Українська література - статті та реферати

Повість М. Коцюбинського «Тіні забутих предків». Своєрідність поєднання міфологічного та реалістичного начал. Функція персонажів у тексті, художні особливості

Всі публікації щодо:
Коцюбинський Михайло

Вершиною мистецької майстерності Михайла Коцюбинського, окрасою всієї української літератури стала повість «Тіні забутих предків» (1911). Твір написано під враженням краси Карпат, під впливом багатої поезії життя гуцулів, шо їх спостерігав письменник, перебуваючи у Криворівні. Про Гуцульщину він писав до Євгена Чикаленка: «Якби Ви знали, яка тут велична природа, який цікавий народ гуцули, з багатою, своєрідною психікою, з буйною фантазією, дивними звичаями і мовою». Отже, М. Коцюбинський, як і Ю. Федькович, О. Кобилянська, оспівав у повісті красу гірської природи і гуцульської душі. Однак зробив це по-своєму. Спираючись на народні вірування, гуцульський фольклор, він відтворив у «Тінях забутих предків» багатий фантастичний світ, у якому живуть люди поруч з добрими і злими, веселими і сумними силами природи.

Відомо, що до написання повісті письменник ретельно вивчав життя гуцулів, їх традиції, повір'я. Крім цього, працюючи над твором, М. Коцюбинський познайомився із фольклорно-етнографічними матеріалами В. Гнатюка ( «Етнографічні збірники»), І. Франка ( «Гуцульські примітки»). Усе це разом і забезпечило художню достовірність при поєднаність дійсного і уявного.

Серед розкішної гуцульської природи зростають головні персонажі повісті, Іванко та Марічка — діти ворогуючих родів. Навколишній світ їхнього дитинства — чарівний і загадковий. Він привабливий, але й небезпечний. Тут живуть нявки (мавки), щезники, чугайстри, мольфари. Тому з раннього дитинства треба знати, як поводитися серед них. Одного разу ще дитиною Іванко хотів досягнути Чорногори. Легко піднімався догори, а «за ним підіймався з долини вічний шум річки, росли гори...». Стомившись, хлопчик сів відпочити, і раптом він почув дивну мелодію. Навкруги не було нікого, та коли він озирнувся назад, то «скаменів». На камені сидів щезник, «скривив гостру борідку, нагнув ріжки і, заплющивши очі, дув у флояру». Страх скував хлопчика, і він «німо кричав од холодного жаху, а коли врешті видобув голос, щезник звинувся і пропав раптом у скелі...».

Світ природи вабить героїв барвами і музикою. Іванко і Марічка тонко відчувають красу гір, з нею злилися, про неї співають у своїх коломийках. У пісні висловлюють вони і свої щирі почуття кохання, ніжного і пристрасного, як сама природа. Багато болю було у співанці Марічки, коли Іван змушений був її залишити, ідучи в найми на полонину.

Слова цієї коломийки, як і образ Марічки після її смерті, часто вривалися у зранену душу Івана і кликали-манили туди, де були вони разом, де цвіло їхнє щастя. І хоч було багато клопоту по господарству, він забував про все, «тоді він кидав роботу і десь пропадав».

Через уяву героїв, особливо Іванка в дитячі та юнацькі роки, письменник розкриває міфологічне світосприймання і світовідчуття гуцулів: «Коли Іванові минуло сім літ, він уже дивився на світ інакше. Він знав вже багато. Умів знаходити помічне зілля... Знав, що на світі панує нечиста сила, що арідник (злий дух) править усім; що в лісах повно лісовиків, які пасуть там свою маржинку... , що там блукає веселий чугайстир, який зараз просить стрічного в танець та роздирає нявки; що живе в лісі голос сокири...». На все життя засвоїв Іван, що «всякі злі духи заповнюють скелі, ліси, провалля; хати й загороди та чигають на християнина або на маржину, щоб зробити їм шкоду». Відьмами у гуцулів могли бути і звичайні люди. На переконання Івана і Палагни, нею була їхня сусідка Хима: «Стара улеслива баба, завжди така привітна, вона вечорами перекидалась в білого пса та нипала по загородах сусідських. Не раз Іван метав сокирою в неї, жбурляв вилами та проганяв».

