiд першої особи (цим засобом Михайло Коцюбинський дуже часто користувався у зрiлому перiодi своєї творчостi: вiсiм з двадцяти трьох творiв оповiдального жанру мають форму вiд першої особи, а на перший перiод припадають лише три), новела вiдтворює переживання батька, прибитого горем умирання його єдиної дочки. У творi такий витончений лексичний та синонiмiчнiй добiр, що не можна знайти жодного зайвого слова. Все на мiсцi, все пiдпорядковане тому, щоб викликати враження. Уривчастi простi речення, вигуки, запитальнi й окличнi форми їх, iнодi дiєприкметниковi звороти, прикладки, - все це фонетичне й синтаксичне багатство служить однiй цiлi — збудити спiвзвучнiсть у читачевому серцi переживанням батька в жахливий момент смертi любої дитини.

«Цвiт яблунi» - цiлком психологiчна новела. Батько, головний персонаж твору, крiм того, ще й письменник, мистець слова. У хвилини, коли душа зранена горем, його пам'ять, пiдсилена силою творчостi, все це фiксує, все те записує.

Михайло Коцюбинський показав з усiєю силою свiй талант так глибоко перевтiлюватися в душевне життя персонажiв, в даному разi в переживння батька у «Цвiт яблунi», що вiн, як зовсiм i переносить себе в їх душу, заставляє нас бачити свiт i людей своїми очами.

У перекладі з італійської «Intermezzo» означає «перерва». У музиці — це невеличка інструментальна п’єса, що в ХVІІ ст. виконувалася між актами трагедії, а пізніше — опери. Коцюбинський вжив термін «Intermezzo» в переносному значенні. Це — не просто перерва, перепочинок ліричного героя твору на лоні природи. Перепочинок оздоровив його, дав натхнення для творчої праці. Епізод, описаний у творі, справді мав місце у житті

М. Коцюбинського. Вкрай виснажений службою, громадською роботою, знесилений хворобою, він мріяв про відпустку. У 1908 р. на запрошення давнього знайомого Євгена Чикаленка він відвідує його маєток у селі Кононівка на Полтавщині. Серед чарівної природи пройшла відпустка Коцюбинського, і він пише новелу, яку присвятив Кононівським полям.

Тема «Intermezzo» — роль митця і призначення мистецтва в суспільстві — була продиктована часом. Після поразки революції 1905 р. в країні наступив період сто-липінської реакції. Влада жорстоко розправлялись із повсталим народом. Значна частина інтелігенції зневірилась у доцільності подальшої боротьби. Дехто звернувся до релігійно-містичної діяльності, дехто — до ідеї «чистого мистецтва».

Через образ ліричного героя «Intermezzo», демократично настроєного митця, Коцюбинський ставить проблему взаємозв’язків художника і суспільства. Письменник показує тимчасовість стану «втоми» інтелігенції, вірить в її «одужання» після короткого відпочинку, повернення до громадсько-політичного життя.

У новелі «Intermezzo» «дійовими особами», як назвав їх автор, виступають, зокрема, чарівні сили природи, а сюжет твору тримається не на зміні подій, а на зміні настрою ліричного героя.

На початку твору ліричний герой переживає стан душевної втоми. Людські страждання важким тягарем лягають на його душу. Та, споглядаючи чарівний світ природи, герой оживає, відновлює сили. Запахи, голоси, кольори природи все проникають у його душу, наповнюють його оптимістичним настроєм.

Герой твору чуйно реагує на явища природи, захоплюється красою степу, голосом зозулі, співом жайворонків, але завжди думає про людину. Йому боляче, коли на сонце набігає хмарка — символ людського горя і суму. Він любить сонце, яке сіє у його душу «золотий засів». Сонце — традиційний образ волі, нового життя.

Саме новела «Intermezzo» з її ліричним героєм дали нове, славне ім’я Коцюбинському — Сонцепоклонник.

Настрій і переживання героя символізують «дійові особи»: «сонце», «зозуля», «жайворонки», «моя утома», «людське горе».

Природа в новелі бере безпосередню участь у розвитку сюжету, супроводжує ліричного героя, гармонує з його переживаннями, думками, вона «вшановує» митця.

Кульмінацією твору є сцена зустрічі з селянином. З розповіді бідняка постають жахливі картини (безземелля, голод, хвороби, приниження, злидні), що викликає гнів і обурення ліричного героя, народжує бажання повернутися до активної громадської роботи.

