Українська література - статті та реферати

Жанр поеми у творчості Лесі Українки. Формальні та змістові пошуки. Особливості художньої мови («Давня казка», «Роберт Брюс...», «Віла-посестра», «Ізольда Білорука»)

Всі публікації щодо:
Українка Леся

«Давня казка», поряд із ствердженням ідеї служіння поета і поезії інтересам народу, проголошує думку про боротьбу з гнобителями. Головний герой поеми, вільний поет, створює пісні агітаційного змісту. Мужики живуть у вогкій землянці, а пани — у замках. Мужички мають чорні від роботи руки, а пані — тендітні рученьки. Що це? Хто захищає прірву між людьми? Невже люди відрізняються кольором кісток і крові?

Мужики цікаві стали,

чи ті кості білі всюди,

чи блакитна кров поллється,

як пробити пану груди?

Як бачимо, Леся Українка вірила, що боротьба за краще життя, якою виснажливою і тривалою вона б не була, обов’язково завершиться перемогою народу. Треба тільки вірити в це, не втрачати бажання і сили духу. А твори нашої видатної поетеси чудово виконували активізуючу роль, додаючи людям впевненості, бажання досягти своєї мети і віри в її здійснення.

Одна з найвідоміших поем Л. Українки - «Давня казка», в якій поетеса звертається до епохи середньовіччя. Суголосно неоромантичному світогляду її цікавить середньовіччя як доба лицарських подвигів, мужніх вольових борців за свої переконання. Виразним є неормантичне розуміння краси і свободи як основних передумов художньої творчості, розгортання ідеї безмежності духовно-естетичного потенціалу митця.: «Бачиш ти — оця діброва / Поле, небо, синє море / То моє багатство-панство / І розкішне і просторе // Все, чого душа запрагне/ Я створю в одну хвилину / В таємні світи надхмарні / Я на крилах думки лину.» [6, 345]

У неормантичному індивідуально-вольовому трактуванні постає тема громадянського обов'язку митця. Монолог-відповідь співця на пропозицію Бертольда стати придворним поетом засвідчує глибоку переконаність митця у громадській місії слова, у тому, що ні за які матеріальні статки не купиш визнання народу. Створення пісень-закликів до боротьби є для співця виявом його творчості волі. Свобода і творчість осмислюються як провідні, надцінні категорії неоромантичного світогляду.

Образ співця розкриває етичні пріоритети неоромантичного героя: самоповагу, почуття власної гідності, вірність своїм переконанням, а також здатність співчувати стражданню і безкорисливо допомагати. Співець погоджується допомогти лицареві скласти серенаду як своєму приятелеві, не сподіваючись на винагороду. Зустрічаючи слуг Бертольда, який став правителем-тираном, поет поводиться з гідністю, з усвідомленням своєї моральної вищості перед колишнім приятелем: «Подививсь на слуг спокійно. Гордовито привітався. Всі Бертольдові погрози слухав мовчки, усміхався.» Він готовий загинути у в'язниці, але залишитись вірним своїм переконанням, своїй громадянській місії.

У поемі використовуються жанрові елементи казки (орієнтація на художню структурованість казки задається в назві): традиційний початок від імені оповідача і закінчення. М. Зеров у нарисах «Від Куліша до Винниченка» підкреслив зв'язок поеми «Давня казка» з традиціями ліро-епіки Г. Гейне; «... поема Давня казка цілком — темою, хореїчним своїм складом і навіть сарказмами — нагадує гейневські поеми» [2, с. 58].

