Українська література - статті та реферати

Інтерпретація Лесею Українкою біблійного сюжету у драматичній поемах «Одержима», «На полі крові». Конфлікт, дійові особи, художня майстерність

Всі публікації щодо:
Українка Леся

Біблійні мотиви в драмі Лесі Українки «Одержима», її неоромантичне спрямування.

В її творчості простежується не тільки раціональне пізнання, а й містичне, інтуїтивне пізнання, в якому відіграє роль не людський досвід, а прозріння, заглиблення душею в щось невідоме, безкінечне (на прикладі поем «Одержима», «Камінний господар»);Простежується звернення письменниці до історії, біблії, міфів, усної народної творчості (на прикладі драматичних поем «Роберт Брюс, король шотландський», «Самсон», «Лісова пісня») та ін.

Досліджувати парадигму рис неоромантизму як художньо-естетичної системи можна на прикладі драматичної поеми «Одержима». Основа сюжету твору взята з біблійних текстів. З самого початку Леся Українка зосереджує нашу увагу на домінантному стрижню неоромантичної концепції «Людина і суспільство». Письменниця в цьому творі не поділяє персонажів на головних та другорядних, бо усі вони мають якусь мету. Особливо вражають центральні прообрази Ісуса Христа та Марії — Месія та Міріам, які в творі постають жертвами заради єдиної мети: покликані на рятунок світу (у Месії) та рятунок заради кохання, відданості своєму ватажку (Міріам): «Умер він, зраджений землею й небом / як завжди, одинокий. А тепер / я тут сиджу, як завжди, одинока / даремні сльози ллю і проклинаю / все те, що він любив, і з кожним словом / все більш надію трачу на рятунок» [5, с. 381].

Саме кохання було тим найсильнішим та наймогутнішим рушієм сюжетів твору Лесі Українки, особливо це простежується в поемі «Одержима». Любов між Месією та Міріам тут сповнена не тільки пристрасті, але й тим, що створює неусвідомлювані раціонально життєві погляди, які призводять до подвигів, що поглиблюють індивідуальність людини, його особистісні якості. Таку любов можна осягнути тільки на підсвідомому рівні людської душі, тобто інтуїтивно. І таку своєрідність кохання Леся Українка представила у своїй драматичній поемі «Одержима».

В цьому творі Леся Українка надала великого значення осмисленню етичних категорій добра, відданості, усвідомлення недосконалості світу та несправедливості. Особливої уваги письменниця надає жіночому образу як такому, що відокремлюється з сірої купки людей, бо її світогляд, погляди на життя та світ різко відрізняються від тих, що представляють натовп. Вся трагічність образу полягає в тому, що могутня духом героїня потрапляє в безвихідне становище, бо її ніхто не розуміє, вона самотня у цьому світі. Зречення від поглядів Месії, не визнання їх ще нічого не говорить нам про фатальність її душі, бо саме вона хотіла викупити Месію, звільнити його від страждань. І саме смерть поводиря дає злам в душі героїні, яка ще більше занурюється у себе, і ще більше гризе її душу навколишній світ, його ненависть до того, хто їх звільнив. Не дивлячись на все це, не можна стверджувати, що Міріам потерпіла поразку, бо морально вона перемагає.

На полі крові

Діалог «На полі крові» належить до малих драматичних форм. Цей твір, по суті безсюжетний, є гострою дискусією між двома персонажами, які висловлюють своє ставлення до таких понять, як зрада, користолюбство, відповідальність людини за свої вчинки, різне усвідомлення суспільними індивідами добра і зла.

У драматичній поемі «На полі крові» використано конкретний євангельський мотив — оповідь про зраду Іудою Іскаріотським Учителя, тобто Ісуса Христа, який, рятуючи людство, мученицьки прийняв смерть на хресті на зламі епох, у міжреволюційні затишшя й очікування нових бур, і з’явилась невеличка драматична поема Лесі Українки «На полі крові», що була своєрідною художньо-філософською інвективою відвертій апологетиці ницих сторін людського буття, передусім мораль ного виправдання будь-яких злочинів.

Саме цей твір чи не найбільше заперечує твердження радянських літературознавців і критиків про антихристиянський зміст творчості Лесі Українки, яка насправді завжди стояла на за-садах загально людських ідеалів і цінностей, що лежали в основі вчення Христа. Власне постать Христа і цікавить тут поетесу з психологічного боку. Драматичний діалог, поданий в одній лише сцені зустрічі Іуди і Прочанина носить передусім полемічний характер: цей «шедевр психологічної майстерності і динамічного розвитку» [4, 131] розкриває історію зради, її мотивацію та виправдання відступника, який, диску тую чи з подорожнім, по суті сперечається, демонструючи при цьому власну мерзоту, з тим, кого продав за тридцять срібняків. Намагання виправдатись насправді ще більше викриває зрадника. Ця власне без сюжетна за формою драма не містить ніяких подій, відсутній тут і романтичний елемент, властивий для більшості творів Лесі Українки.