Строго дотримувалися гуцули звичаїв своїх предків, коли приходив Святий вечір. Іван у цей день «був завжди в дивнім настрої». Наче переповпеций чимсь таємничим і священним, він все робив поважно, неначе службу Божу правив», У цей вечір він багато допомагав Палагні. Був дуже лагідний із своєю худобою. Тричі закликав ворожі сили та бурю до себе на вечерю. Але вони не з'являлися, «тоді він заклинав їх, щоб не з'являлися ніколи, і легко зітхав». У цей вечір Іван дуже щиро молився за душі померлих і «був певний, то за плечима у нього плаче, схилившись, Марічка...».

Після смерті Марічки Іван шість літ блукав по світу і «худий, зчорнілий, багато старший од своїх літ, але спокійний» повернувся додому. Не з кохання, а лише тому, що треба було жити і ґаздувати, одружився з Палагною. Була вона доброю господинею, але своїм духовним світом дорівнятися до Марічки не могла. Не зуміла вона відчути Іванову душу, а згодом зраджує його з Юрою-мольфаром. Це було останнім поштовхом до передчасної смерті героя. Останні хвилини напівсвідомого існування, пов'язаного з уявною зустріччю з Марічкою, були для Івана щастям. Цікавим епізодом у повісті, який передає своєрідність світосприймання гуцулів, є забава біля мертвого Івана. Веселощі, сміх, розведене на подвір'ї багаття символізують спробу протистояти смерті, тьмі. Життя продовжується, воно вічне. Ця традиція — як спадок предків, їх тінь — живе з гуцулами впродовж віків.

«Тіні забутих предків» підпорядковують етнографічно-фольклорний матеріал глибинно-філософському осмисленню життя, міфологічні образи підносить до ступеня великих символів, поезії узагальнень

До цієї чистої води реалізму вливались джерела Карпатських гір, насичені гуцульським колоритом, струмки молдавських і кримських країв з присмаком винограду, із запахом чорної кави (тобто етнографічні елементи). Далі олійні фарби, що ними малював імпресіоністичні, вражаючі малюнки, краплинами впадали в посудину з веселим гуком «кап-кап, буль-буль». Та не розчинялись, а спливали на поверхню води кольоровими «капітошками». Чим більше стильових вкраплень, тим складніший узор. І врешті вихлюпнула ця емульсія на папір, створивши живописання словом. І все це для того, щоб якнайповніше зобразити душу людини.

Гуцул - дитя природи і живе з нею у злагоді. Природа входить у його душу чарівними звуками, казковими образами. І навпаки, душа людська народжує красу й вертає її природі у своїх піснях: «На що б око не впало, що б не сталось на світі: чи пропала овечка, полюбив леґінь, зрадила дівка, заслабла корова, зашуміла смерека - все виливалось у пісню, легку і просту, як ті гори...» Головному герою повісті Іванкові природа здається сповненою живої і таємничої сили: «Всякі злі сили заповнюють скелі, ліси, провалля, хати й загороди та чигають на християнина або на маржинку, щоб зробити їм шкоду». Природа - вмістилище не тільки живої, а й божественної сили. Під чарівні звуки Іванкової сопілки Марічка думає про бога-сонце і про сонце як Боже лице. І в цьому обожненні небесного світила злиті воєдино і язичницькі уявлення про надприродне, і християнські уявлення про Бога. Джерела міфологічних уявлень гуцулів не тільки в давніх традиціях предків, а й в особливостях самої гірської природи і способу життя. Здається, що смерека й людина тут виростають з одного коріння, бо й кам'янисту гірську землю, і подихи вітрів, сонячну й дощову погоду вони відчувають однаково. Іноді природа оживає в людській уяві дивними образами - і тоді з'являються різні видіння, духи, творяться легенди й казки. Ця незвичайна єдність людини і природи особливо поетично змальована через сприйняття і світо-відчуття малого Іванка. У сім років Іванко багато «знав». Категоричність, з якою розповідає про фантастичні уявлення Іванко, показує, що вони є для нього реальним знанням про світ, інакше він цей світ не бачить. Гуцули набожно ставляться до сил природи, уявляючи їх живими істотами. Ось, наприклад, Черемош: він «сердито поблискував сивиною та світив попід скелі недобрим зеленим вогнем», то «простягався в долині, як срібна нитка», то, «як ситий віл», лежав у тихих місцях, «а там, де йому твердо лежати, він скаче скажено з каменя на камінь...» Поезія буття природи і людини, поміж якими ходять духи і привиди, веде нас до світу, схожого на казку.