У поемі «Давня Казка» художньо-світоглядна категорія творчості інтерпретована на основі неоромантичної концепції цього показу середньовіччя як міфологічно опосередкованого образу золотого віку, властивого найяскравіше європейському романтизму. Якщо в класичному романтизмі увага належала до містичного світогляду епохи середньовіччя (англійські та німецькі романтики XVIII ст.), то творчість Л. Українки насамперед має індивідуально-вольову спрямованість і, авжеж це стосується персонажів. Ми пам’ятаємо, що у середньовіччі образ трубадура займав вагоме місце при дворі, який оспівував красу прекрасної дами й рицарські подвиги. В поемі «Давня казка» цей образ трансформується і предстає перед читачами, як вольова творча особистість, безкомпромісний співець власної душі.

Тема громадянського обов’язку митця постає в характерному для неоромантизму індивідуально-вольовому трактуванні. Поема засвідчує також неоромантичне акцентування краси і свободи як основних передумов художньої творчості, розгортання ідеї безмежності духовно-естетичного потенціалу митця.

Кохання платонічне, вічне й кохання людське, земне знову протиставляться в одній з найкращих Лесиних поем — «Ізольді Білорукій», що становить, на думку Зерова, скриту драму [М.Зеров. Леся Українка. Книгар, ч. 21]. Основу цієї поеми взято з середньовічного роману «Тристан та Ізольда», роману, що колись широко був розповсюджений і в Західній Европі, і у слов’янських народів. Зміст роману полягає в фатальному та нещасливому коханні лицаря-васала Тристана та його королеви Ізольди Злотокосої. Кохання це повстало з чарівного дання, любовного напою, випитого помилково. В деяких версіях роману згадується поруч з Ізольдою Злотокосою ще й друга, Ізольда Білорука, що кохалася з Тристаном тоді, як він був у розлуці з першою милою. Оцю останню версію й використала Леся Українка в своїй поемі.

Тяжко сказати, який привід, випадок, причина чи настрій навернули Лесю Українку до цеї теми, але в обробленню її бачимо нашу письменницю на весь виріст її таланту останніх років, так само, як виразно знати й її звичайний метод в розробленні основної тези. В багатьох творах Лесі Українки — «В дому роботи, в країні неволі», «На руїнах», «Лісова пісня», «Приязнь», «Камінний Господар» та інш. — драматизм позицій виростав разом з діалектичним розвитком кожної даної основної думки чи тези.

В «Ізольді Білорукій» випадком маємо двох Ізольд, — вони одначе різні. — Чи не можна випадкову асоціацію поширити й на весь комплекс почуттів, що складають кохання? Така спроба робиться. Різниці тоді нівелюються, обидві Ізольди спливлися в одну, і тут мало би прийти щастя, — цей синтез кохання. Одначе гордість Чорнявої Ізольди розбиває цей фальшиво побудований синтез, і наперед виходить її самостановлення, — ніби, що жінка може всім пожертвувати задля кохання, тільки не себе саму, не може зробитися іншою, не може і не повинна відмовлятися власної індивідуальності, — і вона сама разбиває це ефемерне щастя. Аж тут тільки дана справжня антитеза поеми.

Читач сам на декількох сторінках цеї невеличкої поеми може побачити, з якою майстерністю і яким розмахом Леся Українка дала в найбільше конденсованій формі одну з найбільш драматичних постатей в нашому письменстві, причому дуже цікавий кінець поеми, коли Чорнява Ізольда після духовної смерті — бо перетворення на Ізольду Біляву й було в суті речи моральною смертю її — приходить через тяжку трагедію серця до повної перемоги над собою й над тою, другою, щасливою, та й над самим Трістаном, і аж тут здобуває синтез. Зустріч обох Ізольд над тілом Трістана, сильна як у грецькій трагедії, творить одначе драматичний поступ перед класичною трагедією: там найбільша сила нещастя й страждання людського давала катарсис, очищення душі через велике й тяжке переживання, глядачеві, — тут, у Лесі Українки, також катарсис, але й сильний оптимістичний акорд у гордих словах Ізольди, в її свідомості власної перемоги, як людини, над сліпотою пристрасті, заздрості, упокорення й ревнощів.