«Intermezzo» (1908) в період столипінської реакції, коли в середовищі інтелігентів особливо посилився розклад та занепадництво і з’явилася ціла зграя буржуазно-дворянських письменників-декадентів, які закликали розробляти «вічні» теми — про красу природи, любов, прикриваючись гаслами «мистецтво для мистецтва», «чистого мистецтва», «краса заради краси».

«Intermezzo» - лірична новела, побудована у формі щирої розповіді героя, який, перебуваючи певний час на лоні природи, набирає сил для активної громадської діяльності. В образі ліричного героя відтворено переживання митця-громадянина. Герой нерозривно зв’язаний з життям людей, суспільства і не може стояти осторонь боротьби народу за свої права, бо він — частина його. Герой не знає, де закінчується його життя і починається чуже, він не може бути самотнім. Селянин, з яким він зустрічається на лоні природи, ледве животіє, маючи убогий клаптик, з якого не може прогодувати п’ятеро дітей. Кожне слово селянина луною відгукується в душі ліричного героя, боляче грає на струнах його серця. Горе селянина — горе всього народу, і на захист трудящих повинен стати кожен чесний митець. Така думка Коцюбинського.

Глибоко схвильований щирою сповіддю селянина, який був учасником революційних подій, ліричний герой проймається революційним запалом: «Говори, говори. Розпече гнівом небесну баню. Покрий її хмарами твойого горя, щоб були блискавка й грім. Освіжи небо й землю. Погаси сонце й засвіти друге на небі».

Звертання до блискавки звучить як заклик до революційної боротьби, заклик погасити сонце й засвітити друге — заклик до повалення самодержавно-капіталістичного ладу. Розвиваючи революційні традиції української і російської літератур, Коцюбинський стверджує нерозривну єдність митця і народу, палко захищає ідею бойового мистецтва, яке кличе трудящих на боротьбу за своє соціальне і національне визволення.

Коцюбинський не визнає «чистого мистецтва», «мистецтва для мистецтва», а був поборником мистецтва для народу, його високої ідейності і суспільного значення.

У «Цвіті яблуні» теж виведено персонаж із роздвоєною свідомістю; це письменник, який, переживаючи трагедію смерті власної дитини, одночасно відчуває і муку батьківських почуттів, і роботу письменницької пам'яті. Для нього навіть момент смерті дитини стає творчим матеріалом - поза контролем свідомості, поза його волею. Він страждає, зневажає себе, але не владен будь-що змінити. Однак торжествує у цій трагедії творча, життєстверджуюча сила.

У новелі є декілька образів, що пов'язують усі частини твору. Один із них - образ сонця. Він народжується з пітьми: «Погашу лампу і сам потону в чорній пітьмі». - «Розплющую очі». - «Ах, як багато всього: неба, сонця, веселої зелені». Але поки що образ сонця не входить у настрої героя, навіть протиставляється їм: «На небі сонце - серед нив я». Поступово сонце витісняє з душі морок (втому, знесилення) і стає об'єктом звернень ліричного героя, схожих до язичницьких молитов: «Сонце! Я тобі вдячний. Ти сієш у мою душу золотий засів...» Сонце в новелі осмислюється як джерело енергії та сили, й жайворонки «б'ють дзьобами в золото сонця, сіють пісню». Фраза «Погаси сонце й засвіти друге на небі» означає остаточне звільнення людської душі від старого, минулого. Іще один наскрізний образ новели - образ зозулі (образ часу). Спочатку голос зозулі позначає відлік нового періоду в житті героя: «Як тільки бричка вкотилася на широкий зелений двір - закувала зозуля. Тоді я раптом почув велику тишу». Далі образ розвивається: «Кує зозуля. Б'є молоточком у кришталевий великий дзвін: ку-ку! ку-ку! - і сіє тишу по травах». Герой енергійно відгукується на зміни. Його лікує час: «Я зіскакую з ліжка і гукаю в вікно до зозулі: «Ку-ку... ку-ку... Добридень!» Пізніше зозуля вже найближча приятелька героя, бо чітко, розмірено та спокійно відраховує час - час, який заліковує душевні рани. Про час, який заліковує душевні рани, сказано в новелі так: «Твоє журливе «ку-ку» спливало, як сльози по плакучій березі, і змивало мою утому».