Діалог відзначається витонченим психологізмом, уся побудова твору підпорядкована донесенню головної ідеї — таврування відступництва і зради, ницості і підлості, які завжди випливають з егоцентризму, користолюбства, пристосуванства.

І цьому всьому протиставляється жертовність і альтруїзм, чесність і великодушність, любов і милосердя, носієм яких був зраджений Іудою Христос. Образи відступника та проданого ним Учителя постають в усій повноті через монологи-виправдання (скоріше це звинувачення величі Сина Людського, порядності, чесності, безкорисливості) першого — найбільшого зрадника усіх часів і народів.

Дискусія у творі побудована здебільшого на запитаннях і відповідях, які з цинізмом і нахабністю демонструє зрадник Юда, що, всупереч біблійній оповіді, залишившись живим (тут безперечна наявність авторської алюзії щодо сучасного ренегатства і відступництва і взагалі щодо безкарності зла на світі), працює в поті чола на «полі крові» — полі, купленому за тридцять срібняків, за кров Учителя. На цій неродючій, здобутій ціною крові землі Юду і зустрічає Прочанин, що повертається з прощі з Єрусалиму. Щирий і без по середній в своїй наївності, він і зав’язує невимушену зі свого боку розмову з чоловіком, «худим і зниділим», що копає запущену без перспективну нивку великою мотикою. Уже з перших реплік власника поля відчувається його внутрішня озлобленість і неприязнь до людей. Коли ж Прочанин упізнає в ньому не просто учня пророка, а зрадника-христопродавця, Юда цинічно і нахабно заявляє про свій вчинок як про звичайну купівлю-продаж: ... Дурень той або злочинець, хто дарма віддає. Хто ж продає, то значить, що йому потрібні гроші, а більше нічогісінько не значить (10, 141).

Виправдовуючи свій злочинний вчинок Юда намагається окреслити Учителя в очах Прочанина як винуватця власних негараздів. Виявляється, що зрадливий учень був багатого роду («Та ж я отецький син, ще й одинак! Я спадок мав від батька: виногради, і ниву добру, і садок і дім» — 5, 142), а за Христом пішов з корисливою метою: втомившись од ворожнечі і чварів з сусідами, вирішив через Учителя знайти пряму дорогу до царства Божого, потрапити туди найближ чим часом. Однак царство Боже здобувається великими і добрими ділами на землі. Таку умову і поставив Учитель: Ну, то роздай усе, що маєш бідним; і йди за мною (10, 147).Заздрячи убогим, нещасним, врешті порядним і чесним людям, які знайдуть дорогу до раю, Юда з корисливою метою зрікається своїх статків, маєтків (так, до речі, з кон’юнктурних міркувань ішли в революції пристосуванці всяких мастей: суспільно-політичні алюзії тут досить виразні) і йде «з порожніми руками, в одній одежині, без тор би навіть, шукать учителя» [10, 148], прагнучи лише насправді, влади над людьми. Коли ж виявилося, що заради едему доведеться тут, на землі, служити людям самому, Юда, котрий ніколи не поділяв поглядів пророка, стає на шлях зради: не міг простити Учителеві не тільки втрати маєтності, а й моральної вищості над собою, порядності, чесності й безкорисливості. Злочин свій Юда трактує як необхідність, як матеріальну та моральну компенсацію за втрачене: Нічого в світі я не мав, крім нього, —

хіба ж не мав я права знов міняти його на те добро, що я втеряв з його причини (10, 153-154). Продаж людини, зокрема, розцінюється відступником не як під ступна акція, котрій не може бути прощення, а як звичайна комерція: Так само продають, як і все, як гуси, як худобу: поторгують і вдарять по руках. Ти ж думав як? А потім з рук у руки віддають їх тому, хто купить. От і все (`10, 159).