Крім цього, дуже підносять цінність цієї поеми часткові ідеї поеми, — наприклад, про ілюзорну легкість перетворення одної людини на другу (кінець ІІ-го розд.), думка про непереможну форму людської індивідуальності (кінець ІІІ-го розд.), про егоїзм чоловічого кохання, про роль спогаду, про минуле в нових любовних переживаннях, і ці думки та ідеї майстерно брано и повторювано в різних місцях поеми з великою строгістю й послідовністю. Ритми поодиноких частин поеми стоять в тіснім зв’язку із змістом, причому архітектоніка розроблення навіть окремих розділів закінчена й гармонійна: досить простежити паралелі в першому розділі: голоси в лісі, небо й очі обох Ізольд, жито злотисте й коса Чорнявої, — справді нитки деяких мотивів із усього взору перетягаються через усю поему. Отже, через свою залізну логічну будову, складну й закінчену, через свої формальні прикмети й гострий натхненний драматизм, ця поема могла би й стати темою для більшого й докладнішого аналізу як з боку логічного та ідейного, так само і з поетично-формального.

«Вілу-посестру» задумала Леся дуже давно. Перша її частина написана була ще до знайомства з К. Квіткою, тобто до 1898-го року, друга ж — безпосередньо перед «Лісовою піснею». Вона є ніби вступом до цієї драми-феєрії. Образ Віли, як і образ Мавки з «Лісової пісні», виносила Леся ще з дитинства, і є він один з найулюбленіших образів її. Чудову мережку поеми вишито на канві південно-слов’янського епосу: та сама простота, щирість і та сама величність образів, тільки до них ще додано глибоку філософську думку, яка, вкупі з тонким психологізмом, ставить цю перлину Лесиної творчості на недосяжну художню височінь.

Віла — це образ жінки-борця, в якій буяє творче живло. Мимохіть приходить думка, що поетка втілила в ній свою власну індивідуальність. А хто такий юнак? Може, та особа, що дала імпульс до створення «Блакитної троянди»? Чи це символ уярмленого народу українського? Чи тут персоніфіковано ціле життя, з яким бореться поет, коли творить свою легенду? Скоріш усього, що так. Тоді юнак стає перед нами в тому самому аспекті, що й Килина з «Лісової пісні», яка символізує прозу буденного життя, або Донна Анна з «Камінного господаря», в якій уособлюються громадські закони влади й традиції.

В поемі «Одно слово» засланець не може пояснити якутам, серед яких він живе, що значить воля, вільний, тому не може пояснити, що в якутів немає ні такого слова, ні поняття, яке відповідало б цьому слову. Не спромігшись розбудити думки про волю в темних душах якутів, засланець умирає. Акад. А.Кримський в своїх «Критично-філологічних увагах про ложку дьогтю в бочках меду» [Нова громада, 1906, кн. 7] завважив, що в якутській мові є слова воля, вільний, а раз є слова, то, значить, є й відповідні їм поняття. З цього можна було б зробити висновок, що Леся Українка, нічого не знаючи про якутів, допустила кардинальну помилку, яка зіпсувала весь твір, і що цей твір після критики Кримського треба просто відкинути, забути. Та роблячи такий висновок, ми жорстоко помилилися б, — бо поетові, — як каже Ніковський, — треба було змалювати таке сильне змагання до волі (що особливо гостро переживалося тоді, року 1906-го), треба було дати образ тих виключно гострих визвольних переживань, що опановують людину і примушують тим своїм гострим чуттям всіх надихнути, — тому авторка становить свого героя у виключні умовини, в яких, через брак здійснення свого найвищого ідеалу, він мусить умерти. Помилку зроблено власне щодо якутів, а не засланця, бо всі, хто так гостро, як він, переживає вільнолюбиві змагання, мусять навіть у найбільш невідповідному осередку свої ідеї пропагувати або вмерти, коли для тих ідей ґрунту немає».



На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.