Сон. На перший погляд, у новелі немає гострого соціального конфлікту. Дія розгортається в сім’ї провінційного службовця. У творі тільки три дійові особи — Антін, його дружина Марта і неназвана жінка, що приснилася Антону. Конфлікт, що відбувається між подружжям, має ніби суто сімейний характер і до того ж не призводить до розриву. Насправді ж за цим конфліктом стоять важливі проблеми суспільного життя пореволюційного періоду, і він набуває глибокого соціального значення. Взаємини подружжя є лише «рамкою» новели, справжня ж її сутність розкривається у сні Антона. І в цілому новела не містить у собі розгорнутої картини будь-яких подій, а є аналізом внутрішнього світу головного героя, який виявляє глибоку соціальну конфліктність твору, зіткнення двох світоглядів — прогресивного й міщанського, а відтак і конфлікт між революцією та реакцією: тут, власне, і закладена основна колізія новели. Тому «рамка» і «сон» написані в різних, контрастних планах. В «рамці» переважають барви каламутні, буденні і звучить голос сатирика, а в розгорнутій картині сну бачимо розмаїтість яскравих барв і відчуваємо піднесено-романтичну тональність розповіді.

Антін боляче сприймає застиглість міщанського побуту і буденного життя міста в роки реакції. Відчуття нерухомості й здичавіння створюється і міським пейзажем, і зовнішнім портретом Марти, і навмисною прозаїчністю деталей загального малюнка, і добором тропів, що передають враження Антона, його сприйняття реального оточення. «Звиклі дороги», «все до нудоти знайоме», «бульвар серед міста з рядом голих тополь, що біліли на осінньому небі, як хребти риб», калюжа на міській площі, «щось каламутне», яке «осідало на серці», «брудне корито алеї», «жінчині сни, прозаїчні, скучні, як дійсність», «кіт, що вічно валявсь на канапі», «голі і білі, наче застигле сало», ноги Марти, її «порожні очі» — все це дратувало Антона, в душі якого жила «потреба краси».

Антін умів бачити красу і в звичайному житті. Вечірнє місто осінньої пори перетворюється раптом в його уяві у щось поетичне. В «Intermezzo» письменник створив симфонію поля, в новелі «Сон» — симфонію крапель: «Оживлялась музика крапель, сумних і веселих, лінивих і жвавих, глухих та дзвінких». Але справжня поезія життя передана в епізодах сну. Тут використав письменник враження від Капрі, природу якого зумів передати з великою проникливістю і любов’ю. Багатство фарб і кольорових нюансів, взаємопереходи барв, гра світла і тіней, залежність забарвлення гір і моря від атмосферних умов, джерел освітлення, пори доби — усе це помітило уважне око письменника.

Чарівність природи подана в гармонії з образом незнайомої жінки і поетично чистими взаєминами Антона з нею. Краса героїні сну полягає не стільки в зовнішніх її рисах, скільки в духовній її величі,— адже вона під час революції «билася... з військом. Залягала у горах, робила трудні переходи, невтомима, як найкращий юнак, байдужа до смерті. Вночі перепливала бистру Куру на бордюках, щоб достарчить своїм набої», і «мала навіть рану од козака». Краса, якої прагнув Антін, набуває тут виразно політичного, революційного змісту. Сон героя виконує функцію збудника свідомості. І хоч цей сон породжує тільки нові взаємини з Мартою, за моральним оновленням героїв відчуваємо щось більше: подих революції наче вривається в щоденне життя і у підтексті утверджується найвища краса — краса революційного діяння.

У капрійських записах письменника читаємо: «Голий камінь, незрозуміло для людського розуму, давав притулок і страву кущам, квіткам і травам»; «Живе покоряло мертві бездушні скелі, і вічно точилась тиха й велична перемога живого над мертвим, мудрого й різнобарвного над одноманітним». Ця перемога живого над мертвим у природі сприймалася Коцюбинським як символ вічного руху і в суспільному житті, як заперечення застійності й спокою. Новела «Сон» утверджувала закономірність прогресу в суспільному житті, героїзувала цей поступ всупереч декадентським писанням, розкривала потребу докорінних суспільних змін,— адже «поезія жити не може на смітнику, а без неї життя — злочин». Романтична піднесеність, поетичність твору відповідали потребам часу.

Сон Антона — то лише мрія про нові взаємини людей, і не він, а мужні й горді, сміливі борці стануть будівниками нового суспільства. Введення сну до художньої структури твору зустрічаємо у поемі Шевченка «Сон», у романі Чернишевського «Що робити?» тощо. Але сон у Коцюбинського набирає іншої функції. Сон з його красою виступає як протиставлення міщанському животінню ідеї народної революції, уособленої в образі героїні того сну, цілком реальному, а не утопічному й абстрактному.



На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.