У словах цих розкрита вся огидна сутність морально звироднілих суспіль них відносин, у яких править культ меркантилізму, без душ ного прагматизму, панують дикі споживацькі закони самоствердженя, що породжують заздрість, недоброзичливість, ненависть до ближнього. Тому герой Достоєвського мерзенний лакей Смердяков з «Братів Карамазових» заздрив усім і всьому, заявляючи про те, що ненавидить всю Росію. Характерно, що Юда з драми Лесі Українки не фарисействує, він одвертий у своєму цинізмі і неприкритому нахабстві, як, до речі, й Смердяков з твору Достоєвського. Філософія такого прагматизму, що утверджує моральне право людини на злочин, який трактується як життєва необхідність, розвінчується у драмі «На полі крові», головний персонаж якої — своєрідна трансформація та еволюція євангельського образу зрадника, котрий часто у життєвих реаліях може залишатися безкарним: не випадково Юда у Лесі Українки не вішається, як його біблійний аналог, а працює в поті чола, мріючи повернути втрачене на полі, купленому ціною крові Вчителя. Образ Юди у Лесі Українки заземлено реалістичний і простий. Тут немає і тіні романтизації. Відсутні у зображенні користолюбця і гротескно-сатиричні елементи. Однак у драмі вчинок підступного зрадника не пояснюється лише меркантильними мотивами, матеріальною стороною.

Слушно підкреслює одна із сучасних дослідниць, що: «Проблема зради в даному разі постає у своєму крайньому прояві — як духовне відступництво, якому не може бути прощення. Можливо, через це Леся Українка відмовляється від суголосної євангельській оповіді кінцівки, де Христос воскрес, а Іуда в пошуках спокути кінчив самогубством. В остаточному варіанті Христос не воскресає (принаймі про це не говориться в творі — Михайло Коцюбинський), Іуда не кається.

Саме так підкреслює Леся Українка неможливість навіть най меншого виправдання для духовного відступника» [2, 34]. Щодо останнього, то слід зазначити, що у першому варіанті драми кінцівка бу ла більш співзвучною біблійній оповіді: після прокляття Юди Прочанином з’явилялися три жінки — Марія, Соломея, Сусання, які повідомляли про воскресіння Христа і прощення ним учня-зрадника. Відступник у жовчі й злобі вкорчував собі життя. Однак поетеса відмовилася потім од такого фіналу. Перенісши осмислення тяжкого зло чину у сучасні реалії, коли соціальне й моральне зло часто за лишалось безкарним, вона залишає Юду живим. Немає тут і жінок, що сповіщають про воскресіння Христа і прощення відступникові. Більше того, камінь Прочанина, кинутий услід зрадникові, не долітає до цілі. Цим підкреслюється живучість підлоти, яку у реальному жит ті не завжди можливо покарати.

В образі Прочанина втілено передусім морально-світоглядні за сади народу, який незалежно від ідейних, політичних, класових критеріїв дає власну оцінку зраді і відступництву. Ставлення дідка Прочанина до Юди і Христа розкривається поступово на наших очах. Спочатку цей подорожній, захотівши напитись, викликає Юду на роз мову, потім, упізнавши в ньому зрадника-христопродавця, з огидою сахається. Однак дідку захотілось все-таки більше дізнатись про Пророка, у якому невпевнений був, чи той «справді Месією мав бути, Сином Божим» [10, 139], однак не сумнівався, що «Він знав таке, що нам не дано знати. Він був-таки великий чоловік ... духом тим, що Бог йому вділив» [10,139]. У своїх коротких і лаконічних репліках Прочанин висловлює народ не ставлення до зрадництва взагалі, у його устах звучить моральний осуд підступному фарисейству і всякій мерзоті. Носій споконвічних моральних устоїв, властивих кращій частині народу, чесним людям, він, щирий і безпосередній у ставленні до інших («Я зроду ще не продавав людей» — 10, 154), не може спочатку збагнути мотивів Юди ного вчинку. Коли ж з розмови розкривається внутрішнє єство підлотника, Прочанин кидає йому у вічі сувору правду-осуд — вирок зрадництву народом: «Геть від мене сатано! ... Будь проклят!» [10, 156]. ... «Тебе убити мало» [10, 157].

У драмі «На полі крові» морально-етична ідея суголосна християнським ідеалам. Лесі Українці завжди імпонували сильні особистості (згадаємо Міріам, Тірцу, Руфіна): безперечно, цей індивідуалізм поетеси — «від органічного злиття з європейським вольовим мистецтвом і, почасти, від сили власного духу» [7, 145].

Але діалог «На полі крові» — це своєрідне ставлення до ніцшеанського культу індивідуалізму, теорії «надлюдини», чужої і несприятливої для письменниці-гуманістки. Індивідуалістична ідея, що під носила сильну особистість з її вседозволеністю й ігноруванням мораль них законів, лежала в основі філософії Ніцше. Ця ідея пронизувала й усю тогочасну «іудину» белетристику. Драматична поема Лесі Українки «На полі крові» — гнівна інвектива на цю реакційну тенденцію як у російській, так і зарубіжній літературі.